12. Культура усного виступу юриста

Мазсипіиг роеіае, {іипі огаїогев -поетами народжуються, ораторами стають

Усне мовлення правника — це і живе спілкування з людьми, в якому домінує розмовне мовлення, і публічний виступ (науко­вий і публіцистичний), і виголошування промов на чийсь захист, і полеміка з опонентом. Цей перелік можна продовжити, але головне в тому, що усне мовлення правника поєднує у собі еле­менти розмовного, офіційно-ділового, публіцистичного, науко­вого, а нерідко — й ораторського стилів. І в кожному випадку маємо певні особливості мовлення, що виявляються як у доборі мовного матеріалу, так і у побудові самого мовлення. Та яким би зі стилів не послуговувався правник, на першому плані повинна бути висока культура його фахового мовлення.

Дикція. Одна з перших вимог усного мовлення — чітка дикція. Дикційна нечіткість — це прояв зневажливого ставлен­ня до слухачів. Щодо дикції є такі поради:

1. Не можна говорити швидко. Потрібно контролювати своє Мовлення: при нормальному темпі мовець повинен сказати за

V хвилину не більше 70-75 слів, що містяться приблизно у

Н 10 реченнях.

2. Не варто розтягати мовлення. Це призводить до монотонності.

3. Треба остерігатися звукового згасання останніх слів у рі 'мпнях і "ковтання" у словах останніх складів, які не стоять піч наголосом. Від цього може виникнути двозначність, спотво­рення змісту.

4. Вимова повинна бути виразною. Іноді недбала вимова окремих звуків або заміна їх іншими позначається на чистоті топлення, проте не змінює змістового значення слова, напр.: ■ її,.'ііша — дівчіна, інститут — інстітут, але може і зміню-іі.імі :шіст слова, напр.: гриб — грип, мідь — мить тощо.

5. Вимова повинна бути чіткою. Внаслідок мовної інтерфе­ренції під впливом російської мови замість о у ненаголошеній поліції вимовляється а: вагонь, гаварити тощо.

(і. Неприпустима заміна звука я на а, напр.: двадцять -іііш<)цать, жартівниця - жартівница.

7. Порушенням норми є заміна звука и на і: кисіль — кісіль.

8. Грубим порушенням є вимова звука ц замість т у словах і :і нугпь, ідуть, їздять.

!). І Іеприпустима тверда вимова м'яких приголосних, якими і п Іпчується основа чи слово: біженець, заєць, звучить.

10. Хибою є також м'яка вимова твердих приголосних у і піні ;\Гіо в середині слова: бібліотекар, бондар, шахтар, сек- шншр, Харків, менший, кінчик тощо.

11. Не можна замінювати звук щ на ш: що — шо, щоб — шоб.

12. Запам'ятайте: шиплячі звуки завжди вимовляються твер-ІИ іцо\шчо], щоб[шчоб], чого[чого], чому[чому], навіщо [наві-

шч<>\ і напівм'яко перед і: шість [ш'і'с'т'], чітко [ч'і'тко], шіст-

іііі |ш'ізди^ес'а'т].

ІЗ Дотримуйтесь правил милозвучності українського мов- и.

Го.імонне мовлення не є єдиним одноманітним організмом. 11, живе мовлення різних суспільних сфер. На ньому позначив- • і пилин загальнолітературної мови і діалектного оточення (те- |іиі'оріального, соціального, професійного). Усне мовлення є стихією, якою постійно живиться літературна мова.

Розмовне мовлення має свої характерні особливості. На рівні

I іпи.іксису — це:

і) використання неповних речень, тобто речень, у яких з ці 'іду нормативної граматики відсутні певні члени речення,

II и п р.: Птаха оцінюють за польотом, а людину — за справа-

100

101

ми (Н. тв.). Ці конструкції супроводжуються відповідною інто­нацією, фразовим наголосом, мімікою й жестами, експресією відповідно до обставин розмови. Особливо це відчутно в діало­гічному мовленні, у питаннях і відповідях на них, що перед­бачають використання ситуативних неповних речень: — Ти куди? -Додому. — Чим? — Автобусом; — Як життя? — Нічого.

б) як правило, у діалозі відповіді є у формі приєднуваль­ них конструкцій, які містять лише підрядну частину, напр.: — Для чого ти це зробив! — Щоб помститися.

в) уривчасте мовлення, характерне для стану афекту, бо передає гострі відчуття, переживання і має специфіку виражен­ ня — набір уривків речень з послабленими синтаксичними та інтонаційними зв'язками, з перевагою емоцій, напр .: "Сержан те\.. — виштовхував з себе по слову за кожним пострибом. — Слухай... Як же це?.. Хто міг... У таку погоду... Ну, в суху... Я б його... пришив одним... пострілом... Десь... Колись... Щось... не заперечую... Але тут!..." (П.Загребельний).

г) приєднувальні конструкції, тобто такі частини, які інто­ наційно відмежовані, але своєю будовою залежні від поперед­ нього головного речення: Сидів мов на голках. Тривожний. Неспокійний.

д) серед складних речень переважають безсполучникові конс­ трукції, чим досягається стислість, динамізм: Поїхали: голов­ не, встигнути застати їх зненацька.

Розмовне мовлення часто супроводжується мімікою і жеста­ми. Через жести, міміку можна почерпнути близько 75 % інфор­мації⁴³.

Важливо запам'ятати найпоширеніші "знаки" спілкування⁴⁴.

/ Так, прикривання рота рукою чи кулаком означає, що співрозмовник каже неправду. Дезінформування може супро­воджуватися покашлюванням.

/ Якщо особа тримає руку біля рота, коли ви розмовляєте, значить вона вам не вірить. Зробіть паузу і дайте можливість їй заперечити вам.

/ Потирання носа або шиї означає сумнів.

/ Почісування повік і відведення погляду вбік чи вниз озна­чає нещирість чи те, що ви набридли співрозмовникові.

/ Збирання з одягу нібито ворсинок — співрозмовник не погоджується з вами, але дає вам можливість викласти позицію до кінця.

⁴³ Див.: Пирожков В.Ф. Криминальная психология. — М., 1998. — С. 165-166.

⁴⁴ Див.: Томан Іржі. Мистецтво говорити. — К, 1989. — С. 67-69; і Язьік телодвижений. — М., 1992. — С. 16-31.

/ Відтягування комірця сорочки вказує на підозру, що і поносний обман ви розгадали. Розгубленість, гнів співрозмов-

НИКіі —виразні.

/ З'єднані пальці вказують на розчарованість, приховуван­ий штативного ставлення до співрозмовника.

/ Постукування пальцями по столу виказує нетерпіння. / Підтримання щоки кулаком — це оцінювання співрозмов­ника, ситуації. Якщо при цьому вказівний палець спрямований игртнкально до виска, а великий підтримує підборіддя, — спів-|иі імонник не схвалює ваших дій чи висловлювань.

/ Погладжування підборіддя означає процес прийняття рі-іінчіня. Ситуація вимагає продовжити процес спостереження. Иі що співрозмовник схрещує руки на грудях, закидає ногу на Ногу і відкидається на спинку крісла, — він вам заперечувати-мг Поки заперечення не висловлене, треба продовжувати пе­рі кону вати свого співрозмовника. Якщо він нахиляється вперед, — ти на вашому боці.

/ Якщо співрозмовник ударяє себе по голові, він сигналізує, пні забув щось важливе, але особливо цим не переймається.

/ Стиснуті кулаки вказують на те, що ось-ось ваш співрозмов-нп і. перейде в наступ.

/ Поправляння ремінця годинника, ґудзиків свідчить про Иісріїонаність і спробу приховати це.

/ Своєрідний бар'єр із замкнених рук — знак боягузтва і кий читання, спроба відгородити себе від зовнішнього світу. / Особа, яка сидить, схрестивши ноги, стримує свої негати-

миі СМОЦІЇ.

/ І Іахилена убік голова вказує на зацікавленість співрозмо-нпика нами, опущена додолу — свідчить про незгоду.

Кожна нація щодо мови жестів має свої особливості. У ба-І'іііііох країнах на прощання махають рукою, а у Греції це озна-чиї "Іди до біса!" У Болгарії кивання головою згори вниз озна-•і,н іаперечення, а кивання головою в різні боки — знак згоди.

Інііже скрізь постукування пальцем по чолі означає: "Ну й Пурень!" У Голландії цей жест розуміють як: "Ну і добре. От і

іо юдець!" Тому, збираючись у закордонну подорож, не забу-

.пі к' про мову жестів.