6.2. Агротехнічні умови підвищення ефективності осушувальних меліорацій

6.2.1. Особливості грунтового покриву в гумідній зоні та напрями його використання

Ґрунтовий покрив гумідної зони України характеризується великою різноманітністю. Це зумовлено вологим і м'яким кліматом, неоднорідністю гранулометричного складу ґрунтоутворювальних та підстилаючих порід, добре розвиненим мезо- і мікрорельєфом, близьким рівнем ґрунтових вод. Складність структури грунтового покриву регіону визначається типологічним різноманіттям грунтів і їхнім різним поєднанням, причому ареали їх невеликі, але комплексні. Строкатий розподіл грунтів може ще більше ускладнюватись у зв'язку із проведенням осушувальних меліорацій грунтів.

Найбільш поширеними є дернові глейові, дерново-підзолисті, лучні, дернові, лучно-болотні, світло-сірі, сірі лісові та торфові грунти. Мінливі умови водного живлення і різноманітність грунтового покриву ускладнюють ведення осушувальних меліорацій. Осушування викликає корінні зміни властивостей грунтів, що істотно впливає на їхню родючість.

Переважна більшість осушуваних гідроморфних грунтів характеризується незадовільними агрофізичними властивостями і низьким рівнем природної родючості. В умовах стійкої сухої погоди ці грунти швидко втрачають продуктивну вологу. Тому формування оптимального водно-повітряного режиму досягається тут не тільки одностороннім відведенням надлишкової вологи, а й своєчасною подачею додаткової вологи в посушливі періоди вегетації. Істотно підвищити ефективність меліорації перезволожуваних грунтів та рівень її екологічної надійності можуть тільки осушувально-зволожувальні системи.

Характер ґрунтового покриву відіграє першочергову роль у виборі структури посівів, особливо при визначенні рівня насиченості сівозмін інтенсивними культурами, створенні високопродуктивних багаторічних культурних сіножатей і пасовищ. Сучасна концепція меліорації грунтів вимагає гармонійного поєднання агровиробничих функцій ґрунтового покриву з екологічними. В цьому відношенні важливе значення має характер розташування окремих видів грунтів та агрономічно близьких їхніх груп на даному полі, тобто оцінка і врахування структури ґрунтового покриву.

Усі структури ґрунтового покриву гумідної зони України охоплюють істотно відмінні між собою грунтово-екологічні райони, характеризуються високою різноманітністю та різною типологією. В узагальненому вигляді можна виділити три основні типи структури ґрунтового покриву, а саме:

агрономічно однорідний ґрунтовий покрив;

агрономічно неоднорідні, але сумісні грунтові покриви;

агрономічно несумісні покриви.

До агрономічно однорідних належать площі, де на різних ділянках ґрунтового покриву можна застосувати однакові чи схожі комплекси агротехнічних та меліоративних заходів і одержувати стійкі врожаї сільськогосподарських культур. Такі структури можна включати до складу одного поля, виробничої ділянки.

До агрономічно неоднорідних, але сумісних ґрунтових покривів належать території, на яких можна застосовувати однотипні комплекси заходів, хоч урожайність сільськогосподарських культур буде істотно відрізнятись. Наприклад, комплекси дерново-підзолистих глейових і дернових оторфованих глейових. Вирівнювання ґрунтового покриву шляхом культуртехнічних заходів вимагає великих затрат і не завжди є екологічно надійним.

До агрономічно несумісних належать території, які вимагають якісно різних систем меліоративних і агротехнічних заходів. На таких ділянках неможливе проведення обробітку грунту і сівби культур в одні і ті самі строки. Наприклад, комплекси дерново-підзолистих грунтів підвищених ділянок з гігроморфними грунтами улоговин, блюдець. Агрономічне несумісні грунтові покриви не повинні включатись в інтенсивне сільськогосподарське виробництво, а використовуватись винятково під високопродуктивні сінокоси, пасовища та чагарникові насадження.

У поліській частині найбільш поширені агрономічне неоднорідні та несумісні типи ґрунтового покриву. Однорідні торфові масиви внаслідок інтенсивного використання (під орні землі) і спрацювання торфу з часом можуть теж перейти в агрономічне несумісні через ускладнення структури ґрунтового покриву. У зв'язку з цим на Поліссі розорюваність грунтів повинна бути найменшою порівняно з іншими зонами. Гідротехнічна меліорація при цьому має враховувати напрям їхнього подальшого сільськогосподарського використання.

При визначенні доцільності та першочерговості реконструкції осушувальних систем ділянки сильно неоднорідного ґрунтового покриву в межах таких систем повинні відводитись під залісення, створення чагарникових плантацій. Неоднорідні, але агрономічно сумісні типи структур ґрунтового покриву доцільно використовувати під луки та пасовища. Незначну частину глибоких і середньої глибини низинних торфовищ можна використовувати в лучно-польовій сівозміні, в структуру якої до 70% входять багаторічні трави.

Значна частина другого і третього типів структури ґрунтового покриву, які включають низькобонітетні види грунтів – верхові і перехідні торфовища, мінеральні грунти піщаного механічного складу без глинистих прошарків, а також радіоактивне забруднені, потребують ренатуралізації і виведення із складу меліорованих земель, їхнє призначення повинно бути у відтворенні тих екологічних функцій, які вони відігравали до проведення меліорацій.

У південних регіонах гумідної зони, де знаходяться переважно агрономічно однорідні потенційно родючі лучні глейові, сірі опідзолені оглеєні грунти, і де споруджено дренажні системи, осушувані масиви слід використовувати як орні землі з інтенсивними технологіями вирощування сільськогосподарських культур.

При застосуванні комплексу заходів з хімічної меліорації, гу-мусовідтворення та оптимізації водно-повітряного режиму такі площі відводять під технічні і зернові культури.

Високозольні карбонатні торфовища, розташовані переважно в заплавах річок, потрібно використовувати для вирощування багаторічних трав.

Крім наведених критеріїв використання земель, необхідно підвищувати екологічний потенціал ландшафтів, оскільки широкомасштабні меліоративні перетворення в умовах неоднорідного рельєфу і водозборів малих річок зменшують можливість рекреаційного використання територій та їхнє екологічне значення. Тому при використанні меліорованих територій слід передбачати спеціальні зони збереження в природному стані окремих ділянок гідрографічної мережі, рослинності, водоохоронних та протиерозійних чагарниково-деревних насаджень. Такі заходи зможуть підвищувати стійкість меліорованих агроландшафтів до антропогенних навантажень, а також їхню загальну продуктивність.