Частина і тема і. Вступ

_________________________________________________________

1. Предмет і завдання курсу, його роль у професійній діяльності.

2. Літературна мова як складова загальнонаціональної мови.

3. Українська мова – державна мова України.

_________________________________________________________

1. Згідно зі статтею 10 Конституції України і статтею 11 «Закону про мови» мовою роботи діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова.

Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» покликаний забезпечити професійно-орієнтований характер мовлення студента й містить головні теоретичні відомості, що стосуються ролі мови в житті суспільства, огляд історії розвитку української літературної мови та розвитку її стилів. У цьому курсі з’ясовуються особливості офіційно-ділового стилю (ОДС) та специфіка документа; особливості усного ділового спілкування.

Ділове мовлення – це форма професійного мовлення. Оскільки професій є чимало, то в кожному конкретному випадку потрібно пристосовувати це мовлення до конкретного фаху. Кожна професійна сфера поєднує в собі мовленнєвий етикет, свідоме розуміння й правильне користування термінологією, вміння правильно оформляти відповідну документацію, високий рівень культури мови (володіння мовними нормами).

Метою курсу є навчити студентів правильно користуватися галузевою науковою термінологією, ознайомити з різними видами мовних норм та виробити практичні навички їх використання, дати поняття мовленнєвого етикету та доречності вживання його формул, грамотно оформляти конспект, курсову й дипломну роботу; ознайомити студентів із особливостями офіційно-ділового та наукового стилів сучасної української літературної мови, опанувати ключові моменти ділового усного й писемного мовлення.

Основне завдання курсу – сформувати високий рівень комунікативної культури у сфері професійного спілкування в усній і писемній формах; виробити навички практичного володіння мовою в різних видах мовленнєвої діяльності в обсязі тематики, зумовленої професійними потребами на основі використання лінгвістичних методів опрацювання фахових текстів.

До завдань курсу також належить:

- ознайомлення студентів зі стильовою диференціацією сучасної української літературної мови, її джерелами й умовами існування;

- ознайомлення з офіційно-діловим та науковим стилями як функціональними різновидами літературної мови;

- вивчення стильових засобів творення офіційно-ділових та фахових текстів, мовних і позамовних чинників їх вибору;

- вивчення українського мовного етикету як складника культури мови особистості;

- прищеплення навичок добору стилістично доречних мовних засобів через їх зіставлення з наявними варіантами.

Передумовою виконання названих завдань курсу є передусім знання правил мови, вміння використовувати мову відповідно до ситуації, засвоєння вимог щодо укладання документів.

Мовна культура є основною ознакою культури людини і разом з тим її складником. Чим вищий рівень мовної культури людини, тим вищий її творчий потенціал.

Розвиток мови особистості – непростий процес. Лише людина, яка невпинно працює над оволодінням мовою, повсякчас прагне правильно говорити, виявити в усному й писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності.

Особливістю сучасної мовної ситуації є існування розвиненої літературної мови, здатної обслуговувати всі сфери суспільного життя, і неповноцінне побутування розмовного мовлення у великих міських центрах. Таку ситуацію мовознавці характеризують як асиметричний масовий білінгвізм, а явище, яке він породжує, називають інтерференцією, - відхилення від норми і системи однієї мови під упливом іншої.

Інтерференція належить до звичайних явищ у розвитку мов, особливо в прикордонних областях з великою активністю дії міжмовних контактів. Однак за нерівноправних стосунків двох мов, «коли одна з них загарбує простір іншої, поглинаючи її, - як зауважує Л.Масенко,- однобічна інтерференція переростає в змішування двох мов, що відбувається в усному спілкуванні носіїв мови, яка витісняється.Руйнація її системи пронизує всі мовні рівні – і фонетику, і лексику, і граматику, але… найсильнішого розладу зазнають норми вимови» [19, c. 26].

Окрім того, упродовж століть Україна зазнавала спланованих акцій геноциду, голодомору, лінгвоциду й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони, постанови і розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відчутні й у сучасній мовній ситуації в Україні й в окремих її регіонах. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах утворився її своєрідний покруч «суржик» (суміш зерна, пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса, борошно з такої суміші).

Під цим поняттям, – як зазначає О.Сербенська, – розуміють мішанину залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість, це мішанина двох мов – української та російської, якою говорить значна частина людності України. Така скалічена мова притуплює людину, зводить її мислення до примітиву. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Низький рівень мовної культури – ознака обмеженості, вияв невміння виражати свої думки і сприймати чужі; від такої людини не можна очікувати творчості, нешаблонності в мисленні й діяльності. Культура мови – це вміння сказати в переконливій формі потрібне слово в потрібний час. Отже, суржик – це мішанина двох мов, яка виникає в результаті тривалої русифікації, частого вживання русизмів.

Виявом мовної культури на виробництві, в професійній діяльності, в ділових документах є, безперечно, знання офіційно-ділового стилю та вміння ним користуватися, свідоме ставлення до слова, вміння вибирати його відповідно до мети, завдань і ситуацій спілкування.

Культура мови в офіційних стосунках повинна бути прерогативою, в першу чергу, діалогів сучасних фахівців, якщо вони справді дбають про свій фаховий престиж.

«Чи багато з тих, хто активно оперує мовою, усвідомлює, що мова перебуває сьогодні на критичному роздоріжжі не лише в тому – бути їй чи не бути, а й у виборі своєї майбутньої структури, і кожний з нас, вибираючи ті чи ті слова й форми, голосує за те, якою вона буде. Ми, звичайно не уявляємо собі, наскільки кожен із нас відповідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малій дозі» [11, 206].

2. Володіючи мовою своїх батьків як універсальним засобом спілкування, людина користується не всіма виробленими засобами і способами їх поєднання, а вибирає з існуючих найдоцільніші, пристосовує їх до умов спілкування. Такий відбір засобів, їх поєднання відбуваються з урахуванням умов і форм спілкування (де? як?) змісту і мети розмови (що? і для чого?), адресата (кому?).

Мова всього народу, всіх його верств становить собою загальнонаціональну, або загальнонародну мову.

Загальнонаціональна мова існує в усній та писемній формах. Писемні різновиди не можуть нормально функціонувати без усного мовлення, що є основою писемної мови. Характерною особливістю усної мови є наявність різновидів: діалектів, так званого міського койне, і різних жаргонів – соціальних, вікових, зокрема молодіжного жаргону, який ще називають сленгом, та ін. Усі ці різновиди перебувають у постійному русі й взаємодії. Тому звуження сфери побутування мови негативно позначається на її розвиткові.

Змінюючи компоненти спілкування, людина змінює й форму висловлювання, що й призводить до варіювання мови, її диференціації.

У мовознавстві розрізняють чотири типи варіювання, диференціації мови: часове, просторове, соціальне, функціонально-стильове.

Із часовою зміною мови пов’язані такі історичні типи: мова племені, мова народності, мова нації. Ці типи різняться послідовністю існування й удосконаленістю структур. Просторове варіювання мови виражається через існування територіальних різновидів: діалектів, говорів, говірок.

В Україні є три головних наріччя – південно-східне, південно-західне, північне, які відрізняються лексичним складом, фонетичними та морфологічними відмінностями.

Використання мови в різних суспільних сферах життя людини спричинило функціонально-стильовий поділ із типовим для кожного із них способом мислення, формою діяльності, позамовними засобами і способами втілення.

Отже, національна мова є явищем, що має різні складники, які в свою чергу утворюють певну ієрархію, яку можна зобразити схемою:

Літературна мова

діалектизми

жаргонізми

просторіччя

Діалект (від гр.dialektos – розмова, говір, наріччя) – різновид загальнонародної мови, яким розмовляє частина нації, пов’язана територіальною спільністю. Діалект, або наріччя, об’єднує групу говорів, пов’язаних між собою рядом спільних ознак, невластивих іншим говорам.

Жаргон ( від фр. qargon «базікання») – лексикон розмовного стилю людей, пов’язаних певною спільністю інтересів.

Просторіччя – лексика, що перебуває на межі літературного вжитку, а то й виходить за цю межу.

До цієї категорії належать слова перекручені з погляду лексичних норм, (транвай, кіоска); слова з різко зниженим експресивним забарвленням; (випендрюватися, коровище); невмотивовані русизми.

Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова відшліфована форма національної мови, яка є взірцевою і має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на підставі писемної, художньо-закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації.

Початки новітньої української літературної мови закладено в першій половині ХІХ сторіччя у творах українських письменників, що спиралися у своїй творчості на києво-полтавські говірки. Ці говірки мають перевагу, по-перше, тому, що вони постали із схрещення головних дотогочасних говірок, а водночас позбулися архаїзмів (застарілих слів), які ускладнювали фонетичну й граматичну систему мови. По-друге, тому, що саме ці території стали тоді осередком найшвидшого культурного і економічного розвитку України. Формування основ новітньої української літературної мови закінчилося творчістю Т.Шевченка, який мову своїх творів засновував на використанні відомих йому різних говірок і старої літературної традиції.

Після того українська літературна мова вбирала в себе різні елементи – слова, граматичні форми, синтаксичні конструкції – з різних українських говірок (а також із чужих мов) і таким чином, зберігаючи свою києво-полтавську основу, зробилася мовою всеукраїнською. Норми її, що поступово вироблялися, й були відтворені в мові найкращих майстрів українського слова – письменників, публіцистів і науковців.

Головними ознаками української літературної мови, – за І. Огієнком, – є:1) чистота, відсутність діалектних нашарувань у лексиці й граматиці; 2) наявність єдиного правопису, укладеного вченими мовознавцями; 3) народність у широкому розумінні слова на відміну від простонародності; 4) уживання запозичених слів за традицією літературної мови; 5) уникнення запозичень у тих випадках, де є відповідні українські слова; зокрема русизмів та полонізмів, які занечищують мову; 6) уникнення архаїзмів; 7) збагачення словникового запасу літературної мови новотворами, що є легко зрозумілими і утвореними за законами мови; 8) ясність стилю, яку в українській мові варто досягати за допомогою складносурядних, а не складнопідрядних речень, уникнення варваризмів та неологізмів; 9) плекання культури літературної мови; 10) багатство фразеології; 11) правильність, що ґрунтується на знаннях основ літературної мови; 12) орієнтування на західноєвропейські традиції.

3.У процесі розвитку багатонаціональної держави виникає проблема державної мови, яку звичайно визначають як мову більшості корінного населення країни. Державною визначено літературну українську мову, оскільки в Україні корінною національністю є українці.

Статус державної мови визначає обов’язкове використання її в різних галузях діяльності, що мають ознаки офіційності: державній, політичній, господарсько-управлінській, науково-освітній, культурній. Це означає, що українська мова функціонує в законодавстві, дипломатичній сфері, діловодстві, науці, освіті, засобах масової інформації, культурі.

Водночас держава враховує інтереси багатонаціонального населення України, надаючи кожній нації чи народності право реалізувати свої комунікативні потреби рідною мовою. Що також відображено в 10 статті Конституції України: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

Відповідно до цього положення в місцях компактного проживання громадян різних національностей працюють національні дошкільні та дитячі культурно-освітні заклади, школи та класи з національною мовою викладання, газети, радіо-та телеканали тощо.

Реалізації положень Конституції України мають сприяти конкретні дії уряду, зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 02.10.03 за №1546 «Про затвердження Держаної програми розвитку та функціонування української мови на 2004 – 2010 роки».

Мета цієї програми – створення відповідних умов для розвитку й розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України.

Згідно з вимогами Державної програми Міністерство освіти та науки України розробило заходи щодо реалізації зазначених у ній положень і завдань.

У цих заходах передбачено:

• розробити та впровадити механізм використання української мови державними службовцями в процесі виконання ними службових обов’язків;

• привести навчально-виховний процес у всіх типах навчальних закладів у відповідність до вимог законодавства України про мови;

• забезпечити підготовку й видання підручників та навчальних посібників з української мови для вищих навчальних закладів із урахуванням напрямів підготовки фахівців;

• створити відповідні умови для вивчення української мови як українцями, так і громадянами інших національностей у вищих навчальних закладах України.

І Закон «Про мови», і Державна програма розвитку української мови передбачають володіння українською мовою на достатньому фаховому рівні. Демократичній Україні потрібні справді національні – за інтересами, культурою і, звичайно, мовою – кадри.