1 Палеолі́т на терито́рії суча́сної Украї́ни-початковий і найтриваліший період історії людства, який зародився близько 1 млн. рр. тому - до 10 тис. до н. е. Саме тоді на території сучасної України з'явились перші люди. Їхнє переселення відбулося двома шляхами: з Європи та Закавказзя. Найдавнішими стоянки:Королеве,Кирилівська на тер. суч. Києва,Лука Врублевецька на Дністрі,Амвросіївську на Донбасі,печера Киїк-Коба,печера Старосілля.

Р.П.:Розпочинається з ранньої ашельскої епохи і заселення України близько 1 млн. років тому - 150 тис. р. тому. У Східній Європі в той час панував теплий, дещо вологий клімат. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці- загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й ручними рубилами. Палеоантропи також почали освоювати печери, як сховища та житла.Серед важливих археологічних знахідок цієї доби слід відмітити на Донбасі, поблизу Амвросіївки, знайдено велике крем'яне рубило.Найвиразнішим місцезнаходженням є стоянка на Житомирщині, в басейні ріки Свинолужки. Тут знайдено велику кількість розщеплених кременів, що використовувалися як знаряддя для різання і скобління, а також типові ручні рубила.Найважливіші стоянки:Королеве (Закарпатська область),Лука-Врублевецька,Житомир.

С.Р.:Наприкінці ашельської епохи під впливом зростаючого похолодання у зв'язку з поширенням дніпровського зледеніння почалися інтенсивні міграції людей по всій Євразії. У Східній Європі середній палеоліт (мустьєрська епоха) охоплює величезний проміжок часу, який почався 150-35 тис. років тому і закінчився приблизно 40 тис. років тому — з появою кроманьйонця.На мустьєрську епоху припадає інтенсивне заселення людиною майже всієї південної частини Східної Європи. Основною територією, звідки йшло заселення, був Кавказ і Балкани. З півдня заселення відбувалося у напрямку півночі аж до басейну Десни.В цей час панував порівняно м'який кліматичний оптимум.На суч. тер. Укр. степи чергувалися з широколистими дібровами і хвойними лісами, де водилося багато різноманітної дичини.Представнки: дикий кінь, бізон, гігантський олень, сайгак, дикий осел, мамут, шерстистий носоріг, ведмідь, вовк, печерна гієна, лев, лисиця. В цей час важливу роль в господарстві людини посідає мисливство і збиральництво.Люди розселилися майже по всій тер. суч. Укр. Відомо понад 80 місцезнаходжень. Густота населення була більшою, ніж за доби Р.П.Найкраще вивчено середній палеоліт в Криму, де обстежено понад 1000 печер, гротів, скельних навісів. Площа скельних жител-сховищ свідчать про те, що в печерах переважно мешкало одночасно 2-4 сім'ї з чисельністю 6-7 осіб кожна. Тому є підстави вважати, що в Криму в мустьєрську епоху жило одночасно 200—250 осіб. Густота населення приблизно становила 1 ос./км².Зі збільшенням потреб кількісно зростаючою людської спільноти збільшилася і потреба в зброї, що спричинило суттєве її вдосконалення. Виникають два основні знаряддя з кременю — гостроконечник та скребло.Гостроконечник — це знаряддя повсякденної чоловічої праці, що служило для виготовлення метального знаряддя — дротика, а також використовувався як ніж для оббілування дичини.Скребло — переважно жіноче знаряддя праці для обробки шкур, яке використовувалося й для різноманітних господарських потреб.Близько 70 тис. років до н.е. людина освоїла вогонь.В епоху середнього палеоліту на території України з'явився новий тип людини — неандерталець. Середньопалеолітичні неандертальські угрупування були невеликими і складалися звичайно з 2-4 родин, з яких приблизно третина їх членів могла брати участь у полюванні. Форма суспільного ладу називалася людське стадо.Найважливіші археологічні знахідки Середньопалеолітичні дуже різноманітні за типами: це і відкриті поселення, і печерні сховища, і короткочасні стійбища, і мисливські бівуаки, і місця видобування кременю, і майстерні, де він видобувався.В 1924 році у результаті систематичних пошуків у Криму було знайдено грот Киїк-КобаНайбільші стоянки періоду середнього палеоліту:Антонівка,Бабине,Білгород-Дністровський,Вовчий Грот,Киїк-Коба,Кодак,Молодове,Олександрівка,Орел,Старосілля.

П.П.:Хронологічні рамки - 35-12 тис. р. тому. Близько 40 тис. років тому з'явився сучасний тип людини, який дістав назву «гомо сапієнс» («людина розумна»), або кроманьйонця.Кроманьйонці вже об'єднувалися в племена максимального розвитку досягають полювання і рибальство, того ж часу намітився поступовий перехід до одомашнення тварин. Люди навчилися робити до 80 видів знарядь праці.На території України досліджено кількасот стоянок, віднесених до часів пізнього палеоліту. Найвідоміші з них розташовані в селах Мізін на Чернігівщині, Добраничівці на Київщині. Знаною є й Кирилівська стоянка в Києві.Клімат залишається суворим - холодний і сухий.Зберігаються і представники холодовитривалих тварин - північний олень, песець, біла куріпка, альпійська чайка.Міграції і заселення територій.Збиральництво. Полювання на мамутів, бізонів, північних оленей. Застосування різних способів полювання.Материнський рід.Кам'яні різки, ножеподібні пластини, наконечники списів та рогів з яких виготовляла собі гаптун, шила, голки.Високого рівня розвитку набуло образотворче мистецтво.Широко відомими стали стилізовані жіночі фігурки.Загальновизнаною є думка про те, що ранніми формами первісного релігійного світогляду є тотемізм, фетишизм, магія та анімізм. Ці складові були основою світобачення і верхньопалеолітичних мешканців УкраїниНайбільші поселення часів пізнього палеоліту:Городниця,Кременець,Мезин,Молодово,Мукачеве,Новгород-Сіверський,Радомишль,Сокіл,Студениця,Фастів.

2 У мезоліті на території сучасної України виділялися чотири природно-ландшафтні зони: лісова - Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного та Лівобережного лісостепу; степова зона, регіони гірського Криму. Люди стали дедалі більше опановувати й по-господарськи розробляти вододіли, долини малих водотечій. Вони, як і раніше, займалися полюванням, рибальством, збиранням плодів та ягід. Мисливство було провідною галуззю господарства. У зв'язку з тим, що в цей період зникли мамонти та деякі інші звірі, змінився характер полювання: від колективного полювання на стадну дичину переходили до індивідуального чи групового промислу невеликих звірів. Величезним досягненням став винахід лука і стріл - зброї далекої дії, за допомогою якої люди забезпечували себе постійними запасами їжі. Через труднощі відтворення природного середовища посилювалася міграція людей, укріплювалися племінні структури. Характерно, що етнічні риси починали насамперед формуватися в населення гірського Криму та в степу, де швидко відбувався перехід до нових форм господарювання. Дещо пізніше вони почали фіксуватися в українському Поліссі.У період мезоліту люди оволоділи технікою виготовлення з кремнію вузьких тонких і гострих пластинок, потрібних для виготовлення так званих вкладишевих знарядь, зокрема вістер списів, ножів, гарпунів (їхня основа вирізалася з кістки чи дерева, а в пази вставлялися пластинки). З'явилися знаряддя для обробки дерева.У цю епоху розпочалося приручення диких тварин. Люди приручили собаку (вперше це вдалося туземцям Австралії та Нової Зеландії), а дещо пізніше - свиню й бика.На території України налічується майже 1 000 відомих нині пам'яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба - у Криму, Гребениківська стоянка - на Одещині, Журавська- на Чернігівщині та ін.). Цікавою пам'яткою епохи мезоліту є печера поблизу села Баламутівка на Буковині, стіни якої розмальовані зображеннями людей і звірів, мисливців, танцюючих чаклунів.Мезоліт (X-VI тис. до н.е.) є яскравим доказом сильного впливу географічного середовища на життя й еволюцію людства. Закінчується льодовиковий період: тепліє клімат, оновлюється рослинність, міняється фауна. Стали непотрібними великі громадські об'єднання, їх змінюють невеликі колективи мисливців.Поширення рибальства. Міняється і характер збирательства, його основою стає збір диких злаків. Як матеріал для виготовлення знарядь широко використовується кістка.В цей час у людей з’явилися перші навички у виготовленні глиняного посуду.Ймовірно, в мезоліті люди освоїли плавання на колодах і плотах.Загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігається, однак на відміну від палеоліту в мезолітичних розписах очолююче положення починає займати людина, її дії.

3 Біля 10 000 років тому в Україні можна відзначити ряд нових винаходів та досягнень, які в цілому настільки важливі, що дають можливість вважати цей час новою добою, неолітом —Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською твариною був собака. Пізніше приручено корову, свиню, вівцю. Скотарство стало важливою галуззю господарства.Одночасно з появою скотарства людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю, великими патиками, сіяти, жати кам'яними серпами. Зерно мололи кам'яними зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках.Головними ознаками в галузі виробництва з каменю були: пиляння, шліфування та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі, накінечники списів. Полювання на диких тварин було довгий час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука зі стрілами, різного роду пасток, сильців людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У повноводних річках було багато риби, що сприяло поширенню рибальства. Використовували сітки, гарпуни, ловили вудками, замість гачків - кам'яні платівки.Гончарство внесло велике полегшення в побут людини. Вона могла варити їжу, зберігати воду. За неолітичної доби людина опанувала ткацтво. За часів неоліту широко використовувалися човниВ Україні знаходять вироби з кам'яних порід, яких нема в тій місцевості, наприклад, - смугастий кремінь з Волині на Наддніпрянській Україні. У цей час можна спостерігати в Україні культурний вплив різних територій.Можна констатувати, що за часів неоліту Україна мала зв'язки як з південними територіями (Кавказом, Малою Азією, Балканами), так і з сусідами на півночі (Валдай, Південна Прибалтика).Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жіночого божества.Неолітичні археологічні культури на території України:Буго-дністровська культура,Культура лінійно-стрічкової кераміки,Сурсько-дніпровська культура,Дніпро-донецька культура,Культура ямково-гребінцевої кераміки Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту (нового кам'яного віку), котра тривала з VI по НІ тис. до н. е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством: і збиральництвом — зароджуються і. поширюються нові — скотарство і землеробство. Процес переходу від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих був якісно новим етапом в історії людства, який сучасні вчені називають «неолітичною революцією».Для виготовлення знарядь праці продовжує використовуватися традиційна сировина — камінь, кістка, ріг, дерево. Але з'являються нові методи їх обробки — крім простого оббивання, ще й пиляння, шліфування та примітивне свердління.Одним із важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина.У соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на-знаряддя,та продукти праці.На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті та інших рік виявлено близько 500 неолітичних поселень.

4 Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно-кам'яний вік (енеоліт), який у межах України датується IV— III тис. до Н. X. У цей час з'являються перші металеві вироби — мідні та золоті. Основними заняттями населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з'явився колісний транспорт.Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім'ї переходить від матері до батька, родинні зв'язки почали вестися по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури.Вона була вершиною розвою енеолітичних землеробських спільнот у Європі, мало чим поступаючись раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу V—IV тис. до Н. X. Назву отримала від дослідженого наприкінці XIX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині.Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізації Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури.Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами.На думку дослідників, трипільські поселення існували лише 50—80 років, а потім їх спалювали у зв'язку з утратою родючості ґрунтів та вирубкою навколишніх лісів для потреб будівництва та надрова.В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини.Основним заняттям трипільців було землеробство.Певного рівня досягло тваринництво.Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство (вичинка шкіри тварин), кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво.За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Основними причинами занепаду Трипільської культури, на думку вчених, були зміна теплого і вологого клімату на значно посушливіший, що унеможливлювало експлуатацію залишків екосистеми лісостепу в колишніх масштабах, загальна нерозвиненість матеріального виробництва та руйнівні зовнішні впливи, зокрема посилення степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров'ї, деяких племен культури кулястих амфор на Волині. В середині III тис. до н. е. з поширенням на її територію названих племен вона припинила своє існування.За енеоліту відтворювальне господарство набуває поширення і в інших регіонах України, зокрема в Степу та південній смузі лівобережного Лісостепу, де проживали скотарські племена. Поряд зі скотарством, вони активно займалися і рибальством, мисливством, збиральництвом, частково землеробством.Через свій рухливо-осілий спосіб життя скотарі майже не залишили поселень, тому основним джерелом для вивчення їх діяльності і побуту є поховальні пам'ятки — численні кургани, наприклад Маріупольський могильник, що й до нині височать у Степу. Бр.вік:На зміну мідно-кам'яному вікові прийшов бронзовий(II — поч. І тис. до Н. X.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи.У сучасних межах України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзоплавильного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру.Зі зростанням продуктивності землеробства і скотарства, розвитком металургії з'являвся надлишок продуктів, що зосереджувався в руках окремих родових груп або племінної верхівки.Очевидно, необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спонукала до консолідації племен на рівні союзів.Помітні зрушення відбувалися й у сфері розвитку позитивних знань, образотворчого мистецтва, всієї духовної культури. Виникла монументальна кам'яна антропоморфна скульптура, ускладнилася система релігійних вірувань, з'явилися зародки майбутнього письма — піктограми.

5 Утвердження заліза як найпоширенішого металу на землях України відбулося у 7 ст. до н. е., про що свідчать матеріали археологічних розкопок. Поява залізних знарядь праці та зброї спричинила бурхливий розвиток господарства та військової справи. Землеробські племена почали застосовувати залізний плуг, за допомогою якого можна було виорати більше землі, а отже – зібрати кращі врожаї. Скотарі степу за тієї доби зажили кочовим життям, постійно переходячи разом із худобою на нові землі. Вони навчилися їздити верхи на конях і долали на цих прудконогих тваринах величезні відстані. Із винайденням заліза скотарі-кочовики перетворилися на непереможних воїнів. Історію войовничих кочівників на наших землях започаткували кіммерійці.Кіммерійці – кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у причорноморські степи у 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть.Найдавніша згадка про кіммерійців міститься у славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша – у праці Геродота. Справжніми рисами сповнені ассирійські та вавилонські свідчення про кіммерійців, позаяк народам Близького Сходу довелося пережити їхню Всі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми воєнними походами. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників. Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці для свого часу були неперевершеними майстрами військового спорядження. Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. Кіммерійці були першим народом на українських землях, якого дослідники називають кочовим. Основою їхнього господарства було конярство. Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських степах, вони не могли оминути світу землеробів Лісостепу. На землях від середнього Дністра на заході до середньої течії Ворскли на сході за тих часів мешкали численні племена, що їх археологи називають носіями чорноліської культури. У причорноморські степи вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство. Єдиними пам’ятками їхнього життя є могили-кургани. У глибоких ямах вони споруджували з дерева кілька приміщень, що їх називають катакомбами. За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. 5–4 ст. до н. е. сягнула розквіту їхня держава. Вчені домовилися називати її Велика Скіфія. Ті землі, розповідає грецький історик, населяли скіфські та нескіфські племена. До скіфських племен Геродот зараховував власне скіфів (скіфів-кочовиків), царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. У 3 ст. до н. е. скіфів у причорноморських степах заступили сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з приуральсько-поволзьких степів. Життя і побут сарматів були подібними до скіфського. Вони так само, як і скіфи, були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них воєнні походи. Як активна військова сила вони були залучені, зокрема, до війн проти Риму. Не гребували нападати їхні племена й на менш заможних мешканців Лісостепу: від 1 ст. до н. е. в похованнях сарматів трапляються поодинокі речі вихідців із Подніпров’я – полонених і перетворених на рабів.Володарювання сарматів у Причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали йому край германські племена ґотів і навала нових кочовиків – тюркомовних гунів.

6 Поняття антична цивілізація використовується для визначення культурно-історичних ознак, притаманних розвиткові грецького і римського суспільств. До ареалу античної ойкумени входило й Північне Причорномор'я, де греками були засновані поліси, які згодом стали центрами значних територіальних державних утворень. Колонізація Північного Причорномор'я поділяється на три етапи. На першому етапі (приблизно середина VII ст. до н. е.) на о. Березань було засновано грецьке поселення Борисфен. На другому етапі (перша половина — середина VI ст. до н. е.) населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н. е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Гермонасса, Фанагорія, Кепи та інші поселення. На третьому етапі (друга половина VI — початок V ст. до н. е.) відбувалася найбільш інтенсивна міграція греків, що було пов'язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н. е.) та падінням Мілета (494 р. до н. е.). У цей час переважно вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій (Роксоланівське городище) і Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільських поселень. У третій чверті VI ст. до н. е. було засновано Херсонес Таврійський (м. Севастополь) — єдину дорійську колонію у Північному Причорномор'ї, а в останній чверті цього століття на Західному узбережжі Криму виникло невелике поселення, відоме під назвою Керкінітіда (м. Євпаторія). У період грецької колонізації в Північному Причорномор'ї, за винятком околиць Херсонеса, було відсутнє стабільне осіле населення. Тому на початковому етапі розвитку античні центри регіону розвивалися, не відчуваючи тиску з боку варварського оточення. Історія античних держав Північного Причорномор'я налічує близько тисячі років. Ураховуючи тісний зв'язок цих міст-держав з античним світом у цілому, їхній розвиток можна поділити на п'ять періодів: архаїчний (середина VII—VI ст. до н. е.), класичний (V — IV ст. до н. е.), елліністичний (остання третина IV — середина І ст. до н. е.), римський (середина І ст. до н. е. — третя чверть ІІІ ст. н. е.) та пізньоантичний (кінець III — перша чверть VI ст. н. е.). Кожен із зазначених періодів писемними та епіграфічними джерелами висвітлений доволі фрагментарно. Проте внаслідок археологічного вивчення цих держав сьогодні можна визначити те загальне й особливе, що було характерним для їхньої історії та археології протягом античної епохи.

8 На основі письмових, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших джерел протягом багатьох сторіч дослідники намагаються вирішити проблему етногенезу українців.Першу спробу вирішити цю проблему зробив літописець Нестор у “Повісті минулих літ”, де започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка була домінуючою в ХІІІ-ХV ст. у працях польських і чеських вчених. Її прихильниками були російські історики С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.В ІХ ст. на сторінках Баварської хроніки викладена ще одна версія походження слов’ян – скіфо-сарматська, або азійська теорія, тобто предками слов’ян визнавали скіфів і сарматів. Пращурами слов’ян до кінця XVIII ст. вважалися також алани, роксолани, кельти, фракійці та інші. Хоча ці гіпотези не були достатньо науково обгрунтовані.В ХІХ–поч. ХХ ст. почався новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян. Праця чеського славіста Л. Нідерле ”Слов’янські старожитності” (1902 р.) започатку-вала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Центром прадавніх слов’янських земель Л. Нідерле вважав Волинь.Польські вчені Ю. Косташевський, Я. Чекаловський та інші у 30–40-х роках обгрунтували вісло-одерську концепцію, яка пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою.У 50–60-х роках виникає дніпро-одерська теорія (П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков), яка увібрала у себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій.Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію. На думку вчених, формування слов’янського етносу – це досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів, зокрема, можна виділити два основних:до рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е. слов’янський етнос зосереджується головним чином у межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь; в ІІ-І ст. до н. е. з появою зарубінецької культури центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою, Бугом, Дніпром.Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н. е., де слов’яни фігурують під назвою венеди. Візантійський хроніст Йордан в V ст. н. е. повідомляє про три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я).Динамічний і драматичний час пережили слов’янські племена на наших землях в II-VI ст. – ішов процес великого переселення народів; переміщення готів із Прибалтики у Причорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни. Вони створили між Доном і Карпатами державу, на чолі якої став Аттіла. Після кількох поразок від римлян і смерті Аттіли у 457 р. гунська держава розпалася. Відчувши, що гуни не становлять загрози, слов’янські племена у V ст. могутнім потоком пішли у візантійські землі. До кінця VII ст. анти і склавини захопили майже весь Балканський півострів, проникши до Малої Азії.Видатний український історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу, а їх союз – початком праукраїнської державності (з ІV ст.). Початковими ознаками державності у антів можна вважати: поступовий перехід від первіснообщинного ладу до появи елементів феодальних відносин (власності); визначення осілої території, яку займали антські племена; формування суспільного устрою на засадах демократії (віче, рада); наявність талановитих і авторитетних вождів, князів (Бож, Мезамир); військова дружина, яка виконувала роль мілітарної сили і органу управління.Прихід аварських племен із Центральної Азії і невщухаючі аваро-слов’янські війни (568–635 рр.) призвели до розпаду антського союзу.У VI-IX ст. більшість європейських та східних авторів ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України під назвою склавини.В результаті розселення слов’ян (VI-VII ст.) на території Східної Європи виникають три групи слов’янських племен: західна, південна і східна.Основною галуззю господарства слов’янських племен було орне землеробство.Виділяються такі галузі ремесла: добування і обробка заліза, ткацтво, деревообробка, прядіння, обробка шкіри, гончарство, ювелірне виробництво та ін.Швидкий розвиток економіки східних слов’ян обумовив розклад родоплемінної організації (VI-VIII ст.) і утворення перших територіально-політичних об’єднань – зародків держави.Віруваня східних слов’ян мали політеїстичний характер. Обожнюючи сили природи, слов’яни були язичниками. Найвищим божеством вважався Перун – бог грому і блискавки; Даждьбог, Стрибог – боги сонця і повітря були дарителями земних благ та ін.Таким чином, у стародавню добу Україну населяли різні народи і племена. Починаючи з епохи бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях

9 Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. є. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. є. добре відображена в археологічних матеріалах.Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно систематичне вивчення процесу зародження у давніх слов'ян класових відносин як обов'язкової умови становлення державності. До середини І тис. н. є. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'явилися східні, західні та південні слов'яни. Слов'янські народи:Західні слов'яни: поляки, чехи, словаки, верхні та нижні лужичани.Південні слов'яни: болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці.Східні слов'яни: українці (виникли на базі племінних союзів полян, деревлян, уличів, волинян, сіверян, тиверців, дулібів, білих хорватів); росіяни (виникли на базі племінних союзів словен, східних кривичів, радимичів, в'ятичів); білоруси (утворилися на базі племінних союзів полочан, дреговичів, західних кривичів).З арабських і перських джерел ІХ-Х ст. відомо, що на землях слов'ян існували три державні утворення: Куявія, Славія й Артанія. Історики вважають, що Куявія — це київська земля з Києвом. Славію ототожнюють зі слов'янськими поселеннями біля озера Ільмень, головним містом яких був Новгород. Щодо Артанії вчені розійшлися в думках: одні з них уважають її землями навколо Чернігова, інші — навколо Рязані. Та вірогідна думка, що Артанія тяжіє до Ростово-Суздальської Русі.Наприкінці IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва, і за іменем столиці державу називають Київською Руссю. Існують дві основні теорії утворення держави на Русі: 1) норманська; 2) природно-історичного процесу. Норманська теорія була висунута німецькими вченими Байєром і Міллером ще у XVIII ст., яка стверджує, що держава на Русі була створена норманами (шведами), апелюючи при цьому до літопису «Повесть временных лет», в якому йде мова про запрошення до Новгорода норманських вождів на чолі з Рюриком. Друга теорія стверджує, що держава на Русі була створена в результаті природно-історичного процесу. Для цього були необхідні політичні та соціально-економічні передумови. В процесі розвитку східнослов'янського суспільства союзи племен перетворюються в племінні княжіння (VIII ст.) Не можна заперечувати, що нормани у ІХ-Х ст. відігравали на Русі активну політичну роль, поклавши початок династії Рюриковичів. Проте вони не утворили східнослов'янську державу, (вона існувала й до їх приходу), а скоріш за все, каталізували об'єднання східнослов'янських земель і племен.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане: 1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин; 2) поступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання); 3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави (Хозарський каганат, Візантія тощо); 4) територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен; 5) економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію; 6) посиленням Києва, чому сприяло його географічне положення, економічне становище, політичне значення та попередня історична еволюція.

11 Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму.Незадовго до прийняття нової віри відбувся ряд важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той згодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тож погодився на вимогу. Володимир, у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення.Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів. Історичне значення цього часу полягала в наступному:

1) Залучення слов'яно-фінського світу до цінностей християнства.

2) Створення умов для повнокровного співробітництва племен Східно-європейської рівнини з іншими християнськими племенами і народностями.

3) Русь була визнана як християнська держава, що визначило високий рівень відносин з європейськими країнами і народами.

12 Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів.Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об'єднань східнослов'янських племен, що складалися впродовж доби розселення (V—VII ст.), наштовхнуло вчених на думку, що у роздробленості Київської Русі багато важив різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох східнослов'янських народів — українців, білорусів і росіян — пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород та Володимиро-Суздальська земля (на російських теренах).Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення

13 Наприкінці ХІІ ст. в українських землях зложилася нова політична сила на Заході яка продовжила самостійне державне життя українського народу, ще більш як на століття.Найсильнішими серед південно-західних князівств були Галицьке й Волинське.Галицьке князівство після Любецького з’їзду (1097) раніше інших князівств відокремилося від Києва. Найбільшої могутності воно досягло за князювання Володимира Ярослава Осмомисла- мудрого, чесного, шановного в усіх землях князя.Волинське князівство відокремилося від Києва в середині ХІІ ст.. Його очолював волинський князь, внук Володимира Мономаха – Мстислав Ізяславич.Між Галицьким і Волинським князівствами розвивались економічні зв’язки, вони спільно вели боротьбу проти зазіхань польських і угорських феодалів на землі цих князівств. Все це створювало об’єктивні передмови для об’єднання в єдине князівство.С.Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство “першою українською державою”. Роман припинивши князівські міжусобиці, планував консолідувати сили для боротьби з зовнішніми ворогами, зупинити роздробленість князівства, обирати київського князя шістьма найбільшими князями.Але плани Романа не здійснились. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з поляками.Після смерті князя Романа і в зв’язку з тим, що його сини не могли успадкувати владу (старшому Данилові було 3 роки, а Василькові – один рік) розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл, численних усобиць й феодальних війн. Галицькі бояри намагился не допустити зміцнення великокнязівської влади. Вони дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголосивши князем боярина. В усобиці втручались інші руські князі, які прагнули підкорити Галицько-Волинські землі своїй владі, а також сусідні держави – Угорщина та Польща. Галицька земля не раз переходила з рук в руки. Необхідно зазначити, що важливою подією цього періода, тимчасового розпаду єдиної держави, було те, що мати малолітніх дітей Данила і Василька, княгиня Анна з надзвичайною енергією боролася за збереження синівських прав, укладала союзи, виступала проти галицьких бояр, рятувала синів. Велике значення у боротьбі за батьківський стіл мала непохитна відданість волинського боярства княжатам. З їх допомогою Романовичі міцно затвердилися у волинській землі, що давало їм велику силу в боротьбі за Галичину з угорським королем і ворожим галицьким боярством.Спираючись на підтримку середніх та дрібних бояр і городян Данило Романович зумів припинити усобиці і поновити єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 році він змістив з галицького престолу князя Ростислава.Відновивши єдність князівства князь веде активну боротьбу за втрачені позиції. Руські війська під проводом Данила у 1238 р. розгромили тевтонських лицарів які захопили північно-волинське місто Дорогочин. У 1240 р. князь поширює свій вплив на Київ, у якому сам жити не став, а поставив там свою “засаду” на чолі з воєводою Дмитром.Таким чином, у першій половині ХІІІ ст.. Галицько-Волинське князівство успішно відбило напади Угорщини, Польщі, німецьких лицарів, що дало змогу князю присвятити увагу внутрішнім справам.Данило Романови повів жорстоку боротьбу проти боярства, яке виступало проти нього. Відчуваючи реальність постійної загрози із Сходу і Заходу, спішно будує низку нових міст-замків, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. У Галицько-Волинських землях розвивалося сільське господарство, високого розвитку досягали ремесла – залізоробне, ювелірне, гончарне та інш. Порівняно широкий розвиток набула внутрішня і зовнішня торгівля. Галицько-Волинське князівство було однією із важливих ланок загальноєвропейської торговельної системи.Реформаторська діяльність Данила на подальше зміцнення князівства була перервана татаро-монгольською навалою, яка завдала князівству значних руйнувань. Незважаючи на руйнування воно залишалося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади хана, але у 1246 р. змушений був їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями.Формально визнавши владу хана Данило намагався виграти час і не відмовився від боротьби з Ордою. Князь збирає сили, укріпляє старі міста та зводить нові фортеці, реорганізує військо.В той же час зміцнюючи своє князівство, Данило Галицький веде активну зовнішньополітичну діяльність по створенню антиординської коаліції. Він примирюється з Польщею, Угорщиною, Литвою, укладає союз з Владимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями.Римський папа Інокентій ІV також пообіцяв Данилові реальну допомогу та королівський вінець з умовою, що буде укладена унія православної церкви з католицького під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти орди князь погоджується на ці умови і в 1253 р. він був коронований як Галицько-Волинський король. Але не діставши допомоги від папи Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту боротьбу із Золотою Ордою. Отримавши у 1254–1255 рр. перемогу над ордою яку очолював воєвода Куремси і визволивши від кочівників частину своїх земель, князь у 1258 році зазнав поразки від золотоординського війська і змушений був надати наказ про знищення значної частини міст-укріплень (Володимира, Луцька, Львова, Данилова та інш.).Незважаючи на те, що Данило Романович визнав владу Золотої Орди залежність його князівства від неї була меншою ніж інших руських земель.Главою держави залишався великий князь, якому належала верховна влада. Він міг приймати законодавчі акти, очолював військо, забирав податки, вести зовнішньополітичні зносини з іншими державами. У князівство майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною.У 1264 році галицько-волинський князь помер. Наприкінці ХІІІ – початку ХІV ст. внаслідок посилення феодальних усобиць і татарської навали єдність і могутність Галицько-Волинського князівства поступово послаблюється. На його землі все більше починають зазіхати польські, литовські та угорські феодали.Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325–1340). Після його смерті самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати. Галицько-Волинське князівство, як спадкоємець Київської Русі, має велике значення в історії українського народу. Воно зберегло від завоювань та асиміляції південну та західну гілку східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомлення власної самобутності.Воно охоплювало до 0,9 української території, відкрило широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну зберігаючи кращі традиції української культури, а також продовжило на 100 років традиції державності Київської Русі.На думу відомого українського дослідника М.Брайчевського “... було це не Галицько-Волинським князівством, як здебільшого узвичаєно вважати в історіографії. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславовичем об’єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5–6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько” За його словами, держава Данила виходила за рамки пересічного уділу і становила на багато масштабніше і значне утворення. Таким чином, її можна вважати загальноукраїнською державою.

великокнязівської влади й відновлення централізації держави.

14 Русь зазнала Монголо-татарської навали в 1237–1241 роках. Протягом зими 1237–1238 років військо Монгольської імперії завоювало Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства та всі Північно-Східні землі Київської Русі. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом Руським і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували його Горішнє місто. Протягом наступного 1241 року були завойовані Галицька та Волинська землі.Загарбання Давньої Русі військами хана Батия стало можливим завдяки їхній багаторазовій чисельній перевазі над руськими князівськими дружинами і народним ополченням.Одна з причин поразки полягала у розрізненості князівських дій, в непідготовленості більшості міст до оборони. Батиєва навала принесла неймовірні нещастя давньоруському народові, уповільнила його розвиток, відкинула Русь на кілька століть назад. Встановилося ординське іго, яке законсервувало феодальну (удільну) роздрібненість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності. Новоутворене об’єднання союзів монгольських племен, майбутню державу, у 1206 очолив енергійний і здібний політик і воїн Чингізхан.Згідно з офіційною історіографією, Татаро-Монгольська навала прийшла на Русь у 1237 р. але вперше на теренах Київської Русі вона почалась у 1223р. Найкращі полководці Темучина, Джебе і Субедей мали намір напасти на половців.Не маючи плану дій першими у бій ринулись половці, та Мстислав Чернігівський підтримав їх. Скориставшись цією помилкою Джебе і Субедей атакували легкою кіннотою, заманюючи до себе в табір. Отримавши тактичну перевагу, Монголо-татари контратакували.У 1237 монголи дали знати про себе знову, внук покійного Чингізхана, Батий зібравши військо пішов у новий похід.По дорозі у Володимиро-Суздальське князівство монголи нищили все що бачили. На своєму шляху монголи нищили все вогнем і мечем. Вони дійшли до міста Козельськ.Місто було знищене.Протягом зими 1237—38 монголо-татарське військо завоювало і сплюндрувало Владимиро-Суздальське князівство, Рязанське князівство та всі інші північні князівства Київської Русі.У березні 1239 численний загін кочовиків штурмом здобув Переяславль і перебив усіх його жителів.Пізньою осінню 1240 року монголо-татарське військо з’явилося біля валів Києва. На шляху воно зруйнувало численні міста й укріплені замки Київської землі, що захищали її з півдня: Василів, Білгород, Витачів, невідому за назвою фортецю на Княжій Горі поблизу Канева та інші. Біля 5 вересня 1240, відразу після наближення до Києва, Батий почав штурм. Але безуспішно. Лише 19 листопада він помітив що найслабшим місцем Києва є Лядські ворота. Ворог підтягнув стінобійні машини впритул до валів.Ворота не витримали. Після 2-х тижнів штурму монголо-татари на початку грудня 1240 змогли здобути Київ.

Завоювання і поневолення Давньої Русі полчищами Батия стало можливим насамперед завдяки багаторазовій чисельній перевазі ворога над руськими дружинами і народним ополченням.

Більшість міст Русі була погано укріплена, фортифікації навіть головних з них: Києва, Чернігова, Владимира на Клязьмі застаріли і не витримали ударів облогової техніки загарбників. Під час штурмів, заволодівши селами безжальні кочовики винищували тисячі людей.Щодо цивілізаційних наслідків Батиєвої навали, то більшість істориків поділяють думку про те, що вона принесла смерть і неймовірні нещастя давньоруську землю, загальмувала його політичний, економічний і етнокультурний розвиток, відкинувши Русь на кілька століть назад. Ординське іго законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і князівств, завадило відродженню державності.

15 З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир 111 (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази.Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована.По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша). У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, яке він передав своєму племіннику —сілезькому князю Владиславу Опольському. "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.

У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Після смерті Спитка його вдова продала Поділля королю. За допомогу у війні проти тевтонського ордена, Ягайло в 1411 р. повернув Поділля Вітовтові. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. поляки зайняли Кам'янець та інші подільські замки.

Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

16 У ХІV – ХVІ ст. внаслідок внутрішніх чвар, татаро-монгольської навали, литовської, польської та російської експансії розпалася Галицько-Волинська держава, припинило існування Київське князівство, а після Люблінської унії й утворення Речі Посполитої українські землі були поділені між сусідніми державами – більшість земель попала під владу Польщі, частина залишилась у Литви, Угорщини, Московського князівства та Молдови.В цей критичний момент історії українського народу, коли панівний стан українського суспільства у своїй більшості, зрадив національним інтересам, у другій половині ХVІ ст. на півдні Київського воєводства різко прискорюється процес формування нового суспільного стану – козацтва, який почав набирати авторитет в очах українського народу як лідер у боротьбі проти колонізації і відродженні суверенної української держави.Проблема появи та формування козацької версти й досі є дискусійною. У вітчизняній історії існує чимало гіпотез щодо походження українського козацтва (“Хозарська”, “Чорноклобуцька”, “черкаська”, “татарська”, “автохтонна”, “бродницька” та інші). Всі ці гіпотези можна об’єднати у дві групи – етимоквологіну та етнічну. Перша намагається відшукати початки козачини в різних словах спільних за звучанням чи значенням з терміном “козак”. Друга, основою якої є “автохтонна”, доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, та лицарством княжих часів. Так ці теорії підтримують вітчизняні історики М. Грушевський, М. Брайчевський та інші.М. Грушевський, зокрема в історії козачини виділяв щонайменше два етапи його розвитку.Перший – зародковий, “побутовий”, що з’явився в анти монгольських змаганнях проти хижих степовиків.Другий – класичний, період формування козацтва як організованої суспільної верстви українського населення ХV – ХVІ ст. До представників першого етапу сучасні українські історики відносять бродників та берладників, які ще за часів Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну культуру і в певні моменти являли собою неабияку соціально-політичну силу. Перші згадки про цих людей в історичних джерелах датуються 1146 р.Назву бродників більшість дослідників пов’язують з їх заняттям. Це були люди які жили на берегах великих рік, що правили за жваві торгівельні шляхи, і, як правило, на небезпечних для суден місцях. Вони долали броди на річках і були кормчими човнів та паромів.Появу терміна “берладники” вчені пов’язують з ім’ям князя Івана, який правив у м. Звенигородці на Галичині. Після невдалої спроби у 1145 р. закріпитися у столиці Галицького князівства м. Галич, знайшов собі притулок у м. Берладь і дістав прізьвисько Іван Берладник, а його прихильники – берладників. Дослідники зазначають, що це був войовничий люд, вередливий і відчайдушний, але відданий своїй землі до самого пожертви. В деяких джерелах їх називають “руськими біженцями”, “галицькими вигонцями”.В останнє бродники згадуються в джерелі під 1254 роком. Та це не означає, що саме тоді вони припинили своє існування. Цілком можливо, що після татаро-монгольської навали вони стали існувати під іншою назвою. Саме тоді з’являється термін “козак”. Він походить з пратюрьської мови, звідки перейшов до монгольської: означав людину самотню, не зв’язану ні з домівкою, ні з сім’єю. На Україні це слово закріпилося в розумінні “вільна людина не залежна від феодала і уряду”, український воїн, що боронить волю і незалежність народу.Розглядаючи другий етап розвитку козачини як нового стану українського суспільства дослідники зазначають слідуючи його головні функції та причини формування:

1.Економічні – зростання великого феодального землеволодіння, що почалося з ХV ст. і підштовхнуло процес освоєння і колонізацію вільних південних степів;2.Соціальні – посилення феодальної експлуатації українського населення і втеча селян як специфічна форма класової боротьби;3.Національно-стратегічні – постійна загроза з боку кримських татар, посилення національного та релігійного гніту (полонізація українського населення і наступ католицької церкви), національно-визвольна боротьба проти іноземних поневолювачів;4.Політичні – цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони південних рубежів від татар.Як уже згадувалось про існуючі теорії походження українського козацтва і про те, що найбільш поширеною й об’єктивною є автохтонна (місцева), українські дослідники (О. Апанович, В. Голубуцький, В. Смолій, М. Тараненко та інші) у своїх працях аргументовано доводять, що головним джерелом формування українського козацтва було не прийшле, а місцеве, подніпровське населення.Це були міщани-уходники, які займаючись промислами постійно перебували в Дикому Полі, де поступово створили цілу систему укріплених осередків і зміцнівши, стали переходити від пасивної оборони до організації військових рейдів на татарські землі.З другої половини ХVІ ст. лави українського козацтва поповнювалися за рахунок вихідців із боярства, які не мали жалуваних грамот на свої маєтності й змушені були підтверджувати свій статус військовою службою.Другою важливою базою козацтва було українське селянство, котре в зв’язку з посиленням феодального та релігійного гноблення польськими магнатами, змушені були боротися проти такого гніту втечею в степи де не було панів і всі були рівними.Таким чином, протягом ХV – ХVІ ст. в українському суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво яка об’єднала і згуртувала вихідців із різних верств населення. Їх об’єднувала спільна мета – боротьба проти існуючої системи поневолення, релігійного гніту, роматика збройної боротьби проти татар, рівність, козацька воля.В середині ХVІ ст. за дніпровськими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація – Запорізька Січ. Перша Запорізька Січ була заснована відомим українським князем Дмитром Вишневецьким (Байда) на острові Хортиця.Незважаючи на суперечливі оцінки діяльності Д. Вишневецького, український історик М. Тараненко робить висновок, що навіть за короткий час свого існування (1556-1557 рр.) Хортицька фортеця помітно вплинула на еволюцію українського козацтва, зростання його лав.Соціальна база запорозького козацтва ґрунтувалася на глибоко демократичних принципах. Головним із них були:-заперечення феодально-кріпосницької залежності і станової нерівності;-рівність у праві володіння землями і угіддями;-право вільного вступу до його лав незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності;-рівна участь в органах самоуправління.Відома дослідниця українського козацтва О. Апанович наголошує на тому, що Січ була притулком для всіх, хто протестував проти соціального й національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, незважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плекалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство.Розглядаючи козацтво як лідера українського народу в боротьбі проти національного і релігійного гніту, О. Апанович робить висновок про те, що українське козацтво своєю мужністю і хоробрістю спасло український народ від загрози геноциду, фізичного знищення і взагалі зникнення української нації. Вона даже вважає українське козацтво – явищем планетарним, космічним.

Більшість дослідників історії запорозького козацтва Д. Яворницький, О. Апанович, В. Смолій та інші розглядаючи Запорізьку Січ як політичне утворення доводять, що вона була зародком української держави, праобразом справжньої держави.Сучасний український історик О. Бойко вважає, що Січі були притаманні усі ознаки держави: існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція данної держави.Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була Січова Рада, на якій могли бути присутніми всі без винятку січові козаки. Тут панувала цілковита рівність усіх членів громади, кожен користувався однаковим правом голосу, міг заперечити пропозицію іншого, висунути свої плани і міркування, але те, що було ухвалене Радою, було необхідним і обов’язковим для всіх.Палка шанувальниця українського козацтва Олена Компан писала, що саме козацтво, “більшою мірою, ніж будь-хто до нього, опустило ідею свободи з небес на землю”. Саме тут вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу.Важливою функцією Січової Ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. На Раді вирішувалися питання миру й розмиру, ділили землю, ліси, угіддя, карали винних у порушеннях і злочинах, писали відповіді на укази, грамоти, послання і листи, які приходили і Січ від різних державних осіб, що вступали в стосунки з запорозькими козаками.Загальні Ради відбувалися в певний час, а також могли скликатися за бажанням товариства чи простої “сіроми”. Обрана військова старшина, в тому числі і кошовий отаман, обиралися на рік, а їх владу обмежували три умови: звіт, час і Рада.Відомий український дослідник козацтва Д. Яворницький писав: “Запорозька громада доходила до повного ідеалу невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки. Принцип рівності тут панував в усьому: під час загальних виборів, при виборах військової старшини, січовому і паланковому управлінні, у всіх запорозьких школах, у спільній трапезі, при поділі майна й у приватному житті у куренях”.Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”.Запорожжя мало і свою територію, яка називалася “землями війська Запорозького” і з розмірами площі наближалося до острівної Англії.Отже, Запорозька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що М. Костомаров, цілком справедливо назвав Січ “Християнською козацькою республікою”.Ідеологічним фундаментом цієї будови “козацької республіки” була глибока релігійність, а одним із головних завдань – самовідданий захист православною віри. На території Низового Запорозького Війська існувало понад 60 церков. Особливо прихильність козаків до православ’я виявилась у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. Між козацтвом та православ’ям існував глибинний зв’язок. Релігія та церква були для нього пристанищем спокою, а також підготовкою до самозречення та подвигу.Таким чином, можна зробити висновок, що виникнення Запорозької Січи мало велике історичне значення для українського народу. М. Брайчевський зазначає, що це була держава перед якою постали завдання: ліквідації великого землеволодіння феодального типу і визволення України з-під іноземного гніту.У цій своєрідній державі людей об’єднувала не сила державної влади, а духовна спорідненість. Дух козацтва розлився по всій Україні, його самовідданість стала прикладом для українського народу в боротьбі за національне відродження. Козацтво, як уже згадувалося спасло український народ й православну віру від геноциду і фізичного знищення.В той же час необхідно зазначити, що багаторічне існування Запорозької Січі, по суті, становило наступний етап формування української етнічної держави, яка виникла в роки Визвольної війни 1648-1654 років.Запорозьке козацтво вело активну зовнішню політику. У ХVІ - ХVІІ ст. вона стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювали турецьку імперію та кримське ханство. Внутрішня стабільність, а іноді і безпека, польської держави, значною мірою залежала від позиції козаків. Запорожці брали участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна військова майстерність і хоробрість сприяли зростанню його авторитету та популярності на міжнародній арені.Переломним у запровадженні на українських землях польського адміністративно-територіального устрою став 1434 р. В цей рік було скасоване автономне становище Галичини, яка до цього лише вважалася власністю королівського трону і утворено Руське воєводство з центром у Львові. ЗахіднеПоділля було перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Східне Поділля залишилося під контролем Литви). У 1462 р. воєводством стала також Бельзька земля, що перебувала до цього у залежності від Мазовії. За королівським привілеєм виданим у липні 1434 р. у Руському та Подільському воєводствах скасовувалося українське і запроваджувалося польське судочинство, а місцеву шляхту було зрівняно в правах з польською.Також завершився процес закріпачення селянства (1505 р.) Незадоволення селян знайшло вияв у ряді виступів, найбільшим із яких було повстання 1490—1492 pp. під проводом Мухи і Борулі.

17 У першій половині ХІV ст. внаслідок гострих внутрішніх суперечностей., пов’язаних з постійними боярськими інтригами, безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинське князівство починає поступово занепадати. Скориставшись цією обставиною, а також чварами у Золотій Орді, іноземні загарбники (Литва, Польща, Угорщина) повели наступ на українські землі.Одними із перших рушили на українські землі литовські князі. Приєднавши за часів правління Міндовга (1230–1263) та Гедиміна (1316–1341) спочатку білоруські землі, вони за доби Ольгерда (1345–1377) значно розширили свої володіння, захопивши Чернігово-Сіверщину (1357–1358) Київщину, Переяславщину (1362–1363) і Поділля (1363).Таким чином, на початок 60-х років ХІV ст. велика частина українських земель опинилась під владою Литви. Приєднавши більшість українських, білоруських та частину російських земель, Литовське князівство стало великою феодальною державою у якої приєднані землі за територією й населенням значно переважали власне Литовське.Ці, приєднанні землі, – зазначає М.Грушевський, – були культурніші, краще упорядковані, краще організовані й загосподаровані, як литовські. Ось чому руські землі мали великий вплив на все політичне і суспільне життя Литовського князівства.Дії литовців на українських земля не були схожі на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі переважно велось не між місцевим населенням і литовцями, а між литовцями і іншими загарбниками, що претендвали на спадщину Київської Русі.Сучасний дослідник М.Тараненко наголошує на тому, що литовці здобули українські землі завдяки “тихої експансії”, майже без боротьби. Населення піддалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу, яка була м’якшою, толерантішою, ніж татарська. Землі прилучалися литовським князями, – підкреслює М.С.Грушевський, – “без ґвалту і крику”.Литовські князі викликали до себе симпатії у місцевих жителів тим, що по-перше – вони вели боротьбу з монголо-татарами, що було найголовнішим завданням українського народу, якому надоїли постійні княжі свари й татарщина. Люди надіялися, що у князів литовських знайдуть захист і оборону у тяжких обставинах. Вже в 1363 році спільними зусиллями литовців і українців на Синіх Водах (притоці Південного Бугу) було розгромлено сильне золотоординське військо і майже вся територія України була визволена від ненависного іга Золотої Орди.По-друге – Литовські князі, засідаючи по білоруських та українських землях, старались у всім приноровиться до місцевого життя, його порядків і культури. “Ми старини не рухаємо і новини не вводимо” постійно наголошували литовські правителі. Давня руська мова, культура, звичаї, православна віра, військова організація, закони, що продовжували регламентуватися “Руською правдою”, стали панівними у Великому князівстві Литовському.Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв, що через декілька поколінь за виглядом, мовою та поведінкою нагадували своїх попередників – Рюриковичів. На думку М.Грушевського, з часом литовці “самі забували що вони не українці, а литвини, і люди того не пам’ятали й вважали їх за своїх”. Офіційний титул литовського князя начинався словами: “Великий князь Литовський і Руський”. Вони розглядали свої завоювання, власне як місію “збирання земель Русі” й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва – міцніючий суперник литовців у боротьбі за Київську спадщину.Незважаючи на те, що всі українські землі які увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю великокнязівської династії Гедиміновичів, вони зберегли певну автономію руських князівств, а також місцеві традиції та звичаї. Руські князі і бояри згідно з укладеними з великим князем годами зобов’язувалися служити йому як васали, а князь обіцяв їм дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях, і захищати їх від татар.Слід зазначити, що Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави вищим рівнем централізації. Влада в ньому повністю була сконцентрована в руках великого князя і тому незважаючи на те, що литовські правителі обіцяли “новин не вводити”, вони внесли ґрунтовні зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі.Процес централізації влади набирає силу у Литовській державі після смерті у 1377 р. Ольгерда і обранням великим князем його сина Ягайла (1377–1392).Щоб зміцнити свою владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями і зростаючою силою Московського князівства, Ягайло погоджується на про позицію Польщі, шляхом шлюбу з польською королевою Ядвігою об’єднати сили двох держав. Польські феодали таким чином не тільки об’єднували сили двох держав, а й відкривали собі шлях до загарбання українських і білоруських земель, що входили до Литовського князівства.У 1385 р. було укладено Кревську унію згідно якої Ягайло одержував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав окатоличити литовців “від мала і до велика” та “навік приєднати всі свої землі литовські та руські, до Корони Польської”. Ця унія докорінно змінювала становище південно-руських земель.Така пропольська орієнтація Ягайла і закріплення Польщею за собою галицької землі визвала опозицію литовських феодалів та руських удільних князів, яку очолив князь Вітовт (1392–1430). Наслідком цієї боротьби була підписана Ягайлом у 1392 р. Островська угода, згідно якої Литовське князівство зберігалося, а Вітовт був визнаний довічним правителем литовського князівства на основі васальної залежності від польського короля.Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління Вітовт протягом 1392–1394 рр. за допомогою зброї змістив як у Білорусі так і на Україні князів, а їх князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, якими починають управляти великокнязівські намісники, що беззаперечно здійснювати волю князя.Таким чином за часів князювання Вітовта, робить висновок І.Рибалка, влада литовських князів в Україні змінилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало незадоволення і опір українського населення. Колишня автономія українських земель зводиться нанівець.Якщо за часів Вітовта почалося знищення автономії українських земель, то у другій половині ХV ст. уряд великого князівства Литовського взяв курс на повне знищення державної автономії цих земель і остаточну ліквідацію удільних князівств. У 1452 р. на територію Волинського князівства були введені литовські війська, князівство було перетворене на провінцію Литовської держави якою правив намісник, призначений великим князем. Трохи пізніше така доля спіткала й Київське князівство.Ліквідація великим князем Казимиром Київського князівства в 1471 р. призвело до остаточної втрати української державності. Після його ліквідації на етнічній українській території створювалися інститути тих країн, до складу яких входили українські землі, вважає сучасний історик М.Тараненко.Необхідно зазначити, що період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського визивали й сьогодні визивають жваві дискусії серед дослідників історії українського народу.

Одна частина істориків (М.Брайчевський, Полонська-Василенко, о.Єфименко та ін.) вважають Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, порівнюючи дії литовських князів по збиранню руських земель в єдину Литовсько-Руську державу з діями “загадкової Русі у вигляді нечисленної дружини” яка збирала з Києва воєдино південно руські племена в Руську державу. Друга частина сучасних істориків (О.Гуржій, М.Котляр, В.Смолій та ін.) слідом за видатними українськими дослідниками М.Грушевським, І.Крип’якевичем намагаються більш зважено і об’єктивно оцінювати литовську добу. Характеризуючи її як позитивне явище, період відродження перерваних раніше процесів українського державотворення, вона переконливо доводять, що, незважаючи на певну автономію українських земель у складі Великого князівства Литовського, останнє за своїм характером ніколи не було литовсько-руською, а тим більше українською державою.

25 Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо. І як підсумок, за доби Руїни новонароджена в Україні козацька держава значно послабла. З могутньої войовничої сили при Б. Хмельницькому через 20 років після його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. На кінець 1686 р. Україна виявилася поділеною між сусідніми державами, надзвичайно спустошеною. "Через незгоду тодішню, — писав український козацький літописець С. Величко, — козаки всі пропали, самі себе звоювали." За приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. лише Правобережна Україна втратила 65—70 % свого населення.

26 Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно. І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук». Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана. У цей час Петро І потураннями та подачками задобрює старшину, надсилає подарунки та гроші на Запорожжя. Справжня ж суть імперської політики чітко висловлена в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами». У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вважаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декілька пунктів (щоб козаками командували не московські офіцери, а власна старшина; щоб повернули гармати, вивезені з Батурина, та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі». Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Характерними ознаками цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач); економічні утиски (значну частину українських товарів — прядиво, шкіру, сало, олію та ін. — дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках); експлуатація демографічного потенціалу (1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30% з них загинуло; 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 осіб); культурні обмеження (1720 р. сенатським указом проголошувалося: в Україні «книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати», а у тих, які друкуються, «щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було»). Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їх власники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво. Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724), людини енергійної, палкого оборонця української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, встановлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала відігравати скромну роль апеляційної інстанції, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Ув´язнення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорстоке придушення опозиції старшини ще більше розширили поле діяльності Малоросійської колегії. II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон´юнктуру. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час накладала нові податки на українських землевласників, зачепила інтереси всесильного О. Меншикова, який володів величезними маєтками і навіть містами в Україні. Це зумовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певне пом´якшення офіційної російської позиції в українському питанні — було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727—1734).У 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав «Решительные пункты», відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за гетьманськими фінансами почали призначати не одного, а зразу двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Гетьманщини з імперського сенату знову під юрисдикцію міністерства закордонних справ; скорочення російських військ на українській території; скасування податків, накладених Малоросійською колегією та ін.) були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон´юнктури. А стратегічний наступ не припинявся. Тому особливістю цього періоду було лише формальне поновлення української автономії, фактично ж усе суспільне життя перебувало під контролем російської сторони. У цей час сваволя російського уряду обмежувалася певними юридичними нормами. Це дало можливість Д. Апостолу добитися позитивних зрушень: Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія землеволодіння (1729—1730), дало змогу поповнити державний земельний фонд; реформа судочинства та заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу гетьмана було повернуто Київ; помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і, навпаки, зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя. III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа». Характерними ознаками цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». Ситуація ускладнилася ще й російсько-турецькою війною (1735—1739), під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тис. осіб. Військові втрати, нескінченні мобілізації селян для обозів призводили до обезлюднення, спустошення краю. Перебуваючи в Україні, російський міністр Волинський повідомляв у своєму листі Бірону: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати самий край». І ці виснажені землі мусили ще протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. Внаслідок війни Україна зазнала збитків на 1,5 млн. крб. (один віл тоді коштував 8 крб.).IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що, крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.), У Цей час з´явилися нові: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з О. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і в 1760—1761 pp. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з´їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, запроваджено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Ватурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум´янцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам´яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

27 Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1) 1734-1738 рр., (його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти). Народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник Верланл. Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами.2) 1750 р. – новий спалах активності гайдамацького руху, до якого приєднались запорозькі козаки. Повстанці, очолювані О. Письменним. М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.3) селянсько-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Причини повстання:– посилилось соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщини сприймалися як насильство і викликало бурхливу реакцію. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. – релігійний фанатизм польської шляхти, наступ на права православних на півдні Київщини (застосувались польські війська з метою перетворення православних на уніатів, ув'язнювались православні священики, карались різками). Одним з натхненників боротьби за православ'я, енергійним організатором мас став ігумен М.Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Очевидно, йдучи на такий крок, Росія прагнула послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і проти­стоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'язки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці православної релігії.Значна частина польської шляхти перейшла до активних дій, створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі) – військово-політичне об’єднання польської шляхти і духовенства), зібравши 10 тис. війська, пройшлися Київщиною, Поділлям та Волинню.Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти польської влади. У відповідь навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення і на Лівобережжя.Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.Жорстоко розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків – підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонстрації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудово розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.Гайдамацький рух зазнав поразки через стихійність, неорганізованість, невизначеність цілей.На західноукраїнських землях визвольна боротьба була представлена опришківським рухом, пов’язаним з іменем Олекси Довбуша, який організовував походи у 1738-1745 рр. Опришки збиралися у невеликі мобільні загони (10-50 чол.) і використовували партизанську тактику (нападали на маєтки шляхти, торгові обози, відібране майно роздавали бідним, панів карали).

Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування. Рух народних месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їх ватаги називалися опришками. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими загонами, вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. А награбоване добро роздавали бідним. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Він народився у селі Печеніжині (тепер Коломийський район Івано-Франківської обл.) в сім'ї бідного селянина. З дитинства пізнав злидні, безправ'я, несправедливість. Разом з вірними побратимами Олекса стає на шлях боротьби проти панів. Очолюваний ним загін громив панські маєтки, розправлявся з сільськими глитаями. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну й інші міста.Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився грішми, що їх обіцяла шляхта. Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша — Василя Баюрака, кілька років громив шляхту у Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В. Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

28 У другій половині XVIII ст. Російська імперія, використовуючи матеріальні й людські ресурси України, ставала дедалі могутнішою державою. Центр її зовнішньополітичних інтересів перемістився в Правобережну Україну й Північне Причорномор'я, що мали стати базою і плацдармом Росії для завоювання Криму, виходу до Чорного моря й утвердження її панування на Балканах.1768 р. між Росією і Туреччиною розпочалася нова війна за Крим. Лівобережна Україна і Київ перетворилися на тилову базу російської армії. З лівобережного козацтва було створено 12-тисячний корпус, а з козаків Правобережжя — корпус добровольців. Тисячі українців змушували працювати на будівництві укріплень, мостів, переправ, обслуговуванні транспортних засобів. Заводи України виробляли зброю і порох.У 1769-1771 pp. російські війська, до яких входили й українські полки, здобули ряд перемог над турками. Мужньо воювали козаки. Так, запорожці під проводом полковника Третяка розбили у гирлі Дунаю турецьку флотилію і потопили 11 її кораблів. А козацький полк на чолі з Колпаком 1771 р. оволодів Кафою.Великобританія і Франція, занепокоєні перемогами російської армії, стали на бік Туреччини. Тоді Росія звернулася по допомогу до Австрії. Та пообіцяла підтримати її, але за умови негайної участі Росії разом з Пруссією в поділі Польщі.Це був перший поділ держави, що почала занепадати. Австрія загарбала Галичину, Пруссія - Північну Польщу, а Росія — східну частину білоруських земель. Російсько-турецька війна завершилася укладенням Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р., за яким до Росії відійшли українські землі між Дніпром і Південним Бугом та східна частина Керченського півострова. Вона дістала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. Кримське ханство було визнано незалежним; Туреччина і Росія мали вивести свої війська з його території.Після завоювання Росією Північного Причорномор'я Запорозька Січ фактично втратила своє значення військового форпосту на кордонах Російської імперії. Більше того, вона стояла на перешкоді подальшої колонізації Росією Чорноморського узбережжя, стримуючи її експансіоністську політику.У червні 1775 p., коли більшість запорожців ще не повернулися з війни, російське військо генерала П. Текелі зруйнувало Запорозьку Січ.З 1775 р. розпочалося активне заселення й господарське освоєння Південної України. На її родючих чорноземах створювалися великі поміщицькі господарства. Ширше використовувалися природні багатства краю — кам'яне вугілля, залізна руда, кольорові метали. На берегах Дніпра, Чорного й Азовського морів було засновано портові міста Херсон (1778), Олександрію, Маріуполь (1784), Катеринослав (1787), Миколаїв (1789), Одесу (1794) та інші. Ливарні заводи та верфі в Херсоні і Миколаєві вже до кінця століття збудували перші кораблі Чорноморського флоту.1783 р. Росія завоювала Крим. На землях ханства було створено Таврійську губернію. Російські війська знищили частину кримських феодалів, чимало татар переселилися до Туреччини, а їхні землі почали освоювати селяни з України та Росії.Туреччина не змирилася із втратою Криму й 1787 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна. У цьому зв'язку царський уряд 1788 р. організував з колишніх запорожців Чорноморське козацьке військо, яке взяло активну участь у бойових діях на морі й суші. За Ясським миром (1791) до Росії було остаточно приєднано землі між Бугом і Дністром, а також Кінбурнський, Таманський та Керченський півострови.

1792 р. Чорноморське козацьке військо почало освоювати ці території. На Кубані осіло близько 25 тис. козаків. Поступово до них переселилася частина козаків Задунайської Січі, а також селяни з Полтавської, Харківської, Чернігівської губерній. Там було засновано 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром у Катеринодарі. Чорноморські козаки зберегли українську мову, культуру, історичні традиції Запорожжя. Наприкінці ХVIII ст. землі Південної України було поділено на три губернії — Катеринославську, Херсонську і Таврійську.Кожна нова перемога у війнах з Туреччиною зміцнювала Російську імперію. Внаслідок другого поділу Польщі 1793 р. Росія приєднала Київське, Брацлавське та Подільське воєводства і східну частину Волині. Пруссія загарбала корінні польські землі. Повстання поляків на чолі з Т. Костюшко, придушене російською армією 1794 p., стало приводом до третього й останнього поділу Польщі. 1795 р. вона втратила державну незалежність. Росія захопила частину Холмщини, решту Білорусі, Литву і Західну Волинь. Західна частина Холмщини відійшла до Австріської імперії. Ще раніше (австро-турецька конвенція 1775 р.) до складу Габсбурзької імперії була включена Буковина. Частиною Австрійської імперії з ХУШ ст. стало і Закарпаття разом з Угорщиною, під владою якої воно перебувало.Галичина разом з Буковиною і частиною польських земель були виділені в окремий край - "королівство Галіції та Лодомерії" з центром у Львові. Адміністративний апарат в "королівстві" очолював губернатор, в округах — старости, а містами управляли магістрати.

У 70-80-ті роки ХVIII ст. австрійські монархи Марія-Тереза та її син Йосиф II ліквідували найвідсталіші форми експлуатації селян: була обмежена панщина, описані й перерозподілені угіддя. Ліквідовувались також привілеї міських цехів, що гальмували розвиток товарного виробництва.Безземелля і поміщицький гніт спричинили масовий еміграційний рух селян. 1784 р. австрійський уряд заборонив еміграцію під загрозою конфіскації майна. У відповідь посилилися антифеодальні виступи, які жорстоко придушувалися владою. У серпні 1785 р. імператор Йосиф II йде на деякі поступки: кріпакам надавалося право розпоряджатися своїм майном, а феодалам заборонялося продавати або дарувати селян.Землі Правобережної України царизм поділив на губернії: Київську, Волинську і Подільську. Польська шляхта дістала дворянські права, а також зберегла свої земські й підкоморські суди.Таким чином, наприкінці ХVIII ст. в Україні було ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ і полковий, військовий та адміністративно-територіальний устрій. Царський режим поклав край існуванню української державності.

29 У другій половині XVIII ст. Річ Посполита зазнавала періоду занепаду. Фільваркова система господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією.Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Пруссія та Австрія. Вони планували розділити Польщу, розширити свої володіння за рахунок її території. їх лякало також поширення ідей Просвітництва, а згодом ідей Французької революції. Перший поділ Польщі відбувся в 1772 р., у результаті до Австрійських володінь Габсбурґів відійшли терени Руського (за винятком Холмської землі), Белзького й південно-західної частини Кременецького повітів Волинського воєводства, також усупереч угоді Габсбурґи заволоділи західною частиною Подільського воєводства, установивши кордон по річці Збруч. Ці землі разом із Малою Польщею були проголошені Королівством Галичини і Лодомерії із центром у Львові, що підпорядковувалось безпосередньо імператору.У 1785 р. край було поділено на 18 округів, очолюваних старостами. Вища влада в краї належала наміснику (губернатору), якого призначав імператор. Вищим представницьким органом був становий сейм.Після чергової війни з Османською імперією до володінь Габсбурґів у 1775 р. додалась Буковина, яка як окремий округ увійшла до складу Королівства Галичини і Лодомерії.Під впливом Великої Французької революції в Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який очолив Т. Костюшко. Була прийнята конституція. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина II направила до Польщі війська, які згодом очолив видатний російський полководець О. Суворов.Військові дії російської армії проти польських військ на Правобережжі розпочалися на початку травня 1792 р.; польська армія опо¬ру майже не чинила. 27 березня 1793 р. з'явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна мала увійти до складу Росії.

Незабаром розпочалось складання присяги населенням краю на вірність Росії (крім селян, за яких її складали поміщики). Унаслідок другого поділу Польщі в 1793 р. до Росії увійшла територія Правобережної України (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства). Через два роки (1795 р.) відбувся новий поділ Речі Посполитої, і до Росії відійшли західні землі Волині. Решту земель Речі Посполитої поділили Австрія і Пруссія. Польська держава припинила існування.Протягом 90-х рр. XVIII ст. на Правобережжі була поширена дія загальноімперських адміністративних органів та установ. У 1797 р. тут було утворено три губернії: Київську, Подільську та Волинську. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину в маєтках шляхти та сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати одержали від царської влади нові чини, звання, права російського дворянства.Поділи Польщі мали негативний вплив. Польський народ на десятиліття втратив свою державну незалежність. У результаті ліквідації державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя в межах Російської імперії опинилось 80 % українців, що всупереч політиці російського царизму сприяло консолідації і розвитку українського народу.Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, Російської та Австрійської, які в наступне століття продовжували здійснювати національне гноблення українського народу.Соціально-політичне та економічне становище в Галичині, на Буковині та в Закарпатті. У другій половині XVIII ст. Галичина й Буковина опинилися під владою австрійських Габсбурґів (Закарпаття потрапило під їх владу ще в 1711 р.). Вирішальний вплив на соціально-економічне становище цих земель мала реформаторська діяльність Марії-Терезії та Йосифа II. Перші реформи торкнулися населення Закарпаття. У 1766 р. селяни отримали від панів садиби й земельні наділи (від 10,2 до 17,1 га землі залежно від якості ґрунтів), за які вони мали відробляти повинності й певну кількість днів панщини. За законом 1783 р. селяни дістали право займатися ремеслом і розпоряджатися майном, а панам заборонялося відбирати в них садиби і втручатися в їхнє сімейне життя. Закон 1785 р. звільнив селян від кріпацької залежності, вони могли вільно пересуватися країною, передавати майно у спадок, вибирати професію, навчатися в школах.Подібним чином змінювалося і становище галицьких селян. Закон 1775 р. заборонив панам змушувати їх відбувати повинності, які не були визначені в інвентарі. У 1782 р. селян звільнили від особистої залежності, їм дозволили одружуватися на власний розсуд, навчатися ремесел, пересуватися країною. У 1786 р. були визначені категорії селян і розміри панщини залежно від кількості землі (від 12 до 156 днів панщини на рік для повнонадільних). Скасовувалися дворові повинності й роботи за звичаєм.Важливим стало запровадження віротерпимості та зрівнялівки в правах представників усіх конфесій. Імператор Йосиф II розпорядився, щоб духівництво здійснювало літургію мовою місцевого населення, і при кожній церкві була створена школа. Останнє мало далекосяжні наслідки. Так, греко-католицька (уніатська) церква зі знаряддя полонізації та окатоличення перетворилася на захисника мови і традицій українського населення.

Висновки

Посилення соціального, національного та релігійного гніту на Правобережжі в умовах послаблення Речі Посполитої призвело до розгортання на Правобережній Україні могутнього гайдамацького руху, кульмінацією якого стала Коліївщина.Історичне значення Коліївщини полягає в тому, що це повстання укріпило у свідомості народу ідеї соціальної свободи, національного визволення і встановлення козацьких порядків.

32 Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де мешкало чимало українців і куди після відбуття покарань дозволили повернутися і обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп — образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих "вчили в національному напрямі". На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці , Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністю.Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 pp., боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвело до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розв'язувалася знаменитою фразою: "Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може".Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.Проте діячі, віддані справі відродження України, не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети "Киевский телеграф".Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р.Головою відділу було обрано Григорія Павловича Галагана, високої освіти сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно було обрано П.Чубинського. Органом Відділу стали „Записки Юго-Западного отдела ИРГО". Неформальним органом Відділу була також газета „Киевский телеграф", яка виходила в 1874-1876 pp. До її редакційного комітету увійшли М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, П.Чубинський, М.Лисенко, П.Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи по вивченню духовної і матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою ПЗВРГТ. Газета не пропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси.До роботи у Відділі були залучені значні наукові сили. Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них — В.Антонович, М.І.Драгоманов, В.Р.Лисенко і М.В.Лисенко, О.Д. Ушинський (брат відомого педагога) та багато інших. Окрім них, для Відділу самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які присилали записи про народний побут, традиції, вірування.Крім видавничої справи, Відділ провів цілий ряд заходів. Одним з перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва. У результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що в ньому мешканців наполовину більше, ніж офіційно вважалося (Загальна чисельність перевищувала 220 тис. чол.). Також був з'ясований національний склад міста: українці складали найбільшу національну групу.Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 p. ІІІ Археологічного з'їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.Зростав авторитет цього культурного руху. За час існування Відділу (1873-1876) ним була проведена значна наукова діяльність: видано 7 томів "Трудов Юго-Западной экспедиции" (no 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи "Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.", також підготовлено матеріальна ще три томи праць М.О.Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.Але і на цей раз уже за науковою працею громадівців пильне око царської поліції розгляділо загрозу майбутнього українського сепаратизму (відділення). Найбільш зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні. Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність вій зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо, і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову.Також на його долю випала роль виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни ладу в Російській імперії змін на краще для українців не буде.Виїхавши за кордон, Драгоманов зав'язав тісні стосунки з українськими діячами Галичини, разом з М. Павлюком та С. Подолинським став видавати журнал "Громада" (1878— 1879 pp., 1882 р.). В основі запропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи, як демократизм (надання громадянам демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних засадах); федералізм (надання українцям в складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими формами і методами); еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу поступовому розвитку); європеїзм (орієнтація України в своєму розвитку на Європу).Висунута Драгомановим програма для тодішніх умов, що запанували в Росії після вбивства царя Олександра II, виявилась занадто радикальною. Саме тому Київська громада розірвала відносини з Драгомановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, яка могла викликати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченням українського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовного журналу "Киевская старина" (1882-1907 pp.), що продовжував українознавчі дослідження.Така дослідницька копітка праця мало приваблювала молодь, яка прагнула дій, прагнула зайнятися кипучою політичною діяльністю, що спрямована на повалення існуючого ладу і встановлення нового, справедливого. Вона йшла в російський і польський рухи, що боролися проти самодержавства революційними методами, проте це не задовольняло її національного прагнення і не приносило користі українському народу. Зрештою, національно свідома молодь сама стала організовувати громади, які називалися молоді, або студентські. Особливо багато постало їх у 90-і роки ХІХ ст. Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).Старше покоління громадівців теж прийшло до висновку, що без щоденної політичної діяльності вся їхня попередня культурницька праця згасне. Легально здійснити це в межах російської імперії було майже неможливо, і українські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху в Галичині, де умови для політичної діяльності були більш сприятливими. У той же час у Наддніпрянській Україні вони вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898р. у Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад. Таким чином, громади пройшли шлях від окремих гуртів до загальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для почату політичної боротьби. Вони забезпечили з'єднання українського руху на Лівобережжі та Правобережжі, забезпечили наступність поколінь в українському русі. Громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити політичну програму руху.

30 Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак). українське національне відродження проходить три стадії:

1) шляхетську (з кінця XVIII ст. до 1840 рр.);

2) народницьку (1840-1880 рр.);

3) модерністичну (від 1890 рр. до першої світової війни). Рушійна сила першої доби - дворянська верства - плекала

31 Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична антикріпосницька організація, що утворилася в грудні 1845 р. — січні 1846 р. в Києві й існувала до кінця березня 1847.Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію. Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Василь Білозерський (1825-1899).Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст. У 1845 — 46 рр. разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Статуту Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Був автором «Записки» — пояснень до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціалізму. Виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у республіканську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні.В організації дотримувався поміркованої позиції: був противником застосування насильницьких методів боротьби, вважав за можливе через пропаганду ідей слов’янської єдності та братерської любові серед широких верств населення об’єднати слов’янські народи у федеративну державу. Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов'янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу. У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем. Спираючись на цей факт, більшість радянських істориків та літературознавців стверджували, що в середовищі кириломефодіївців існували дві течії — «реакційна» і «революційна». Насправді, незважаючи на наявність більшої чи меншої радикальності поглядів, члени братства не протиставляли своїх позицій, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спільних положень. В результаті те, на чому Куліш наголошував в національному питанні, Костомаров — в християнській і загальнолюдській етиці, Шевченко — в соціальних проблемах, увійшло в «Книгу битія українського народу».Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народуЧлени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті ч панславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок. Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки. Костомаров Микола(16 травня, 1817-квітня, 1885). Історик, письменник, публіцист, археограф, фольклорист, етнограф. Брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об'єднання слов'янських народів.Автор програмних документів. У своїх працях відстоював ідею самостійності української нації, окремішність українського історичного процесу. Микола Гулак (25 мая 1821 — 27 мая (8 июня) 1899). Громадсько – політичний діяч, педагог, учений. На квартирі М. Гулака найчастіше відбувалися зустрічі братчиків. Разом з М. Костомаровим був ініціатором введення особливої символіки – перстнів із написами: “Св. Кирило і Мефодій”, а також печатки з девізом:”І зрозумієте істину, і істина визволить вас”Його прийнято вважати лідером радикального крила Кирило-Мефодіївського товариства, яке виступало за рішучі дії в справі ліквідації російського самодержавства та кріпосництва. Був одним із авторів програмних документів, зокрема статуту, причетним до складання «Книги буття українського народу». Як кирило-мефодіївець, противник самодержавно-кріпосницького ладу, борець за національну незалеж ність українського та інших слов’янських народів, республіканець — М. Гулак був ув’язне ний уШліссельбурзькій фортеці (1847—1850), а згодом засланий до м. Перм (нині місто в РФ) під су ворий нагляд поліції (1850—1859).Після викриття Товариства на слідстві він намагався взяти на себе максимальну відповідальність, вигороджуючи товаришів. Це була перша політична організація української інтелігенції.Поява та діяльність товариства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Кирило-мефодіївці зробили значний внесок у розвиток української національної ідеї.У програмних документах товариства вперше було здійснено спробу поєднати українську національну ідею із загальнолюдськими християнськими цінностями та ідеєю слов'янської єдності. Їхня діяльність продовжувала суспільну думку, спонукала до пошуків шляхів для вільного розвитку України, була взірцем і дороговказом для наступних поколінь українських борців за соціальне і національне визволення.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

33 Скасування кріпосного права в Росії викликала необхідність проведення інших буржуазних реформ - у галузі місцевого управління, суду, освіти, фінансів, у військовій справі. Вони мали на меті пристосувати самодержавний політичний лад Росії до потреб капіталістичного розвитку, зберігши його класову, дворянсько-поміщицьку сутність.

Розробка цих реформ почалася в обстановки революційної ситуації на рубежі 50-60-х років 19 століття. Проте підготовка і проведення цих реформ затяглися на півтора десятиліття і відбувалися в той час, коли революційна хвиля в країні була вже відбито і самодержавство вийшло з політичної кризи. Для буржуазних реформ 1863-1874 р. характерні їх незавершеність, непослідовність і вузькість. Далеко не все, що проектувалося в обстановці суспільно-демократичного підйому, одержало згодом своє втілення у відповідних законах.

3.1 Реформи в галузі місцевого самоврядування.

Однією з поступок, «які відбила у самодержавного уряду хвиля громадського порушення і революційного тиску», В. І. Ленін називав земську реформу, за допомогою якої самодержавство прагнуло послабити громадський рух в країні, залучити на свій бік частину «ліберального суспільства», зміцнити свою соціальну опору - дворянство.

У березні 1859р. при Міністерстві внутрішніх справ під головуванням М. А. Мілютіна була створена комісія для розробки закону «Про господарсько-розпорядчому управлінні у повіті». Вже наперед передбачалося, щоб знову створювані органи місцевого управління не виходили за рамки суто господарських питань місцевого значення. У квітні 1860р. Мілютін представив Олександру II листа про «тимчасові правила» місцевого управління, яке будувалося за принципом виборності і бессословности. У квітні 1861р. під тиском реакційних придворних кіл Н. А. Мілютіна та міністерства внутрішніх справ С. С. Ланського як «лібералів» звільнили у відставку. Новим міністром внутрішніх справ був призначений П. О. Валуєв. Їм була змінена виборча система до проектовані земські установи, яка обмежувала представництво основної маси населення країни - селянства, зовсім виключала представництво робітників і ремісників і давала переваги дворянам-землевласникам і великої буржуазії.

Валуєву було доручено підготувати проект «нової установи Державної ради». За цим проектом передбачалося утворення при Державній раді «з'їзду державних голосних» з представників губернських земств і міст для попереднього обговорення деяких законів перед внесенням їх до Державної ради.

До березня 1863 р. був вироблений проект «Положення про губернські і повітові земські установи», який після обговорення його в Державній раді 1 січня 1864 був затверджений Олександром II і отримав силу закону. За цим законом створювані земські установи складалися з розпорядчих органів - повітових та губернських земських зборів, і виконавчих - повітових та губернських земських управ. Ті й інші обиралися на трирічний термін. Члени земських зборів називалися голосними (що мали право голосу). Кількість повітових гласних з різних повітах коливалося від 10 до 96, а губернських - від 15 до 100. Губернські земські гласні обиралися на повітових земських зборах з розрахунку 1 губернський гласний від 6 повітових. Вибори в повітові земські збори проводилися на трьох виборчих з'їздах (за куріям). Усі виборці ділилися на 3 курії: 1) повітових землевласників, 2) міських виборців і 3) виборних від сільських товариств. У першу курію входили всі землевласники, які мали не менше 200 десятин землі, особи, що володіли нерухомою власністю на суму понад 15 тис. руб. або ж отримували річний дохід понад 6 тис. руб., а також уповноважені від духовенства і землевласників, що мали менше 200 десятин землі. Цю курію представляли переважно землевласники-дворяни та почасти велика торгово-промислова буржуазія. Другу курію становили купці всіх трьох гільдій, власники торгових і промислових закладів у містах з річним доходом понад 6 тис. руб., А також власники міських нерухомого майна вартістю не менш як на 500 руб. в дрібних і на 2 тис. руб. - У великих містах. Ця курія була представлена ​​головним чином великої міською буржуазією, а також дворянами. Третя курія складалася з представників сільських громад, головним чином селян. Однак за цією курії могли балотуватися також і місцеві дворяни і духовенство. Якщо з першими двома куріям вибори були прямими, то за третьою - багатоступеневими: спочатку сільський сход вибирав представників на волосний сход, на якому вибиралися виборщики, а потім вже повітовий з'їзд вибірників обирав гласних у повітове земське зібрання. Багатоступеневість виборів по третій курії мала на меті провести в земства найбільш заможних і «благонадійних» гласних із селян і обмежити самостійність сільських сходів при виборі представників у земства зі свого середовища. Важливо відзначити, що по першій, землевласницької курії обиралося така ж кількість голосних в земства, як і для інших двох, що забезпечувало переважна становище в земствах дворянства.

Головами повітового і губернського земських зібрань були повітовий і губернський представники дворянства. Голови управ обиралися на земських зборах, при цьому голову повітової сільської управи стверджував губернатор, а губернської управи - міністр внутрішніх справ. Голосні земських зборів жодної винагороди за службу в земстві не отримували. Земства отримували право утримувати на своєму жалуванні (за наймом) земських лікарів, вчителів, статистиків і інших земських службовців (які становили так званий третій елемент у земстві). На утримання земських установ збиралися сільські збори з населення.

Земства були позбавлені яких би то не було політичних функцій. Сфера діяльності земств обмежувалася виключно господарськими питаннями місцевого значення. У ведення земств віддавалася пристрій і утримання місцевих шляхів сполучення, земської пошти, земських шкіл, лікарень, богаділень і притулків, «піклування» про місцеву торгівлі і промисловості, ветеринарна служба, взаємне страхування, місцеве продовольче справу, навіть споруда церков, утримання місцевих в'язниць і будинків для божевільних.

Земства знаходилися під контролем місцевої і центральної влади - губернатора і міністра внутрішніх справ, які мали право призупинити будь-яку постанову земського зібрання. Самі земства е володіли виконавчою владою. Для виконання своїх постанов земства змушені були звертатися за сприянням до місцевої поліції, яка не залежала від земств.

Компетенція і діяльність земств все більш обмежувалася законодавчими методами. Вже в 1866 р. пішла серія циркулярів і «роз'яснень» Міністерства внутрішніх справ і Сенату, які надавали губернатору право відмовляти у затвердженні всякого обраного земством посадової особи, ставили земських службовців у повну залежність від урядових установ, обмежували можливості земств обкладати зборами торговельні та промислові заклади . (Що суттєво підривало їхні фінансові можливості). У 1867 р. пішли заборони земствам різних губерній зноситься один з одним і повідомляти один одному свої рішення. Циркуляри та укази ставили земства в ще більшу залежність від влади губернатора, обмежували свободу дебатів у земських зборах, обмежували гласність і публічність їх засідань, відтісняли земства від завідування шкільною освітою.

І все ж земства зіграли чималу роль у вирішенні місцевих господарських та культурних питань: в організації місцевого дрібного кредиту, шляхом утворення селянських судо-ощадних товариств, у пристрої пошт, дорожньому будівництві, в організації медичної допомоги в селі, народної освіти. До 1880 р. на селі було створено 12 тис. земських шкіл, які вважалися найкращими.

У 1862 р. почалася підготовка реформи місцевого самоврядування. У 509 містах виникли місцеві комісії. Міністерство внутрішніх справ склало зведення матеріалів цих комісій та на підставі її до 1864 р. виробили проект «Міського положення». У березні 1866 р. проект був внесений на обговорення Державної ради, де він пролежав без руху ще 2 роки. Підготовка міської реформи проходила в умовах посилення реакційного курсу самодержавства. Лише 16 червня 1870 змінений проект «Міського положення» був затверджений Олександром II і став законом.

За цим законом в 509 містах Росії вводилися нові, формально безстанові, органи міського самоврядування - міські думи, які обираються на 4 роки. Міська дума обирала свій постійно діючий виконавчий орган - міську управу, що складалася з міського голови і двох або більше її членів. Міський голова одночасно був головою думи і міської управи. Право обирати і бути обраним отримували лише володіли певним майновим цензом платники міських податків. За розмірами сплачуваного ними місту податку вони поділялися на три виборчі збори: у першому брали участь найбільші платники, які сплачують третину загальної суми міських податків, у другому - середні платники податків, які сплачують також третину міських податків, і в третьому - дрібні платники податків, які сплачують решту третину загальної суми міських податків. Незважаючи на обмеженість реформи місцевого самоврядування, вона явмлась все ж великим кроком вперед, оскільки замінила колишні, феодальні, станово-бюрократичні органи управління містом новими, заснованими на буржуазному принципі майнового цензу. Нові органи міського самоврядування зіграли чималу роль в господарсько-культурному розвитку пореформеного міста.

3.2. Судова реформа.

У 1861 р. державної канцелярії було доручено почати розробку «Основних положень перетворення судової частини в Росії». До підготовки судової реформи були залучені великі юристи країни. Значну роль тут грав відомий юрист статс-секретар Державної ради С. І. Зарудний, під керівництвом якого до 1862 р. були вироблені основні початку нового судоустрою та судочинства. Вони отримали схвалення Олександра II, були оприлюднені та розіслані для відгуків у судові установи, університети, відомим зарубіжних юристів та лягли в основу судових статутів. Розроблений проект судових статутів передбачав безстановість суду та його незалежність від адміністративної влади, незмінюваність суддів і судових слідчих, рівність всіх станів перед законом, усний характер, змагальність та гласність судового процесу за участю в ньому присяжних засідателів і адвокатів (присяжних повірених). Це було значним кроком вперед у порівнянні з феодально-становим судом, з його безгласність і канцелярською таємницею, відсутністю захисту і бюрократичною тяганиною.

20 листопада 1864 Олександр II затвердив судові статути. Вони вводили коронний і світової суди. Коронний суд мав дві інстанції: першим був окружний суд, другий - судова палата, що об'єднувала кілька судових округів. Виборні присяжні засідателі встановлювали лише винність або невинність підсудного; міру покарання визначали судді і два члени суду. Рішення, прийняті окружним судом з участю присяжних засідателів, вважалися остаточними, а без їх участі могли бути оскаржені в судовій палаті. Рішення окружних судів і судових палат могли бути оскаржені тільки в разі порушення законного порядку судочинства. Апеляції на ці рішення розглядав Сенат, який був вищою касаційною інстанцією, яка мала право касації (перегляду та скасування) судових рішень.

Для розбору дрібних проступків і цивільних справ з позовом до 500 рублів в повітах і містах засновувався мировий суд зі спрощеним судочинством.

Судові статути 1864 р. вводили інститут присяжних повірених - адвокатуру, а також інститут судових слідчих - особливих чиновників судового відомства, яким передавалося вилучаються з відання поліції провадження попереднього слідства у кримінальних справах. Голови та члени окружних судів і судових палат, присяжні повірені і судові слідчі повинні були мати вищу юридичну освіту, а присяжний повірений і його помічник понад те п'ятирічний стаж судової практики. Світовий суддею могло бути обрана особа, що володіло освітнім цензом не нижче середнього і прослужить не менше трьох років на державній службі.

Нагляд за законністю дій судових установ здійснювався обер-прокурором Сенату, прокурорами судових палат і окружних судів. Вони підпорядковувалися безпосередньо міністру юстиції. Хоча судова реформа була найбільш послідовною з буржуазних реформ, проте і вона зберігала чимало рис станово-феодальної політичної системи, подальші вказівки вносили в судову реформу ще більше відступ від принципів буржуазного суду. Зберігалися духовний суд (консисторія) у справах духовним і військові суди для військових. Вищі царські сановники - члени державної ради, Сенатори, міністри, генерали - судилися особливим Верховним кримінальним судом. У 1866 р. судові чиновники фактично ставилися в залежність від губернаторів: вони зобов'язані були бути до губернатора за першим викликом і «підкорятися його законним вимогам». У 1872 р. було створено Особливу присутність правительствующего Сенату спеціально для розгляду справ з політичних злочинів. Закон 1872 обмежував публічність судових засідань і висвітлення їх у пресі. У 1889 р. був ліквідований мировий суд (відновлений в 1912 р.).

Під впливом суспільного демократичного піднесення в роки революційної ситуації самодержавство змушене було піти і на скасування тілесних покарань. Виданий 17 квітня 1863 закон відміняв публічні покарання за вироками цивільних і військових судів батогами, шпіцрутенами, «кішками», таврування. Однак і ця міра була непослідовною і носила становий характер. Повністю тілесні покарання не скасовувалися.