6.2.6. Агроландшафтне улаштування осушуваних земель

Досвід проектування та побудови осушувальних систем і використання меліорованих земель в Україні і за її межами свідчив, що як екологічний стан земель, так і підтримання високої їхньої продуктивності в цілому головним чином визначаються рівнем організованості агроландшафтів. Вплив меліоративних систем і сільськогосподарської діяльності на агроланд-шафти простежується в таких напрямах:

» вони забезпечують оптимізацію водно-повітряного режиму на меліорованих угіддях і дають можливість застосування інтенсивних механізованих технологій у сільському господарстві;

» зумовлюють просторову і функціональну перебудову структури ландшафтів у цілому, а також їхніх окремих елементів;

» на сільськогосподарських угіддях відбувається відчуження значної частини біологічної продукції і разом з тим привнесення в ландшафти нових речовин та енергії;

» наявність експлуатаційних і моніторингових служб дає змогу в широких межах управляти режимом функціонування агроландшафтів і забезпечувати підвищення їхньої продуктивності.

Головним завданням розроблення схеми функціонування меліорованих агроландшас тів у ході проектування осушувальних систем та їхньої режоь -трукції повинна бути оцінка території з точки зору анхропог нного навантаження на неї, а також оцінка ступеня придатност кожної з виділених площ до різних видів використання і здатності їх до саморегуляції. Детально визначають придатність земель для сільськогосподарського використання, а також водогосподарський потенціал і рівень екологічного різноманіття агроландшафту. Інші показники враховують при виділенні зон рекреації, природоохоронного значення і захисних зон. Наприклад, ступінь придатності земель для їхнього раціонального використання визначають за такими ознаками, як різновид і родючість грунту, особливості рельєфу, рівень неоднорідності ґрунтового покриву, наявність лісу, розвиток інфраструктури. Розмежовують землі за їхнім призначенням згідно з природними якостями угідь – рілля, сіножать, пасовище, ліс, луки заливні та суходільні.

Водогосподарський потенціал оцінюють за станом гідрографічної мережі, водойм та ступенем забруднення водних об'єктів.

Найбільшу площу на меліорованих землях, як правило, займають зони інтенсивного і неінтенсивного сільськогосподарського призначення, використання яких відрізняється структурою сівозмін, кількістю застосовуваних добрив та хімічних засобів. Ці зони, створені в результаті спорудження меліоративних систем і проведення культуртехнічних заходів, характеризуються істотними змінами первісного стану рельєфу, ґрунтового покриву, рослинності, мікроклімату, орографії і гідрографічної мережі.

За традиційного підходу до планування землеустрою і проведення меліоративних робіт виходили, як правило, передусім з інтересів сільського господарства, тобто створювали великі поля правильної конфігурації з вирівняним рельєфом, однорідним водно-повітряним режимом. За раціональну форму полів приймали прямокутник із співвідношенням сторін від 1:2 до 1:5. Оптимальним розміром поля вважалось 200–500 га.

У реальних умовах через локальні ландшафтні відмінності досягти рекомендованих параметрів не завжди вдавалося. Крім того, останні дослідження показують, що найбільша економія робочого часу спостерігається на ділянках площею до 50 га. На ділянках площею 50–100 га економія часу незначна, а на площах понад 100 га вона не простежується взагалі. Отже, повсюдне збільшення площ оброблюваних полів нераціональне ні з економічної, ні з екологічної точок зору. Тому можна вважати, що оптимальний розмір осушуваного поля становить 35–65 га і відзначається більш гармонійним поєднанням вимог землекористування і структур природних ландшафтів.

Важливою умовою раціональної організації агроландшафтів на меліорованих землях є виділення захисних і перехідних зон. Захисні зони повинні включати водоохоронні смуги, санітарно-захисні лісонасадження між житловими масивами і фермами, а також невеликі ділянки лісу посеред сільськогосподарських угідь. Перехідні зони мають виконувати буферну роль і зменшувати негативний вплив окремих видів землекористування на аг-роландшафти.

Іншою визначальною умовою раціонального облаштування агроландшафтів на меліорованих землях є збереження їхнього екологічного різноманіття, як основи стабільності і високої біологічної продуктивності ландшафту.

При його окультурюванні важливо зберігати вид, характерні риси й особливості, оптимальні співвідношення між площами поля і лісу, що дасть можливість створити умови для збалансованості і самовідновлюваності ландшафтів.

У поліських регіонах і на нечорноземних перезволожуваних територіях оптимальний відсоток лісистості становить у середньому 30 –33. Окремі дерева, які знаходяться між полями і на межах угідь, необхідно зберегти, вони стають їхньою структурною частиною. Площі, зайняті деревами і чагарниками у межах контурів меліорованих угідь, мають становити 5–7% у рівнинних районах і до 10–15% в умовах розчленованого хвилястого рельєфу. Тут деревинно-чагарникова рослинність виконує протиерозійні, водоохоронні та ландшафтно-захисні функції.

Окремі малородючі ділянки і неугіддя, такі, як піщані пагорби, постійно перезволожені ділянки напірного водного живлення, круті схили тощо, слід зберігати в контурах меліорованих площ у цілинному стані, тобто не включати у склад сільськогосподарських угідь.

Природні екосистеми, що характеризуються замкненими малими диклами кругообігу речовин і більш складною структурою, можна розглядати як біогеохімічні бар'єри для багатьох сполук у ландшафті. Вони стабілізують середовище, відновлюють біологічні ресурси, являють собою сховища або надають шляхи міграції значній кількості видів тварин і рослин.

Кінцевим результатом впливу природних біогеоценозів на агроекосистеми є підвищення врожайності на 10–15%. Різноманіття в агроландшафтах, створене шляхом чергування природних екосистем та агроекосистем, підвищує стабільність агро-ландшафтів, зберігає їхню саморегулюючу здатність, продуктивність, посилює естетичний і рекреаційний потенціал.