9. Усне літературне мовлення

Уіюа Vоx йосеі — живе (усне) слово вчить

Головні різновиди мовлення — усне і письмове. Усне мов-іення — це звучне мовлення, це спілкування, втілене у звуках і а на вербальних засобах комунікації. Воно сприймається ін­шими за допомогою слуху. Відповідно обмін інформацією від­бувається через діалог чи монолог. Тому усне мовлення буває діалогічне та монологічне²⁹.

Діалогічним називається мовлення між двома чи кількома с іііпрозмовниками, один з яких говорить, а другий слухає, і Шишаки. Рівень знання мови, її лексичного багатства, граматич­ної будови та фразеології відіграє важливу роль у функціону-іі.піні діалогічного мовлення. Діалогічне мовлення чітко пов'я-іане зі ситуацією, в якій ведеться розмова, тому його називають ніг ситуативним. Водночас воно є й контекстуальним, оскільки Кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням. Діалогічне мовлення недостатньо організова­не граматично і лексично. Як правило, воно здійснюється про­стими мовними конструкціями, які зумовлені контекстом, попе­реднім висловлюванням, а також ситуацією мовлення. Сфера ііїн■<) застосування — побутове спілкування, опосередкована теле-

* Марун М. Чи тотожні поняття мова і мовлення // Дивослово. — І!)!)!). - № 6. - С. 12.

71

і радіокомунікація (діалог між глядачами та учасниками пере­дачі у формі "питання — відповідь").

Монологічне мовлення — це мовлення, коли говорить одна особа, а решта слухає, сприймає її мову. Це мовлення не розра­ховане на безпосередню словесну реакцію слухача. Приклада­ми монологічного мовлення є розповідь, міркування, сповідь мовця, його роздум. Може втілюватися у доповіді, лекції, ви­ступах на зборах, під час пояснення нового матеріалу. Це від­носно розгорнутий різновид мовлення.

Усна форма літературної мови обслуговує всі верстви суспі­льства у найрізноманітніших ситуаціях — від вузькопобутових до виступів на форумах, конгресах тощо. Усне літературне мов­лення як одна із форм літературної мови виконує найважливі­шу — комунікативну функцію.

Культура усного мовлення пов'язана з умінням вільно воло­діти словом, відчувати його значення, граматично правильно будувати фразу, розрізняти стилі кожного спілкування. Висо­кій культурі усного мовлення сприяють також вимова звуків, із яких складаються слова, дотримання норм наголошування слів і властивих кожній національній мові фразових інтонацій.

Вимоги до правильності мови усного її варіанта — не особи­ста справа кожного, а суспільна потреба і необхідність³⁰. Адже культура мовлення є невід'ємним елементом загальної культу­ри народу.

Професор О.Сербенська визначає такі особливості усного мовлення:

/ для усного мовлення мусить бути реальна життєва си­туація;

/ звукове мовлення сприймається на слух як цілісний від­різок мовленнєвого потоку, де є своя гра темпоритмів, темброві забарвлення, модуляції голосу;

/ надзвичайно важливою для усного мовлення є інтонація. У ній серце і розум живої мови, її музика, ритмомелодика;

У усне мовлення діє на слухача не лише своїм змістом, але й усією манерою виступу;

/ для усного мовлення характерна непідготовленість, спон­танність; людина, як правило, думає не про те, як вона гово­рить, а про те, що скаже; гнучкість думки при цьому більша, ніж коли людина пише;

/ в усному мовленні користуються багатьма готовими фор­мулами;

/ в усному мовленні буває забагато слів, вони повторюють-, нерідко є зайвими³'.

За своїм змістом і призначенням володіння словом і красно-вство виконують роль суспільно-політичного інструмента впли-V на свідомість індивідуумів. За своєю роллю і високим рів­нем аргументації наближається до академічного красномовства. 1.1 психологічними та соціальними елементами відображає ха-рвктер особи та спосіб її життя, тому має багато спільного із РОЦІ;ільно-побутовим красномовством.

Найважливішими рисами мови правника має бути точність, Виразність, арґументованість, доступність викладу думок.

Слово — це зброя. Нейтральне саме по собі слово стає не-ідоланним і беззаперечним, сильним і потужним, якщо воно іунає з уст людини розумної, інтелігентної і високоосвіченої. У Кожній сфері діяльності, а в правоохоронній особливо, фахі­вець повинен уміти користуватися словом цілеспрямовано, пе­реконливо, не допускаючи двоякого тлумачення вислову. Про­фесійна майстерність правника залежить від його відданості Вправі, від його ерудиції, професійної і загальної культури.

Культура мови правника — якісний показник загальної куль-Гури особистості, її ділових якостей. З перших сказаних слів Можна встановити, який рівень культури, інтелекту, професіо-Налізму в особи, з якою ми спілкуємося. Недарма існує вислів, ЯКИЙ приписують Сократові: "Заговори, щоб я тебе побачив..."