6.2.4. Підвищення продуктивності природних кормових угідь

Відведення меліорованих земель під природні (тим більше, сіяні) кормові угіддя за їхньої продуктивності 20–35 ц/га сіна, що є значно нижчою від проектної (не менше 45 ц/га), стає збитковим. Для підвищення ефективності використання таких земель необхідно запроваджувати комплекс агротехнічних заходів.

Підвищення продуктивності природних кормових угідь можна досягти двома способами: поверхневим і докорінним поліпшенням цих земель.

Поверхневий спосіб поліпшення таких угідь набуває значної перспективи в умовах енергетичної кризи. Серед різновидностей поверхневого поліпшення виділяють такі: прямий висів трав у дернину із застосуванням гербіцидів для гальмування росту аборигенної рослинності, сівба смугами і підсів після суцільного поверхневого обробітку. Прямий висів трав у дернину перспективний на осушуваних мінеральних грунтах із зрідженим травостоєм. Проводять його, як правило, після першого укосу трав. Попередньо природний травостій обробляють відповідними гербіцидами.

Сівба трав смугами також може набути значного поширення на осушуваних мінеральних грунтах. На жаль, нині відсутні вітчизняні сівалки для здійснення такого агрозаходу.

Підсів трав після суцільного поверхневого обробітку грунту фрезуванням або дискуванням слід вважати основним способом поверхневого поліпшення природних кормових угідь на осушуваних торфових грунтах. Кращими їхніми видами для цієї мети є досить ценотипічно активні види – грястиця збірна, костриця східна, стоколос безостий, конюшина біла, які висівають у кількості 50% норми.

Після однорічних культур, з урахуванням мінімального втручання в агроландшафти, передпосівний обробіток на осушуваних торфових грунтах проводять шляхом фрезування дернини та оранки з наступним дискуванням і коткуванням. На осушуваних мінеральних грунтах – оранка і культивація.

На новоосвоюваних, недостатньо осушуваних, сильно забур'янених багаторічними бур'янами торфових грунтах залуження здійснюють після одно-, дворічного вирощування однорічних культур (кукурудза, кормові буряки, однорічні трави). Основний обробіток грунту складається з проведення одно-дво-разового дискування грунту.

За наявності в господарствах багаторічних трав площею до 100–150 га склад травосумішки для залуження повинен бути таким: грястиця збірна або тимофіївка лучна (7–8), костриця лучна або східна (7–10), стоколос безостий 8–10 кг/га схожого насіння.

Якщо площі під травами перевищують вказані вище розміри, то шляхом сівби травосумішок різних строків дозрівання створюють трав'яний колвеєр. До складу ранньостиглих травосумішок включають грястицю збірну (14–16), лисохвіст лучний (5–7), стоколос безостий (3–4), до середньостиглих – стоколос безостий (12–16), кострицю лучну (7–10), тимофіївку лучну (З–4), до пізньостиглих – тимофіївку лучну (13–14), мітлицю велетенську 3–4 кг/га схожого насіння. На осушуваних мінеральних і торфово-глейових грунтах до складу травосумішок включають 25–40% бобових видів (конюшину лучну, гібридну або повзучу, люцерну посівну, козлятник східний).

Злакові сумішки, висіяні в оптимальні строки, в рік залуження догляду не потребують, а на злаково-бобових необхідно проводити одне-два підкошування бур'янів

Тривалість експлуатації травостоїв залежно від режиму скошування або випасання, а також удобрення, може становити 5– 10 і більше років.

Головним чинником підвищення продуктивності таких угідь є мінеральні добрива. На торфових грунтах на першому місці стоїть калій, а на мінеральних грунтах ще й азот. Тому необхідною умовою підвищення врожайності трав є внесення калійних добрив на торфових грунтах у дозі 90–120 кг/га, а на мінеральних – 60 кг/га. До того ж калійні добрива недорогі і доступні навіть економічно відсталим господарствам. Азотні добрива досить енергоємні та дорогі, а тому їх слід вносити в першу чергу на мінеральних грунтах у дозі 60–150 кг/га. Слабоосушувані і частково нормально осушувані торфові грунти використовують під сіножаті. За період вегетації проводять два-три укоси трав.

У зв'язку з енергетичною кризою на нормально осушуваних торфо-глейових і мінеральних грунтах вигідніше створювати культурні злаково-бобові пасовища. На них затрати на виробництво одиниці продукції у два і більше разів нижчі, ніж на сіножатях. Тому таке використання меліорованих земель на найближчу перспективу найдоцільніше. Для більшої економії матеріальних ресурсів тут замість дорогої постійної огорожі треба максимально використовувати осушну мережу і електропастухи. Найраціональніші на пасовищах загінна і порційна системи випасання.

6.2.5. Заходи для запобігання деградації осушуваних грунтів у процесі їхнього використання

Великомасштабні осушувальні меліорації, які інтенсивно проводились у період 1965–1985 pp., були спрямовані насамперед на інтенсифікацію продуктивних функцій земель. Можливі зміни грунтів і ґрунтового покриву, їхніх екологічних функцій в умовах осушення та інтенсивного використання в проектах меліорації не завжди враховувались.

Погіршення властивостей перезволожуваних земель під впливом осушення і освоєння, що спостерігається на деяких меліорованих площах, зумовлене, перш за все, характером їхнього використання, що призводить до трансформації органічної речовини і дегуміфікації грунтів. Серед гідроморфних грунтів найбільш екологічно вразливими і динамічними через витрату їхньої органічної складової є торфові грунти. Результати багаторічних спостережень за динамікою витрат органічної речовини на осушуваних низинних торфовищах Полісся і Лісостепу дають змогу зробити такі висновки:

максимальні витрати органічної речовини спостерігаються у перші роки сільськогосподарського використання цих грунтів під просапні культури. Під пластом багаторічних трав з добре розвиненим травостоєм та дерниною темпи спрацювання осушуваних торфових різко зменшуються. Подальше зниження, або й повне припинення втрат органічної речовини досягається завдяки підтриманню оптимального водно-повітряного режиму грунтів. Навпаки, процеси мінералізації органічної речовини і спрацювання осушуваних торфовищ посилюються під зрідженим і низьковрожайним травостоєм;

поступово у верхніх аерованих горизонтах осушуваних торфових грунтів утворюються і накопичуються гумусові сполуки та гумусово-мінеральні комплекси, більш стійкі до дегра-даційних процесів, ніж їхні цілинні аналоги;

унаслідок спрацювання органічної речовини відбувається процес осідання осушуваного торфовища і зменшення потужності його органічного шару. Найвища інтенсивність цього процесу спостерігається у перші п'ять-сім років після початку осушування і пояснюється переважно відведенням гравітаційної води та зменшенням активної пористості. У ході подальшого використання торфових грунтів їхнє осідання відбувається головним чином шляхом розкладання органічної речовини та вітрової ерозії (якщо в цей період не проводилось поглиблення дренажної мережі).

З метою запобігання деградації осушуваних торфових грунтів доцільно проводити такі заходи:

меліоровані торфові масиви з незадовільним водним режимом, а також спрацьовані чи радіоактивне забруднені, де реконструкцію осушувальних систем проводити недоцільно з економічної точки зору, повинні піддягати ренатуралізації, тобто поверненню до процесів болотного ґрунтоутворення. Проект ренатуралізації деградованих торфовищ кожного конкретного об'єкта повинен бути індивідуальним;

торфовища з потужністю торфу понад один метр, де існуючі меліоративні системи дають змогу підтримувати оптимальний водний режим протягом вегетації, повинні використовуватись під довготривалі луки, з періодичним перезалуженням, та в системі сівозмін, де частка багаторічних трав – не менше 70%, а зернових і просапних – 30%;

торфоболотні грунти з глибиною торфу менше одного метра треба повністю використовувати під багаторічні трави, які виключають процеси водної та вітрової ерозії, максимально поповнюють грунт свіжою органічною речовиною завдяки кореневим і післяжнивним решткам;

норми внесення мінеральних добрив слід визначати за розрахунково-балансовим методом з урахуванням наявності поживних речовин у грунті і коефіцієнтів використання їх рослинами. Такий захід дасть змогу економити значну кількість мінеральних добрив і зменшити вимивання їх у грунтові та дренажні води;

після обробітку грунту та висіву сільськогосподарських культур площі торфових грунтів необхідно закоткувати важкими водоналивними котками.

У заболочених мінеральних грунтах (дерново-глейових, дер-ново-підзолисто-глейових, лучно-болотних тощо) під впливом осушення і сільськогосподарського використання у перші чотири–сім років процеси дегуміфікації проходять дуже інтенсивно і в середньому за рік втрачається до 1, 5–2, 5 т /га гумусу. Залежно від механічного складу грунту вміст гумусу в ньому поступово стабілізується, а процес дегуміфікації не перевищує 0, 5–0, 8 т/га за рік. Значні втрати гумусу гідроморфних грунтів може спричинити проведення культуртехнічних робіт при плануванні поверхні, знищенні дерну та чагарникової рослинності.

Агроекологічний стан осушуваних гідроморфних грунтів може погіршуватись не лише через деструкцію і мінералізацію їхньої гумусової частини, але й через ерозію, озалізнення, карбонізацію і засолення, осолонцювання та підкислення, забруднення важкими металами, пестицидами, радіонуклідами. Він істотно погіршується в умовах необгрунтованої руйнації біогео-ценотичної різноманітності гідроморфних масивів. Надмірне зниження ґрунтових вод та інтенсивне використання осушуваних мінеральних грунтів також призводять до наростання процесів їхнього опідзолення, непродуктивних втрат поживних речовин та кальцію.

Необхідно переглянути організацію земельної території господарств. Грунти легкого механічного складу, з низьким вмістом гумусу і поживних речовин та незадовільним водним режимом слід вилучити з сільськогосподарських угідь під лісові, чагарникові насадження та інші. На більш родючих грунтах з відрегульованим водним режимом потрібно встановити екологічно обгрунтований склад і співвідношення угідь, їхнє раціональне розміщення, щоб одержувати вищий вихід продукції за постійного відтворення родючості грунтів та повного виконання природоохоронних вимог.

Основними заходами для запобігання деградації осушуваних мінеральних грунтів і підвищення їхньої продуктивності є: » підтримання оптимального водно-повітряного режиму протягом вегетації;

* упровадження сівозмін, які найповніше відповідають конкретним грунтово-кліматичним умовам. Значне місце у структурі сівозмін повинні займати однорічні і багаторічні бобові та бобово-злакові посіви на корм і зелене добриво в основних та проміжних посівах. На більш родючих і удобрених грунтах застосовувати повторні посіви;

* система обробітку грунту має бути диференційованою. Зважаючи на різноманітність ґрунтового покриву меліорованих грунтів та різний рівень їхньої окультуреності, вона повинна бути спрямована на створення оптимальних, комфортних умов для росту і розвитку сільськогосподарських культур;

* для підтримання бездефіцитного балансу гумусу слід вносити по 14–18 т органічних добрив на гектар ріллі в сівозміні. Для цього можна використовувати всі їхні наявні види. Мінеральні добрива потрібно вносити з розрахунку на заплановану врожайність на кожному полі;

* на грунтах з підвищеною кислотністю необхідно проводити систематичне вапнування.

Виконання таких заходів дає змогу одержувати високі врожаї і підтримувати ефективну родючість грунтів, уникаючи негативних наслідків їхнього використання.

З метою обгрунтування перспектив подальшого розвитку меліоративних робіт, реконструкції меліоративних систем, виділення об'єктів ренатуралізації, взяття на облік і охорони торфових та сапропелевих ресурсів, рідкісних ягідних та лікарських рослин, болотної птиці і фауни, виникла нагальна необхідність агроекологічної інвентаризації всіх земель меліоративного фонду. Особливе значення має дослідження умов стійкості гідроморфних ландшафтів і розв'язання проблеми адаптивних систем їхньої меліорації.

Екологізація гідромеліорацій та меліоративного землеробства нині ставить такі вимоги, як максимально можливе підтримання природної динаміки процесів у водотоках, захист від ерозії та відкладання наносів, забезпечення чистоти вод, грунтів, рослин, охорону їх від можливого забруднення залишками агрохімікатів й іншими токсикантами.

Екологічна саморегуляція гідроморфних ландшафтів зберігається і навіть поліпшується, якщо меліорацією охоплюється тільки їхні окремі (локальні) ділянки, ґрунтовий покрив яких характеризується високою потенційною родючістю. При цьому слід залишати окремі озерця, старорічища й особливо ті, що прилягають безпосередньо до водотоків. Важливе значення має проектування окремих відрізків водотоків з різними похилами та поперечними перетинами русла. На вузьких відрізках доцільно влаштовувати кам'яні перепади для збагачення води киснем і поліпшення умов поширення природної фауни. Екологічне значення мають спеціально влаштовані ніші на каналах для риб і гніздування птахів, а також дерново-чагарникова рослинність, яку залишають чи штучно насаджують уздовж водотоків, де лінійні форми насаджень гармонійно поєднуються з куртинними.

Потреби охорони довкілля вимагають раціональної експлуатації водопровідної мережі. При цьому дуже важливо вчасно виконувати окремі види робіт з технічного догляду за функціонуванням меліоративної системи.

Таким чином, перехід на проектування мозаїчної структури меліорованого гідроморфного ландшафту слід розглядати як єдиний і безальтернативний шлях до гармонізації продуктивних та еколого-відтворних функцій ґрунтового покриву гумідних територій.