Хрестоматія з філософії освіти

матеріала совершенно игнорируетъ эту окружающую ихъ мужицкую жизнь, – значить жизнь эта не стоить вниманія и уваженія порядочныхъ, образованныхъ людей. Чѣмъ скорѣе они избавятся оть ея формъ, тѣмъ лучше.

Отъ такихъ взглядовъ не свободны очень часто даже люди, повидимому, уже культурные. Постоянно такое явленіе можно наблюдать на многихъ народныхъ учителяхъ, вышедшихъ изъ народной среды и, благодаря счастливо сложившимся обстоятельствамъ, прошедшихъ учительскую семинарію – какъ они заботятся во всемъ: въ языкѣ, одеждѣ, обращеніи, о томъ, чтобы между ними и народомъ была грань, по возможности широкая и глубокая. Такой учитель является у насъ въ школѣ часто самымъ ярымъ гонителем украинскаго языка, насаждая въ ученикахъ то презръніе къ нему, въ которомъ выросъ самъ.

Все это вносить рознь въ семью и вообще развиваетъ антиобщественные инстинкты. Современная крестьянская жизнь полна примѣрами такого разлада между тѣми, кто говорить «панською мовою» (барскимъ языкомъ), какъ называется въ селахъ русскій языкъ, и тѣми, которые употребляютъ «мову мужицьку». Членъ семьи, прошедій школу, если не забрасываетъ школьной премудрости и не забываеть ее за плугомъ, а продолжаетъ придерживаться ее, не только считаетъ себя, по причинѣ умѣнья коверкать русскія слова, высшимъ по сравненію со своими родными и односельчанами, но, если онъ не уходить куда-либо въ лакеи, писаря, приказчики, дѣлается иногда истиннымъ бичемъ семьи, въ работѣ которой онъ уже не желаеть принимать участчя, какъ человѣкъ «образованный», но требуетъ въ то же время оть этой семьи средствъ къ жизни. Кроме того, такой субъектъ обыкновенно перенимаеть ту лакейско-писарскую цивилизацію, которая такъ разлагающе дѣйствуеть на нравственную природу человѣка. <...>

Такимъ образомъ оказывается, что производимая чужеязычной школою денационализация является въ то-же время и деморализацией. Конечно, нѣтъ правила безъ исключенія, случаются исключенія и здесь, но чтобы они могли появиться, необходимо соединеніе столькихъ счастливыхъ обстоятельствъ! А для невнимательнаго наблюдателя встрѣча съ однимъ-двумя такими исключеніями создаетъ иллюзію успешной просветительной дѣятельности школы, чего въ дѣйствительности нѣтъ.

Единственнымъ выходомъ изъ такого положенія можетъ быть только введение родного языка украинцевъ въ ихъ школу. <...>

241

242

но и каждый, желающій человѣчеству развитія, долженъ выска­ заться­ въ пользу совершеннаго измѣненія системы образованія украинскаго народа и вообще трактования его какъ народности. <...> Украинскій народъ, прежде такой культурный и полный жизненныхъ творящихъ силъ, въ настоящее время как разъ находится въ положеніи задержаннаго, извращеннаго въ своемъ развитіи и потому неработоспособнаго члена міровой семьи. Причинъ этому много, но первая и главная, безъ устраненія которой все остальное помочь не можеть, это убійственная преграда, положенная развитию его духовныхъ силъ путемъ запрещенія его языка, какъ языка просвѣщенія, литературы, общественной жизни и пр. И эта причина должна быть уничтожена прежде всего въ интересахъ самого украинского народа: онъ желаеть жить и пользоваться жизнью во всемъ ея объемѣ, онъ желаеть участвовать въ творческой работѣ человѣче­ ства и имѣетъ право требовать устраненія поставленныхъ ему пре­ градъ и созданія необходимыхъ для такой жизни и работы условій.

Достижение этого лежить также и въ интересахъ великорусскаго народа, во имя котораго обрусяется украинскій. <…>

Но, слышимъ мы обычное возраженіе, – къ чему же все это можеть повести? Положимъ, будеть введенъ въ народную школу украинскій языкъ, разрѣшена будеть запрещенная теперь литература и пр., и пр. Что же изъ этого получится? Черезъ нѣсколько времени, съ развитіемъ, при помощи школы и литературы, народнаго самосознанія, появится на очереди вопросъ объ украинскихъ гимназіяхъ и университетахъ и все прочее въ такомъ родѣ. Не поведеть ли это къ совершенному измѣнению современныхъ отношеніи между великоруссами и малоруссами.

На это мы отвѣтимъ: не только появится, но въ Галиціи

иБуковинѣ уже и появился этоть вопросъ и все это отчасти осуществлено, отчасти осуществляется на дѣлѣ. Появится современемъ

иу насъ. Ну что же изъ этого?

Вѣдь, въ сущности, такого рода возраженія есть для насъ наилучшія доказательства справедливости нашей мысли. Если все это должно появиться какь результатъ существования украинской школы, – не ясно ли, что для самихъ возражающихъ стоить внѣ сомнѣнія жизнеспособность украинской народности, неминуемо идущей къ возражению? Не ясно ли, что только запретительными мѣрами надѣются остановить это движеніе вперед милліоновъ народа?

243

244

будинки, призначала чужих народові учителів, і народ, не маючи від неї задоволення своїх внутрішніх потреб, байдуже ставився до неї. Відчувалось, що нема природничої цілости народа і школи. Істнували тільки окремі заклади і народ. Заклади чужі духові народа,

інарод стояв осторонь він них.

Зчасом народ з зовнішнього боку ніби помирився з школою, але ніколи не називав її своєю. Були міністерські, земські, церковно-пара- фіяльні школи, але не було народньої.

Щоб задовольнити потребу народа в правдивій освіті, школа повинна бути справді народньою.

Коли школу буде утворено самим народом, його ініціативою

ітворчістю, то вона матиме всі особливости народа, його побуту, звичаїв, його духовного обличча, а тому, будучи народньою, вона буде і національною.

Кожна нація має в собі індивідуальні риси, що так виразно відрізняють її від инших націй. Тут і звичаї, і мова, і псіхичний склад думок, і фізичні особливости, і все, що склада ґрунт відокремлення кожної нації, кожного народа. І коли нація, або народ, творить щось, то витворене буде мати всі ознаки його національного духу, національного­ генія. А як виховання йде шляхом передавання молодшому поколінню придбаного нацією, то народня правдива школа може бути витворена тільки в дусі нації, її мови, її історії, звичаїв, її переказів, її культури, її духовної творчости, і тільки така школа не відірве дитину від її дійсного ґрунту, тільки тоді не буде дитина пересажена на чужий її природі ґрунт. Як не можна виро­ стити дерево міцним і здоровим на невідповідному йому ґрунті, так, не поламавши і не попсувавши псіхики дитини, не можна виховувати і навчати її відповідно духові чужої нації.

Життя і розвиток нації є одночасно життям і розвитком окремого члена нації. І нормальне правдиве виховання повинно спіратись на характер нації і всі її псіхичні особливости, бо тільки в цьому напрямкові дитина знайде найвідповідніший ґрунт до своєї освіти, свого виховання.

Національне виховання і освіта виникають з інстінктовного змагання нації до своєї самоохорони, до зберігання фізичного і морального здоров’я. Змагання зберегти творчі сили свого національного генія є перший найважливіший стімул до життя народа: без нього він обернеться на занепад, асімілювання і навіть знищення.

Ітоді тільки народ зможе широко розвинути свої духовні сили, збільшити свій матеріальний добробут, мати здорову культуру,

245

246

книжними туманними знаннями живі і ясні образи, приняті нею ще до школи з реального життя вільно і не примусово.

Живій істоті легко йти туди, куди тягне її природа, до чого вона має внутрішній нахил. Роля школи – підтримувати ці природничі нахили. Не слід настирливо давати дитині чужу її природі працю, бо все, що приходить з’окола, не виходить з внутрішнього поривання, стає нудним і некористним.

Розуміння волі приємне тільки через те, що воля не затримує природничі потреби і поривання. Дитина невтомна в вільних забавках, весело і бадьоро вона вигадує і комбінує ігри і виконує їх з величезним захопленням. А засадіть її за нелюбу працю, де й дінеться хіть, щирість, захоплення і творчість, і натомісць з’явиться пригніченість і млявість; ви посягнули на її волю, на вільний вибір праці.

Школа повинна керувати дитиною єдиним природничим засобом – волею. Гарно виповнений прінціп волі забезпечує досягнення загально-людської ідеї виховання – дати громадянству найліпшу непопсовану людину.

Дитина цілком залежить від природи; вільно підлягаючи її правдивим вимогам, вона може нормально розвиватись в школі тільки при правдиво і гарно направленій волі.

У вільному виборі дитина завше шукає реальні образи: образи ці складають в дитинстві майже все її духовне життя. Вона природниче уникає всього, що не зростає на ґрунті почуттів. Реальний ґрунт почуттів, вимагаючи волі їх функцій в школі, обов’язує народню школу бути і реалістичною.

Людська жадоба до знання криється в прийманні нашими почуттями впливів зовнішнього світу. Приймаючи образи оточення, ми здобуваємо уявлювання, котрі зберігаються в нас, як і самі образи. З’єднуючи ж і порівнюючи їх з іншими, ми утворюємо розуміння й міркування про речі і розвиваємося духовно. Наші зовнішні почуття наповняють наше життя ідеями; від них залежить і розумовийзрістостільки,щонавітьнепомітнахибафункціїодногозорганів почуття псує правдивий розумовий його розвиток. Як неможливо людині жити поза землею, так неможливо дитині бути відірваною від речей заради задоволення вимог книжного вчиття.

Кожне вчиття є найлютіший ворог освіти. Примушуючи дитину вчитись виключно по книзі, ми вчиняємо найнеправдивіше насильство над природою її. Правдивій школі не годиться ганятись за книжними знаннями, – вона готує дітей до життя, де потрібні тільки ті, що принатурились ще в школі до нього, ще в школі привчались

247

володіти знаннями власного досвіду. Книжні ж знання – це дім, збудований на піску. Словесні книжні образи, не підперті власним досвідом, втрачають всяку реальність, і з ними людина безпорадня в житті і мало користна громадянству.

Не можна розуміти речі чужими почуттями, як не можна їх зрозуміти вивчивши по книжці. Такі знання будуть причеплені, як чужа нам і непотрібна вага. Вона не ввійде в тіло і розум дитини, не перетвориться в дійсне знання, котре саме зміцнювалось би і розвивалось, дякуючи реальному ґрунтові, зв’язане з природою людини, як стовбур і гілля з корінням дерева. Гілля і стовбур годуються соком коріння, ростуть і розвиваються і дають овоч.

Школа складається з дітей, що зійшлись, маючи внутрішнє бажан­­ ня вчитись. І обов’язок школи задовольнити це бажання засобами, які виходять з природи цього бажання, не порушаючи і не знищуючи його, а инакше школа обертається в заклад, куди силоміць заганяють дітей, в заклад, вартий того, щоб назватись дитячою каторгою.

Отже, й виходить, що школа повинна бути народньою, національною, природничою, вільною і реалістичною, себ-то частиною народнього організму.

248

треба подбати про виховання свого молодого покоління, на плечах якого він вийде з пригніченого стану на рівень инших культурнонезалежних націй. А через те все, що стосується до освітлювання суще правдивого виховання, повинно цікавити й звертати на себе увагу наших громадян, і разом з тим повинно збуджувати свідоме піклування про цей бік народнього життя, щоб допомогти уникнути гальмування в культурнім поступі нації й розвитку духовних сил її.

Змагання нації повинно знаходити відгомін в такім самім змаганні окремої особи, воля якої повинна виникати з волі всієї нації або народа, як рухи окремого члена виникають з добра й користи всього организму. І те, що роблю я, робить другий, третій, десятий, все це на користь одному національному организмові; кожний повинен робити для однієї мети – для національного добробуту, і тільки в нім вбачати своє щастя.

Добробут же народа, як на наше глибоке переконання, цілком залежить од цілости його природи, його духовних і фізичних сил та од нормального їх розвитку. Зберегти ж і розвинути їх можна тільки справжнім раціональнім вихованням, – вихованням, що ґрунтується на псіхофізичних особливостях нації та на природі людини, що не псуватиме й не ламатиме законів її. <…>

Цілі національного виховання й три прінціпи його. Виховання дитини не повинно бути вигаданим, штучним, бо коли ще не істнувало витворених і готових­ виховних сістем, то людина розвивалася поступово, культивувалась, підля­гаючи тільки природньому вихованню. Потім, в різних цілях, економічних і державних, зьявилась потреба в штучних виховних сістемах. Цьому сприяли людська здатність принатурюватись до умов і незміцненність дитячого світогляду. Отже це було очевидним надсильством, світовою неправдою. І люди чулі, далекозорі, з глибоким розумінням людської душі, виясняли у всі часи всю шкоду й неправдивість штучних експеріментів у цій справі, зазначали ті ґрунтовні­ ламання законів природи, які обовязково стануться од примусових або штучних сістем.

Природа й її вимоги – єдиний ґрунт виховання. Держатись його нампідказуєівласнийдосвід,іприродалюдини,йфізіологічнізакони її. Тому цілі виховання взагалі не повинні виходити за межі дитячої природи; тоді збережуться непопсованими духовні й фізичні дитячі здібности, які почасти одібрано дитиною в спадок, почасти одібрано дитиною в спадок, почасти розвинено попереднім, хоч і невеликим досвідом. Ціль сама по собі проста, але висока, бо виходить за межі надсильства, надмірности й примусу. Ціль така будується на вивчінні

249

250