evrop_integratsiya_09

КЕЙС «ЯК СТВОРЮВАВСЯ ЄВРО»?

О. Ю. Паценко

Перша частина кейсу присвячена викладу теоретичних положень щодо формування монетарної політики ЄС та особливостей її реалізації.

Мета: виявити сутнісні ознаки, напрями та особливості реалізації монетарної політики ЄС, з’ясувати спільні та відмінні риси щодо виконання критеріїв монетарної конверґенції в ЄС та пов’язати їх з «концепцію концентричних кіл»; сформувати навички аналітичного мислення, вміння працювати в мікрогрупах, навички порівняння статистичної бази та інтеграції фактичного матеріалу.

Друга частина містить інформацію щодо особливостей приєднання нових країн-членів до МОК ІІ, перспектив введення євро у період до 2014 р. та можливостей зближення грошово-кредитних політик України та ЄС.

Мета: проаналізувати особливості імплементації критеріїв монетарної конверґенції новими країнами—членами ЄС; сформувати навички діагностування стану монетарної конверґенції, синтезу різних поглядів на виконання критеріїв і можливості входження країни до єврозони; виявити спільні та відмінні риси у розвитку грошово-кредитної та монетарної політики ЄС і України, розвивати навички порівняльного аналізу, сформувати вміння робити узагальнення щодо наслідків конверґенції монетарних політик ЄС та України.

61

Частина 1. Особливості здійснення грошово-кредитної політики ЄС

Загальновідомо, що головною метою монетарної політики є досягнення довгострокової цінової стабільності, що, у свою чергу, сприяє та є передумовою досягнення інших суспільно важливих макроекономічних цілей1.

Монетарна політика ЄС розробляється та впроваджується ЄЦБ за участі центральних банків країн, які приєдналися до зони євро, що дістала назву «Євросистема». Говорячи про монетарну політику ЄС, мають на увазі монетарний союз, до якого входять

16країн ЄС.

Грошово-кредитна політика являє собою сукупність монетар-

ної політики ЄС та самостійних монетарних політик країн—чле- нів ЄС, що ще не приєдналися до Євросистеми та проводять власну незалежну монетарну політику.

Тому, відповідно, відрізняється також і організаційна структура. Грошово-кредитна політика здійснюється через Європейську Систему Центральних Банків, до якої входять центральні банки всіх членів ЄС та Європейський Центральний Банк. Національні центральні банки країн—нечленів Євросистеми не можуть суттєво впливати на прийняття рішень ЄЦБ, а отже, не мають пливу на визначення пріорітетів економічного розвитку ЄС. Але вони зобов’язані враховувати прийняті ЄЦБ рішення при розробці власних стратегій розвитку та звітувати про виконання критеріїв монетарної конверґенції.

У грудні 1991 року голови країн—членів ЄС підписали Маастрихтський договір, який визначав основні умови створення монетарного союзу в об’єднаній Європі та регулював вступ до нього нових членів. Він базувався на двох принципах. Перший полягав у тому, що перехід до монетарного союзу в ЄЕС повинен здійснюватися поступово протягом кількох років. Згідно з другим принципом, вступ до монетарного союзу є можливим лише після виконання визначених в угоді критеріїв конверґенції, визначених у Ст. 121 Договору про створення ЄС. Країна може приєднатися тільки тоді, коли виконано такі умови:

1. Рівень інфляції не перевищує більше, ніж на 1,5 % середній рівень інфляції за трьома країнами з найнижчим рівнем інфляції серед країн—членів ЄС;

1 Mundell, Robert (1961):. A Theory of Optimum Currency Areas // American Economic Review. — Vol. 51. — p. 657–665.

62

2.Рівень довгострокої відсоткової ставки не перевищує більше, ніж на 2 % середню ставку по трьох країнах з найнижчим рівнем інфляції;

3.Країна приєдналася до механізму обмінних курсів ЄМС та не здійснювала девальвацію власної валюти протягом двох років до вступу в союз;

4.Дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3 % ВВП, але якщо це трапляється, він повинен постійно і суттєво знижуватися, наближаючись до норми, або відхилення від встановленої величини має бути випадковим та тимчасовим і залишатися наближеним до норми;

5.Державний борг не може перевищувати 60 % ВВП; якщо це не так, то він повинен зменшуватися, досягаючи встановленої норми.

Окрім зазначених критеріїв перевіряється також відповідність національного законодавства про національний банк держави вимогам ЄС, а саме вимогам щодо самостійності центральних

банків, заборони фінансувати з використанням їх коштів державний бюджет та державний сектор економіки1.

Після виконання зазначених вимог країна—кандидат на приєднання до монетарного союзу стає його повноправним членом. Від цього часу головні функції її центрального банку переходять до Європейського центрального банку. Національні центральні банки з цього моменту відповідають за впровадження рішень, прийнятих ЄЦБ, за ними залишається також наглядова функція за роботою національних фінансових установ.

Аналіз можна проводити на основі концепції «Європа концентричних кіл», яку висунув у 1994 році прем’єр-міністр Франції Едуард Балладюр. Цей французький проект передбачав утворення навколо консолідованого «ядра» Співтовариства кількох зон співробітництва з глибиною інтеґрації, що послідовно зменшувалася.

У центрі системи «концентричних кіл» передбачалося «коло» держав союзного права, яке об’єднувало 12 країн, що увійшли до Євросоюзу 1 листопада 1993 року, — на момент офіційного заснування ЄС. Вони характеризуються інтенсивною інтеґрацією у більшості галузей. До другого «кола» входять країни Європейської економічної зони, тобто ті країни, які пізніше приєдналися до ЄС. До третього кола належать країни — претенденти на вступ

1 Статут Європейської Системи Центральних Банків та Європейського Центрального Банку.

63

до ЄС та ті європейські країни, які не бажають чи на даний момент не спроможні стати членами Європейського союзу, але пов’язані із союзом торговельними, військовими та іншими міжнародними угодами.

Монетарна політика цього кола спрямована на підтримку інфляції у зоні євро на рівні не більше 2 %.

До другого кола євроінтеґрації входять члени ЄС, які поки що не є учасниками Єврозони, тобто підтримують власну грошову одиницю. Це такі країни, як Велика Британія, Данія, які отримали право не приєднуватися до Єврозони, та нові члени Євросоюзу — Польща, Чехія, Угорщина, Румунія, Латвія, Литва, Естонія, Болгарія та Словаччина.

Національні банки цих країн разом із центральними банками країн Євросистеми входять до складу Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ). Голови національних банків усіх країн—членів ЄС формують Генеральну Раду ЄЦБ. Генеральна Рада ЄЦБ є перехідним органом, який успадкував завдання та функції Європейського монетарного інституту. Основною метою його діяльності є підготовка країн—членів до запровадження на своїй території євро як єдиної валюти Євросоюзу. Згідно зі статутом, цей орган ЄЦБ припинить своє існування, як тільки усі країни-члени ЄС запровадять у вільний обіг євро. 12 країн, що не є членами монетарного союзу, не мають значного впливу на рішення Ради ЄЦБ. Вони проводять власну незалежну грошово-кредитну політику, враховуючи рішення ЄЦБ1.

Табл. 1 показує країни, які на сьогоднішній день приєдналися до цього механізму.

Польща, Чехія, Румунія, Болгарія та Швеція не є членами МОК ІІ.

Якщо валюта, яка приєдналася до механізму, досягла верхньої чи нижньої меж коливання, тоді втручаються центральні банки, чиї валюти коливаються. Банк сильної валюти купує запропоновану йому слабку валюту. Центральний банк, чия валюта досягла нижньої межі коливання, продає сильну валюту. Ініціаторами такої «обов’язкової» інтервенції є самі учасники ринку. У випадку так званої «інтрамарґінальної» інтервенції ще до досягнення інтервенційних пунктів центральні банки вживають заходи для впливу на розвиток обмінного курсу.

1 General Doсumentation on Eurosystem monetary policy instruments and procedures.

64

Таблиця 1

КРАЇНИ—ЧЛЕНИ МЕХАНІЗМУ ОБМІННИХ КУРСІВ ІІ, НА 01.01.08 р.

До третього кола належать європейські країни, які не є членами ЄС та з якими встановлено тісні економічні зв’язки.

Сюди можна віднести Норвегію, Ісландію та Ліхтенштейн, які є членами EFTA і беруть участь у єдиному ринку Євросоюзу.

До третього кола належать країни, які не є членами ЄС, але на території яких євро використовується як національна валюта. Це такі країни, як Монако, Сан Маріно, Ватикан та Андора. Усі ці країни використовували раніше різні валюти країн—членів ЄС. Ватикан та Сан Маріно прив’язували свої валюти до італійської ліри, а Монако — 1:1 до французького франка1.

До третього кола також входять Україна, Бєларусь, Молдова та ін., співпраця ЄС з якими базується на політиці добросусідства. На даному рівні грошово-кредитна політика здійснюється за допомогою регулювання рівня обмінних курсів. Між євро та валютами третіх країн встановлюються плаваючі обмінні курси.

Найбільші шанси стати першими членами валютного союзу мали Німеччина, Франція, Австрія, країни Бенілюксу та Данія. За даними табл. 2, вищеназвані країни на той час найближче підійшли до виконання Маастрихтських критеріїв-вимог.

Отже, критерії конверґенції не були дотримані багатьма країнами, які стали членами єврозони. На час перевірки стану конверґенції у січні 1998 р. Італія і Фінляндія були членами Європейської валютної системи менше встановлених двох років. Греція, Швеція і Велика Британія взагалі не входили до цієї системи. В одинадцяти країнах ЄС рівень державної заборгованості переви-

1 Agreements on Monetary Relations (Monako, San Marino, the Vatican, Andorra).

65

щував порогову величину (60 % ВВП). У Бельгії, Австрії, Португалії, Франції, Данії максимально допустима величина дефіциту бюджету (3 % ВВП) була дотримана, зокрема, завдяки «фінансовим трюкам», таким як одноразові перекази до державного бюджету значних сум із приватних пенсійних фондів.

На прикладі перевірки 2004 року розглянемо, як розраховуються нормативні показники монетарної конверґенції для перевірки, чи відповідає та чи інша країна умовам вступу до Євросистеми.

Джерело: [4, с. 34]

Критерій цінової стабільності розраховується як середній рівень інфляції у році, що передує перевірці, за трьома країнами— членами ЄС із найнижчою інфляцією плюс 1,5 %. 2004 року кри-

1 У дужках — виконання критеріїв у 1995 р.

66

терій цінової стабільності дорівнював 2,4 %; розрахований на основі показників Фінляндії, Данії та Швеції, які мали найнижчий у ЄС показник інфляції.

Вимога щодо цінової стабільності була дотримана п’ятьма країнами, а саме Естонією, Чехією, Кіпром, Литвою та Швецією.

Критерій щодо стану державних фінансів виконали п’ять країн з одинадцяти досліджуваних: Естонія, Латвія, Литва, Словенія та Швеція.

Таблиця 3

ПЕРЕВІРКА СТАНУ ВИКОНАННЯ КРИТЕРІЇВ КОНВЕРҐЕНЦІЇ У 2004 РОЦІ

Джерело: складено на основі даних Європейської Комісії [17].

Критерій стабільності обмінного курсу вимагає дотримання меж коливання 15 % МОК ІІ щонайменше протягом двох років. 28 червня 2004 року естонська крона, литовський літ і словенський толар приєдналися до МОК ІІ. Але цього було недостатньо для виконання критерію стабільності обмінного курсу. Валюта

67

решти восьми країн участі в МОК ІІ на момент перевірки не брали, тому жодна з одинадцяти країн не виконала цього критерію.

Критерій довгострокової відсоткової ставки обчислюється на основі середньої номінальної ставки за трьома країнами з найнижчим рівнем інфляції у році, що передує перевірці, плюс 2 %. У серпні 2004 року критерій довгострокової відсоткової ставки становив 6,4 %. Довгострокова відсоткова ставка не перевищувала встановлену норму у Чехії, Латвії, Литві, Словенії, Словаччині та Швеції, на Мальті та Кіпрі. В Естонії не використовуються довгострокові державні облігації чи схожі цінні папери, тому немає підстав вважати, що Естонія може не виконати вимог цього критерію.

Як видно з таблиці, найближче до виконання усіх вимог євросистеми підійшли Швеція, Естонія та Литва, які виконали критерії щодо цінової стабільності, стану суспільних фінансів та довгострокової відсоткової ставки. Ці країни приєдналася до МОК ІІ з 28 червня 2004 року, що є, на жаль, недостатнім для запровадження євро, тому рішення про приєднання Швеції, Естонії та Литви до єврозони не було прийнято.

Ці країни і на сьогоднішній день не є членами монетарного союзу ЄС. Натомість такі країни, як Словенія, Кіпр і Мальта, які на час перевірки 2004 року не виконували критерії стану державних фінансів (Кіпр, Мальта), цінової стабільності (Словенія, Мальта) та стабільності обмінного курсу (усі три країни) вже ввели на своїй території в обіг єдину європейську валюту.

Під час перевірки у 2004 році нових країн—членів ЄС Єврокомісія дійшла висновку, що жодна з нових країн-членів не виконала вимоги щодо адаптації національного законодавства про національні банки до вимог Ст. 109 Договору про створення ЄС та Статуту ЄСЦБ і ЄЦБ1.

Дотримання критеріїв конверґенції у деяких країнах ЄС збіглося в часі з безпрецедентною приватизаційною кампанією. Протягом двох років, що передували запровадженню євро, Франція отримала від приватизації близько 21,7 млрд дол. США, Іспанія

— 24,1 млрд дол. Навіть якщо на момент перевірки стану конверґенції всі країни ЄС номінально дотрималися встановленого критерію інфляції (2,7 %), історія такої грошової стабільності для багатьох з них була відносно новим явищем. Наприклад, в Італії аж до 1997 р., а в Іспанії до 1996 р. рівень інфляції не опускався нижче 4 %, а в Португалії ще до 1992 р. він був вищим за 10 %, у

1 Звіт Єврокомісії — Виконання умов конвергенції у 2004 р.

68

Греції інфляція стала меншою за 5 % тільки з 1999 р., у Швеції на початку 1990-х років інфляція перевищувала 10 %, для Великої Британії середній рівень інфляції становив 3,5 %.

На початку створення монетарного союзу ЄС середньорічний рівень інфляції в Австрії, Франції та Німеччині був на рівні 0,8 %. Водночас критичний рівень інфляції ЄС у 2,3 % не був перевищений жодною країною. У 2000—2002 рр. Австрія, Франція та Німеччина також показали найнижчу ставку інфляції в єврозоні, хоча у них середній її рівень становив тепер 1,8 %. Критичний рівень інфляції піднявся до 3,3 %.

Різниця в темпах інфляції в євросистемі з початку 1999 року була досить значною. Ірландія, Іспанія, Греція та Португалія тривалий час очолювали таблицю за рівнем інфляції, а зростання цін у Нідерландах було вищим, ніж середній рівень інфляції Єврозони1 (табл. 4).

Таблиця 4

РІВЕНЬ ІНФЛЯЦІЇ У КРАЇНАХ ЄС, 1997—2007 рр., %

1 Jakob de Haan, Sylvester C.W. Eijffinger, S.Waller. The European Central Bank: Credibility, Transparency and Centralization. — The MIT Press London.

69

Закінчення табл. 4

Джерело: Statistical Data Warehouse, Європейський Центральний Банк [25]

Згодом розрив у рівні інфляції країн єврозони скоротився. Цей розрив можна пояснити багатьма чинниками, включаючи відмінності споживчих звичок, різну фіскальну політику, різну залежність від торгівлі, зближення рівня цін у єврозоні, різну продуктивність праці та різні цикли ділової активності.

2007 року зростання ГІСЦ становило 2,7 %, а вже в березні 2008 року цей показник сягнув позначки 3,6 %, перевищивши прогнозований рівень 3,5 %. Головною причиною такого підвищення рівня інфляції єврозони стало зростання цін на нафту та продукти харчування. Рівень інфляції у Євросоюзі у березні 2008 року був на рівні 3,8 %. Виходячи з цього, середнє зростання ГІСЦ у 2008 році прогнозувалося на рівні 2,6—3,2 %. Високу річну ставку інфляції пов’язують зі збільшенням цін на енергоносії та продукти харчування. 2009 року інфляція очікується на рівні

1,5—2,7 %1.

1 ECB Staff Macroeconomic Projections for the Euro Area.

70