81 Наука як метод,,,

Наука - форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

Наука - це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів.

Наука є соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки - виявлення об'єктивних законів дійсності, а її головна мета - істинне знання.

Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об'єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів.

На відміну від життєвих, тобто донаукових знань, рівень яких здебільшого обмежується описом відповідних фактів, наукове знання сягає більш високого рівня - рівня пояснення, осмислення фактів у понятійній системі відповідної науки, і залучається до складу теорії.

Сутність наукового знання полягає у розумінні дійсності в її минулому, нинішньому та майбутньому, у вірогідному узагальненні фактів, у тому, що за випадковим воно знаходить необхідне, закономірне, за поодиноким - загальне і на цій основі здійснюється передбачення (прогнозування).У методології науки виділяються такі функції науки, як опис, пояснення, передбачення, розуміння.

Класифікація наук Спроби класифікувати області людського знання з різних підстав робилися ще з часів античності. Так, Аристотель виділяв три великі групи таких областей: теоретичні (фізика і філософія), практичні (етика і політика) та поетичні (естетика). [3]

Класифікація римського енциклопедиста Марка Варрона включала в себе наступні науки: граматика, діалектика, риторика, геометрія, арифметика, астрологія, музика, медицина та архітектура. [3]

Мусульманські арабські вчені ділили науки на арабські (поетика, ораторське мистецтво) та іноземні науки (астрономія, медицина, математика). [3]

Спроби класифікації продовжилися в середні століття. Гуго Сен-Вікторскій в Дідаскаліконе ділить науки на чотири групи: [4]

Теоретичні науки (математика, фізика, теологія).Практичні науки. Механічні науки (навігація, сільське господарство, мисливство, медицина, театр). Логіка, що включає граматику і риторику.

118.

Критерії істини Практика як основа пізнання дає можливість дослідникові визначати істинність (достовірність) не може кінцевих результатів пізнання, але й проміжних його результатів, а це має виключне значення для подальшого вивчення наукової проблеми, бо стає реальною можливість корегування пізнавального процесу, правильного вибору його логіки і методології.

Практика в процесі пізнання виступає і як його рушійна сила, джерело. Із потреб практики виникли всі науки. Коли у суспільства виникає практична потреба в розвитку тих чи інших наукових напрямків, то воно це здійснює швидше і краще “ніж десятки університетів” (Ф. Енгельс). Бо має матеріальні і людські ресурси, має здатність концентрувати зусилля багатьох вчених для розв’язання насущних завдань.

119. Інтуїція — це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція — це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність — як результат.

Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

СУСПІЛЬСТВО (загальна характеристика цивілізаційної концепції)

Протягом століть людство робить спроби відповісти на запитання: "Що таке суспільство і в чім полягає його суть?", воно прагнуло зрозуміти специфіку суспільних явищ.

Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей вдосконалювалися з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства.

Одним з перших висловились з цього питання китайський філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Аристотель. Соціум у поглядах стародавніх мислителів ототожнювався з державою. Суспільне життя не мислилося інакше, як державне. І хоча ці погляди були обумовлені тим часом, проте вони мали велике значення для розвитку пізніших уявлень.

Філософи середньовіччя виявляли різницю між соціумом і державою, але приховували це в релігійних містифікаціях. Тільки вже Н.Макіашвеллі поставив державу поряд з іншими складовими соціуму.

Мислителі домакіавелівського періоду - виявили майже всі елементи соціуму, однак не змогли скласти про нього більш-менш теоретичного уявлення. Все ж таки філософи Нового часу більш уваги приділяли державницьким підрозділам і структурам. Про соціум, як форму людського співжиття, говорили з острахом. Тому склалася така ситуація, що про головний об'єкт - соціум як систему - соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало.

Теоретичний аналіз суспільства пропонує розгляд його в якості цілісного організму, частини якого не тільки взаємовпливають одна на одну, але і знаходяться у відношенні первинне-вторинне.

Ідеалістичне розуміння історії, яке абсолютизувало роль свідомості в житті суспільства, що перетворює його в кінцеву і визначальну силу історичного процесу, довго було панівним в філософії. Причина цього - реальна складність суспільних процесів. Дослідникам здавалось само собою зрозумілим, що якщо люди беруть участь в суспільних перетвореннях, які спонукаються усвідомленими цілями або прагненнями втілити в життя якісь свої ідеали, то, відповідно саме свідомість - первинний, визначальний фактор історичного процесу.

Великий вклад в розробку наукової концепції суспільства внесла німецька класична філософія.

Контури наукової методології визначалися: іти потрібно не від суб'єктивних намірів учасників історичного процесу, в тому числі і самих видатних, а від внутрішньої, об'єктивної основи, яка робить історію одним, в самому собі упорядкованим процесом і визначає характер індивідуальних цілей і суб'єктивних воль. Гегель містифікував історичну закономірність, зв'язавши її з саморозвитком абсолютної ідеї. Проблематика не була вирішена, але уже осмислена.

Суспільство- взаємодія людей, в яких належно спільна територія проживання, спільна мова(мови), саморозвиток, спільна діяльність, спільна культура вироблена історично (не є частиною більш широкого суспільства)

Якщо взяти до уваги походження слова "суспільство", стає необхідним для його докладної характеристики ввести у вжиток поняття "системи" .

Система (від грецького "systema") - сукупність або поєднання частин та елементів, пов'язаних між собою і певним чином один з одним взаємодіючих. У цьому сенсі системою є і те єдність, складовими частинами якого є суспільство і природа.

Суспільство не може існувати поза природи і без взаємодії з нею, так як:

* Воно виникло в результаті розвитку природного світу, виділившись на певному етапі з нього

* Воно бере з навколишньої природи кошти і ресурси, необхідні для свого

* Темпи та особливості її розвитку багато в чому визначаються специфікою природного середовища, кліматичних та географічних умов.

* Воно виробляє різні засоби пристосування, адаптації до навколишнього природної стихії

* В процесі праці суспільство видоизменять природні ландшафти, використовує ті чи інші природні ресурси в інтересах подальшого суспільного розвитку

Поняття “соціальне” почало використовуватися у філософських текстах принаймні з другої половини XVIII ст. Щоправда, при аналізі суспільних процесів частіше використовувались синоніми вказаного поняття. У Гегеля, зазвичай, особливо при розгляді історичного розвитку соціуму, використовується термін “суспільне”. По суті, у нього це аналог категорії соціального, що кононативно означає такий розвиток, у якому поняття свободи послідовно проходить різні й необхідні фази.

З іншого боку, соціальне репрезентує собою відчужену форму буття природи взагалі за допомогою різних способів спілкування з нею, тобто за допомогою праці, пізнання, спілкування, навчання та виховання.

125. Суспільство як складна соціальна система

У процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносини. М.Вебер суспільними відносинами називав “поведінку декількох людей, співвіднесену по своєму змісту один з одним і, що орієнтується на це. Відповідно соціальні відносини повністю і виключно полягають у можливості того, що соціальна поведінка буде носити доступний (осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного поняття є - нехай навіть мінімальна - ступінь відношення даного індивіда до іншого. Зміст цього відношення може бути найрізноманітнішим: боротьба, ворожнеча, кохання, дружба, повага, ринковий обмін, “виконання” погодження, “ухилення”, або відмова від нього, суперництво економічного, або будь-якого іншого характеру; класова, або національна спільність. Таким чином, поняття “соціальні відносини” як таке нічого не говорить про те, чи йдеться про “солідарність” діючих осіб, чи про прямо протилежне”

Соціальні відносини охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включають у себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні - політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні - моральні, релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх, інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

Сфери

Поняття "сфера суспільного життя" відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні й суб'єктивні. Сфера — це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та природних вимірах.

На наш погляд, доцільно виділяти такі сфери суспільного життя:

а) матеріальна — охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію;

б) соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві — національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція,війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації;

в) духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масового ін формування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім'ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх.

87 Суспі́льно-економі́чна форма́ція — історичний тип суспільства, цілісний «соціальний організм», що базується на певному способові виробництва, характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування й розвитку. Одна із основних категорій історичного матеріалізму. Історії відомі п'ять суспільно-економічних формацій, що становлять ступені історичного прогресу: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. вироблене марксизмом поняття «суспільно-економічна формація» вперше дало змогу науково обгрунтувати положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів; виявити повторюваність, спільність суттєвих рис у країнах з однаковим рівнем розвитку виробництва, розкрити причини виникнення класів суспільних і класової бооротьби, їхню роль у житті суспільства, відкрити специфічні і загальні закони розвитку формацій і тим самим представити історію суспільства як природничо-історичний закономірний процес. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої здійснюється шляхом соціальної революції, яка розв'язує антагоністичні суперечності між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. Капіталізм завершує розвиток класово антагоністичного суспільства. Соціалістична революція знаменує початок епохи переходу в світовому масштабі від капіталізму до комунізму, першою фазою якого є соціалізм, від передісторії людства до його справжньої історії. В умовах комунізму на основі ліквідації соціальної нерівності, всебічного розвитку виробництва, науки і техніки, всіх сутністних сил людини вперше в історії створюються умови для необмеженого прогресу людства.

1В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з поняттям культури. Нам важливо визначити сутність цих понять. Як зазначалося вище, поняття "цивілізація" було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації:

1. монументальна архітектура,

2. писемність,

3. міста.