10. Поняття та загальна характеристика джерел мпп.

Під джерелами МПП в юридичній науці розуміють форми, які відображають правову норму. Традиційно визнають чотири форми джерел МПрП:

1) внутрішнє законодавство;

2) міжнародні угоди (договори);

3) міжнародні та торговельні звичаї;

4) судова й арбітражна практика.

Внутрішнє законодавство. Закони і нормативно-правові акти, які є джерелами МПрП, поділяються на спеціальні та загальні. До перших належать такі, що регулюють відносини виключно цієї галузі права (Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність"). До других — загальні, тобто такі, що регулюють відповідні відносини частиною своїх норм, наприклад, Господарський кодекс України (розділ VII), Цивільний процесуальний кодекс України (ст. 10) та ін.В іноземних державах, особливо тих, що належать до "родини континентального права", приблизно з 60-х років XX ст. практикується прийняття законів з питань МПрП.

Міжнародні договори. Міжнародні договори (угоди) містять уніфіковані норми, що спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин. Часто норми на-ціо-нального права є результатом трансформації міжнародної угоди у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тільки правовий статус іноземних суб'єктів права в певній державі, а й права та обов'язки таких суб'єктів за кордоном. Внутрішні за походженням, цивільно-правові за змістом, ці норми є матеріально-правовими нормами МПрП.

Звичай — це правило, які склалося давно, систематично застосовується, хоч і не вимагає фіксації у певній правовій формі. Звичаї поділяють на міжнародні та торговельні.

Міжнародні звичаї засновані на послідовному і тривалому застосуванні певних правил. Зумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко застосовуються у міжнародній торгівлі та торговельному мореплаванні. Вони є обов'язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо посилаються на них; 2) сторони під час укладання контракту погодилися регулювати свої відносини певним звичаєм. Якщо ж відносини між сторонами не урегульовано законодавством і умовами контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговельні порядки.

Судова й арбітражна практика. Це погляди суддів на певне питання, зафіксовані в рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне значення для розв'язання судами аналогічних питань у майбутньому. Це характерно для держав "родини загального права". Вважається, що для України судова й арбітражна практика не є джерелом права, у тому числі й МПрП, хоча на практиці може бути по-іншому. Водночас практично ніде не називаються загальновизнані принципи і норми міжнародного права, хоча їх слід вважати основними джерелами МПрП. Зовнішньополітична діяльність України, як зазначено у ст. 18 Конституції України, спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Основними джерелами є відповідне національне законодавство; частину його становлять чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надається Верховною Радою України, ділові звичаї, угоди сторін тощо.

11. Національне законодавство як джерело МПП: поняття, види та загальна характеристика.

Внутрішнє (національне) законодавство складається з сукупності НПА, які регулюють міжнародні відносини за участю іноземного елементу.

Внутрішнє законодавство держави з МПП поділяється на:

1. загальне законодавство – НПА в яких лише окремі розділи чи статті призначені для регулювання правовідносин за участю іноземного елементу (КУ, ЗК, СК, КЗпП, КТМ, ЗУ «Про власність»);

2. спеціальне законодавство – норми, які регулюють повністю міжнародно-правові відносини (ЗУ «Про МПП», ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Якщо проаналізувати національне законодавство різних країн, то воно ділиться на 3 групи:

1. країни в яких національне законодавство в сфері МПП кодифіковане (Польща, Австрія, Туреччина, Швейцарія є Закон «Про МПП» або прийняті ін. законодавчі акти в сфері МПП – Італія, Німеччина, Чехія, Сербія, Чорногорія, Великобританія);

2. країни в яких МПП кодифіковане частково (Російська Федерація – як правило правове регулювання міжнародно-приватних норм міститься в Кодексах);

3. країни в яких МПП не кодифіковане (США, Франція).

Основним джерелом внутрішнього права України в сфері МПП є ЗУ «Про МПП», який складається з 14 розділів.

Також до НПА в сфері МПП відносяться ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», «Про правовий режим іноземного інвестування в Україні» та ін.

Характеристика Закону України «Про міжнародне приватне право».

Закон України «Про міжнародне приватне право», що був прийнятий 23 . 06. 2005 р. і набув чинності з 1. 09. 2005 р. Складається зі вступу, чотирнадцяти розділів (включаючи прикінцеві положення), що охоплюють в узагальненому вигляді такі питання:

1) загальні поняття (визначення термінів, кваліфікації, встановлення змісту норм іноземного права, зворотного відсилання, особистого статуту суб’єктів МПП та ін.);

2) визначення права, що застосовується в тій чи іншій сфері відносин (цивільних, сімейних, трудових тощо), ускладнених іноземним елементом;

3) питання міжнародного цивільного процесу (компетенція судів, процесуальні права іноземних фізичних та юридичних осіб, визнання і виконання рішень іноземних судів та інші). У цілому зміст цього нормативно-правового акта свідчить про те, що зазначений Закон на даний час являє собою основне джерело колізійного регулювання відносин МПП в Україні.

Цей закон містить 82 ст.

Сфера застосування Закону.

Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом:

1) визначення застосовуваного права;

2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;

3) підсудність судам України справ з іноземним елементом;

4) виконання судових доручень;

5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.