Механізм формування відносин влади в процесі міжособових відносин.

1. На першому етапі формування відносин влади суб’єкт А (індивід, що застосовує владу) виявляє активне ставлення до влади.

При цьому в А виникає мотив влади:

• або через досягнення ним певного статусу (наприклад, посади керівника), коли рольові вимоги спрямовані на зміну поведінки підлеглих,

• або через те, що влада є внутрішнім мотивом особи, коли індивід спочатку незалежно від статусу націлений на домінування над іншими особами (цей мотив найсильніший).

Для виникнення відносин влади має існувати інший індивід В, у якого виникає мотив підкорення, обумовлений:

• потребою, яку може задовольнити тільки певний соціальний об’єкт А (тобто має існувати відношення залежності В від А);

• мотив підкорення може бути внутрішнім мотивом людини, яка відчуває себе некомфортно, якщо їй доводиться самостійно ухвалювати важливі рішення.

У будь-якому випадку в індивіда В є «слабке місце», завдяки наявності якого А може нав’язати йому контроль за поведінкою.

2. На другому етапі формування міжособистих відносин влади між індивідами А і В виникає обмін цінностями. Так, індивід А може передати В матеріальні цінності, а індивід В надати А потрібну йому інформацію.

Щоб відбувся обмін, індивід А має підключити до системи відносин з В додаткові ресурси. Це найважливіший момент у процесі формування відносин влади. Дійсно, не дивлячись на силу свого мотиву влади індивід А не зможе добитися від В зміни поведінки, якщо у нього не буде необхідної кількості ресурсів (фізичної сили, особистої привабливості, грошей, посади, інформації, зв’язків, престижу, впливу тощо).

Внаслідок введення в систему ресурсів зі сторони А обмін між А і В стає нерівним, асиметричним. Нарешті, виникає момент, коли В йде на поступки, тобто поведінка В змінюється в бік, вигідний для А. При цьому А може (за на­явності ресурсів) діяти, у напрямку продовження асиметричного обміну, і добиватися подальших поступок з боку В. Такі ситуації постійно виникають між людьми в ході неформальних відносин, а також у процесі управління.

3) Визначення влади з погляду соціально-психологічних концепцій. У рамках цих концепцій найбільш поширене класичне визначення влади М. Вебера: «...влада – це можливість вольового перетворення соціальних відносин суб’єктом всупереч опору незалежно від того, в чому ця можливість виражається».

При цьому розумінні феномена влади Т. Парсонс, виділяє дві проблеми:

1. Згідно з визначення М. Вебера, індивід А долає опір В, з чого виходить, що інтереси В приносяться в жертву інтересам А. Але в цьому випадку повністю ігнорується можливість того, що владні відносини можуть бути відносинами угоди (компромісу), тобто влада може бути ресурсом досягнення мети як А, так і В. Наприклад, у кредитних відносинах гроші можуть бути ресурсом обох учасників.

2. М. Вебер змішує якості взаємодій між людьми й якості особистості. За такого підходу з поля зору повністю випадає той вплив на відносини влади, який надають соціальні структури, культура, яка розглядається як система норм соціальні ролі й багато інших чинники.

Таким чином, реляціоністські підходи практично ідентичні підходам до дослідження соціальних об’єктів як закритих систем. В обох випадках увага дослідника зосереджується виключно на безпосередніх виконавцях і на їх взаємовідносин на розподілі ресурсів між ними, але не враховується різноманіття взаємопов’язаних умов зовнішнього середовища.

Американські соціологи Р. Даль і Дж. Юліман визначають владу як переважний, наступальний аспект людських відносин і у зв’язку із цим вважають, що відносини влади виявляються переважно в жорсткому контролі через примушення або підкорення в результаті відповідності нормам поведінки, заснованим на високому ступені соціального страху.

За твердженням послідовників цього підходу, підставою будь-яких владних відносин в організації є відносини панування-підкорення. На практиці даний підхід вельми поширений, особливо в організаціях, де немає сталих відносин між її членами, в організаціях з низькою культурою виробництва, де керівники вважають, що членам організації не обов’язково цікавитися кінцевим результатом своєї роботи.

Інший підхід запропонований англійським дослідником влади Д. Уінтером, який вважає, що соціальна влада – це здатність справляти бажані ефекти в поведінці або переживаннях іншої людини. Вже з визначення зрозуміло, що в даному підході влада не розглядається тільки як засіб придушення, заснований на примушенні; в своїх проявах влада може бути вельми різноманітною. Щоб бажаним чином вплинути на поведінку інших людина чинить різні дії.

Індивід чинить активний вплив на поведінку іншого індивіда:

1. якщо він здійснює активні насильні дії; надає допомогу, підтримку, сприяє виконанню будь-якого прохання, дає пораду; намагається управляти іншим шляхом впливу на умови його життя або використання наявної інформації про деякі боки його життя; вдається до переконань, домовленостей, впливу; намагається справити враження на інших;

2. чинить дії, не спрямовані безпосередньо на іншого, але ці дії породжують в іншого сильні позитивні або негативні емоції;

3. піклується про власне соціальне положення або репутацію і через це впливає на поведінку інших людей, не відчуваючи цілком певного мотиву до використання влади.

Очевидно, що підхід Д. Уінтера більш гнучкий у порівнянні з концепцією Р. Даля і Дж. Юлімана. Влада, заснована на примушенні, – лише окремий випадок прояву владних відносин, а на перше місце висуваються чинники морального впливу, референтної влади авторитетної влади, тоді як насильство або загроза, опір влади відходять на другий план.

Сьогодні в організаціях все більшою мірою схиляються до «м’якого використання» влади, тобто влади, заснованої на впливі та моральному авторитеті керівників, хоча при цьому не заперечуються і насильні методи, але вони розглядаються як крайній випадок прояву влади, коли вичерпані можливості решти способів дії на поведінку підлеглих.