Хрестоматія з філософії освіти

та зі своїми властивостями; найкраща людина воліє, звичайно, найкращу насолоду – ту, яка має найкращі властивості. Звідси зрозуміло, що для вміння користуватися дозвіллям у житті треба дечого навчитися, в чомусь виховатися, і як це виховання, так і це навчання містять у самих собі мету; тим часом те навчання, що характеризується необхідним (чинником) для застосування його в діяльності, має на увазі іншу мету.

Тим-то й наші предки піднесли музику до виховних предметів не як необхідний (певної нагальної потреби у вивченні музики немає) і не як загальнокорисний предмет, на кшталт грамоти, що необхідна і для ведення грошових справ, і для домашнього господарства, і для наукових знань, і для багатьох галузей державної діяльності. І малювання також, мабуть, вивчається тому, що дає користь, аби краще судити про художні твори, так само як гімнастика зміцнює здоров’я і розвиває фізичні сили. (Музика ж нічого подібного не дає). Тому залишається одне: вона служить для заповнення­ нашого дозвілля і з цією метою, мабуть, і зарахована до виховних предметів. Вважається, ніби музика править за інтелектуальну розвагу вільних людей. Тому-то й Гомер у своїй поемі висловився так: «Приємно буває, коли на бенкет запросити співця найкращого». Потім він говорить про тих, хто запрошує «співця», і продовжує: «Він – той, хто дарує всім радість». Ще в одному місці устами Одіссея поет стверджує, що найкраще провести час – це віддатися веселощам: «Гості в оселях сидять, слухаючи з радістю пісень кіфариста».

Отже, зрозуміло, є й таке виховання, яке батьки повинні давати своїм синам не тому, щоб воно було практично корисним для них, а тому, що воно гідне вільної людини і само по собі прекрасне. Чи входить у коло цього виховання один предмет чи їх декілька і які вони, і як їх ставити, – все це ми з’ясуємо згодом. Тепер же, на підставі наших попередніх міркувань, достатньо з’ясовано, що вже

йстародавні відносили музику до предметів виховання.

Аще (правильність нашої думки підтверджує таке): дітей треба навчати загальнокорисних предметів не тільки задля користі, яку маємо з цього, – як, приміром, навчання грамоти, – але й тому, що завдяки цьому навчанню можна здобути багато інших знань.

Так само і з малюванням: і його вивчають не заради того, щоб не дати себе обманути, купуючи що-небудь або продаючи із домашнього начиння, а тому, що воно розвиває уважність при визначенні тілесної краси. Узагалі, шукати скрізь тільки одну користь

61

62

Отже, можна визнати, що (молодь) слід навчати гімнастики; зрозуміло також і те, яким чином має проводитися це навчання. Звичайно до настання статевої зрілості гімнастичні вправи повинні бути нескладними, щоб тіло не спотворювалося у своєму розвитку;

аще треба зовсім уникати посиленого й примусового харчування і не доручати виснажливих робіт. Як доказ (на користь того), що ці заходи можуть уповільнювати розвиток фізичних сил, можна взяти приклад Олімпійських ігор, де серед переможців рідко зустрінеш двох-трьох одних і тих самих осіб, котрі б перемогли спочатку в юнацькому віці,

апотім уже дорослими чоловіками. Це пояснюється тим, що юнаки виконували дуже складні вправи і втрачали свою силу.

Досягши ж зрілості, три роки треба віддати на опанування решти предметів виховання, а в наступному віковому періоді доцільно виконувати тяжкі роботи й споживати необхідну їжу. Ні в якому разі не можна одночасно напружуватися у роботі розумово й фізично, оскільки таке поєднання взаємно шкодить одне одному – напруження фізичних сил перешкоджає розвиткові інтелекту, перевтома ж останнього – розвиткові тіла. <…>

Зрозуміло, що юнаків слід виховувати не для розваг; коли вчаться, то не граються, – навпаки, навчання пов’язане з виснажливою працею. Звичайно, недоцільно хлопчикам і юнакам узагалі проводити власне дозвілля так, як його проводять дорослі люди, адже недосконале не може досягти найвищої мети.

Мабуть, можна було б припустити, що те, чим займаються старанно хлопчики, послужить засобом розваги для них тоді, коли вони визріють і стануть мужами. <…>

Зрозуміло, що навчання музики не повинне бути перешкодою іншим видам діяльності (людини), що воно не повинне перетворювати її (у фізичному відношенні) на ремісника, робити її непридатною для виконання військових і цивільних обов’язків, незалежно від того, чи це буде стосуватися практичного використання, чи теоретичного вивчення надалі. Навчання музики задовольнятиме в тому випадку, коли молоді люди не працюватимуть над нею з метою брати участь згодом у професійних змаганнях, а також коли не вимагати від дітей засвоєння різних викрутасів у музиці, які увійшли тепер до програми музичних змагань, а звідти перейшли і в школи. Музична освіта молоді повинна тішити красою мелодії

йритмом, а не давати тільки насолоду в загальному розумінні, яку здатні відчувати навіть декотрі з тварин і простолюду, а також усі старші люди й діти.

63

64

(а можливо, це сказав і хтось інший) видаються мені вельми вдалими. Коли буря винесла його із відкритого моря до берегів невідомої йому країни й викинула на порожній берег, то він, у той час як його супутники були охоплені страхом, не знаючи, куди потрапили, виявив, кажуть, якісь накреслені на піску геометричні фігури. Помітивши їх, він вигукнув, що супутники можуть бути спокійними, оскільки він бачить ознаки присутності людей. Він, очевидно, побачив їх у наявності не посівів, а ознак вченості. Ось чому, Тубероне, мені були завжди до вподоби і вченість, і освічені люди, і твої заняття.

ЛЕЛІЙ: Я, Сціпіоне, не наважуюсь у відповідь на це сказати, що ти, або Філ, або Манілій в такій мірі. <…>

[ЛЕЛІЙ]:...до роду його батька належав наш відомий друг, гідний наслідування.

Рідкісний розум і досвід у справах – таким був Секст Елій.

Адже людиною рідкісного розуму і досвідченим у справах Еній назвав його не тому, що [Секст Елій] шукав того, чого ніколи не міг би знайти, але тому, що він давав відповіді, які позбавляли тих, хто його питав, турбот і скрути. <…>

Однак цей самий муж (якого я довго й охоче слухав) говорив, що відомий Зет у Пакувія ставився до вченості надто вороже. Йому більше був до вподоби Неоптолем у Енія, який говорив, що «філософувати він хоче, але не дуже багато. Бо це йому взагалі не подобається». Тож хоч учення греків так подобаються вам, існують і інші, простіші й доступніші всім, і ми можемо вживати їх або в своєму приватному житті, або з користю для держави. А ваші науки, якщо вони чогось і варті, то лише з того погляду, що вони дещо загострюють і немовби відточують розум юнаків, аби їм було легше вивчати важливіші питання.

ТУБЕРОН: Не заперечую, Лелію, однак хотів би знати, що ти вважаєш важливішим.

ЛЕЛІЙ: Скажу про це, клянуся Гераклом, і ти, певно, мною погордуєш, оскільки саме ти запитав Сціпіона про ці небесні з’яви. Я ж вважав би, що більше слід вивчати те, що, як нам здається, перебуває перед нашими очима. І справді, чому онук Луція Павла, що народився у вельми знатній родині і в нашій вельми славній державі (в присутностіцьогоосьсвогодядька),питає,якимчиномбуловиднодвасонця, але не питає, чому в одній державі існує два сенати і, можна сказати, два народи? Бо, як ви бачите, смерть Тіберія Гракха (і ще раніше його вчинки як трибуна) розділили єдиний народ на дві частини. А огудники й заздрісники Сціпіона після того, як цьому поклали початок

65

Публій Крас і Аній Клавдій (навіть після їхньої смерті), підтримують в однієї частини сенату незгоду з нами, причому цим керують Метел і Публій Муцій. А цій ось людині, яка одна спроможна все залагодити, вони, піднявши союзників і латинян, порушивши союзні договори, не дозволяють надавати державі допомогу; тоді як бунтівні тріумвіри з дня в день задумують перевороти, а чесні мужі перебувають в сум’ятті через небезпечні події. Тому якщо ви, юнаки, послухаєте мене, то не станете боятися другого сонця. Бо воно або не може існувати, або, коли навіть існує (якщо вже його бачили), то хай лиш не буде шкідливим для людей. Ми не в змозі пізнати це, якщо навіть набудемо найбільших знань. Та й завдяки цим знанням не зможемо стати ні кращими, ні щасливішими. Але те, щоб у нас були один сенат і єдиний народ, можна зробити. І дуже прикро, що цього нема. А що цього і справді нема, знаємо; і розуміємо, що, досягнувши єдності, зможемо жити краще і щасливіше.

МУЦІЙ: Що ж ми, на твою думку, Лелію, повинні вивчити, щоб могли робити саме те, чого від нас вимагаєш?

ЛЕЛІЙ: Такі науки, які можуть зробити нас корисними державі. Бо це, на мою думку, найславніше завдання мудрості і найвеличніший вияв доблесті та її обов’язок. <…>

66

ті, хто розмірковує про правила життя, великими людьми (якими вони є насправді). Хай будуть вченими, будуть наставниками істини

йдоброчесності. Тільки хай істина та доброчесність не зустрічають зневаги до себе – незалежно від того, чи вигадані вони мужами, добре обізнаними з різними видами державного устрою, а чи вивчалися ними на дозвіллі і за творами (як це бувало). Мова йде про громадянськість і влаштування життя народів, яке викликає (і вельми часто вже й викликало) в чесних серцях появу, так би мовити, незвичної і богами вселеної доброчесності. Але якщо хтось до тих здібностей свого розуму, які одержав від природи і завдяки громадянським ухвалам, визнає за потрібне додати освіту і більш широкі знання, як учинили ті, хто займається обговоренням цих ось книг, то хай не знайдеться людини, яка не надала б перевагу таким людям перед іншими. Та й справді, що може бути більш славним, ніж поєднання великих справ і досвіду з вивченням цих наук і пізнанням їх? <…> Звідси випливає: хто забажав і домігся того й іншого, тобто пізнати і настанови предків, і філософські вчення, той, гадаю, досягнув усього, що приносить славу. Але якщо треба обрати один із двох шляхів до мудрості, то (навіть якщо спокійний спосіб життя, що протікає в найблагородніших заняттях та науках, комусь і видається більш щасливим) все ж таки життя громадянина більшої хвали гідне і, безумовно, більш славне, коли за нього підносять видатних мужів. <…>

[Що обидва шляхи] були мудрістю, однак різниця між ними полягала в тому, що одні люди виховували природні начала настановами й науками, а інші – установленнями й законами. Але одна [наша] держава дала більше число якщо і не таких мудрих мужів (оскільки [філософи] витлумачують цю назву дуже обмежувально), то, без сумніву, людей, гідних найвищої хвали, бо вони шанували повчання та відкриття мудреців. І якщо ми в кожній з таких держав знайдемо хоча б одного такого мужа, то яким виявиться тоді великим число видатних мужів! І це незалежно від того, скільки існує

йіснувало держав, гідних похвали, оскільки потрібна найбільша і неперевершена в природі мудрість, щоб створити державу, яка може бути довговічною. <…>

Вельмивченімужівизнализапотрібневиходитизпоняттязакону.

Іввони, прецінь, мають рацію, – за умови, що закон (як вони ж і визначають його) закладений у природі найвищим розумом, який велить нам чинити те, що слід чинити, і забороняє протилежне. Цей же розум, коли він зміцнів у думках людини та вдосконалився, і є законом, сенс якого в тому, що він велить чинити правильно,

67

а коїти злочини забороняє. Вважають, що звідси і грецька назва [«номос», оскільки закон «виділяє»] кожному те, що йому належить, а наша [назва “lex” на мою думку, походить] від слова “legere” [вибирати]. Бо якщо греки вкладають у поняття закону сенс справедливості, то ми вкладаємо сенс вибору. Але закону все ж таки властиво і те, й інше. Якщо ці міркування правильні (а як на мене, я схильний думати, що в цілому це правильно), то виникнення права слід виводити із поняття закону. Бо закон є силою природи. Він – розум і свідомість мудрої людини. Він – мірило права і безправ’я. Але оскільки вся наша мова ґрунтується на уявленнях народу, то нам час від часу доведеться говорити так, як говорить народ, і називати законом (як це робить простолюд) ті положення, які в писаному вигляді визначають те, що вважають за потрібне: або заохочуючи, або забороняючи. Виходьмо ж при обґрунтуванні права з того найвищого закону, який (бувши спільним для всіх віків) виник раніше, ніж будь-який писаний закон, точніше, раніше, ніж будь-яка держава узагалі була заснована. <…>

Але що є в людині, та й на всьому небі і на землі більш божественним, ніж розум? Коли цей розум досягне зрілості і досконалості,

68

Матір’ювсіхблагстаємудрість,відлюбовідоякоїіпоходитьгрецьке слово «філософія» [любо-мудрість], а філософія – найдоброчинніший, найщедріший, найкращий дар безсмертних богів людині. Адже це лише вона навчила нас як усіх інших справ, так і найважчого – пізнати самих себе. Сенс і значення цієї настанови такі великі, що філософію вважали висловленням не людини, а дельфійського бога.

Адже всякий, хто пізнає себе, передусім відчує, що володіє якоюсь божественною якістю, і вважатиме свій розум, притаманний йому, немовби священним виявом. І ця людина завжди буде чинити та обмірковувати лише гідне такого великого дару богів і, збагнувши та випробувавши себе, зрозуміє, як її обдарувала природа на початку життя і якими засобами вона володіє для придбання і досягнення мудрості. Бо на самому початку вона своєю душею та розумом одержала про все лише невиразні уявлення. Розтлумачивши їх собі, людина, керована мудрістю, зрозуміє, що стане чесним мужем і (саме з цієї причини) щасливою.

Коли душа, пізнавши й сприйнявши чесноти, відмовиться від своєї покірності і потурання тілу, притлумить у собі прагнення до насолоди як якийсь ганебний недуг; позбудеться всякого страху смерті та болю; поєднається завдяки взаємній прихильності зі своїми близькими, об’єднаними природою; поставить собі за обов’язок шанувати богів і дотримуватись релігії у всій її чистоті й вигострить зіркість як очей, так і розуму до здатності вибирати благе, протилежні якості відкидати (ця чеснота була названа передбаченням, від слова «передбачати»), то чи буде тоді можливо назвати або уявити собі більш щасливий стан?

І коли цей муж огляне небо, землю, моря і всю природу, коли побачить, із чого все це виникло, до чого повернеться і коли та як загине, що в цьому всьому смертне і тлінне, а що божественне й вічне, коли він сприйме, так би мовити, існування самого божества, яке править і царює над усім, а себе самого визнає не мешканцем якогось обмеженого місця, оточеного людськими мурами, а громадянином усього світу, мовби єдиного града, тоді (безсмертні боги!) яким уявить себе серед цієї розкоші, при спогляданні і пізнанні природи! <…> Як буде він погорджувати, як зверхньо буде дивитися, як відкидатиме все, що натовп називає найціннішим! І все той муж захистить, ніби огорожею, своєю спроможністю розмірковувати, вмінням відрізняти правдиве від неправдивого і, так би мовити, мистецтвом розуміти, що з чого випливає і що чому протилежне. А коли він відчує себе народженим для суспільства громадян, тоді вважатиме за потрібне

69

70