Історія розвитку ораторського мистецтва

У світі є різні професії, що характеризуються як спрямованістю на людину, так і замкненістю на технічній досконалості.

Професія вчителя є такою, що вимагає витонченості, емоційної активності, співчуття, емпатії.

Методи виховання як способи організації взаємовпливу під час опанування нової інформації з основ наук, виконання різних видів самостійної навчальної і виробничої діяльності, вимагають творчого підходу.

Високі технології навчання – це і є такі, що спираються на вічне і непересічне, враховують кон’юнктуру сьогодення і здатні накреслити перспективу: близьку і далеку.

Історію не треба закреслювати чи переписувати. З нею варто рахуватись і звертатись до неї за порадою, вчитись на помилках.

Щодо форм і методів роботи з виховання вчителя, то від крайнього колективізму зараз деякі вчені й практики перейшли на позиції індивідуального і диференційованого підходу. Відкидається той реальний факт, що людина, будучи унікальною і неповторною індивідуальністю у світі матеріального виробництва, вступає у контакти з іншими особами, а значить, вона повинна вміти діяти разом, спільно, як би ми це не називали: в гурті, в колективі, – це все одно означає – разом, об’єднано, де особа може самореалізуватась не наодинці, а в спільному процесі виробничої творчої діяльності. Тому форми виховної роботи з майбутніми педагогами мають будуватись на розумному поєднанні індивідуальних і колективних та групових занять. Цивілізований світ запозичив у нас ідею колективного виховання А.С.Макаренка та В.О.Сухомлинського. Нам варто удосконалювати ідеї колективного виховання.

Безумовно, заслуговує на увагу ідея особистісної культури і педагогіки особистості, онтопедагогіки і онтопсихології так само, як і ідея інвайронментальної педагогіки, яка з’явилась у останні роки. Перевагою цієї концепції є визнання єдності кожної окремої особистості, цілком автономної, неповторної, але й такої, що потребує уваги й визнання своїх заслуг іншими індивідами, колективом.

Приклад виховання царських дітей В.А.Жуковським дає нам докази на користь розробки форм поєднання індивідуальних і групових занять, щоб дати можливість кожному учасникові навчального процесу самореалізуватись, навчитись взаємодії одного з одним. Це означає, що вчителя треба спеціально готувати до різноманітної роботи: групової, індивідуальної, колективної, озброюючи його відповідною мовною і психологічною культурою.

Б.Б.Глінський у книзі “Царские дети и их наставники” (1912) яскраво показав, як поет В.А.Жуковський виховував найосвіченішого царя Росії Олександра II. На день народження свого вихованця Жуковський подарував такі вірші (наводимо мовою оригіналу):

“Да встретит он обильный честью век,

Да славного участник славный будет,

Да на среде высокой не забудет

Святейшаго из званья: человек!

Жить для веков в величии народном,

Для блага всех – свое позабывать,

Лишь в голосе отечества свободном

С смирением дела свои читать!..

Справді, в поетичних рядках В.А.Жуковського втілено високу технологію виховання. Від царя Вітчизна чекає доброчинності, загальної благості, волі й по-справжньому людського, гуманного ставлення до народу. Нас же цікавить тут одна ідея: якою високою виховною технологію користувався Жуковський, щоб виховати освіченого монарха? А технологія ця вічна: любов і довіра до вихованця, навчання і виховання царя разом з однолітками, витонченість мови вчителя, бездоганне знання сили слова.

В.А.Жуковський ретельно готувався до виховання майбутнього царя. Він читав твори вчених західної і вітчизняної педагогіки, тримав постійні зв’язки з батьками. Слова: обов’язок, любов до Батьківщини, релігія – були провідними. Вся освіта, навчання зосереджувалася на вихованні чеснот, доброчинності. У навчальний план, який був схвалений батьками царевича, він включає низку навчальних дисциплін, предметом вивчення яких є людина: антропологія, етнографія, географія, історія, фізика.

Для повноцінного виховання царя необхідні були групові і колективні форми навчання і виховання. З цією метою були запрошені до класу, де вчився цар, ще два однолітки: граф Йосип Вільєгорський і Олександр Паткуль, син простих людей із середовища слуг царського двору.

Елементи змагання, конкуренції, самореалізація і корекція поведінки можливі тільки в умовах навчання не по одному, а в групі однолітків.

Щодо методів навчання майбутніх учителів, то тут доречно згадати відомий афоризм Архімеда: дайте мені точку опори – і я переверну земну кулю. Психологи Д.В.Ельконін і В.В.Давидов перефразували його так: дайте нам метод, і ми навчимо дошкільника опановувати вищу математику.

Надання широких конституційних прав громадянам щодо користування державною мовою створює прецедент підвищення мовної культури громадян взагалі.

У школі досвідом передових учителів підтверджується класична думка про мову, індивідуальне мовлення як ефективну умову саморозвитку через самонавчання, самоосвіту й самовиховання.

Переконливих доказів високої технології щодо мовної підготовки вчителя наука не знає. Але є підстави для ефективних пошуків відповідних методів, які могли б задовольнити більшість спеціалістів вищих педагогічних закладів. Загальновідомим є факт, що начебто цивілізований Захід, провідні держави капіталістичного спряму­вання взагалі не займаються питаннями виховання. Така думка не зовсім відповідає дійсності.

У стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм вважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити.

Зі стародавніх часів риторику поділяли на три галузі: судова риторика; риторика політична (публічних виступів); урочиста риторика.

Хто в стародавній Греції розпочинав перед судом свій позов, повинен був сам виголосити промову, хоч іноді і давав її написати досвідченим фахівцям, які готували промови для судового розгляду. Ті ж не тільки їх складали, а й розробляли теорію риторики. Велику увагу приділяли вони підбору доказів, удосконаленню фраз з метою посилення їх впливу. Стародавні афіняни так кохалися в красі усного слова, що про них іноді говорили як про любителів слухати.

Художня риторика як різновид творчості сформувалася на базі практичної рито­рики. Першу теорію риторики створили в V столітті до нашої ери сіцілійські греки в Сіракузах. Найвидатнішим з них був Горгій, який удосконалив теорію ораторського мистецтва і познайомив з нею Афіни. Незвичайний стиль його витончених промов вразив афінян, зробив Горгія уславленим і жаданим учителем. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яке своєю красою та силою впливу зрівнялося з поезією. Школа софістів продовжила розвиток теорії ораторського мистецтва. Ораторську майстерність софісти цінували більше, ніж зміст виголо­шуваних промов.

Діяльність софістів у справі поширення загальної освіти та культивування художнього стилю довершив Ізократ. Про роль ораторського мистецтва він сказав так: «Слово не тільки вивільнило нас з кайданів тваринного життя, завдяки йому ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва. Сила його така, що без нього не може виникнути нічого розумного. Слово започатковує всі вчинки і всі наміри».

Ізократ заснував першу школу, в якій учні оволодівали риторикою й письмом і одержували загальну освіту. На відміну від софістів Ізократ дотримувався традиційної грецької моралі. Його настанови стали основою всіх пізніших теорій стилістики. Майстром академічних бесід-діалогів був афінський філософ Сократ (469-399 до н.е.), який поширював своє філософське вчення серед афінської молоді у формі діалогу.

Боротьбу між філософією й риторикою розпочав Сократів учень Платон (427–347 рр. до н. е.).

Найвидатнішим майстром ораторського мистецтва стародавньої Греції вважається Демосфен, (384–322 рр. до н. е.). Він був представником рабовласницької знаті, захисником демократичного ладу. Під час боротьби проти панування Македонії ораторська трибуна стала ареною ідеологічної і політичної боротьби.

Найвідомішими є його політичні промови, особливо три з них, що були виголошені проти Філіппа, македонського царя, який намагався позбавити Афіни самостійності. Демосфен, будучи вождем антимакедонської партії, боровся з керівником македонської партії Есхіном. Після смерті царя Філіппа (336 р. до н. е.) дійшло до судової справи, яка стала подією для всієї тодішньої Греції. Есхін зустрівся з Демосфеном на суді. Промови обох ораторів – це зразки політичних виступів. Водночас вони свідчать, що обидва оратори не гребували ніякими засобами, щоб знеславити свого супротивника.

Демосфен умів майстерно драматизувати свою промову. Він часто вживав риторичні запитання, на які тут же сам відповідав. У республіканському Римі політичне й судове ораторське мистецтво мало таке ж велике практичне значення, як і в Греції.

Ще в ІІ столітті до нашої ери консервативні римляни забороняли грецьким ораторам і філософам з’являтися в Римі. Однак грецький вплив поширився й тут. Перші відомі римські оратори пройшли саме грецьку школу.

Власне, тільки Ціцерон репрезентує римську ораторську школу. Він надавав неабиякого значення доброму взірцю, а тому сам прагнув у своїх творах представити ідеал ораторського мистецтва. Щоправда, він визнавав необхідність навчальних інструкцій, але на практиці не дуже їх дотримувався.

Ціцерон спізнився зі своїм трактатом, в якому дістали відображення його політичні уявлення. Республіка втрачала свої позиції. Латинські, грецькі школи риторики існували, але ораторське мистецтво загалом занепадало. Стиль став занадто пишномовним і штучно дотепним. Найвидатнішим оратором тієї епохи вважався М.Фабіус Квінтиліан (І століття н. е.), який даремно намагався наслідувати Ціцерона.

Теорія ораторського мистецтва була добре розроблена, про що свідчить посібник для складання промов одного з римських ораторів. На думку його автора, кожна промова повинна мати:

 екзордіум – кілька вступних зауважень щодо теми промови;

 експозиціо – визначення поняття, характеристика обсягу й важливості теми;

 кауза – логічні аргументи, що підтверджують правильність судження, прямі дедуктивні докази;

 контраріум – спростування думки супротивника, непрямі дедуктивні докази;

 сіміле – подібні явища в інших сферах, аналогії;

 екземплюм – приклади з історії і повсякденного життя, індуктивні докази;

 тестимоніум – висловлювання славетних людей, прислів’я, авторитетні судження;

 конклюзіо – резюме, висновки, їх використання.

Цікаво відбувалося навчання в ораторській школі. Вчитель, що сидів на підвищенні, починав з оголошення теми. Він давав кілька порад щодо розвитку теми і вказував, які можуть бути підходи до даного сюжету. Керуючись такими настановами, учні готували виступ самостійно. За часів Ціцерона в школах кожен слухач сам обирав тему. Вона мала певне відношення до життя і до судового розгляду. Пізніше, в епоху імператорів, теми були менш пов’язані з життям.

Після закінчення роботи над текстом виступу вчитель його правив. Потім промови вивчали напам’ять і виголошували перед учителем та колегами. Іноді учні вправлялися в стилістиці й композиції.

В середньовіччя після занепаду Римської імперії продовжувалося навчання ораторському мистецтву, яке вже відносили до семи так званих вільних мистецтв. Наприкінці XVI століття побачила світ перша чеська риторика Шимона Сунітського.

За нових часів ораторське мистецтво стало засобом політичної боротьби за поліпшення соціального становища.

Педагогіка як інтеграційна наука про закони і закономірності навчання, освіти, виховання, що здійснює теоретичний та практичний вплив на процес виховання вчителя, торкається і його мовленнєвої підготовки. Починаючи з давньоримського періоду, дослідники визначали мистецтво слова, ораторські здібності як важливий показник освіченості особи.

Останнім часом з’явились цікаві науково-методичні і практичні розробки, які певною мірою дають відповіді на актуальні питання професійно-педагогічного мовлення і мовленнєвої культури особи.

Книги і статті А.Й.Капської і Г.М.Сагач, Р.І.Короткової і О.Г.Штепи розкривають можливості різних видів діяльності з метою оволодіння високим рівнем ораторського мистецтва, методами красномовства, різними жанрами та видами мовної майстерності. А.М.Бойко, М.Я.Плющ, Л.І.Мацько, О.М.Біляєв, М.І.Пентилюк, С.О.Караман, О.В.Караман питання мовленнєвої культури досліджують у контексті професійної підготовки майбутнього вчителя-словесника.

Психологи, соціологи, методисти розглядають окремі аспекти мовної підготовки вчителя в контексті аналізу його уміння спілкуватись з учнями. Органічним елементом спілкування, комунікації є слово. В.А.Кан-Калик (1977) запропонував низку методичних порад та прийомів, користуючись якими можна забезпечити належний рівень спілкування.

Окремо можна виділити праці українських філологів, які розробили систему методичних заходів для формування основ мовної культури і ділового спілкування саме державною мовою. Так, Н.Д.Бабич (1990), спираючись на лінгвістичні наукові закономірності, визначає поняття культури мовлення через характеристику його теоретичних і практичних аспектів. Посилаючись на М.І.Ілляша (1984), вона пропонує таку структуру поняття культури мовлення: 1) володіння літературними нормами; 2) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених людською практикою; 3) самостійна лінгвістична дисципліна. Авторка характеризує культуру мовлення як близькість її до стилістики мовлення та вивчає конкретику мовленнєвої діяльності, додаючи до цього і позамовні, екстралінгвістичні засоби, якими є жести, реакція на співбесідника та обстановку; пов’язує основи культури мовлення з курсами конкретної граматики, підкреслюючи при цьому, що основами культури мовлення можна оволодіти тільки за умови, що людина опанує норми літературної мови (Ілляш, 1984; Кобзєв, 1976).

Н.Д.Бабич пов’язує процес оволодіння культурою мовлення з опануванням психології і логіки мовленнєвої діяльності.

Посібник Н.Д.Бабич (1990) містить досить цікавий практичний матеріал, вивчення якого може позитивно впливати на усне й писемне мовлення вихованця.

У книзі А.П.Коваль “Ділове спілкування” питання культури мовлення розглядається у тісному зв’язку з поведінкою людини. Даючи приклади, зразки норм і правил виконання їх, авторка домагається адекватного педагогічного ефекту. Культура спілкування пов’язується дослідницею з можливими успіхами чи перешкодами в службовій діяльності.

Майстерність слова посідає одне з провідних місць у діяльності педагога, є активним учасником формування свідомості і почуттів школяра.

Формування спеціаліста школи не може здійснюватися без урахування здобутків теорії і практики навчання і виховання, оскільки розуміння суті теоретичного обґрунтування проблеми і практичної діяльності фахівця, його функцій впливає на визначення мети, завдання навчання, на принципи, методи і форми професійної підготовки.

Теоретична і педагогічна спадщина ораторів, читців, вчителів, методистів є тією основою, на якій вища школа будує роботу з формування професійно грамотного спеціаліста, здатного здійснювати виховання шкільної молоді. Відповідно, специфіка нашого часу дозволила сформулювати нові завдання словесної творчості, розкрити взаємозв’язок між літературою, мистецтвом живим словом і суспільством.

Мистецтво красномовства в усі часи було одним із наймогутніших засобів впливу на слухача, формування його світогляду, а отже і особистості загалом. Цілком закономірно, що саме таким словом повинен володіти майбутній педагог, головна мета діяльності якого полягає у формуванні особистості школяра.

Культура мовлення^*

223. Прочитайте. Складіть узагальнюючу таблицю «Дієслова, що керують іменниками в певних відмінках». Вкажіть випадки комбінаторних і позиційних модифікацій голосних і приголосних. Поясніть характер кожної зміни.

Зразок виконання:

№ п/п	Дієслово	Яким відмінком іменника керує дієслово?
		Родовий відм.	Знахідний відм.	Давальний відм.
1.	Дякую	-	-	батькові, (тобі)
2.	Вчити	грамоти	-	-