1.Світогляд - необхідна складова людської свідомості, пізнання. Це не просто один елемент у ряді багатьох інших, а їх складна взаємодія. Різнорідні знання, переконання, думки, відчуття, прагнення, надії, з'єднуючись в світогляді, предстають як більш менш цілісне розуміння людьми миру і самих себе.

Світогляд - освіта інтегральна. До його складу входять і грають в нім важливу роль узагальнені знання - повсякденні, або життєво-практичні, професійні, наукові. Чим солідніше запас знань в ту або іншу епоху, у того або іншого народу або окремої людини, тим більше серйозну опору може отримати відповідний світогляд. Наївна, неосвічена свідомість не має в своєму розпорядженні достатніх засобів для чіткого, послідовного, раціонального обґрунтування своїх поглядів, звертаючись часто до фантастичних вигадок, звичаїв.

Кожна людина або соціальна група, виділена за тією або іншою ознакою (наприклад, по класовій приналежності, соціальному положенню, рівню освіти, професії, прихильності до якої-небудь релігії і іншим), має власні, не у всьому співпадаючі з іншими, а іноді і дуже найзагальніші уявлення про світ, що сильно відрізняються від них, і життєві програми.

Світогляд - це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості. Істотне значення для його характеристики має пропорційну присутність різних компонентів - знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, норм, ідеалів і т.д.

Світогляд - комплексна форма свідомості, яка охоплює самі різні «пласти» людського досвіду - здатне розсовувати вузькі рамки повсякденності, конкретного місця і часу, співвідносити дану людину з іншими людьми, включаючи і тих, що жили раніше, житимуть потім. У світогляді накопичується досвід з'ясування смислової основи людського життя, все нові покоління людей залучаються до духовного світу прадідів, дідів, батьків, сучасників, щось, дбайливо зберігаючи, від чогось рішуче відмовляючись.

Отже, світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння миру

2. Світогляд - це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості. Істотне значення для його характеристики має пропорційну присутність різних компонентів - знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, норм, ідеалів і т.д. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність- це властивість якогось предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя - це головна цінність людини, безпека людини - це теж велика цінність, і т.д. Ціннісне відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є соціальні норми: моральні, релігійні, правові і т.п. які регулюють повсякденне життя як окремої людини, так і всього суспільства. У них в більшій мірі, ніж в цінностях, присутній наказовий, зобов'язуючий момент, вимога поступати певним чином. Норми є тим засобом, який зближує цінностнозначиме для людини з його практичною поведінкою.

3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту.

4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки.

На основі вищевикладеного можна визначити світогляд як сукупність поглядів, оцінок, норм і установок, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири і регулятори його поведінки.

3. Функція тлумачення, розуміння світу. Вона є однією з найважливіших, оскільки покликана розтлумачити людині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою. Адже світогляд — це світорозуміння. Людина може безпечно жити тільки в тому середовищі, світі, який розуміє. У світі, що не узгоджується з її уявленнями, недоступному для розуміння, непіддатливому для тлумачення, жити важко, а для багатьох людей неможливо. Навіть анімізм, найпримітивніший світогляд наших далеких предків, одухотворюючи навколишню природу, був спрямований на те, щоб зробити її зрозумілою та близькою, спорідненою людині. Психологи довели, що людина нерідко може задовольнитися навіть надуманими, неточними поясненнями, але втрачає впевненість, рівновагу, дезорієнтовується, стикаючись з незрозумілими явищами. Розум конфліктує з тим, що недоступне можливостям його сприйняття. З цієї причини піфагорейці тривалий час приховували відкриті ними ірраціональні величини в математиці.

Однак буває, що світогляд ґрунтується на тому, що розуму не все підвладне, що існують глибинні таємниці буття, які неможливо збагнути розумом. Психологи, наприклад, стверджують про притаманне людині прагнення до дива, чогось незвичайного; що багатьом людям нецікаво жити в достеменно зрозумілому світі. Цим породжена віра в НЛО, екстрасенсорику тощо.

Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним — таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель визнавав, що світ — це об'єктивний розум, який за логікою подібний до суб'єктивного розуму людини), та ірраціоналістичним — таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму (воля у Ніцше).

Оцінювальна (аксіологічна) функція. Щоб орієнтуватись у світі, недостатньо тільки здатності пояснити його. Потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини — добрим чи злим, прекрасним чи потворним, вартим того, щоб у ньому жити, чи таким, що змушує покинути його? У пошуках і знаходженні відповідей на такі запитання виявляється оцінювальна або аксіологічна функція світогляду. Опозиційність світоглядних цінностей (добро — зло, праведне — грішне тощо) цілком зрозуміла, адже людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксіологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Праксеологічна функція. Вона виявляється у відповідях на питання як жити людині в світі, а отже, містить певні практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому. З цього погляду виділяють практичноактивні та споглядальні світогляди. Релігійні вчення Індії, як правило, є споглядальними, а протестантизм як ідеологія європейської буржуазії Нового часу проникнутий активізмом.

Виокремлені три пласти (знання, цінності, практичні настанови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який тип світогляду. Так, марксизм як світогляд є раціоналістичним, оптимістичним, практичноактивним; фашизм — ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буддизм — ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним. Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об'єднання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взаєморозуміння й узгодженість суб'єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють певний світогляд.

МІФОЛОГІЧНИЙ І РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД

Історично першою формою світогляду є міфологія. Вона виникає на ранній стадії суспільного розвитку. Тоді людство у формі міфів, тобто оповідей, переказів, намагалося дати відповідь на такі глобальні питання як походження і пристрій всесвіту в цілому, виникнення найбільш важливих явищ природи, тварин і людей. Значну частину міфології складали космологічні міфи, присвячені пристрою природи. Разом з тим, велика увага в міфах приділялася різним стадіям життя людей, таємницям народження і смерті, всіляким випробуванням, які підстерігають людину на його життєвому шляху. Особливе місце займають міфи про досягнення людей: добуванні вогню, винаході ремесел, розвитку землеробства, прирученні диких тварин. Міф - це не первинна форма знання, а особливий вид світогляду, специфічне образне синкретичне уявлення про явища природи і колективного життя.У міфі як найбільш ранній формі людської культури об'єднувалися зачатки знань, релігійних вірувань, етична, естетична і емоційна оцінка ситуації.

Міфологія грала величезну роль в житті людей на ранніх стадіях їх розвитку. Міфи затверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували і санкціонували певні норми поведінки. І в цьому сенсі вони були важливими стабілізаторами суспільного життя. Цим не вичерпується стабілізуюча роль міфології. Головне значення міфів полягає в тому, що вони встановлювали гармонію між світом і людиною, природою і суспільством, суспільством і індивідом і, таким чином, забезпечували внутрішню згоду людського життя.

У первісному суспільстві міфологія знаходилася в тісній взаємодії з релігією. Проте було б неправильним однозначно стверджувати, що вони були нероздільні. Міфологія існує окремо від релігії як самостійна, відносно незалежна форма суспільної свідомості. Але на ранніх стадіях розвитку суспільства міфологія і релігія складали єдине ціле. Основна функція релігії полягає в тому, щоб допомогти людині долати історично мінливі, скороминущі, відносні аспекти його буття і прославити людину до чогось абсолютного, вічного. Виражаючись філософською мовою, релігія покликана «укоренити» людину в трансцендентне. У духовно-етичній сфері це проявляється в доданні нормам, цінностям і ідеалам характеру абсолютного, незмінного, незалежного від кон'юнктури просторово-часових координат людського буття, соціальних інститутів і т.д. Таким чином, релігія додає сенс і знання, а значить, і стійкість людському буттю, допомагає йому долати життєві труднощі.

Філософія успадкувала від міфології і релігії їх світоглядний характер, їх світоглядні схеми, тобто всю сукупність питань про походження миру в цілому, про його будову, про походження людини і його положення в світі і т.д. Вона успадкувала також весь об'єм позитивного знання, яке впродовж тисячоліть накопичило людство. Проте вирішення світоглядних проблем у філософії, що зароджується, відбувалося під іншою точкою зору, а саме з позицій раціональної оцінки, з позицій розуму. Тому можна сказати, що філософія - це теоретично сформульований світогляд. Філософія - це світогляд, система загальних теоретичних поглядів на світ в цілому, місце в нім людину, з'ясування різних форм відношення людини до світу, людини до людини.Таким чином, відносячи філософію до світоглядних форм людської культури, ми підкреслюємо одну з істотних її особливостей. Філософія - це теоретичний рівень світогляду. Отже, світогляд у філософії виступає у формі знання і носить систематизований, впорядкований характер. І цей момент істотно зближує філософію і науку.

ФІЛОСОФІЯ І КОНКРЕТНІ НАУКИ

У чому ж полягає специфіка філософського знання порівняно з науковим? Завдяки філософському підходу до соціальної проблематики досягається розгляд цієї проблематики як цілісної, окремі соціальні проблеми постають як різні аспекти, виміри єдиного проблемного поля. У цьому полягає відмінність філософського знання від спеціального, яке локалізоване конкретно-науковим аспектом, виміром — соціальна проблематика заторкується в науці лише у якомусь зрізі, а не як власне така. Крім предметної, є й більш суттєва відмінність філософського підходу від наукового. Для науки властивий об'єктний підхід, прагнення виокремити об'єкт як такий, «у чистому вигляді», безвідносно до будь-якого суб'єкта. Для філософії ж неможливо розглядати будь-яке знання лише як вираження якостей певного об'єкта; знання для філософії — це завжди єдність характеристик суб'єкта і об'єкта, що містить й особистісні характеристики самого філософа, його ставлення як до процесу формування, так і до сутнісних рис самого знання. Таким чином, філософія відрізняється від науки цілісністю охоплення соціальної проблематики.

Цілісний підхід до розгляду соціальної проблематики характеризує також у певному розумінні і релігію, й політику і деякі інші форми теоретичного знання. Та саме філософія претендує на роль раціоналістичної методології всіх соціальних і гуманітарних наук. Навіть

апелюючи у деяких філософів до містичних, ірраціональних сил, філософія обґрунтовує цю апеляцію раціоналістично. Очевидно, що раціоналістична методологія є найадекватнішою методологією для науки.

Отже, можна окреслити таку ієрархію соціального знання. Най-ширшим шаром є буденні знання, практичні у вужчому значенні слова (оскільки всі знання, і теоретичні теж, врешті-решт для чогось використовуються). Над ними містяться знання наукові — теоретичні знання, які класифікують, обґрунтовують та об'єднують буденні знання у межах окремих соціальних і гуманітарних дисциплін. Найвищий щабель ієрархії обіймає філософське знання, причому як методологія стосовно конкретних наук постає ряд філософських дисциплін, серед яких найважливішою є соціальна філософія.

8.предмет і структура філософського знання Специфічним об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина-світ". Поняття предмета і об’єкта філософії тісно пов’язані між собою. Щоб з'ясувати специфіку предмета філософії, необхідно з'ясувати, під яким кутом зору об'єкт відбивається у свідомості. А тому що об'єктом філософії є відношення "людина-світ", то, природньо, що на перший план виступає питання про природу і сутність світу і людини, про загальні, граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між людиною і світом.

Таким чином, можна сказати, що предметом філософії є її об'єкт - відношення "людина-світ",- аналізований із погляду природи і сутності світу, природи і сутності людини, його місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також із погляду устрою світу, його загальної структури і стану, у якому він знаходиться.

8. предмет і структура філософського знання Існує 14 основних галузей філософського знання, які мають свої специфічні функції, предмет осмислення і власний аспект світоглядної рефлексії. Онтологія (від грец. όν, όντος — суще) — філософське вчення про буття, місце людини у світі. Філософська антропологія — вчення про людину як цілісну особистість, стратегію її життєдіяльності. Гносеологія (від грец. γνώσις — пізнання) — теорія пізнання, вчення про сутність і закони пізнання. Методологія (від грец. μέθοδος — шлях дослідження, спосіб пізнання) — вчення про методи пізнання і трансформацію світу, сукупність прийомів наукового дослідження. Праксеологія (від грец. πράξις — справа, діяння) — вчення, що вивчає загальні умови й методи правильної, ефективної та раціональної людської діяльності. Аксіологія (від грец. άξία — цінність) — вчення про систему цінностей та ідеалів. Соціальна філософія, філософія історії — система наукового знання про найзагальніші закономірності й тенденції функціонування і розвитку суспільства, цілісного процесу соціального життя. Історія філософії — це філософська наука, котра зосереджена на самоосмисленні власного шляху, мети і перспектив розвитку. Філософія релігії — вчення про релігійну картину світу і відповідні їй принципи поведінки. Філософська логіка — наука про форми, структури і закони правильного мислення. Вона є інструментом діяльності, засобом для конструювання і досягнення мети, певним етапом на шляху прийняття раціональних рішень, специфічним елементом у структурі дій, оцінюванні їхніх результатів і самооцінці. Етика (від грец. ήθος — звичай) — філософська наука, що вивчає мораль та моральні відносини, норми поведінки людини і соціальних груп. Естетика (від грец. ασθητικός — чуттєво сприйманий) — філософська наука про прекрасне та його роль у житті суспільства, про загальні закони художнього пізнання дійсності й розвитку мистецтва. Культурологія, філософія культури (від лат. culture — догляд, освіта, розвиток) — відносно самостійна галузь філософського знання, що вивчає закони і технології регуляції, збереження, відтворення і розвитку людини і суспільства. Філософія науки (філософські проблеми окремих наук) — це певні теоретичні спеціально-наукові проблеми, для розв’язання яких необхідні філософські інтерпретації. Наявність філософських проблем спеціальних наук приводить до висновку, що філософське знання, з одного боку, належить до фундаментального типу знання, спрямованого на розробку світоглядних категорій, принципів, законів, на розвиток філософської теорії, а з іншого боку, воно спрямоване на осмислення теоретичних проблем гуманітарного, природничого, технічного й економічного знання. Водночас слід визнати, що не існує жодної частини структури філософського знання, яка б не мала якого-небудь відношення до предмета дисципліни «Філософська методологія наукового пізнання». Аленайбільш органічно пов’язані з філософією науки логіка, методологія, гносеологія, аксіологія, праксеологія.

10-14 функції філософії, методи філософії Для того, щоб уявити значення філософії в життєдіяльності суспільства й особистості як визначеної цілісності, необхідно не перераховувати всі її функції, що проявилися, а згрупувати їх так, щоб виділити найбільше важливі з них, а також визначити логічну послідовність їхнього освітлення. Таке виділення головних функцій дозволяє потім виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До числа основних функцій філософії варто віднести: методологічну, ідеологічну, гносеологічну,світоглядну, практично-діяльну.

Під методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер відношення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ці принципи укладають у собі виражені в загальній формі уявлення про сутність світу і людини, про граничні основи їхній буття, про відношення людини до світу і до себе. Таким чином, методологічна функція філософії дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини вихідні, що основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція припускає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини, граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться.

Важливою функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам'ятати особливо в сучасних умовах, коли намітилося негативне відношення до ідеології як феномену духовного життя суспільства.

Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського життя, до чинників, що визначають специфіку реального життя.

Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку - впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-світ», а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності.

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя.

15. філософія Стародавньої Індії Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам’ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “саліхіти” — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Характерною особливістю стародавньо-індійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічнорелігійного світогляду до філософії.

основі особливості староіндійської філософії :

1. Формування на базі міфологічнорелігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення до Вед.

3. Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активнодіяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

Філософія стародавнього Китаю

Філософія Стародавнього Китаю

Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Oсобливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, шо прихована в "дао". Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.

Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 pp. до н.е.

Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра . Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.

Мілетська Школа Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—562 РР до н.е). Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611—546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю про природу". Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами.

Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585—524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрос". Таким чином, алейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Алейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря.

ГЕРАКЛІТ Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540—480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у філо софську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — це пізнанн/і логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягненн• вищої мудрості, бо ознака мудрості — це здатність погодитися з твес дженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-гене-тичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому що всі людські закони живляться від єдиного Божественного Закону-Логосу.

Піфагорійська школа Перші спроби використовувати почуття як основу для осмислення визначених естетичних явищ пов’язані з піфагорійцями — філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н.е. Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії вважав деяку абстракцію - число. Космос був втіленням гармонії і краси. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася чуттєва природа цього мистецтва, зв’язок її зі слуховою здатністю людини. Піфагор зробив багато плідного для розробки проблем музичного виховання, специфіки сприйняття музичного надбання. Музика в його розумінні є носієм душевної та сердечної рівноваги, вона стимулює душевний і сердечний спокій.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі і можливості її втілюватися в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «пожвавлення», «переселення» душі, вважав він, треба пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є оволодіння музично-числовою структурою космосу.

Піфагор поширив закон гармонії на інші явища природи, узагальнив його. Але це привело до деяких неправильних висновків. Наприклад, піфагорійці вважали, що радіуси небесних сфер (їх вони налічували 10), обертаючись навколо «центрального вогню», перебувають у такому самому відношенні, як і довжини струн, що утворюють гармонію. Вони твердили, що небо є число і гармонія. Позитивним тут був здогад про те, що земля рухається.

ДЕМОКРІТ Головне філософії Демокріта – це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, вирізняється один від одного своїм об’ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Решта властивостей, які сприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, - існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом – буття, то пустота – це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті, Демокріт вважав вічним природним станом космосу.

Суть онтології Демокріта зводилось до двох основних положень:

- усі речі складаються зі сполучень атомів, багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз’єднання, тому речі розрізняються лише є кількістю атомів, їх формою, порядком і положенням;

- атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх, по відношенню до атома місце яке він займає випадково.

Атомізм Демокріта (і він сам це визначав) носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів. Але, як зазначив один з найвидатніших фізиків XX ст. Є. Шредінгер, сучасне «атомістичне вчення – всього лише повторення теорії Демокріта з неї все вийшло ї є її плоть від плоті».

Демокріт намагається застосовувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів. Під впливом цього створюється єдиний вихор, в якому атоми кружляють, наштовхуються один на одного, з’єднуються і роз’єднуються. При цьому подібні відходять до подібних. Ті, які мають однакову вагу і внаслідок великого скупчення більш не в змозі кружляти, створюють різні поєднання і, врешті – решт, Землю, яка є центром світостворення. Всесвіт нескінченний, як і нескінченна, як і нескінченна в ньому кількість світів.

ЗАГАЛЬНА ХАР-КА АНТИЧНОГО ПЕРІОДУ Під античною філософією слід розуміти філософію стародавніх греків і стародавніх римлян. Антична філософія проіснувала понад тисячі років, вона зародилася у VІ ст. до н.е. в Греції і розвивалась до VІ ст. н.е. (в 529 р. Імператор Юстиніан закрив останню філософську школу – Платонівську Академію).

Слово «античний в перекладі з латинської означає «давні». Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок Європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до «античної філософії» входить філософські здобутки цього світу. Відповідно до «античної філософі» входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття «антична філософія» ширше від поняття «давньогрецька філософія, бо охоплює, крім давньогрецької. Ще феміністичну, римську й олександрійську філософії.

В історії античної філософії виділяють певні етапи розвитку:

- натурфілосфіський (фізичний) або рання класики (VІІ –V ст. до РХ.)

- висока класика (V –ІV ст. до РХ.)

- пізня класика або завершальний цикл античної філософії.

До нього входять періоди:

- елліністична філософія (ІV –І ст. до РХ.)

- олександрійська філософія (І ст. до РХ – V-VІ ст..)

- Римська філософія (І-VІ ст..)

На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших культурно-споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування.

Отже, антична філософія є першої історичною формою європейської філософії. В античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших афер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку. Завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.

Натурфіл-я епохи Відродження.

Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачеться пантеїстично. В перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає «всебожжя». Християнський бог свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, які не були притаманні їй в античності.

Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства військової справи, тобто розвиток матеріального в-ва, обумовило розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природничо-наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.

Одним з характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський (1401 – 1464 рр). Аналіз його вчення дає змогу особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття і трактовкою буття в епоху Відродження.

Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з ценрального для них поняття «єдиного». У Платона і у неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності, границю – безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо ен протилежне». А звідси він робить характерний висновок: «все є все» – формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує пантеїзму Жордано Бруно (1548 – 1600 рр).

Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології.

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму.

Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родональників новоєвропейської діалектики.

В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.

Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.

Декарт в теорії пізнання – засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання відривав його від чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.

Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.

За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

38.Неомарксизм

Засновники неомарксизму — Дьордь Лукач (1885—1971) (Угорщина) і Антоніо Грамші (1891— 1937) (Італія). їхні теоретичні розробки започаткували «діалектико-гуманістичний» напрям у марксистській думці. До нього, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса, належать теоретики франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Ю. Хабермас), пов'язані з цією школою фрейдомарксисти (В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), марксисти-екзистенціалісти (Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті) та ін.

Присутній у неомарксизмі й інший напрям, представлений марксистами-соцієнтистами (Л. Альтюссер, Л. Коен, Д. Ельстер, Д. Ремер). Його прихильники прагнуть переформулювати категорії історичного матеріалізму на основі методів соціологічної науки: структурно-функціонального підходу, структурації тощо.

Ще одна група неомарксистів орієнтується на дослідження проблем «третього світу», аналіз капіталізму як світової системи, вивчення питань фемінізму тощо. У 60-ті роки неомарксизм виступив і як особлива соціологічна тенденція, критично протиставлена офіційній соціології (Р. Міллс, Н. Бірнбаум, А. Гоулд-нер та ін).

!!!.Позитивізм!!!

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перша його форма виникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт( 1798-1857), який і запровадив термін "позитивізм", а також Г.Спенсер (1820-1903), Дж.Ст.Мілль (1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення, спекулятивні системи Шеллінга, Гегеля; у плані ж соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на "техніцистичне" використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загальносвітоглядні питання відступають на задній план або взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з пизитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. їй не потрібна філософія ("метафізика"), яка вдається до спекулятивних (умоглядних) розумувань про "начала речей", "принцип буття" і т.п. Справа науки - констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання — "метафізичні", тобто ненаукові.

Що ж до філософії, то єдине, чим вона може й повинна займатися, - це узагальнення висновків конкретних наук, систематизація наукового знання.

Друга історична форма позитивізму — це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширення в кінці XIX — на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е.Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р.Авенаріус (1843-1896). Ця форма позитивізму склалася тоді, коли новітня революція в природознавстві виявила обмеженість ряду понять і принципів "класичної" фізики, неспроможність метафізичного матеріалізму дати філософське тлумачення нових для науки явищ і обгрунтувати нову, нетрадиційну фізичну картину світу. На перший план у махізмі були поставлені проблеми теорії пізнання. При цьому суб'єктивно-ідеалістичні та агностичні мотиви зазвучали з повною силою.

Початок третьої форми позитивізму (неопозитивізму) був покладений діяльністю групи вчених —логіків, математиків, соціологів, філософів, які в 1922 р. створили так званий "Віденський гурток". До нього ввійшли М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейтраттаінші. Після вбивства Шліка (1936 р.) і захоплення Австрії гітлерівцями (1938 р.) Віденський гурток розпався, а його учасники емігрували. З того часу неопозитивізм розроблявся, головним чином, в англомовних країнах, де помітною була давня емпіристична і номіналістична традиції.

У другій половині XIX ст позитивізм стає найбільш впливовим рухом західної філософії. Позитивізм оголосив єдиним джерелом знання конкретні, частки науки і виступив проти філософії як метафізики, але за філософію як особливу науку. Під метафілософією вони розуміли умоглядну філософія буття (онтологію, гносеологію).

ПОЗИТИВІЗМ - філософія позитивного знання, що відкидає теоретичні спекуляції й умогляди, як засоби одержання знання.

Вони говорили, що тільки сукупність наук надає право говорити про світ у цілому. Тобто якщо філософія наукова те вона повинна розпрощатись зі спробою судити про світ у цілому. Це реакція на нездатність старої філософії вирішити проблеми, зв'язані з розвитком науки. Поняття колишньої філософії (про буття, сутність, причини), що у силу їхньої високої абстрактності не можуть бути перевірені чи дозволені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими і позбавленими змісту. ПОЗИТИВІЗМ почав спробу осмислення істини на основі точного експериментального знання. Ідея знати - щоб передбачити, передбачати - щоб мати силу. Фактично виявилося, що позитивісти заперечували сутнісне пізнання світу, тому що орієнтувалися тільки на почуттєве пізнання. Причому самі категорії позитивізм заперечення умогляду, феноменалізм - виявилися занадто сміховинними, метафізичними.

40.З етапи в еволюції позитивіїму:

1. Власне позитивізм (30-ті рр. XIX) - Огюст Конт, Дж. Ст. Міль, Спенсер

2. Емпіріокритицизм (кінець XIX) -Мах, Авенариус.

3. Неопозитивізм (із середини 20-тихрр. XX) Шлік, Нейроз, Витгенштейн. Б.Рассел.

Ніцше,Дільтей, Зіммель, Шпенглер, Бергсон

Принцип волі до влади основний динамічний принцип філософії Ніцше керує розвитком і людини, і світобудови. Звідси життя є абсолютна реальність, і вона збагненна із себе самої. І людська душа, людський інтелект породжені життям і включені в неї. Тут можна вгледіти визначене біологізаторство, визначену редукцію духовного до біологічного. Але це тільки одна сторона Ніцшеанської філософії життя. Можна помітити й іншу сторону, зв'язану з постійним пошуком людьми своїх зв'язків з світостворенням. І визнання природності душі в житті, їхньої злитості зі світобудовою. І визнання природності душі в житті, їхньої злитості зі світобудовою виглядає цілком логічним у контексті таких пошуків. Тоді і божевілля філософії Ніцше з'являється не ірраціональним, а цілком природним у спробах, що починаються філософом, виявити визначальне в розвитку особистості через принцип волі до влади, керуючий світом і людиною, особливо якщо цей принцип тлумачити так само широко, як це робить Ніцше.

По Ніцше, воля до влади – це не просте прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним. Слабість відносна і визначається, з одного боку, положенням людини серед інших людей, а з іншого боку – ступенем самопізнання особистості. Особистість вільна і сильна, якщо вона усвідомлює себе особистістю, що може надходити і надходить відповідно до цього усвідомлення. Але усвідомлення не тільки індивідуальне, воно ще соціально і історично. І тільки при виконанні всіх цих умов ми маємо дійсно вільної і моральної людини. Живучого у вільному і моральному суспільстві. Ідеалом тут є воля не в християнському розумінні, що є несвобода, внутрішнє поневолення, смиренність перед силою, а воля античності і Відродження – у вільному суспільстві подібний культ, нав'язаний християнським лицемірством, неможливий. Перехід же до такого суспільства можливий не на шляху насильницького знищення існуючого суспільства несвободи, тому що всяке насильство породжує нове насильство, а саме на шляху відродження ідеалу вільної сильної людської особистості.

Задача философии (как "науки о духе"), по Дильтею, - понять "жизнь" исходя из нее самой. В связи с этим Дильтей выдвигает метод "понимания", который противопоставляет методу "объяснения", применимому в "науках о природе". Понимание по отношению к культуре прошлого выступает как метод интерпретации, названный Дильтеем герменевтикой

ЗИММЕЛЬ становится одним из наиболее значительных представителей философии жизни, разрабатывая преимущественно проблемы философии культуры. Жизнь понимается как процесс творческого становления, неисчерпаемый рациональными средствами и постигаемый только во внутреннем переживании, интуитивно. Это переживание жизни объективируется в многообразных формах культуры.

Бергсон утверждает в качестве подлинной и первоначальной реальности жизнь, сущность которой может быть постигнута только с помощью интуиции. Тканью психической жизни является длительность, стало быть, жизнь имеет не пространственный, а временной характер. Жизнь - это некий метафизическо-космический процесс, "жизненный порыв" ("Творческая эволюция"). Бергсон признает два типа общества и соответственно два типа морали: "закрытая" и "открытая".

Філософія Життя- суб’єктивно-ідеалістичний напрям у філософії, який розглядає все існуюче як форми прояву життя. Виникла в 70-х рр. 19 ст. як відображення в свідомості ірраціональних основ. Гол. представники: Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер. ФЖ- була реакцією на механістичний характер природознавства 19 ст. Прихильники ФЖ- відстоювали погляд на світ як на цілісний організм. Вони виступали проти панування методологізму й гносеологізму в філософії 2-ї пол. 19 ст., за відновлення філософії як світогляду. В ФЖ. виділилося кілька напрямів, які різняться інтерпретацією вихідного поняття життя. Перший напрям, представник Ніцше, виходить із суто біологічного розуміння життя, пропагує примітивізм і культ сил Другий нап. (Дільтей, Зіммель, Шпенглер) розглядав світоглядні проблеми й історичні форми розвитку духу, розробляв спеціальні методи історичного пізнання. Спільним для всіх різновидів ФЖ є ірраціоналізм, заперечення ролі науки, намагання довести що вона має суто утилітарне значення. Традиційний розрив між S і О представники ФЖ намагаються подолати за допомогою ідеалістичної інтерпретації інстинкту і інтуїції.

Саме життя осмислюється як буття, становлення й пульсація. Творчість розглядається як внутрішньо притаманна життю. Ідеї ФЖ на сучасному етапі пропагують неофрейдизм, екзистенціалізм, персоналізм.

42. Екзистенціалі́зм — течія в літературі, що сформувалася в Європі у 30 —40-ві pp. XX ст., а найбільшого розвитку досягла в 50—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

• на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

• особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

• поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

• вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

• існування людини тлумачиться як драма свободи;

• найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

!!!Філософія екзистенціалізму!!!

Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор, а серед російських філософів – М. О. Бердяєв. Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспіль-ство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі – значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконфор-мізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загаль-них принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати мораль-ним чи аморальним. Экзистенциализм - философия существования. Иррационалистическая философия Наиболее крупные представители: М. Хейдеггер, К Ясперс, Г.Марсель, Ж.П.Сартр, А.Камю, Н.Аббаньяно.

Сам термін "екзистенціалізм" введено неокантіанцем Хейнеманом (1929). Ідейні витоки екзистенціалізму - філософія життя, феменологія, релігійно-містичне вчення Кьеркегора. Він ділиться на релігійний (представники: Марсель, Бердяєв, Бубер) і "атеїстичної" (Сартр, Камю).

Екзистенціалізм-це ірраціональних реакція на раціоналізм Просвітництва та німецької класичної філософії.

У Німеччині екзистенціалізм став складатися після 1 світової війни (обстановка озлоблення і смутку) Нова хвиля - Франція часів окупації і після 2 світової війни.

Екзістенціалісти поставили питання про сенс життя, про долю особи, щодо вибору та особистої відповідальності.

Вихідний пункт філософії екзистенціалізму - ізольований, самотній індивід, всі інтереси якого зосереджені на ньому ж самому, на його власному ненадійним і Грязиво існування. Екзистенційна проблеми - це такі проблеми, які виникають з самого факту існування людини. Для Екзістенціаліста має значення тільки його власне існування і його рух до небуття.

Екзистенціалізм - це філософія, єдиний предмет якої - людське існування, точніше переживання існування. Серед усіх способів буття існування Екзістенціалісти шукають такий, в якому існування розкрились б найбільш повно - це страх. Страх - це вихідне переживання, що лежить в основі всього існування. У кінцевому рахунку це страх перед смертю.

44. Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних наук), які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. Принципи герменевтики в церковних проповідях: 1.Буквальне тлумачення; 2.Історична відповідність; 3.Принцип єдиного значення; 4.Контекст; 5.Лексика; 6.Граматика; 7.Паралельні посилання.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання

Основ¬ним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні. Звідси випливають три основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію 1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтоло¬гію; 2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідо¬мості як самодостатньої і безпередумовної; 3) принцип рефлексії обме¬жується принципом інтерпретації. Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтоло¬гічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером

Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то фран¬цузький філософ П.Рікьор — гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рікьор розуміє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первин¬ним, а інший — непрямим, побічним, вторинним, який можна сприй¬няти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, об¬меженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретації. Філософська герменевтика виконує не лише методологічну функ¬цію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтиці" німецького філософа Ю Хабермаса (нар. 1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, крім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політич¬на Хабермас робить висновок, що необхідно коригувати герменевти¬ку, і пропонує теорію комунікативної дії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську кон¬цепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки: 1) відтворюється ідея цілісності куль¬тури, філософії, суспільства тощо; 2) дається метод аналізу культур¬них явищ; 3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

45. Феноменологія - напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає "те, що з'являється" і lógos - вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору "першої особи", але вивчаються явища не так, як вони постаються перед "моєю" свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.

Крім Гуссерля феноменологію розвивали або критикували Мартін Гайдеґґер, Моріс Мерло-Понті та інші - Поль Рікер, Еммануель Левінас, Дітріх фон Гільдебранд

В своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним - свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія намагається бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки погляду клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.

Багато важливих для феноменології концепцій Гуссерль запозичив у роботах та лекціях своїх учителів Франца Брентано та Карла Штюмпфа. У Брентано Гуссерль взяв важливе поняття інтенціональності - думку про те, що свідомість завжди є усвідомленням чогось. Об'єкт усвідомлення називають інтенціональним об'єктом. Він може виникати в свідомості різним чином: як сприйняття, спогад, знак, тощо. Хоча всі ці різні інтенціональності мають різні структури і вони є про щось різним чином, об'єкт усе ж відбудовується в свідомості як той самий ідентичний об'єкт.

Феноменологію Гуссерля іноді називають філософією для філософів, а самого Гуссерля вважають Кантом XX ст. І для цього є певні підстави: феноменологія розробила оригінальну методологію дослідження свідомості, яка справила величезний вплив на подальший розвиток філософії. На засадах феноменології ґрунтується, зокрема, екзистенціалізм. Вона дала поштовх для розвитку філософської антропології, аксіології та інших філософських дисциплін. Творчість таких мислителів XX ст., як М. Шелер, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті була б неможливою без ідей, заданих феноменологією.

На відміну від попередньої філософії, яка вивчала тільки об'єктивну свідомість (свідомість, якою вона закарбувалась у формах науки, культури — Кант і Гегель), Гуссерль розробив філософську методологію аналізу живої, діючої свідомості, подолавши об'єктивізм, за який так гостро Керкегор критикував усю попередню філософію.

Феноменологія аналізує не тільки пізнавальні, раціональні акти свідомості, чим обмежувалась попередня філософія, а весь спектр свідомості — акти віри, містичні акти та ін. Філософія завдяки феноменології значно розширила предметну сферу свого дослідження (Джемс, як відомо, також розширив сферу досвіду, але він не виробив відповідної методології). У філософській традиції феноменологія посідає особливе місце. З одного боку, Гуссерль тяжіє до класичного раціоналізму (Декарт, Кант), з іншого — на основі свого методу досліджує феномени, які виходять за межі раціоналізму, і закладає основу некласичної ірраціоналістичної традиції.

46. Фрейдизм - це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості, культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами несвідомого. Несвідоме визначається прихильниками фрейдизму по-різному. У самого Зігмунда Фрейда - це психосексуальне устремління, у Фрідріха Адлера - комплекс неповноцінностей і прагнення до самоствердження, у Карла Юнга - колективне несвідоме і його архі-тиаи (першообрази матері-землі, мудрого старого демона тощо, що лежать у основі міфів, символіки народної творчості, сновидінь тощо), у Леопольда Ранка - первинна травма народження. Фрейдизм представляє культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого.

Фрейдизм - психоаналітичного теорія, вчення про тричленна структуру особистості: - Свідомість - Предсознательное - несвідомо (1905г.), або - Я - Воно - Надзавдання Я (уточнена концепція, 1920-е). Фрейдизм трактует психіку людини як сферу панування несвідомих сексуальних потяг до задоволення, які: - Маскуючись, проникають у свідомість, постійно загрожуючи єдності «Я»; - Визначають формування особистості та її поведінку; - Стають причиною неврозів та психозів.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єк­тивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (іd, іg), "Я" (еgо, еrо) та "Над-Я" (super-еgо,

super -еrо).

Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоп­лює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідо­мих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я".

"Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно".

Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з'єднав психоаналіз-із деякими американськими соціологічними і етнологічними теоріями. Його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внут-ріпсихічним процесам, а міжособистісним стосункам. У неофрей-дизмі несвідоме або ігнорується, або розглядається як з'єднуюча ланка між соціальними і психічними структурами. Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві неоднозначні уявлення про особистість. Загальним є визнання його прибічниками того, що психічні норми -засіб і результат пристосовування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної ідентичності, а відсутність соціальної ідентичності - патологія.

Сучасні релігійно-філософські вчення

Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це насамперед ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними. Ця ідея розробляється і конкретизується в таких вченнях як креаціонізм (лат. сгеаге — творити), тобто вчення про божественне творення, провіденціалізм (лат. providentia — передбачення) — вчення про те, що Бог передбачає і передвизначає перебігусіх подій у світі, в людській історії та в житті кожної окремої людини. Це також есхатологія (грец. eschatos — останній, кінцевий) — вчення про кінцеву долю світу і людини, про кінець світу, який рано чи пізно настане.

Головний напрям еволюції сучасної релігійної філософії - це її "антропологізація" — висунення на перший план проблеми людини в світі, підкреслення гуманістичного змісту релігійного вчення, яке, як вважається, може стати дороговказам для розв'язання проблем духовно-морального і соціального життя. У визначальному для релігійного світорозуміння відношенні "людина - Бог" акцент переноситься на людину, її життя, потреби, прагнення й перспективи.

Внаслідок такої орієнтації навіть у католицькому світі томізм втратив своє монопольне становище. Католицькі й протестантські ідеологи звертаються до таких філософських напрямів, як екзистенціалізм, персоналізм, антропологічні концепції. З ними добре знайомий папа Іоан-Павло II. Ряд його енциклік має філософське забарвлення в трактуванні проблеми сучасної людини.

Характерне звернення церкви до соціальних питань, вироблення рекомендацій і програм, спрямованих на поліпшення життя широких мас населення (зокрема в країнах, що розвиваються), на збереження миру і забезпечення суспільного прогресу

48. витоки: Поза сумнівом, поява філософського духу українства виходить за межі XVI—XVII ст., коли завдяки діяльності братських шкіл, Острозького культурно-освітнього центру, Києво-Могилянської академії почало набувати самостійного розвитку філософське теоретичне знання, тобто почав вигранюватися буттєвий статус професійної філософії. І хоч вона вважається зрілим рівнем розвитку філософії, де панує її теорія та її творці — професійні філософи — професійна філософія є лише одним із можливих способів існування філософії. Адже існують й інші шляхи філософського осягнення дійсності, за яких теоретичний інтерес доволі міцно вживається з практичним. У контексті української філософії він охоплює, як правило, час існування києво-руської культури (XI ст.) з її писемними пам'ятками, що репрезентують особливості тогочасного осмислення дійсності, характерного українській духовній традиції.

Світоглядно-філософські начала українського народу сягають значно глибинніших шарів вітчизняної культури, її дохристиянської доби. У світлі аргументів на користь існування сарматських, скіфських, кіммерійських, арійських, трипільських та інших часів на території України з їх самобутньою культурою і тісними зв'язками із найвідомішими осередками Ойкумени — Греції, Індії — важко чи взагалі неможливо встановити факт появи філософського духу тільки на етапі існування Київської Русі.

Філософські надбання дохристиянських часів не є випадковими. Особливо якщо взяти до уваги тісні зв'язки тогочасної праукраїнської людності з основоположниками європейської філософії — еллінами, які, починаючи із VII ст. до н. е., упродовж одного-двох століть не лише заснували на Чорномор'ї десятки міст-держав (Синоп, Трапезунд, Ольвія, Аполонія, Пантикапей, Халкедон, Гераклея, Херсонес), не лише створювали у різних куточках краю торговельні факторії (контори, філії), а й поширювали свою релігію та свою культуру. Пантеон (сукупність богів) еллінів та їх релігія помітно вплинули на корінне населення. За словами Геродота, храми Діоніса, Артеміди були на нашій території, значно віддаленій від моря. Культ Гомера тримався в Чорномор'ї довше, ніж у корінній Греції, а серед козацької еліти довго зберігався культ пам'яті Александра Македонського. Еллінські духовні джерела легко змішувалися з місцевими, не порушуючи гармонії в духовності місцевої людності. Дотепер збереглися сліди еллінів у мові, обрядах і, звичайно, філософії. Це яскраво засвідчує творчість знаменитого мудреця Анахарсиса Скіфського (638—559 р. до н. е.), чиї філософські надбання належать до культурної спадщини українства, знаного не лише у Скіфії, а й в еллінській духовній культурі.

Особливості: Антеїзм — важлива особливість ментальності українського філософського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи - відображені в історії матеріальної та духовної культури України. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного краю втілені у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла народні повір'я, вірування в живі істоти, що оточують людину (водяні, русалки, лісовики тощо). їх поважають, приносять жертви, щоб не шкодили, не затьмарювали віру в вічність людського життя. Такий характер світосприймання породжує романтичний дух народу, тисячократно оспіваний у мелодійних українських піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилась жодна подія. Романтичний дух української нації втілений у філософії серця: кордоцентризм - ще одна грань української ментальності, що формувалась у глибинах стародавньої культури, шліфувалась у Словах, Посланнях, Повчаннях, Молитвах. Особливості української ментальності так чи інакше властиві всій історії філософії України.

49. У філософії Київської Русі відповідно з українською духовною традицією склався своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений абстрактного, відірваного від життя теоретизування. Суб'єкт пізнання мислить себе як факт всередині буття, переживає світ як власну долю і пізнає світ через пізнання власного- сенсу життя. Звідси -екзистенціально-антропологічний характер українського філософствування. Філософом вважався книжник, який умів здобувати з книжного знання істину про сенс людського існування і користувався істиною у власному житті. Філософія мала практичне, моральне спрямування. У філософії Київської Русі широко застосовується сократівсь-кий (морально-практичний) метод, а також платонівський метод художньо-образного філософствування. Арістотелівський же аналітичний метод не знайшов поширення. Проблеми етизовані: до чого б не звертався стародавньоруський мислитель, розглядав його крізь призму світового конфлікту Добра і Зла. Патріот своєї землі Ілларіон утверджує ідею рівноправності і політичної самостійності держави і народу серед цивілізованих народів, зазначає, що сенс світової історії полягає в переході іудейської релігії, обмеженої життям одного народу, до християнської релігії - всесвітнього світогляду; відкидає ідею богообраності іудейського народу і проголошує рівноправність усіх народів у християнській вірі, закликає пізнати божественну істину - тайну людського буття. Коли Володимир замислив ввести християнство на Русі, в його серці «засяяв Розум». Це - кордоцентризм. Але в філософії Київської Русі спостерігається пошук не тільки трансцендентних істин. У «Поучений» Володимира Мономаха дітям осмислюється духовний світ людини.

У становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основною проблемою є проблема буття людини, її батьківщини у контексті буття всіх інших народів і світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття спирається на морально-божественну основу і здобуває форми конфлікту між Добром і Злом. Досвід моральності, практичного філософствування, надбаний в умовах Київської Русі, став фундаментом дальшого розвитку філософської думки.

Особливе місце в історії філософської думки України належить «Слову о полку Игореве» (XII ст.), це зустріч-діалог двох світоглядів, двох культур - язичницької та візантійсько-християнської, які взаємо-пронизують одна одну, створюють варіант Середньовічної світоглядно-філософської сукупності основних положень і принципів, що лежать в основі тієї або іншої теорії - східноєвропейської.

49. Розвиток культури українського Ренесансу відбувався під впливом ідей західноєвропейського Ренесансу, Реформації та культури барокко. На ґрунті багатого досвіду києворуської духовності творчо засвоювалась західноєвропейська, в тому числі грецька культура. Широко розповсюджується в Україні неоплатонізм, особливо твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також ідеї ісихазму (ісихія - спокій, німотність), що виник у Візантії в XIV ст. Для ісихазму характерне безпосереднє єднання людини з Богом шляхом самозаглиблення людини у власний внутрішній світ. Не розумом, а безпосереднім екзистенціальним актом самозаглиблення у глибини своєї душі людина досягає просвітління, бачення істини. Для ареопагітизму ж характерна ідея апофатизму, що проголошує неможливість позитивного осягнення справжнього буття - Бога розумом, оскільки буття Бога знаходиться в іншому вимірі, ніж панування буття пізнаванних речей. Бог не річ, а особистість, а тому осягається через посередників - ангелів, архангелів.

Поширенню ідей гуманізму в Україні та філософської освіти сприяла Замойська академія, відкрита у західноукраїнському місті Замо-стя (1595) за сприянням Шимона Шимоновича.

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні епохи Ренесансу відігравали братські школи -Львівська, Київська, Луцька, Острозька та ін. Братства протистояли польсько-уніатській політиці, захищали православну віру, українські традиції, культуру, мову, громадянські права українців. У братських школах, доступних для всіх верств населення, вивчались грецька, церковно-слов'янська, латинська та українська мови, що сприяло розвитку національної самосвідомості українців. Крім того, викладались і інші науки - граматика, риторика, поетика, богослов'я та діалектики, твори Псевдо-Діонісія Ареопа-гіта, Іоанна Златоуста, «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, Платона, Арі-стотеля, що сприяло зародженню української академічної філософії. В Острозькій школі (академії) створено підручник з діалектики. В 1632 р. Петро Могила заснував Київську школу, що згодом стала Києво-Могилянською академією.

49. Міркування Григорія Сковороди діалектичне (антитетичне). Григорій Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри, обумовлене усвідомленням неможливості існування людини у звичайному світі поза єдністю любові і віри. Але ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Григорія Сковороди. Людина спроможна вийти за межі свого тлінного звичайного завдяки любові і вірі. Отже, любов і віра несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного, справжнього щастя. «Крізь Любов і Віру людина пізнає себе» - твердить Григорій Сковорода. Принцип пізнай себе не вперше появляється в роздумах Григорія Сковороди. Пріоритет, звичайно, належить Сократу, але принципово новим у Сковороди є те, що не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням факторів її формування - віри, надії, любові. Та Григорій Сковорода йде далі і розглядає віру і любов не тільки як основу, базу душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною прояву духовності є, на думку Григорія Сковороди, природні прагнення, надії, сподівання Людини. Сум, туга, нудьга, страх при-речують душу людини на зневіру, розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Григорій Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі - її радість, кураж. Отже, звертаючись до трактування понять любов, віра та їх антиподів, Григорій Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. Саме на основі єднання суті понять любові, віри, надії, сподівань у пізнанні людиною самої себе, формується поняття щастя. Діалектика пронизує всі його твори, світогляд, основу якого складає вчення про три світи та дві натури.

Філософія Григорія Сковороди - морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків XVI-XVII стст., народна і християнська символіка - ось що лежить в основі філософії. Вище призначення філософствування полягає у пошуках щастя особистості. Григорій Сковорода знаходить щастя людини у спорідненості, щиросердості. Ідея спорідненості антеїстична: тільки та людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе у спорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа (індивідуальність), її можна пізнати і обрати для себе заняття, споріднене з невидимою природою. Такий сенс людського буття. Філософію Григорія Сковороди по праву називають філософією серця, етичного гуманізму. її продовжили романтики - Микола Гоголь, кирило-мефодіївці та ін.

ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ

Активна і плідна діяльність Йоганна Шада сприяла розвитку філософської думки в Україні, формуванню категорій та понять філософії, підготовці філософських кадрів. Особливо значний вклад Йоганн Шад вніс в теорію захисту прав людини. У творі «Природне право» (1814) обґрунтовує права людини: право на життя та смерть; право вільно мислити, бажати і діяти; право прагнути до краси та вишуканості; право вступати до громадянського суспільства; право добиватися вищих почестей та доброї думки про себе та захищати їх; космополітичне право; релігійне право; заборона рабства.

Степанович Ризький (1762-1811 pp.) - відомий професор словесності, який розробляв філософські питання мови і мислення, естетики, теорії літератури та історії, аналізував проблеми теорії пізнання та логіки.

Гуманістичне спрямування філософських теорій Петра Лодія суперечило вимогам Міністерства духовних справ і народної освіти Росії «по запровадженні згоди між вірою, віданням (просвітою) та владою». Його твори вилучаються і забороняються владними структурами, а самого Петра Лодія переслідують, встановлюють за ним негласний нагляд.

Орест Маркович Новицький (1806-1884 pp.) - професор Київського університету, не пориваючи з Шеллінгом, слідує за Гегелем. Відстоюючи ідею необхідності філософії, переконує слухачів, що філософія не може бути небезпечною ні релігії, ні державі. Словами Шеллінга говорить: «Що це були б за держава та релігія, для яких філософія була б небезпечною?

Пантелеймона Куліша:Суперечливість світогляду пояснюється абсолютизацією філософії серця. Поняття серце має глибинні духовні пласти людини, позасвідомий національний та індивідуальний досвід. Таке вороже ставлення до зовнішнього приводить Пантелеймона Кулі-ша до протиставлення минулого сучасному. Хутірська філософія Пантелеймона Куліша оцінюється неоднозначно. Дехто вважає її національно-обмеженою. Сучасний публіцист Дмитро Наливайко вбачає у «хутірській філософії» відображення об'єктивного стану речей: інтелігенція України втратила національну самобутність, і її належало витіснити хутірською культурою. Мислення Пантелеймона Куліша поліфонічне, спрямоване на внутрішній світ людини, на її серце, яке розкривається у народному слові. Тому-то Пантелеймон Куліш так наполегливо захищає «мову серця»

Вплив екзистенціальної романтичної філософії, її мотивів простежується у творчості Лесі Українки та Михайла Коцюбинського. Революційний демократ Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913 pp.) зазнав впливу марксизму, втілив у художню творчість вікові мрії українського народу про землю та волюЙого хвилює свобода народу, якого капіталізм може позбавити і хати, і землі. У таких трагічних умовах селянство покладає надію на рідну землю, рідну природу і на величезну силу народних традицій. У єдності з природою, у гармонії з нею можливе людське щастя. У відриві від неї, у відчуженні людини від землі - джерело і сенс трагедії особистості. Мрія про землю - стрижень, на якому тримається життя селянина. Страх відчуження від землі посилюється й тим, що викохану у мріях неньку-землю спотворює, руйнує фабрично-заводський монстр. У формі художньої творчості, - потоці свідомості — Михайло Коцюбинський досліджує психіку особи, її екзистенціальний внутрішній світ. Поетеса і філософ, літературний критик і публіцист Леся Українка - Лариса Петрівна Косач-Квітка - (1871-1913 pp.) створила романтично-екзистенціальний художній світ, в якому воєдино переплелись і сердечність, і моральнісна чистота вчинків і почуттів, і нерозривна єдність особистості і природи. Природа антропоморфна. І тому так тепло й невимушено спілкуються з її явищами персонажі художніх творів Лесі Українки. Глибоко проникаючи в сенс історичних процесів, наповнює поезію пафосом боротьби за правду. У філософських роздумах відстоювала матеріалістичну та історичну ідею соціальної перебудови суспільства в інтересах трудового люду. Бачила в народі могутню творчу силу історії. Леся Українка критично осмислює спіритуалізм і містицизм у філософії, неокантіанство.

49. Кінець XIX - початок XX ст. - формування в Україні філософських шкіл широкого спектра - від позитивізму до релігійного екзистенціалізму.

Філософський світогляд Івана Франка самобутній: вважав однобічними матеріалізм і ідеалізм. Йому імпонувала позитивна філософія, стверджував необхідність зв'язку теорії з практикою; прагнув довести наявність суспільного прогресу, рушійною силою якого вважав матеріальні інтереси та суспільні ідеали; показував, що еволюція в суспільстві суміщає і прогрес, і регрес, але провідною тенденцією є прогрес. Вивчаючи суспільство, суспільно-економічні та соціально-культурні процеси, Іван Франко зазначає факт розшарування суспільства на багатих і бідних, що веде до формування тих сил, які його повалять. Капіталізм - не ідеальне суспільство: приніс народам матеріальне та духовне виснаження, утвердив меркантильний інтерес. Тому на зміну капіталізму прийде соціалізм, заснований на принципах свободи, гуманізму та справедливості. Філософська та художня творчість Івана Франка справили великий вплив на формування національної самосвідомості українського народу, істотно збагатила історію української духовної культури XIX - початку XX ст. В українській нації Іван Франко вбачав суспільний культурний організм, здатний до самостійного культурного та політичного життя. Творчість Івана Франка вплинула на представників тодішньої «академічної філософії» України.

Вперше ставиться завдання проникнення знання у все людство. Рішення такого завдання має на меті усвідомлення правильного життя: по-перше, підвищити добробут населення; по-друге, максимальне розмноження людства; по-третє, максимальне виявлення розуму. Якщо до XX ст. панівною виступала система поглядів обмеження приросту населення, то ноосфера передбачає найповнішу можливість народжуваності людей. Це принципово нова система світосприйняття розвитку людства, вимагає нового типу людини -людини ноосфери: вільної, незалежної від інших організмів.

Натуралістично-позитивістські та соціалістичні концепції збагатили філософську думку України новими ідеями, багато з яких мають не лише європейське, але й світове значення: ідеї філософії мови Олександра Потебні, ідеї еволюції суспільного життя Михайла Дра-гоманова, Івана Франка, вчення про ноосферу Володимира Вернадського, феноменологічний метод філософії України, вказали на основні тенденції розвитку, зміцнили її позиції у європейській та світовій філософській думці.

54.Сучасна

Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяли створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П.В.Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо.

С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.Н.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дишлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р.В.Чаговець і багато інших. Проблеми науково-технічного прогресу та науково-технічної революції досліджувалися М.Ф.Тарасенком, аналіз категоріальної структури світогляду був у центрі наукових пошуків В.І.Шинкару-ка, О.І.Яценка, В.П.Іванова, В.Г.Табачковськоготаінших. Результати соціологічних досліджень проблем студентської молоді, розвитку її творчих здібностей, художньо-естетичної культури знайшли відображення в працях І.М.Попової, В.І.Астахової, В.П.Андрущенка, Е.О.Якубитаін.

Значна кількість наукових праць присвячена розробці методології застосування в природничих і гуманітарних науках принципів і методів матеріалістичної діалектики. Слід зазначити, що актуальні філософські проблеми отримували висвітлення на сторінках спеціальних журналів та в матеріалах конференцій, симпозіумів тощо.

Основними проблемами античної філософії були: 65.Проблема буття і небуття, матерії та її форм. Висувалися ідеї про принципову протилежності форми і «матерії», про головних елементах, вірші космосу; тотожність і протилежності буття і небуття; структурними буття; плинності буття і його противоречивости. Головна проблема тут - Як виник космос? Яка його структура? (Фалеса, Анаксімен, Зенон, Анаксімандр, Демокрит);

Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (V-IV ст. до н.е.). в період Парменіда частина людей перестала вірити у міфологію, оцінюючи її як вигадку. Тим самим руйнувалися основи тодішнього розуміння світу, базу якого складали боги і традиції. Світ, що здавався людям доти надійним і стабільним, виявився нестабільним і хитким. Людина втратила життєву опору. Оцінюючи античний період життя суспільства, сучасний іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав, що тривога і страх перед світом людей, які втратили опору в житті, надійний світ традицій, віру в богів, безперечно були жахливими. Саме тоді Парменід усвідомив ситуацію, фактичну кризу людського існування і поставив на місце влади богів - владу думки.

Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. Щоправда, як для Платона, так і для його відданих послідовників залишилося непроясненим питання про те, як співвідносяться речі та ідеї, та навіщо взагалі подвоювати суще на те, що наявне перед нами, та на те, що за змістом є тим же самим, проте приховане за наявним. За Арістотелем же, який виступив саме проти подвоєння сущого, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння сущого, за Арістотелем, вимагає не сходження від речей до їх вічних сутностей, а дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. реально бути для Арістотеля тотожно тому, щоби із чогось складатися та певним чином діяти. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція. Справжнє буття, за Арістотелем, є не єдине, а загальне та необхідне як у світі, так і в наших знаннях. Знаючи загальні причини та початки всього сущого, ми й будемо знати сутність буття.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі іншого - через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене (створене), перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція – це те буття, яке для свого існування не потребує нічого, тобто, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних особливостей. Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропомірних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що в людині присутня “іскра Божа” – частинка найпершого та справжнього буття. Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т.ч. — людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, "виливання" божественної енергії) та еволюції — сходження від простого (у т.ч. — простих форм сущого) до складного та вищого.

56. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку Дж.Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації.

У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок дотику між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язкові внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес.

Тобто буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація факту буття цього “чогось”. Тому поза свідомістю (поза нишим усвідомленням) ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо і сказати нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою самоздійснення, самореалізації людського інтелекту в актах. Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е.Гуссерль та А.Бергсон виявили, що, крім інтенції, буття постає ще й у часовому вимірі. З одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперервної тривалості своїх здійснень, а з іншого — ця тривалість передбачає рух, зміни, але неперервні.

59. Мате́рія — філософська категорія для позначення (об'єктивної) реальності, що відображається нашими відчуттями, існуючи (об'єктивно) незалежно від них. Все об'єктивно існуюче являє собою різні форми існування та руху матерії у просторі та часі. Поняття матерії охоплює не тільки всі спостережувані об'єкти й тіла природи, але й всі ті, які в принципі можуть бути пізнані в майбутньому на основі вдосконалення засобів спостереження й експерименту. Весь навколишній нас світ являє собою матерію у її нескінченно різноманітних формах і проявах.

У багатовікової історії розвитку материалистически світогляду можна виділити два основних, хоча і взаємопов'язаних, але все-таки досить чітко розрізняються між собою підходи до визначення поняття матерії. Один з них, що отримав широке поширення вже у Новий час, йде по лінії визначення поняття матерії в контексті того, як воно відноситься до свідомості. Французькі матеріалісти епохи Просвітництва (П. Гольбах, К. А. Гельвецій та ін) виробили розуміння матерії як усього розмаїття предметів, які, існуючи незалежно від людини, доступні йому за допомогою органів чуття. Як писав П. Гольбах, матерія "є все те, що впливає яким-небудь чином на наші почуття".

І тут знову ж таки слід виділити дві, але тепер вже істотно різняться між собою традиції. Одна з них, найбільш древня, схильна трактувати субстанціальность матерії (роль матерії як субстанції) в якості саме вихідного "субстрату", "матеріалу", з якого як би "побудовані" всі інші тіла у Всесвіті. Класичним вираженням такого розуміння матерії з'явився атомізм таких античних мислителів, як Левкіпп і Демокрит. З їхньої точки зору, всі тіла у Всесвіті складаються як би з "первокірпічіков", ніким не створюються і неунічтожімих "атомів". Ця ідея атомістіческого будови всіх тел у Всесвіті була потім сприйнята наукою Нового часу і відіграла видатну роль в її розвитку. Інша традиція в розумінні субстанціальності матерії (яскравим представником якої в епоху Просвітництва був Д. Дідро) орієнтована на розуміння її як нескінченно розвивається різноманіття світу в його єдності. З цієї точки зору матерія як субстанція існує не "до" і не "поряд" з іншими тілами, явищами, процесами і т.д., а тільки в самому цьому різноманітті конкретних явищ і тільки через них.

60.Матеріалі́зм — в класичній метафізиці, матеріалізм є доктриною Демокріта та Левкіпа, що все у всесвіті є матерією чи матеріалом. Всі події пояснювалися в рамках рухів та змін започаткованих цією матерією. На противагу, Платон намагався встановити існування деяких безтілесних об'єктів, які він називав Формами. Арістотель теж не обмежив себе повністю матеріалістичним поясненням світу та вірив, що душа була нематеріальною. Хоча його доктрини тим не менше призвели до більш витончених матеріалістичних поглядів у порівнянні до пресократистів, вони в жоден спосіб не вплинули на безкомпромісний матеріалізм Гоббса. Економічний матеріалізм Маркса, у якому людьські дії і вірування пояснюяться суто в межах економічних сил, був розвинутий Леніним у діалектичний матеріалізм. Деякі недавні матеріалістичні філософи вивчаючи відношення між розумом та тілом скоротили думку до (фізичних) нервових процесів. У всіх цих значеннях матеріалізм є метафізичною доктриною. Більш популярно, термін теж вживається для означення світських поглядів та поведінки.

Відвертий та непрямий матеріалізм

Відвертий матеріалізм - філософія, яка щиро твердить, що у всесвіті немає жодних причин окрім матерільних, і що всі феномени, котрі звутся духовними або моральними є функціями матерії, на сьогодні чується рідко. Проте, непрямий матеріалізм, тобто підкреслююча, невиражена концепція, що матеріальні причини пояснюють усі речі - зберігається. Насьогодні люди за звичай, не говорять, як багато-хто не так давно, що людина повинна розумітися як машина чи набір хімічних формул. Вони більше категорично не заперечують, у будь-яких значних кількостях, існування нематеріальних факторів у всесвіті.

62. Простір  і  час — це філософські категорії, які  відображають основні  форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має  будь-яке  явище  буття світу. Якщо простір  є  найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то  час —  це  форма  його  розвитку, внутрішня  міра  його  існування  та самознищення.   Єдність  просторово-часових   властивостей   світу називають  просторово-часовим континіумом, а їх універсальність  і цілісність (континуальність) — формою організації всього розмаїття нескінченного  світу. Кожна частинка світу має власні  просторово- часові   характеристики.   Розрізняють   соціальний,   історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній,  філософський зміст простору і часу.      Простір    і   час   –   це   основні   форми   (властивості, характеристики)  матеріального світу, матеріального  сущого.  Саме вони  відмежовують  матеріальні речі від ідеального  буття  (буття Бога,  чисел,  цінностей). Оскільки категорії не  можна  визначити через  підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх  зміст  через вичленення суттєвих моментів (структур),  з  яких вони складаються.      Поняття    «простір»   схоплює   дві   фундаментальні    риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло  має три виміри протяжності — довжина, широта і висота. Вони визначають величину,  розмір  предмета.  Місце — це  просторова  визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті  простір постає  як середовище, утворене відношенням речей. Задавши  розмір тіла   і  вказавши  його  місце  в  середовищі,  визначають   його просторові характеристики .      Час  також  відображає дві фундаментальні риси процесів,  які відбуваються   з  матеріальними  тілами,  а  саме   тривалість   і черговість   подій.  Тривалість  аналогічна  протилежності.   Вона схоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того   ж  (тривалість  дня,  існування  дерева,  землі).   У   ній розрізняються  фази  (моменти) — сучасність,  минуле  і  майбутнє. Черговість  вказує  на місце події серед інших  подій  в  часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед   інших  подій  та  її  тривалість,  визначають  її   часову характеристику.

63. Матерія як філософська категорія — не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії — не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорга-нізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Таким чином, узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

65. Ідеалізм - протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовне начало: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії - про відношення мислення до буття - ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.

Є дві форми ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух, абсолютну ідею. Найбільш цілісну систему об'єктивного ідеалізму в стародавні часи дав Платон. Свого вищого розвитку об'єктивний ідеалізм досяг у філософії Геґеля, який розробив систему ідеалістичної діалектики. В Україні філософські принципи об'єктивного ідеалізму обстоювали С. Гоцький, О. Новицький, Г. Челпанов. Сучасні поширені школи об'єктивного ідеалізму неотомізм і персоналізм.

Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я». Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії англійського єпископа Дж. Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ Д. Г'юм та німецький філософ І. Кант. Відомим представником суб'єктивного ідеалізму був Й. Фіхте. В Україні суб'єктивний ідеалізм пропагували П. Юркевич та інші.

Сучасний суб'єктивний ідеалізм розпадається на численні школи: емпіріокритицизм, прагматизм, семантичний ідеалізм, логічний позитивізм, емпіричний реалізм, екзистенціалізм та інші. Для більшості течій сучасного ідеалізму характерний ірраціоналізм — заперечення об'єктивного змісту логічного мислення та заміна його інтуіцією.

66. Ідеал (франц. ideal) - зразок, прообраз, поняття досконалості, найвища мета прагнень;

Ідея (грец. ιδέα — початок, принцип) — форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.

За своєю логічною будовою ідея є формою мислення, різновид поняття, зміст якого своєрідно поєднує в собі як об`єктивне знання про наявну дійсність, так і суб`єктивну мету, спрямован на її перетворення.

Особливістю ідеї є здатність виявляти найсуттєвіші, всепідпорядковуючі риси і закони об`єктивних процесів і створювати цілісний, взірцевий образ предмета в пізнанні або творчості. З цього погляду ідея споріднена з ідеалом, оскільки спрямована на досягнення вищої істинності й довершеності у відображенні й перетворенні існуючого.

Вона органічно поєднує в собі теоретичні та практичні аспекти відношення людини до світу.

Ідея береться за основу того чи іншого процесу людської творчості. Ідея може бути істинною або хибною. Критерієм істинності ідеї є суспільно-історична практика.

3.3. Найважливішою властивістю свідомості є ідеальність.

Ідеальне? це така динамічна, рухома модель об'єкта, в якій висловлено його зміст і яка вільна від всіх його реальних соціопріродних властивостей.

До характерних особливостей ідеального можна віднести наступні його риси:

? протилежність матеріального об'єкта, образ якого втілений в ідеальному (вогонь? образ вогню);

? несводімость до матеріальних процесів, якими супроводжується чуттєва і розумової діяльності (фізико-хімічні, Біоелектричні та ін процеси);

? невоспрінімаемость органами почуттів (відсутність запаху, смаку, кольору, довжини та ін);

? суб'єктивність з боку форми (залежить від психофізіологічних і духовних якостей людини) і об'єктивність з боку змісту (залежить від відображаємо матеріального об'єкта);

? нетождественность психічного.

До ідеальному можна віднести все те, чого немає в оточуючому нас світі, але що конструюються людиною у зв'язку з тими чи іншими об'єктивними обставинами (правові норми, правила повсякденного повсякденного життя, ті чи інші алгоритми професійної діяльності тощо).

Ідеальне? це психічне явище, яке представлене завжди лише свідомому стані кожної окремої людини. Це специфічне відображення, властивою лише людині. Можна сказати, що ідеальне є суб'єктивна реальність, що існує у сприйнятті, уявленні або мисленні людини.

67. Матерія — це все те, що здатне існувати об'єктивно, як протилежність свідомості, яка й відображає її (матерію) в ідеальних образах. Але для того, щоб відбувався процес відображення, має існувати історично конкретно визначений прояв матерії, який і визначається поняттям матеріального. Якщо поняття матерії вказує на об'єктивний характер здатності відображення, то поняття матеріального — на те, що це відображення має суб'єктивну форму, що результатом відображення матеріального є суб'єктивно існуючий його образ — ідеальне.

Матеріальне протилежне ідеальному, а ідеальне — похідне від матеріального. Матеріальне фіксує фундаментальну ознаку світу, вказуючи на основу його єдності, на єдине джерело походження й існування різноманітних явищ дійсності. Матеріальне є те, що не спричинене дією будь-яких інших, надматеріальних факторів і тому виступає абсолютно первинним, зберігаючись у всіляких перетвореннях речей.

Специфіка ідеального полягає в тому, що, відображаючи властивості матеріального, саме воно цих властивостей не має і що воно безпосередньо існує лише як необхідний момент, активна форма свідомої діяльності людини. Ідеальне, отже, є по суті тим же матеріальним, але в образному тво­ренні людиною.

Такий розгляд матеріального й ідеального показує, що самі по собі матеріальне чи ідеальне не існують. Найголовніше — поняття матеріального й ідеального потрібні людині для того, щоб вона змогла у реально існуючому світі чітко зорієнтуватися: де конкретно існуючий предмет, де прообраз, а де образ цього предмета.

Поняття матеріального й ідеального відіграють важливу роль в організації життя людини і суспільства. Річ у тім, що людина завжди прогнозує своє життя, перебуваючи у стані пошуку майбутнього.

Виходячи з позиції єдності матеріального й ідеального, очевидним є те, що прогноз людини буде більш успішним тільки тоді, коли вона відштовхуватиметься від об'єктивної природи існування світу — від матеріального, водночас керуючись ідеальним як досконалим, довершеним образом, який відповідає обраному ідеалові.

ДІАЛЕКТИКА Слово «діалектика» походить від грецького dialektike, що означало вести розмову, бесіду, діалог, зіткнення полярних суджень. Матеріалістична діалектика є вченням про найза-гальніші закони розвитку природи, суспільства і пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світорозуміння, теорія і метод пізнання. Гегель був першим, хто надав поняттю діалектика значення методу розумного пізнання, що пізнає світ в єдності протилежних визначень і тому в саморусі, саморозвитку. Діалектика вчить про неосяжний зв'язок, що поєднує між собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в їх сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого і повного його розуміння.

Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини. 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

ДІАЛЕКТИКА

У своєму історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми): — першою була діалектика стародавніх (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом. Потім шляхи матеріалізму і діалектики розійшлися. В XVII—XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоч іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму зіграло в той час позитивну роль. Проте це мало тимчасовий характер, оскільки розвиток природи та суспільного життя має діалектичний характер. Тому в той час діалектика почала інтенсивно розроблятись у німецькій класичній філософії, хоч і на ідеалістичній основі. Тому другою формою діалектики стала ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (в першу чергу філософії Гегеля). Три великі відкриття, суттєві зрушення в суспільному житті знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на фунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом. Ця діалектика наукова й послідовна. Вона не замикає розвиток рамками "духу", показує, як нескінченний розвиток нескінченної матеріальної дійсності відображається в людському пізнанні. Матеріалістичний діалектичний метод у корені протилежний ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об'єктивна діалектика первинна стосовно суб'єктивної. В ній принципи матеріальної єдності світу і принципи відображення перебувають у нерозривному зв'язку. Діалектика, що основана на матеріалістичному розумінні природи суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, може бути і є дійсно повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток. Обгрунтування й розкриття законів діалектики одночасно як законів буття і законів пізнання можливі лише за умови, що зрозуміла й досліджена роль суспільно-історичної практики як основного й визначального відношення людини до активної діяльності.

75 Діалектика як концепція розвитку

Діалектико-матеріалістична концепція розвитку виходить з того, що розвиток є вічним та нескінченним процесом заміни старого новим на основі внутрішніх джерел саморозвитку матерії. Діалектичний розвиток світу є його саморухом, шляхом взаємного переходу кількісних змін в якісні, шляхом діалектичних стрибків, поступальність змін та їх прогресивну направленість, спадкоємність старого та нового. В творах Фрідріха Енгельса «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи», Володимира Леніна «Карл Маркс», «Філософські зошити» сформульовані основні принципи та закони розвитку. Ці закони характеризують розвиток з трьох різних аспектів: закон єдності та боротьби протилежностей розкриває джерело саморуху, саморозвитку; закон взаємного переходу кількісних змін в якісні - механізм виникнення нових якостей, закон заперечення заперечення - форму прогресивно спрямованих змін. Розвиток тлумачиться як процес виникнення, розгортання та розв'язання внутрішніх суперечностей, що властиві об'єкту. Ці закони створюють систему визначення об'єктів, що розвиваються, та служать принципами, на основі яких формується система категорій матеріалістичної діалектики, що відбиває різноманітність інших закономірностей процесу розвитку: співвідношення необхідності та випадковості, можливості та дійсності, суті та явища, форми та змісту.

ПРИНЦИПИ ДІАЛЕКТИКИ Принцип (від лат. principium — начало, основа) вихідна ідея, первоначало, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Кажуть: "принципова людина", тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; "у нього немає ніяких принципів", тобто немає стрижня, волі, переконань тощо. Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип — принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, 6) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факта, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.

73. Між законами й закономірностями нема виразної межі, а тому в науковій літературі одні й ті самі відношення розглядаються то як закони, то як закономірності (як-от закони-закономірності територіального поділу праці, територіальної комплексності продуктивних сил, територіальної концентрації виробництва тощо).

Пояснюється це тим, що закони поділяються на загальні, притаманні великим групам явищ, і часткові, специфічні. Саме другу групу законів деякі вчені трактують як закономірності. Є ще й такий підхід: законами називаються ті закономірності з певної їхньої множини, що відбивають найістотніші відношення. Зрештою, є ще одне міркування: загальні закони у конкретному, специфічному середовищі перетворюються на закономірності. Так, закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо. Ці трактування не слід протиставляти: кожне з них відбиває специфічний аспект досліджуваної проблеми.

Сутність відмінності між законом і закономірністю тут не просто у додаванні слова “територіальний”, а саме – у проекції закону на територію. Наприклад, суспільний поділ праці як такий може здійснюватись на досить обмеженому терені, – наприклад, на заводі і навіть у родині; натомість територіальний поділ праці передбачає економічну диференціацію простору.

Закони й закономірності не обов’язково групуються по двоє: часто-густо закон виявляється у кількох взємопов’язанпих закономірностях. Іноді закономірність поста як вияв кількох законів.

Закони й закономірності – об’єктивні відношення, що не залежать від волі окремих людей. Проте суспільні закони, включно з економічними, даються взнаки лише у процесі суспільної діяльності. У цьому їхня відмінність від законів природи. Так, закономірності розміщення продуктивних сил виявляються у відношеннях між виробничою діяльністю людей і територією, на якій люди діють. Пізнання й практичне використання закономірностей допомагає щонайкраще розмістити виробництво, найефективніше огранізувати територію, провадити оптимальну реґіональну політику. Свідома розробка і впровадження доцільних заходів з економічної організації території згідно з закономірностями розміщення називаються принципами розміщення продуктивних сил або принципами реґіональної соціально-економічної політики.

Поняття закону Закон — це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосу­ється також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокре­ма, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи ос­новного соціологічного закону про вирішальну роль способу вироб­ництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'яз­ки між речами, предметами, явищами. Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є: 1) об'єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним. Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші ді­ють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накла­дає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігно­руватися, гальмуватися людьми тощо. Суспільне життя підпорядковане певним об'єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філосо­фії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

РОЗВИТОК Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробниц­тва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також нале­жать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві. Закони функціонування — це закономірні об'єктивні зв'язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існуван­ня товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонуван­ня співвідносяться як загальне і особливе. Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах перед­бачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде про­цес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовір­ний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в ре­зультаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажі­мо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино мож­ливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємо­зв'язку.

74. Які є загальні закони розвитку? Яким є їх зміст?

Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

Сутність закону розвитку — не в окремих явищах і не в механічній їх сукупності. Закон має істотний вимір явищ. Як вказував Гегель, це істотне відношення, основа явища. Закони діалектики універсальні. Вони мають необмежену сферу своєї дії і свого виявлення, оскільки виражають зв'язки між явищами, що притаманні як світу в цілому, так і окремим його сторонам, конкретним проявам.

У цих законах розкривається, ними характеризується сутність всякого розвитку (розвитку як такого). Закони діалектики, що сформульовані в певних судженнях, є відображенням об'єктивних законів, притому на науковому і світоглядному рівні, є узагальненим результатом не лише пізнання світу, а й самопізнання людської думки. Порівняно з законами наук вони всезагальні, оскільки їх дія охоплює всю дійсність. Вони і закони буття і закони пізнання. Кожний з них має свій зміст і займає певне місце в системі законів.

Закони діалектики невіддільні від категорій. З одного боку, будь-який закон виражається з допомогою категорій, з другого—відношення між категоріями (причина і наслідок та ін.) є логічним вираженням певних закономірностей.

ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА СОЦІАЛЬНОГО БУТТЯ

Поняттям називається форма мислення, яка відтворює предмети і явища в їхніх істотних ознаках.

Із цього визначення випливає, що поняття – це уявний образ предмета, його відображення, а не сам предмет. Тому поняття про предмет не можна змішувати із самими предметами, відбитими в цих поняттях поняття – це логічна форма думки, думка про предмет.

Поняття відтворює не все, що має предмет, не всі його ознаки, а тільки істотні.

Ознакою називається все те, в чому предмети схожі один з одним або чим відрізняються.

Поняття – результат глибокого пізнання предметів або явищ. Щоб утворити поняття, необхідно вивчити предмет у всіх істотних його проявленнях. Вироблення того чи іншого поняття завжди є кроком до пізнання навколишнього світу, щаблем у розвитку науки.

Поняття і слово – це одне і те ж саме. Поняття є категорією мислення, слово – категорією мови. І як думка перебуває у нерозривному зв’язку з мовою, так і поняття органічно пов’язане зі словом.

У філософії: Категорії - принципи судження ( «з об'єктивним значенням»); найбільш загальні і фундаментальні поняття, що відображають істотні, загальні властивості і відношення явищ дійсності і пізнання (як діалектичний матеріалізм). Нижче наведено різні визначення цього терміна, що існують в даний час. Категорія - будь-яке поняття, яке є «гранично загальними» або близьким до нього; поняття, що має великий потужністю (об'ємом). У діалектичний логіки під категорією (логической категорією) розуміється поняття, що відображає послідовну стадію становлення будь-якого конкретного цілого (відповідно процесу його духовно-теоретичній репродукції). У метафізиці категоріями буття або просто категоріями називаються різні способи буття. Одна з найбільш абстрактних областей сучасної математики - теорія категорій - використовує в якості базових термін "категорія". Стверджується, що цей термін був застосований її авторами в зв'язку з термінологією Иммануил Канта ([1]) У диалектике Ротенфельда Ю.А. виведений нескінченний категоріального ряд, що знаходиться на проміжку між абстрактним тотожність і абсолютним відмінністю. Кожне з них являє собою різновид симетрії.

КАТЕГОРІЇ ДІАЛЕКТИКИ Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанцій ні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність" і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії "матерія", то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її "міри", "стрибків" тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо. Співвідносні категорії пов'язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з'ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д. Таким чином,'співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності.

МЕТАФІЗИКА

Протилежний діалектиці метод — метафізика — розглядає речі, явища та їх мислені відображення, поняття окремо одне від одного, як обособлені, між собою не зв'язані (або зв'язані лише зовнішніми відношеннями). Вона розглядає речі, явища, а також і поняття поза процесом розвитку, як за суттю своєї незмінності (а якщо й визнає розвиток, то спрощено, поверхово, не розкриваючи його сутності й рушійних сил). Діалектика — навпаки, обґрунтовує, що все існуюче може бути зрозумілим лише в розвитку і що останній слід розглядати як саморозвиток, що породжується внутрішніми імпульсами і включає в себе не лише поступові зміни, еволюцію, а й перерви поступовості, якісні стрибки, появу нового. Діалектика визнає як зовнішні, так і внутрішні суперечності, притому у внутрішніх вбачає головний імпульс, рушійну силу саморуху, саморозвитку існуючого і тому на дослідження цих суперечностей звертає головну увагу. Метафізика вважає речі і явища різними самим собі, са-мототожними, позбавленими внутрішніх протиріч. Нею визнаються лише зовнішні протиріччя — між різними предметами, — а також протиріччя формально-логічні, що виникають внаслідок непослідовності думки.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання? 1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в "знятому" вигляді залишається в новому? З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище. 2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про "першо-поштовх" як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

Догматизм (др.-грец. Δόγμα - думка, вчення, рішення) - спосіб мислення, оперує догмами (незмінними положеннями, аналогічними аксіома в математиці і постулатам у фізиці) і спирається на них. Для догматизм характерні некритично по відношенню до догмам (відсутність критики і сумнівів) і консерватизм мислення (нездатність сприймати інформацію, що суперечить догмам), сліпа віра в авторитети. Термін «догматизм» застосовується в сфері політики, релігії і філософії. В філософії догматизм називається характеристика філософського вчення або різновид філософських вчень. Філософське вчення догматично, якщо вона приймає будь-які основоположенія як абсолютно достовірних та відповідних дійсності без будь-якої попередньої перевірки та можливості зміни. Несумісними з догматизм вченнями є скептицизм, крітіцізм і діалектика.

Еклектізм (від грец. Εκλέγω «обирають») - напрямок у філософії, намагаються побудувати систему шляхом поєднання різних, визнаних дійсними, положень, запозичених з різноманітних філософських систем. Термін цей ввів у вживання Потамон (II століття), александріец, про яку говорить Діоген Лаэртский наприкінці свого введення до трактату «Про життя, навчання та изречениях знаменитих філософів». Еклектичного напрямок, в тому випадку, коли воно наближається до синкретизму, то есть к безпринципний і не методичному з'єднанню протилежних систем, заслуговує на засудження. Такий еклектізм знаменує занепад філософського творчості і з'являється в історії, звичайно, після того, як відомий принцип втрачає у свідомості людей свою силу і панівне становище. Так, після Платона і Арістотеля еклектізм поступово поширюється, поки, нарешті, в Олександрійському філософії не отримує загального визнання.

Релятівізм (від лат. Relativus - відносний) - методологічний принцип, що складається в метафізичні абсолютизація відносності та умовності змісту пізнання. Релятівізм випливає з одностороннього підкреслення постійної мінливості дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічний коріння релятівізма - відмова від визнання наступності в розвитку знання, преувеличение залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану або готівкових логічних форм і теоретичних засобів). Факт розвитку пізнання, в ході якого долає будь-який досягнутий рівень знання, релятівісти розглядають як доказ його неістінності, суб'єктивності, що призводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизм.

79. Чому “трагічна діалектика“, “діалектична теологія“, “негативна діалектика“ вважаються некласичними концепціями розвитку?

діалектична теологія - панівний напрям протестантської теології 20 - 30-х рр. 20 ст.

“Діалектична теологія” Барта – джерело віри є Бог, який породжує цю віру через одкровення ( віра – діалог між Богом і людиною, але ций діалог можливий лише через Христа чи пророків, духовенство. Проблема людини через призму гріховності (людина гріховна одвічно, від природи, подолання гріховності можливе в релігійній жертві).

"Негативна" діалектика властива суб'єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності , зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як "неприязнь", "відсутність", "жаль", "стурбованість", "розгубленість", "жах", "тривога", "неуважність" і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. "Негативна" діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового.

80. Синергетика відкриває незвичайні сторони світу: нестабільність та режими з загостренням (режими гіперболічного росту, коли характерні величини багатократно виростають, аж до безкінечності за кінцевий проміжок часу), нелінійність та відкритість (різноманітні варіанти майбутнього), все зростаючу складність формоутворень та способів їх об'єднання в цілісності, що еволюціонують (закони коеволюції). Синергетика дає можливість ширше поглянути на процеси розвитку і глобальної еволюції та розробити основні принципи сучасної концепції самоорганізації. До створення синергетичної концепції самоорганізації не існувало загальної системи дослідження, на основі якої можна б проаналізувати та звести в єдине ціле різноманітні результати, що одержані в астрономії та космології, фізиці та хімії, біофізиці та біохімії, генетиці та молекулярній біології, геології та екології. На основі досліджень нині формується новий погляд на світ.

81. Що означають поняття “розвиток“; “прогресивний“ і “регресивний“ розвиток; “поворотний“ і “безповоротний“ розвиток; “революційний“ і “еволюційний“ розвиток?

Ро́звиток — необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об'єктів. Тільки одночасна наявність всіх трьох зазначених властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:

• оборотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);

• відсутність закономірності характерно для випадкових процесів катастрофічного типу;

• при відсутності спрямованості зміни не можуть накопичуватися, і тому процес втрачає характерної для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозалежної лінії.

82. В чому суть і якими є принципи діалектичного мислення?

Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факта, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

84. Які ви знаєте основні риси панівного розуміння людини в епоху античності, середньовіччя і Нового часу?

Античність:

• Людина-мікрокосмос, який схожий на макрокосмос;

• Людина за своєю природою суспільна таа політична природна істота;

• Арістотель: Перше визначення сутності людини через її соціальні якості;

Середньовіччя:

• Людина-єдність душі, духовності та тіла;

• Тіло – гріховне, душею наділив Бог, а духовність є зв*язком людини з Богом, шляхом віри, надії, любові, совісті;

• Людина – душа, яку вдихнув у неї Бог (Август Блажений);

Нові часи:

• Людина – це істота, наділена розумом, який дозволяє пізнати самого себе (Кант, Гегель, Лейбніц);

• Людина – це істота, яка виділяється з тваринного світу завдяки праці і здібності створювати знаряддя праці(Маркс, Енгкльс);

• Людина – це істота, що керує собою до життя і невпинним прагненням до реалізації бажань (Ніцше, Шопенгауер);

• Людина – це істота, у свідомості якої підсвідоме панує над свідомим (Фрейд);

85. Які сучасні концепції людини вам відомі?

Якщо систематизувати концепції людини, відомі в історії людської думки з давніх часів до нашої доби, зосередившись на спільному та відмінному в калейдоскопі теорій та ідей, то побачимо певну диференціацію поглядів на сутнісні начала людини.

Насамперед, чітко виокремлюється природне начало, що вказує на людину, як на живу істоту, для якої характерні дві головні ознаки - обмін речовин з навколишнім середовищем, в суті чого лежить споживання заради продукування життєвої енергії, та інстинктивна поведінка, котра полягає в реагуванні на сигнали зовнішнього середовища, іншими словами, в споживанні зовнішньої інформації.

Наступним бачимо соціальне начало, що перетворює людину в індивіда, для якого притаманні дві характеристики - здатність до праці як процесу створення необхідних для споживання благ та участь в комплексному спілкуванні, насамперед, мовному. Отже, людина індивідуалізується, співвідносячись чи контактуючи з оточенням, перш за все, соціальним.

Нарешті, знаходимо духовне начало, що підносить людину до рівня особи, для якої основними характеристиками є усвідомлене сприйняття світу, котре завершується формуванням системи знань, та цілеспрямована творча діяльність, котра зорієнтована на пристосування предметів і явищ світу до потреб людини. В підсумку, людина як особа є „творцем": створює нову систему знань і створює новий світ, перетворюючи наявний згідно зі своїми інтересами. Простіше, творить свій світ і себе в світі.

86. АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗ

- Історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, що в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, моральних і естетичних відносин.

Антропосоціогенез (Anthroposoziogenese; Anthro-posociogenesis; Anthroposociogenese; від грец .- anthropos - людина, лат .- societas суспільство і грец. Genesis - походження) - процес переходу від біологічної форми руху матерії до соціальної, що є нерозривним єдністю перетворення тварини в людину та об'єднання тварин в людське суспільство. Антропогенез і соціогенез - не два самостійних, паралельно протікають процесу. Становлення людини є формування його сутності. «Але сутність людини не є резюме, властивий окремому индивиду. У своїй дійсності вона є сукупність усіх суспільних відносин ». Рушійною силою антропосоціогенеза був розвиток виробничої діяльності. Виникнувши, виробнича діяльність зажадала і зробила неминучим зародження мислення, волі, мови та соціальних, перш за все про-ізводственних, відносин

Проблема сутності людини у філософії, людина як цілісність. У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна. Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття. Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини. По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі. По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер). По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність. Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.

Смерть - це зовсім природне явище, вона грала корисну і необхідну роль у ході тривалої біологічної еволюції. Дійсно, без смерті, що додала саме повне і серйозне значення факту виживання найбільш пристосованих, і в такий спосіб уможливила прогрес органічних видів. Соціальне значення смерті також має свої позитивні сторони. Адже смерть робить нам близькими загальні турботи і загальну долю всіх людей усюди. Вона поєднує нас глибоко відчутими серцевими емоціями і драматично підкреслює рівність наших кінцевих доль. Загальність смерті нагадує нам про істотне братерство людей, що існує незважаючи на всі жорстокі розбіжності і конфлікти, зареєстровані історією.

Кожна людина чи рано пізно задається питанням про кінцівку свого індивідуального існування. Людина – істота, що усвідомлює свою смертність і може робити її предметом міркування. Неминучість власної смерті сприймається людиною не як відвернена істина, а викликає найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин її внутрішнього світу. Перша реакція людини після усвідомлення своєї смертності – почуття безнадійності і розгубленості (іноді навіть панічної). Людина, переборюючи це почуття, існує все життя, обтяжена знанням про прийдешню власну смерть; це знання стає проте основним у наступному духовному розвитку людини. Наявністю такого знання в значній мірі і розуміється та гострота, з якою перед людиною постає питання про сенс життя (зміст смерті) і мети життя (мети смерті). Міркування над цим питанням виявляється вихідним пунктом у виробленні основної “лінії” життя, що підкоряє собі поведінку і вчинки людини на різних рівнях: суспільство в цілому, трудовий колектив, родина, близькі друзі і т.п.. Відхилення від цієї “лінії” приводять до болісних моральних страждань у його життєдіяльності, а втрата “лінії” – до моральної (іноді фізичної) загибелі людини. Мета і зміст індивідуального життя кожної особистості тісно зв'язані із соціальними ідеями і діями, що визначають ціль і зміст усієї людської історії, суспільства, людства як цілого, його призначення, відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть робити людина і людство. Цим же визначається і те, якими засобами можуть чи не можуть вони домагатися своїх цілей.

89. «людина» — це біологічний вид, що має характерні тілесні ознаки (прямоходіння; руки, пристосовані до праці), високорозвинений мозок, здатний відображувати світ у поняттях і перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів; свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи. Якщо мається на увазі не все людство, а одиничний представник людського роду, конкретна людина, то вживають термін “індивід”.

Особистість — це перш за все людина. Але не просто людина, а окремо взятий представник людського роду, який означується поняттям "індивід". Отже, особистість — це людина, індивід. Але він являє собою одночасно і соціоприродну, і соціальну істоту. А це означає, що одиничний, окремий представник людського роду втілює в собі єдність індивіда соціобіологічного та індивіда соціального. Скажімо, природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні особливості її нервової системи, мозку являють собою біологічну суть індивіда. Участь же даної людини, наприклад, у суспільно-політичному житті характеризують її вже як суспільного індивіда. Зрозуміло, що відзначені дві сторони людського індивіда тісно пов'язані, являють собою природну основу її здібностей

індивід — це окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні якості. Поняття ж особистості акцентує увагу на соціально значущих рисах людського індивіда. Якщо сказати коротко, то особистість — це суспільний індивід, якому притаманні соціально значущі риси, що утворюють стійку систему. Соціально значущих якостей у індивіда багато. Особистість же являє собою певну цілісність, систему багатоманітних якостей, рис індивіда. Ця система динамічна, рухлива і в той же час відносно стійка.

Узагальнюючи сутність розглянутих понять, можна зробити такі висновки: * кожен індивід є людиною; * індивід є вихідним пунктом для розвитку людини як особистості; * особистістю не народжуються — нею стають; * особистість — це підсумок розвитку індивіда; * особистостями стають у спільнотах, але і сама людина-особистість згодом утворює нові спільноти до власних інтересів та потреб; * особистість визначає поведінку, діяльність людини як чинник, що модифікує реакцію індивіда на зовнішні умови, та як ланцюг, що поєднує всю сукупність внутрішніх умов (психіка людини), через які трансформуються всі зовнішні впливи.

Основні чинники становлення особистості:

Вивчаючи питання про виникнення людини і її свідомості, необхідно виділити три основні чинники цього процесу: працю; спілкування у колективі, заснованому на трудовій діяльності; членороздільну мову.

Завдяки тому, що свідомість — це осмислене знання, свідоме відображення дійсності, вона виступає регулятором трудової діяльності, спрямованої на досягнення заздалегідь поставлених цілей. Мозок людини, будучи керівною системою, побудований таким чином, щоб не тільки одержувати, зберігати й переробляти інформацію, а й формулювати план дій, здійснювати активне, творче управління ними. Будь-які дії людини позначені спрямованістю на досягнення кінцевого результату, поставленої мети. Тому умовою будь-якого свідомого вчинку є цілепокладання, тобто передбачення того, для чого і "заради чого" людина здійснює свої дії. Саме в творчій, цілеспрямованій діяльності перебудови світу й полягає основний життєвий смисл та історична необхідність свідомості.

Праця сполучає у собі енергетичний обмін людини з середовищем і мовно-інформаційний обмін на рівні свідомості, логічного випереджаючого відображення дійсності. Розум людини розвивався відповідно до того, наскільки вона навчилася змінювати довколишнє середовище. З допомогою засобів праці, які одночасно виступали й засобами пізнання, вона осягала властивості об'єктивного світу. Логіка чуттєво-предметної діяльності фіксувалась у голові і перетворювалась на логіку мислення. Людина вчилася думати. Так поступово формувався логічний образ предмета. А праця людини набувала усвідомленого характеру. Зароджуючись і розвиваючись у праці, свідомість втілюється в праці, створюючи предметний світ олюдненої природи, світ культури.

Виникнення членороздільної мови було могутнім засобом дальшого розвитку самої людини, суспільства та свідомості. Завдяки мові свідомість формується і розвивається вже як духовний продукт життя суспільства. Будучи засобом взаємного спілкування, обміну досвідом, вона об'єднує людей не тільки даного часу, а й різних поколінь. Тим самим відбувається історична спадкоємність епох, коли нові покоління людей соціальне успадковують здатності до спілкування тією чи іншою мовою. Крім того, мова є специфічним засобом зберігання та передавання інформації, а також управління поведінкою людини, пізнання об'єктивного світу і самосвідомості особи. Колектив – це соціальна спільність людей, об'єднана на основі суспільно-значущих цілей, спільних ціннісних орієнтацій, спільної діяльності та спілкування. Важливою категорією педагогіки є виховуючий колектив, який складається з двох взаємопов'язаних, відносно самостійних колективів – колективу вихованців (учнів) і колективу вихователів (педагогічний колектив).

Соціалізація — це процес, через який безпорадне дитя поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (або вона) народився (народилася). Крім того, соціалізацією є також процес пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з причини певних обставин (перебування в певній "антисоціальній" групі, довготермінове перебування у в'язниці тощо) довгий час була поза суспільством, або перемістилася з одного суспільства в інше (зміна громадянства тощо).

Соціалізація — це не той вид «культурного програмування», коли дитина пасивно засвоює впливи, яких вона (або він) зазнає. Навіть щойно народжений малюк має потреби та вимоги, які впливають на поведінку тих, хто за нього відповідальний: дитина від самого початку є створінням активним.

Соціалізація поєднує між собою різні покоління. Народження дитини змінює життя тих, хто відповідальний за її виховання, — і вони самі багато чого навчаються, набувають нового досвіду. Батьківство звичайно прив'язує діяльність дорослих до своїх дітей на все подальше життя і тих, і тих. Старші люди залишаються батьками, безперечно, й тоді, коли в них з'являються онуки, і, таким чином, виникає нова система споріднених зв'язків, поєднуючи між собою різні покоління. І хоча процес засвоєння елементів своєї культури відбувається набагато інтенсивніше в ранні дитячі літа, аніж пізніше, процес навчання і пристосування до середовища відбувається протягом усього життя.

92. Компоненти структури особистості

Коротка назва підструктури.	До даної підструктури відносяться	Співвідношення біологічного і соціального
Підструктура спрямованості	Переконання, світогляд, особистісні змісти, інтереси	Соціальний рівень (біологічного майже немає)
Підструктура досвіду	Уміння, знання навички, звички	Соціально-біологічний рівень (значно більше соціального, чим біологічного)
Підструктура форм відображення	Особливості пізнавальних процесів (мислення, пам'яті, сприйняття, відчуття, уваги); особливості емоційних процесів (емоції, почуття)	Биосоциальный рівень (біологічного більше, ніж соціального)
Підструктура біологічних, конституціональних властивостей	Швидкість протікання нервових процесів, баланс процесів порушення і гальмування і т.п.; полові, вікові властивості	Біологічний рівень (соціальне практично отсутствует)

Найважливіші компоненти структури особистості — пам'ять, культура і діяльність. Пам'ять — це система знань, що інтегрувала особистість у процесі життєвого шляху. Зміст даного поняття являє собою відображення дійсності у виді як визначеної системи наукового знання, так і повсякденних знанні. Культура особистості являє собою сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності. Остання є реалізація потреб і інтересів особистості. У широкому змісті діяльність — це цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт. Поза відносинами суб'єкта й об'єкта діяльність не існує. Суб'єктом діяльності у всіх випадках є чи людина персонифицируемая їм соціальна спільність, а її об'єктом можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя. Особистість може виступати як соціально-історична цінність, структурні елементи якої, знаходячись у постійній взаємодії і розвитку, утворять систему. Результатом взаємодії цих елементів є переконання. Переконання особистості — це той стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Інакше ці стандарти іменуються стереотипами, тобто стійкими, повторюваними при різних ситуаціях відносинами чи особистості соціальної групи, соціального чи інституту соціальної організації до соціальних цінностей суспільства

93. Діяльність включає мету, смисл, предмет, засіб, процес діяльності (здійснення мети). Форми діяльності різноманітні. Залежно від сфер прикладання розрізняють виробничо-матеріальну, виробничо-духовну, трудову (праця), нетрудову. Залежно від прикладання творчості - продуктивну і непродуктивну (відтворення відомого).

Діяльність - спосіб буття людини та суспільно-історичного процесу. Вона характеризується доцільністю, предметністю, універсальністю, творчістю, соціальністю. Її внутрішніми механізмами є опредмечування і розпредмечування. Соціально-психологічними моментами діяльності є потреби, мотиви, цілі, задачі, операції, дії.

Практика є одним із видів діяльності. І визначається вона як матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини з метою освоєння матеріального перетворення природи суспільств і самої себе. Практика - основа і рушійна сила суспільства і пізнання. Практика включає в себе всі види чуттєво-предметної діяльності людини - виробничу, пізнавальну, політичну, соціальну, педагогічну, художньо-мистецьку, адміністративну тощо. Практика - сукупна діяльність людини і людства. І тут вона виступає як досвід.

94. Суть людини не вичерпує всієї багатоманітності і складності природи людини. Людина - жива система, яка є єдністю природного і соціального, тілесного і духовного, вродженого та набутого за життя. Тільки врахування усіх таких характеристик та факторів дозволяє зрозуміти цілісність людського єства, можливості та перспективи, що людина має у становленні та розвитку особистого життя, в історії. При розгляді людини в єдності природного та соціального виявляється фундаментальна антиномія людського існування - людина є часткою природи, але не рівноцінною усім іншим її часткам, а такою, яка протистоїть природі, як її самостійна сила.

Життя людини постає як сукупність складових: біологічних, соціальних та власних зусиль людини. Визнання такого становища застерігає не тільки від крайностей біологізаторства чи соціологізаторства, але й від сприйняття людини як пасивного об'єкта зовнішніх впливів - біологічних чи соціальних. Кожна людина - неповторна особистість не тільки внаслідок унікальності ЇЇ генофонду, але й завдяки власним зусиллям, спрямованим на розвиток та реалізацію природного потенціалу. Людина, коли засвоює морально-правові норми, правила мислення та граматики, форми побуту та естетичні смаки, що склалися історично, стає не просто представником певного способу життя, типу культури і ментальності - а продовжує залишатися унікальною саме тому, що всі зовнішні впливи пропускає через внутрішню духовну призму. Отже, виробляє власне ставлення до життя, створює, будує власну особистість, в кінцевому випадку і життя.

ФІЛОСОФІЯ І ТВОРЧІСТЬ

Творчість - процес людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні та духовні цінності. Творчість - здатність, здібність людини, що виникає в процесі праці, створювати (на основі пізнання закономірностей об'єктивного світу) з наданого дійсністю матеріалу нову реальність, що задовольняє багатоманітність суспільних потреб. Види творчості визначаються характером творчої діяльності (творчість винахідника, організатора, наукова і художня творчість та ін.).

Проявом основних суперечностей виступає суперечність або в пошуковому завданні, або між завданням та існуючими методами рішення, або між теорією і емпірією. Більшість відкриттів і винаходів - це результат подолання суперечностей. Специфічно людською формою активного ставлення до світу виступає діяльність. Отже, творчість є діяльність людини. Однак не всяка діяльність є творчою. Розрізняють два види діяльності - стереотипний і оригінальний. Очевидно, відповідь дає сама назва видів діяльності. Стереотипна діяльність передбачає копіювання, повторення існуючого, його тиражування. Тільки оригінальна діяльність завершується створенням суттєво нової речі. Це -класичний вид творчості. Але творчістю слід називати і оригінальну діяльність саму по собі, тобто і тоді, коли її наслідком є копія, повторення відомого. В такому випадку мова йде про творчість іншого виду, наслідком якого є створення і вживання у процесі діяльності нового знаряддя або нового способу, нової програми, методики діяльності.

96. Концепція творчості в філософії Бердяєва.

ТВОРЧІСТЬ Творчість – це синтез різних форм діяльності з метою створення

нових якостей матеріального і духовного буття.

Значну увагу проблемі творчості приділяли представники релігійної ф-кої думки

Росії 2пол. 19 – поч. 20 ст (Соловйов, Бердяєв).Вони утверджували ідею про

людину як творця.Людська сутність проявляється лише в творчості.

Філософію вони піднімали до творчості. “Творча ф-ія” не може бути ф-ією

академічною, державною, буржуазною. Філософ – вільний, незалежний,

людина, яка ні до чого не пристосовується.

Вже на початку нашого століття була зроблена спроба створити окрему науку

про творчі процеси мислення – еврилогію.У її започаткування зробили значний

внесок Бердяев, Грузенберг, Лезін та ін. Після революції було створено Інститут

еврилогії, який ліквідовано в 30-ті роки.

Вищим якісним рівнем інтелектуальної і всієї духовної діяльності є творчість. Під творчою діяльністю можна розуміти таку діяльність, в процесі якої проявляється щось якісно нове, в першу чергу сам суб'єкт творчості, особистість. Творчий процес служить збереженню і збагаченню життя, на відміну від антітворчества, яке спочатку спрямоване на руйнування, знищення життя і культури. Неодмінною умовою творчості є накопичення творчих невдач, а головне їх критичний аналіз, в ході якого вибраковиваются шаблонно-звичні уявлення, підходи та методи. Творча діяльність - це єдина сфера, в якій людина може бути вільною, стає творцем.

Види творчості:

Творчість — це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Творчість властива будь-якій діяльності людини: технічній, художній, літературній, науковій, виробничій тощо. За своєю цілеспрямованістю творчість можна умовно поділити на два основні види: духовна творчість і науково-технічна творчість.

Зміст, спрямованість, сила емоційного впливу літератури, мистецтва, науки зумовлюють духовність сучасного суспільства.

Отже, творчість гуманітарного характеру, спрямовану на збагачення внутрішнього світу людини, можна вважати духовною творчістю. Вона охоплює літературу, науку, мистецтво, виконавську майстерність артистів, звукозапис, радіо, телебачення та інші види творчої діяльності гуманітарного характеру.

До результатів науково-технічної творчості належать винаходи в усіх галузях людської діяльності, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, знаки обслуговування, фірмові назви і комерційні позначення, інформаційна продукція, селекційні досягнення тощо.

Існує два підходи до проблеми. В основу першого підходу покладено діяльність, яка спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Людська діяльність, активність, пізнання, психіка тощо — все це внутрішня основа творчості. Суб'єктом творчості тут є людина, суспільство. Однак творчість не можна зводити до діяльності, яка дає щось нове. Адже людська діяльність дуже багатогранна: продуктивна, репродуктивна ,псевдо діяльність. Щодо другого підходу, то тут природа творчості тлумачиться розширено, жива і нежива природа наділяються творчими потенціалами. Фактично творчість ототожнюється з об'єктивним розвитком природи.

Воля - здатність і вміння вибору мети діяльності і внутрішніх зусиль, які необхідні для її здійснення. Воля - це не фізична діяльність, не емоційна діяльність і не завжди свідома діяльність людини, але діяльність, завжди відображає принципи моралі і норми особистості й указує на ціннісні характеристики цілі обраного дії. Людина, здійснюючи вольові дії, протистоїть импульсивным бажанням, формуючи в собі сильну особистість.

Поняття «воля» має різні тлумачення в історії філософії та психології. Пов'язано це насамперед з тим, що точно визначення такому фундаментальному терміна дати майже неможливо. Деякі розглядають волю як «силу», обумовлену ззовні через фізичні, психологічні, соціальні причини, і, навіть, через божественне визначення. Інші вважають що воля - внутрішня, заздалегідь закладена самополагающая силу (див. Свобода волі). Наприклад, у навчаннях волюнтаризму воля постає як початкове, первинне основа всього світового процесу, зокрема, людської діяльності. Проблеми розходження філософських підходів до проблеми вивчення та розуміння волі спробували знайти своє відображення у психологічних теоріях волі. Їх поділяють на дві основні групи. Перша - «автогенетіческая» - розглядає волю як специфічне, не сводімое до яких-небудь іншим процесам здатність (знайшло відображення в роботах В. Вундта, Н. Ах, І. Ліндворскій та ін.) Друга - «гетерогенетіческіе» теорія визначає волю як щось вторинне. Ця здатність є продуктом яких-небудь інших психічних факторів і явищ. У даній випадку воля виконує функцію мислення, представлення або почуттів.

99. Свобода - самовизначення духа, свобода волі, здібність діяти у згоді з самим собою і не визначатися зовнішніми обставинами. Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності.

В філософському, широному розумінні свобода це — можливість поступати так, як хочеться. Інколи під цим мається на увазі, що це — свобода волі. Проблема свободи в історії філософії ускладнюється тим, що багато мислителів намагалося вивести зі сутності свободи обов'язок людини, прагнули або взагалі не вживати поняття свободи, або вживати, обмеживши його певним чином. Але обов'язок ніколи не може випливати зі самої свободи, а лише з етичних міркувань. Будучи необмеженою за своєю сутністю, свобода як раз повинна мати на увазі етику (див. Етика), щоби зробити людей необмежно відповідальними за все те, що вони роблять і дозволяють робити іншим; див.: Атеїзм, Детермінізм, Первородний гріх, Доречність, Індетермінізм, Лібералізм. Доказом реальності свободи як такої проводиться онтологією у вченні про шари, в психології — аналізом образливої для нормальної людини характеристики її як «безвідповідальної», тобто як такої людини, яка не може відповідати за наслідки своїх дій, так як вона не свободна.

Свобода волі - філософське питання про те, чи розум вільний у своїх діях чи рішеннях, чи вони визначені наперед, детерміновані.

100. Від формальної свободи (свавілля) дійсна свобода відрізняється змістом. Якщо воля за свої цілі має суб'єктивні, своєкорисні інтереси, то це свавілля, а якщо загальний зміст, то це свобода. Г.В.Ф. Гегель вважає, що свобода це те і тоді, коли воля, окрім того, що своїми цілями має загальний зміст, ще піднімає себе до мислячої волі, це те, що наповнює волю своїм особистим поняттям, коли свобода є визначеністю, змістом, метою і наявним буттям волі. Вищим змістом свободи - є визначення розуму взагалі - проголошує Г.В.Ф. Гегель, зауважуючи, що це поняття - свобода - по суті, має значення тільки як мислення; шлях, яким воля перетворює себе в об'єктивний дух, полягає в тому, щоб підняти себе до мислячої волі, надати собі такий зміст, який вона може мати лише як сама себе мисляча.

Таким чином, можна було б говорити, що змістом свавілля є потяги, нахили, хтивість, але це все має і тварина, проте у тварини немає волі, і вона за необхідністю кориться потягу, якщо ніщо зовнішнє її від цього не стримує. Людина ж має здатність за допомогою розуму і волі піднестись над різними потягами і нахилами. Тому змістом свавілля, говорить Г.В.Ф. Гегель, є точка зору рефлексії на ті чи інші потяги, потреби, є те можливе, яке може або не може бути моїм.

Із вчення Г.В.Ф. Гегеля витікає ще один важливий висновок про розвиток волі. Він указує, що розвиток волі здійснюється від формальної волі до волі самої себе мислячої (або в собі сущої волі), а відповідно, розвиток свободи - від формальної свободи (свавілля) до дійсної свободи. Отже, свавілля і свобода - не просто дві окремі частини, одна з яких негативна, а інша позитивна, а є діалектично зв'язаними частинами.

СВІДОМІСТЬ ТА САМОСВІДОМІСТЬ Свідомість - вища, специфічно людська форма саморегуляції взаємовідносин з світом (зовнішнім і внутрішнім) - природою, суспільством, іншими людьми, самим собою, яка полягає у створенні та використанні ідеальних образів світу за допомогою розумових, емоційних, вольових процесів у їх єдності і одночасно у наданні ідеальним образам певного змісту за допомогою процедур рефлексії і самосвідомості, у виробленні певного ставлення до світу - раціонального, емоційного, морального і естетичного.

Свідомість має складний комплекс передумов виникнення і розвитку: біологічних (розвиток нервової системи і психіки), суспільно-історичних (розвиток суспільства і культури, у якій зафіксовані форми і засоби практичної і духовної діяльності, спілкування) і індивідуальні (формування внутрішнього Я, власний життєвий досвід).

У процесі трудової, предметно-практичної діяльності, виготовлення й

застосування знарядь праці формувалася здатність цілепокладання і

планування дій, а це вже є ознаками свідомості.

Надзвичайно велике значення для розвитку свідомості мало виникнення мови

з її комунікативними та сигніфікативними функціями, тобто як засобу

спілкування й позначення предметів, властивостей, відношень, процесів,

дій і тим самим орієнтації у світі.

Поряд з пізнавальними, інтелектуальними здатностями свідомість людини

виражає її моральну сутність. Інтелектуальність і моральність є формами

прояву духовності.

Першоджерелом духовно-моральних якостей людини були умови співжиття,

спільної діяльності. Саме вони формували потребу взаємодопомоги, вміння

ототожнювати себе з іншим. З цієї первинної "клітинки" моральної

свідомості зрештою й виник принцип "возлюби ближнього свого як самого

себе".

Відображення — одна з форм вираження й реалізації матеріальної єдності

світу; воно є також однією з передумов розвитку, бо на основі

відображення відбувається нагромадження інформації, ускладнення

структури та функцій матеріальних систем.

103. Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.

Виникнення свідомості як соціально-культурного явища безпосередньо пов'язане із зародженням мови, в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей. Свідомості поза мовою не існує.

Як і свідомість, мова формувалася в процесі праці та суспільних відносин. Вона з'являється тоді, коли в людей виникає потреба щось сказати одне одному. Люди розкривають на практиці і закріплюють у тому чи іншому звуковому сигналі значення предмета, його функції, властивості. Тому за допомогою мови вони можуть "сигналізувати" один одному про призначення того чи іншого предмета або дії. Оскільки мова людини позначає предмети, властивості і відношення, вона є важливим засобом спілкування людей та знаряддям їхнього мислення.

Виникнення членороздільної мови було могутнім засобом дальшого розвитку самої людини, суспільства та свідомості. Завдяки мові свідомість формується і розвивається вже як духовний продукт життя суспільства. Будучи засобом взаємного спілкування, обміну досвідом, вона об'єднує людей не тільки даного часу, а й різних поколінь.Крім того, мова є специфічним засобом зберігання та передавання інформації, а також управління поведінкою людини, пізнання об'єктивного світу і самосвідомості особи.

Визначальним фактором виникнення свідомості є соціальність. Саме завдяки соціальності людина закріплювала, удосконалювала і транслювала у поколіннях навички трудової та розумової діяльності, адже між побудовою зовнішньої практичної діяльності і внутрішньою розумовою діяльністю людини є певна відповідність. Соціальність є субстанцією свідомості. Вона створює ту систему об'єктивних відносин, де свідомість виявляє себе, підносячись до рівня самосвідомості, реалізуючись у предметах матеріальної культури.

Свідомість як феномен того матеріального і соціального світу, в якому живе людина, існує у двох формах: індивідуальній та суспільній. Суспільна свідомість вивчається переважно соціальною філософією. Ми розглянули деякі важливі сторони питання про походження і сутність індивідуальної свідомості.

Структура свідомості:

1)Психічне(несвідоме,підсвідоме)

2) Самосвідомість(оцінка самого себе, самоконтроль)

3)Мислення(абстрагування, пізнання, мова)

4) Цілепокладання (постановка цілей, передбачення результатів прогнозування)

5) Світогляд.

Несвідоме. Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються несвідомо і нею не контролюються.

Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість. У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому.

За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим. Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.

106. У психологїі свідомість розглядаеться як особлива форма відображення, як загальна якість психічних функцій. Саме розвиток усіх психічних функцій забезпечуе формування у людини внутрішнього світу, суб'ективної моделі навколишнього світу.

Свщомість виконуе основні функції психіки, які притаманні лише людині:

1)формуе внутршній план Діяльності, ії програму,

2)синтезуе динамічну модель дійсності, за допомогою якої людина оріентуеться в навколишньому фізичному і соціальному середовищі,

3)визначае попередню, мислену побудову дій, передбачае їх наслідки, керуе і контролюе поведінку людини, здатність її віповідати за наслідки дій та розуміти те, що мае Місце в навколишньому світі і в ній самій.

До основних властивостей свідомості належать її атрибути — пе­реживания, пізнання та відношення   .

Переживания — це атрибут свідомості індивіда, який не містить образу предмета, що відображаеться, а тільки виявляеться у формі задоволення-незадоволення  (страждання),   напруження-розрядки,  збудження-заспокоення. Переживания можна віднести до емоційної складової свідомості, до певного афекту, який е невід’емним від пізнання.

Пізнання — це компонент свіомості індивіда, що сприймаеться  у формі безпосередніх або опосередкованих, більш або менш повних і точних образів явищ, предметів, що відображаються, та думок про їх зв'язки. Цей атрибут свіомості може сприйматися як її когнитивна складова, послідовно реалізуеться у відчутті, сприйнятті, мисленні та пам'яті.

Відношення особистості як суб'екта до навколишнього світу — це активний компонент індивідуальної свідомості і її зворотний суб'ективний зв'язок зі світом, який відображаеться та об'ективізуеться психомоторикою.

Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислен­ня». Свідомість — це весь процес відображення дійс­ності нервово-мозковою системою людини; це усвідом­лене буття, суб'єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у фор­мах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философ­ский энциклопедический словарь 1983: 391]. Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне став­лення людини до світу [Українська радянська енцик­лопедія 1983: 59]. Очевидно, до свідомості входять і відчуття, й уявлення. Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно умож­ливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чут­тєве сприйняття не дає повного відображення дійснос­ті. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, пе­реборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокров­но відтворює дійсність.

108. Душа - нематеріальні сутність (природа) людини (згідно багатьом ідеалістичні філософським напрямкам і релігій), що дає початок і обуславливающие життя організму, здібності відчуття, мислення, свідомості, почуття і волі, що представляє собою «подих життя» ; зазвичай протиставляється тіла . Душа почала розглядатися як філософського поняття, доступного раціональному аналізу, у стародавніх греків. Всі досократікі задавались питанням про душу і особливо про зв'язок її і тіла - двох фундаментальних вимірів людського існування. З точки зору Платона, душа і тіло існують окремо один від одного, в той час як для Аристотеля вони нерозривно пов'язані між собою. «Душа є перша ентелехія природного тіла, що володіє в можливості життям.

Дух - філософське поняття, що часто ототожнюється з нематеріальних початком. Визначення співвідношення духу і матерії часто вважається основним питанням філософії. [1] Идеализм, спірітуалізм - визнання духу первоначалом світу. Ідея духу може виступати як

поняття (панлогізм),

субстанція (Пантеїзм),

особу (теизм, персоналістіческіе концепції)

Свідомість виступає терміном, важким для визначення, оскільки дане слово використовується і розуміється в широкому спектрі напрямків. Свідомість може включати думки, відчуття, сприйняття, настрою, уяву і самосвідомість. У різний час воно може виступати як тип ментального стану, як спосіб сприйняття, як спосіб взаємин з іншими. Воно може бути описано як точка зору, як Я, або як те, що Томас Нагель називав існуванням «чего-то что есть подобу» буття цього что-то. Багато філософи розглядають свідомість як найважливішу річ у світі. З іншого боку, багато вчені схильні розглядати це слово як надто розпливчасті за значенням для того, щоб його використовувати.

Суспільна свідомість - це не емпірично ісоняття нуюче самостійне духовне утворення, а

сусшльна свідомість лософська категорія, що позначає фундаментальну особливість соціальних суб'єктів відображати соціальну та природну дійсність при визначальному впливі суспільного буття, а суспільне буття — це реальний процес життя людей.

Суспільна свідомість - частка суспільного буття, а само буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість - не пуста абстракція. Суспільна свідомість - сукупність ідеальних образів - понять, ідей, поглядів, уявлень, почуття, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб'єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей індивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення. Суб'єктом суспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певної соціальної спільності.

успільна свідомість має складну, розгалужену структуру.

Поділяються її багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін.), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна . та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну психологію (формується у ході оціночного відображення дійсності).

111. Життя людини протікає на різних рівнях -індивідуальному та суспільному. Тому й духовне життя людини розглядається як індивідуальне духовне життя суспільства, духовне життя людства. Безумовно, духовне життя людини і суспільства нерозривно пов'язані між собою, наче «вкладені» одна в одну і водночас мають різну специфіку. Індивідуальне духовне життя розгортається завдяки оволодінню духовними надбаннями життя суспільного, коли людина попадає в поле тяжіння визначених духовних цінностей (істинних чи позірних), що функціонують у суспільстві. Але індивідуальне духовне життя не протікає як просте відображення духовного життя суспільства. Але й сам процес формування духовності - це частина духовного життя особистості Духовне життя суспільства — це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини — и духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства Тому духовне життя — це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.

Гносеологія (від грец. γνώσις — «знання» і λόγος — «вчення, наука») — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XIX ст.

Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.

Теорії пізнання

Пізнання у Рене Декарта. Декарт критикує існуюче пізнання. Він сумнівається у всьому, що до цього часу вважалося беззастережним знанням. Він вважає, що ні дані відчуттів, ні мислення не дають такого знання. Ілюзії почуттів роблять ненадійними показники відчуттів, помилки суджень ставлять під сумнів висновки розуму. Тому необхідно починати із загального, радикального сумніву.

Пізнання у Артура Шопенгауера розвивається у двох формах: безпосереднє (інтуїтивне) пізнання або відсторонене (рефлективне) пізнання (пізнання розуму).Основним видом пізнання Шоренгауер вважає інтуїтивне: в кінцевому результаті весь світ рефлексії базується, на його думку, на інтуіції.Шопенгауер стверджує, що наука не стільки діяльність пізнання, скільки діяльність, спрямована на служіння волі. Досконалим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі. Таке споглядання розглядає речі не в якомусь відношенні, а як зміст, який тільки проявляється у відносності, але сам їй не підкоряється.

113. Пізнання - вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюєтьсяя за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього - пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки і т.п. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія)

Знання́ — форма існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності людини. Виділяють різні види знання: наукове, повсякденне (здоровий глузд), інтуїтивне, релігійне та інші. Повсякденне знання служить основою орієнтації людини в навколишньому світі, основою її повсякденної поведінки і передбачення, але звичайно містить помилки і протиріччя. Науковому знанню властиві логічна обґрунтованість, доведеність, відтворення результатів, прагнення до усунення помилок і подолання суперечок.

Знання́ — суб'єктивний образ, об'єктивна реальність, тобто адекватне віддзеркалення зовнішнього і внутрішнього світу в свідомості людини у формі уявлень, понять, думок, теорій.

Науковому знанню властиві логічна обгрунтованість, відтворюваність пізнавальних результатів

78 !!!Об, суб.!!!

Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, поскільки він оволодів створеним людством світом культури - знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб'єктом і об'єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнан-ня,тобто знання.

Об'єкт — це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності.

78 Предмет пізнання — це зафіксовані в досліді і включені в процес практичної діяльності людини сторони, властивості і відношення об'єктів, що їх досліджують з певною метою в даних умовах та обставинах.

Форми і методи пізнання

В процесі пізнання фактично використовуються усі здібності людини. Найважливіші серед них: почуття (“живе споглядання”) і розум (мислення, раціональне). Безпосередній, первинний зв’язок людини з оточуючим світом здійснюється за допомогою почуттів. Чуттєве пізнання реалізується у трьох основних взаємопов’язаних формах: відчуття, сприйняття, уявлення. Відчуття, як найпростіша форма чуттєвого досвіду, відображає в свідомості окремі сторони і властивості предметів, внутрішні стани організму. Відчуття є компонентами більш складного чуттєвого образу — сприйняття. Сприйняття — це цілісний образ предмету, синтез окремих відчуттів. Оперування сприйняттями здійснюється в рамках уявлень. Уявлення — це узагальнений чуттєвий образ предмету, який впливав на органи чуття в минулому, але не сприймається в даний момент. Розрізнюють уявлення пам’яті, уяви та ін. Пізнавальна роль чуттєвих даних вагома, але їх неприпустимо абсолютизувати, як це робив сенсуалізм (Ф. Бекон, Дж. Локк та ін.). На відміну від чуттєвого, раціональне пізнання пов’язано зі світом опосередкованого, тобто використовує посередників, якими є слова, жести, знаряддя та ін.

Методи чуттєвого:

1.спостереження 3.вимірювання

2.експеримент 4.моделювання

Формами раціонального пізнання є поняття, судження, умовиводи. Поняття виражає загальні ознаки і зв’язки предметів, абстрагуючись від решти їхніх властивостей. Будь-яке поняття є результатом узагальнення і абстрагування , який зафіксований у дефініціях. Судження — це форма мислення, яка виражає зв’язок понять у вигляді речення, яке характеризує предмети, тобто щось стверджує або заперечує про них. Умовивід оперує судженнями і поняттями, переходить від одних з них до інших, демонструючи цим протікання мислительного процесу. Пріоритетність ролі розуму, мислення і одночасно приниження значущості чуттєвого пізнання декларував раціоналізм (Р.Декарт, Г.Лейбніц та ін.). Почуття і мислення знаходяться в тісній єдності один з одним. З одного боку, чуттєві дані завжди подані в людському пізнанні лише в тих або інших раціональних формах, а з іншого — наше мислення користується мовою — системою чуттєво сприймаємих знаків.

Методи раціонального:

1.дедуктивний 5.абстрагування

2.індуктивний 6.логічне моделювання

3.аналіз

4.синтез

. Методологія наукового пізнання.

Історичний метод – це дослідження процесу становлення і розвитку певного об’єкту, його періодів, – конкретних різноманітних проявів. Логічний метод є теоретичним, узагальненим відтворенням у мисленні розвинутого об’єкту в його суттєвих, необхідних і закономірних зв’язках і відношеннях. Логічний метод – це той же історичний, але “рафінований”, позбавлений “домішок” історії, бо розкриває історичне але в усій його багатоманітності, а з’ясовує напрямки, тенденції розвитку і функціонування історичного, тобто логічне дослідження є “виправленим” історичним, але “виправленим” не довільно, а у відповідності з історичним процесом. В логічному дослідженні думка концентрується на суттєвому, необхідному; вона не відображає всі зігзаги і випадковості, котрі неминучі для історичного процесу.

Логічний і історичний методи пізнання, безумовно, не збігаються повністю, цілком. Метою історичного методу пізнання є розкриття конкретних умов розвитку і функціонування певних явищ чи процесів в їх історичній послідовності, проходження певних стадій, фаз, періодів тощо. Мета логічного методу – розкриття сутності тих чи інших явищ, подій, процесів, з’ясування їхньої ролі у подальшому розвитку історичного процесу в цілому, в загальному. Оскільки ж ціле, загальне, “зберігає” в собі всі суттєві ознаки, властивості свого історичного розвитку, остільки логічне, відтворення у мисленні розвитку цілого стає ключем до розкриття його дійсної історії.

Ідеалізація – спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теоретичні (ідеалізовані) об’єкти, котрі не можуть бути здійснені на практиці експериментальним шляхом. Процес ідеалізації – це конструювання в думках понять про речі, які не існують в дійсності. Неможливо, скажімо, знайти у світі об’єкт, котрий представляв би собою “точку”, тобто такий об’єкт, який не має ніяких вимірів Поняття про ідеалізовані об’єкти служать важливим засобом наукового аналізу, основою розкриття сутності реальних (дійсних) об’єктів пізнання.

Формалізація – метод відображення результатів мислення з допомогою системи символів, формул, знаків. Завдяки цьому складні змістовні відношення, процеси і структури певних речей і явищ виражаються в компактній і узагальненій формі.

Формалізація як метод наукового пізнання широко використовується в математиці, кібернетиці, формальній логіці, – там, де зміст знань в інтересах пізнання замінюють знаками, символами, формулами – формалізованою мовою. В цьому сенсі формалізація протиставляється змістовному мисленню. В процесі формалізації думка концентрується на формі предмета і відхиляється від його змісту.

Моделювання (від лат. modelus – зразок, еталон, стандарт) – метод дослідження предметів, яких-небудь явищ, процесів чи предметів шляхом побудови і вивчення їх моделей, використання останніх для уточнення і раціоналізації способів побудови заново конструюваних об’єктів. Метод моделювання – це відтворення властивостей об’єкту, що вивчається, на його побудованій моделі (аналогові). Є речі в природі, які важко вивчати безпосередньо, навіть недоцільно або і просто неможливо. Тому такі речі (об’єкти) замінюють аналогами (моделями), які експериментально досліджуютьсяОтже, моделювання – це непрямий, опосередкований метод наукового пізнання таких об’єктів, безпосереднє вивчення яких з певних причин неможливе, ускладнене або недоцільне.