- •Міністерство освіти і науки україни
- •Професійна мова економіста
- •Передмова
- •Частина і тема і. Вступ
- •Питання для самоконтролю
- •Тема іі. Норми української літературної мови
- •Питання для самоконтролю
- •Тема ііі. Стилі сучасної української мови
- •2. Точність формувань, гранична чіткість висловлюваної думки.
- •3. Логічність і аргументованість викладу.
- •Проголошення незалежності україни
- •Проголошує
- •Міністерство освіти і науки України харківський національний економічний університет
- •Питання для самоконтролю
- •Тема іv. Сучасний діловий документ та його призначення
- •Питання для самоконтролю
- •Тема V. Текст як основний елемент ділового документа
- •Питання для самоконтролю
- •Тема VI. Письмові роботи наукового стилю
- •Питання для самоконтролю
- •Тема vіі. Переклад економічних текстів
- •Питання для самоконтролю
- •Тема vііі. Нормативність усного професійного мовлення
- •1. Чергування у — в.
- •2. Чергування і — й.
- •Питання для самоконтролю
- •Тема іх. Культура міжперсонального спілкування
- •Питання для самоперевірки
- •Частина іі Практичне заняття 1.
- •Автобіографія
- •Практичне заняття 2
- •Характеристика
- •1985 Року народження, студентки
- •61028, М. Харків 28,
- •Практичне заняття 3
- •08500,Київська обл.,
- •Практичне заняття 4
- •Практичне заняття 5
- •Практичне заняття 6.
- •Протокол
- •Практичне заняття 7
- •Витяг з протоколу № 5
- •3. Заслухавши:
- •Практичне заняття 8.
- •Про командировку
- •Деканові ф-ту менеджмента і маркетингу
- •Практичне заняття 9
- •Харківський національний економічний університет
- •19.10.04 М. Харків
- •Практичне заняття 10
- •Зверніть увагу!
- •Зверніть увагу!
- •Витяг з наказу
- •Витяг з наказу
- •Практичне заняття 11.
- •Правопис і відмінювання числівників. Форми займенників у ділових текстах. Явище паронімії у ділових текстах. Акт (ревізії).
- •Ват “Харківська бісквітна фабрика”
- •Практичне заняття 12.
- •Доручення
- •Розписка
- •Практичне заняття 13.
- •Контракт з науково-педагогічним працівником Харківського національного економічного університету
- •Загальні положення
- •Права педагогічного працівника
- •Обов’язки працівника
- •4. Оплата праці та соціально-побутове забезпечення педагогічного працівника
- •5. Обов’язки закладу освіти
- •6. Зміни та розірвання контракту
- •7. Відповідальність сторін і вирішення суперечок
- •8. Адреси сторін. Інші відомості
- •Практичне заняття 14
- •Договір № Про виготовлення реклами
- •Предмет договору
- •Обов’язки сторін
- •3. Відповідальність сторін
- •4. Оплата робіт
- •5. Розгляд суперечок
- •6. Термін дії договору
- •7. Інші умови
- •8. Банківські реквізити та юридичні адреси сторін
- •На постачання друкованої продукції
- •Юридичні адреси та реквізити сторін:
- •Практичне заняття 15.
- •Зверніть увагу!
- •Трудова угода
- •1. Предмет угоди
- •Предмет угоди
- •Практичне заняття 16
- •Типові мовні звороти
- •Короткий російсько-український тлумачний словник економічних термінів
- •Список використаної та рекомендованої літератури
Питання для самоконтролю
1. Назвіть види перекладів.
2. Про що слід пам’ятати перекладаючи з російської мови на українську?
3. Як перекладаються активні і пасивні дієприкметники?
4. Як перекладаються віддієслівні іменники та прикметники?
5. Як перекладаються словосполучення з прийменником ПО?
6. Що таке калька?
7. Назвіть види калькування.
Тема vііі. Нормативність усного професійного мовлення
_________________________________________________
Орфоепічні норми української мови.
2. Акцентуаційні норми.
3. Милозвучність мовлення.
_________________________________________________________
1. Орфоепія — це система загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують звукове оформлення мови відповідно до національних норм. Норма визначає літературну мову.
Щоб говорити правильно, треба, в першу чергу добре знати структуру мови, але говорити правильно ще не означав говорити добре — для доброго мовлення необхідне й уміння підібрати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант літературної мови.
Українська літературна мова, як і кожна літературна мова, має усталені орфоепічні норми, що є обов'язковими для всіх, хто розмовляє нею.
Розглянемо найважливіші норми української літературної вимови.
1. Голосні [а], [у], [і] завжди вимовляються чітко і виразно як під наголосом, так і в не наголошеній позиції: [с'ад'], [пйат'], [л'убл'у], [ден'], [пен1], [задачі], [бувати].
2. Ненаголошений [є] вимовляється з наближенням до [и]: несла — [ве"се], [неисла ], під наголосом — чітко: [села], [весни].
3. Голосний [и] під наголосом завжди вимовляється чітко; [мир], [пи'сар], в ненаголошеній позиції — наближено до
[є]: [пи*сати], [жиет':ев'і], [ми'слител'].
4. Ненаголошений [о] здебільшого не змінюється у своїй вимові: [коса], [роса], [лоза], лише перед складом з наголошенням [у] в основі слова звук [о] вимовляється з наближенням до [у]: [ко*жух], [гоглубка].
Приголосні звуки.
1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [г], [з], [ж], [дж], [дз] у кінці слова в українській літературній мові не оглушуються: [граб], [н'іж], [ворог], [в'із], [д'іді. У російській мові оглушення в кінці слова є нормою: дуб — [дуп], сторож — [сторош].
2. Префікс роз- і прийменник-префікс без — у вимові може зберігати і втрачати дзвінкість [з]: [без тебе] і [бес тебе], [пи'сати].
3. Прийменник і префікс [з] перед глухими приголосними вимовляється глухо: [аским], [з°нол'а].
4. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова вимовляються дзвінко: боротьба — [бород'ба], молотьба — [молод'ба], просьба — [проз'ба].
5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф] у кінці слова і перед [а], [о], [у], [є], [и] вимовляються твердо: [гриб], [виступ], [фабрика], [миша].
6. Звук [в] в українській мові ніколи не оглушується, а навпаки, єоноризується: [заутра], [кроу] / у російській мові — [кроф'], [л'убоф1].
7. Звук [р] в українській мові завжди твердий в кінці слова і складу: [сейкретар], [л'ікар], [харк'іу], [воротар].
8. Звук [л] в українській мові вимовляється твердо перед [а], [о], [у], [лог'іка], [лукавий], [лектор].
9. Шиплячі [ж], [ч], [ш], {дж] в українській мові тверді [н'іч], [р'іч], [чути], [че"твер], [широко].
10. Зубні приголосні [з], [п], [с], [н], [д], [т] перед дальшими м'якими приголосними можуть пом'якшуватися: світ — [с'в'іт], сльози — іс'л'ози], цвіт — [ц'в'іт].
Культура української вимови
1. Вимова голосних звуків у словах іншомовного походження в основному не розходиться з нормами вимови слів української літературної мови. Проте у їх вимові є деякі особливості. Головні з них такі:
а) ненаголошені [о] перед складом з [у] вимовляється чітко, виразно і ніколи немає відтінку звуку у: [документ];
б) ненаголошений [є] на початку слова і після голосного в середині слова також вимовляється чітко, виразно: [експресі, [екстерн], [ефекг].
В українській літературній мові не допускається вживання [і] замість [и]: [інст'ітут] замість [інститут].
2. Голосний [і] в середині слова після іншого голосного завжди йотується: [егоЙІзм], [архайізм] — егоїзм, архаїзм.
На початку кореня після голосного, який належить до префікса або є сполучним звуком у складеному слові, голосний [і] не йотується: [антиімперіалізм].
3. Приголосний звук перед [є] в словах іншомовного походження, як і у власне українських словах, вимовляється твердо: [генезис]; [геній].
4. Звук [г] незалежно від його походження з [Ь] чи з [д] у словах, запозичених з інших мов, вимовляється як гортанний фрикативний приголосний [її]: [аванЬард], [аЬроном).
5. У деяких словах української мови запозичені слова зберігають проривний дзвінкий: [ґрунт], [обґрунтувати],
[ґудзик], [ґатунок].
2. У процесі мовлення склади в словах вимовляються неоднаково, один з них виділяється у вимові. Це здійснюється за допомогою артикуляційних засобів – посилення напруженості мовленнєвого апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості звучання. Таке фонетичне виділення одного із складів називається словесним наголосом, або, за інтернаціональною термінологією, акцентом. Звідси назва науки про наголос – акцентологія – і відповідно назва норм наголошування – акцентні норми.
Наголошування в українській мові підпорядковане усталеним правилам, які відображені в різноманітних словниках (тлумачних, термінологічних, орфографічних, орфоепічних). Однак у практиці усного мовлення можна спостерігати багато грубих порушень цих норм. Такі порушення бувають викликані впливом інших мов (російської, польської, румунської, угорської тощо), місцевих говірок, а також можуть бути пов’язані з недостатнім монокультурним рівнем носіїв мови, бідністю їх словникового запасу, відсутністю навичок нормативного наголошування.
Правильне, нормативне наголошування є необхідною ознакою високої культури мовлення, а отже, і високої загальної культури мовця. Особливо це важливо для вчителя, якого і учні, і населення традиційно сприймають як носія культури, освіченості, інтелекту. Тому так прикро буває чути від учителя наголошування типу: український замість український, старий замість старий, новий замість новий, бюлетень замість бюлетень, квартал замість квартал, каталог замість каталог і под. Така словесна неохайність часто свідчить не лише про низький рівень культури, а й про невисокий фаховий рівень, адже культура і фахова досконалість – явища взаємопов’язані. Отже, надзвичайно важливо постійно звертати увагу на наголос у словах, прислухатись до виступів людей, які подають зразки нормативного мовлення (письменників, акторів, дикторів телебачення і радіо, науковців), працювати зі словниками.
Як і в більшості слов’янських мов, в українській мові наголос різномісний, або вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова. Наприклад, є слова, у яких наголос падає на останній склад (вода, ріка, принести), на передостанній (читати, красивий, десятикласники), на третій від кінця (походження, розбалансований, накидати), на четвертий від кінця (обслуговувати, командування), на п’ятий від кінця (приєднуватися) і т. ін. Є мови, де наголос закріплений: у французькій мові, наприклад, він на останньому складі, у чеській – на першому, у польському – на передостанньому. Переважно на передостанньому складі наголос в італійській, іспанській та румунській мовах.
Друга важлива особливість українського наголосу – його рухомість. Це означає, що наголос може змінюватися в різних формах одного й того ж слова: стіна – стіни, земля – землю, зробити – зроблю – зробиш. Переміщення наголосу відбувається не хаотично, а регулюється певними граматичними закономірностями. У лексичному складі мови можна бачити цілі групи слів з однаковою схемою розміщення наголосу у граматичних формах. Наприклад, слова сестра, трава, межа в усіх формах однини мають наголос на закінченні (сестри, сестрі, сестру, сестрою), а в формах множини – наголос на основі (сестре, сестрам, сестер, сестрами). Іменники типу земля, рука, нога, зима теж мають наголос на закінченні у відмінкових формах однини, за винятком знахідного відмінка, де наголос переміщується на основу (землі, землю, землею). На відмінку від таких слів, іменники типу книга, доля, ніша в усіх відмінкових формах однини та множини мають наголос на основі. Вважають, що такі групи мають нерухомий наголос.
Словесний наголос може виконувати функцію диференціації слів або їх граматичних форм.
Особливу увагу треба звернути на ті випадки, коли наголос є засобом розрізнення значень багатозначного слова. Неправильне наголошування може призвести до нерозуміння висловленого. Наприклад, слово виховання має два значення: виховання як процес, дія, яка продовжується (виховання дитини починається з дня її народження), і виховання як результат процесу (він одержав добре виховання). Так само розрізняємо виконання як процес (виконання плану йде успіщно) і виконання як закінчена дія, результат (доповіли про виконання плану). Також наголос допомагає диференціювати об’єднання у значенні організація, товариство, спілка (статут об’єднання) і об’єднання у значенні дія (відбулося об’єднання сил); обладнання у значенні сукупність механізмів, приладів, пристроїв (нове обладнання) і обладнання у значенні дія (закінчено обладнання кабінету).
Наголос також може розрізняти слова з різним лексичним значенням. Такі слова є різновидами омонімів, вони мають назву омографи (однакове написання, але різне звучання внаслідок різного наголошування): вигода (діяти з вигодою) і вигода (квартира з вигодами); похідний (похідний рюкзак) і похідний (похідний від іменника); лікарський (лікарська допомога) і лікарський (лікарська рослина); вітряний (вітряний день) і вітряний (вітряний двигун). Необхідно правильно наголошувати подібні слова, щоб уникнути непорозуміння.
Словесний наголос виконує й форморозрізнювальну функцію. Найчастіше наголос виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини. Наприклад: свіжі новини — не чув новини, зелені поля — край поля, малі ріки —- берег ріки і под. Також наголос розрізняє дієслівні форми доконаного і недоконаного виду: почали засипати — треба засипати, будемо скликати — наказав негайно скликати. Звичайно, в наведених прикладах різниця в граматичному значенні підтримується контекстом, але наголошування теж відіграє свою важливу роль.
Таким чином, український наголос має ряд особливостей, знання яких сприяє удосконаленню усного мовлення.
Різномісність і рухомість українського наголосу значною мірою ускладнюють засвоєння акцентуаційних норм. Тому важливе значення має з'ясування закономірностей наголошування. Ці закономірності виявляють себе досить виразно, що дозволяє говорити про сталість системи наголошування в українській мові. Закономірності наголошування обумовлюють правила наголошування, які поширюються на групи слів. Розглянемо деякі з цих правил, насамперед ті, де найчастіше доводиться спостерігати порушення.
1) У двоскладових іменниках чоловічого роду, які в однині мають наголошений перший склад, у формі множини наголос пересувається на останній склад: автор — автори, вексель — векселі, комір — коміри, корпус — корпуси, округ — округи, паспорт — паспорти, пояс —- пояси, ректор — ректори, сектор — сектори, слюсар — слюсарі, трактор — трактори, ящик — ящики. Таке наголошування наявне в усіх відмінкових формах: округів, округам, округами, в округах. Водночас є незначна група іменників, які мають нерухомий наголос: вектор — вектори, глобус — глобуси, лебідь — лебеді, розмір —розміри, стельмах — стельмахи.
Рухомий наголос часто мають і трискладові іменники, які в однині мають наголошений перший або другий склад, а в множині функціонують з наголошеним закінченням. На такі слова слід звернути увагу, оскільки часто вони є назвами професій або звань: директор — директори, інспектор — інспектори, професор — професори, редактор — редактори, але: прибічник — прибічники, заступник — заступники.
2) Переважна більшість двоскладових іменників жіночого роду, які закінчуються на -ка, у відмінкових формах множини має наголос на закінченні. Наприклад: байка — байки, голка — голки, грядка — грядки, діжка — діжки, картка — картки, клітка — клітки, миска — миски, нитка — нитки, склянка — склянки, смужка — смужки, хатка — хатки, ручка (для писання) — ручки.
Водночас є іменники, у яких наголос залишається нерухомим: жменька — жменьки, кішка — кішки, папка — папки, пробка — пробки.
Переміщення наголосу у відмінкових формах множини можна бачити і в значній частиш трискладових іменників на -ка: вказівка — вказівки, говірка — говірки, колючка — колючки, пампушка — пампушки, пелюстка —- пелюстки, помилка — помилки, сорочка — сорочки, сторінка — сторінки. Разом з тим є чимала група трискладових іменників з накореневим наголосом у відмінкових формах множини: зав'язка — зав'язки, загадка — загадки, ділянка — ділянки, примітка — примітки, розписка —розписки.
Подібні особливості наголошування бачимо у відмінкових формах множини чотири- і п'ятискладових іменників на -ка: сторіночка — сторіночки, товаришка — товаришки.
3) Слід звернути особливу увагу на наголошування віддієслівних іменників середнього роду на -нн(я), частина яких досить активно функціонує в науковому та офіційно-діловому стилях мовлення. У більшості випадків такі іменники зберігають наголоси тих дієслів, від яких вони утворені. Це може бути наголошення на корені: дихати — дихання, кидати — кидання, налагодити — налагодження, уподобати — уподобання. Також подібні іменники можуть мати наголошений суфікс: запитати — запитання, навчати — навчання, пізнати — пізнання, повстати — повстання, поєднати — поєднання, послати — послання, придбати — придбання, читати — читання. Іменники, утворені від дієслів з наголошеним префіксом, наприклад, з префіксом ви-, ці іменники, як правило, мають наголошений префікс: видужати — видужання, викоренити — викоренення, вирахувати — вирахування, винищити — винищення. Такі іменники переважно означають завершену дію. Якщо ж іменники називають незавершену дію чи процес, наголос у них падає на корінь незалежно від того, як наголошене відповідне дієслово: видужувати — видужування, викорінювати — викорінювання, визискувати — визискування, вирівнювати — вирівнювання. Треба звернути увагу на деякі іменники з префіксом ви-, який у відповідному дієслові, як правило, наголошений, що не збігається з наголошуванням іменника: визнати — визнання, вигнати — вигнання, видати — видання.
Невелика частина іменників не зберігає наголос відповідного інфінітива: підвести — підведення, відомстити — відомщення, звести — зведення, цвісти — цвітіння і под.
4) У сфері прикметника слід звернути увагу на наголошування непохідних двоскладових прикметників. Значна частина їх уживається з наголосом на закінченні: блідий, малий, новий, нудний, пісний, рябий, рясний, стічний, старий, тісний, товстий, черствий. Під впливом російської мови подібні прикметники іноді наголошують неправильно. Водночас є чимало двоскладових непохідних прикметників, які мають наголос на корені: босий, вогкий, косий, тихий, цілий.
Викликає питання і наголошування ступенів порівняння прикметників. Якщо форми вищого ступеня походять від три- і багатоскла-дових прикметників, що мають наголос на корені або суфіксі, вони зберігають цей наголос: бурхливий — бурхливіший, вразливий — вразливіший, вродливий — вродливіший, ласкавий — ласкавіший, докладний — докладніший, хоробрий — хоробріший. Водночас є форми, утворені від трискладових прикметників з кореневим наголошенням, у яких наголос переходить на суфікс: веселий — веселіший, гарячий — гарячіший, красивий — красивіший, розумний — розумніший, цікавий — цікавіший, червоний — червоніший.
5) Кількісні числівники одинадцять, чотирнадцять наголошуються, як і інші слова даного типу. Цей наголос зберігають однокореневі збірні числівники: одинадцятеро, чотирнадцятеро. Якщо ці числівники виступають компонентом складного слова, то основний наголос падає на другу складову частину, а побічний — наголошує компонент на-: одинадцятикласник, чотирнадцятиповерховий.
Кількісні числівники шістдесят, сімдесят, вісімдесят мають наголос на другому компоненті, наголошування на першому складі ненормативне.
Відмінюючи кількісні числівники, слід звернути увагу на те, що числівники на -дцять і -десят мають наголошені закінчення -ох, -ом, -ма і -ома: одинадцятьох, одинадцятьом, одинадцятьма, одинадцятьома.
Числівник один (одна, одне, одно) може входити до складу стійких сполук, в яких можна спостерігати переміщення наголосу на перший склад числівника: всі до одного, одне до одного, один за одним, один по одному, одне одному, одні одним, ні одного, ні одному, один по одному, одне одному, одні одним, ні одного, ні одному, один одного, одна одну, одно одне, один за одного, одна за одну, одно за одне, один з одним, одна з одною, але: зрозумів з одного слова.
Порядковий числівник другий не змінює наголосу у відмінкових формах: другого, другому.
6) Особові займенники я, ти. він (вона, воно) без прийменників у відмінкових формах мають наголос на закінченні: зустрічав мене (тебе, його, її), дарував мені (тобі, йому). З таким же наголосом у відмінкових формах функціонує зворотний займенник себе: лаяв себе, дарував собі. Наголошування на корені, характерне для говірок західних областей України, не є нормативним. Коли форми родового та знахідного відмінка вживаються з прийменником, наголос переміщається на перший склад: у мене, яро тебе, на себе.
Займенники чий, який, котрий в усіх відмінкових формах мають наголошене закінчення: чийого сина, чийому учневі, якого числа, котрого з них, котра година, котрі з присутніх і т. д.
Слід звернути увагу на займенник ніякий, наголос якого не змінюється у відмінкових формах: ніякого, ніякому, ніяким, ні з яким, ні на якому і т. д.
7) У сфері дієслова досить часто виникають проблеми з наголошуванням особових та часових форм. Треба звернути увагу на дієслова з основою на приголосний, які мають наголошений елемент -ти: везти, вести, плести, завезти, привести, переплести і под. В особових формах та в формі минулого часу такі дієслова мають наголос на останньому складі: веду, ведеш, ведуть, ведемо, ведете, вела, вели і т. д. Наголошення на корені ненормативне.
Вимагають уваги і префіксальні похідні від дієслова іти. У формі першої особи однини простого майбутнього часу і наказового способу вони мають наголошене закінчення: відійду, перейду, обійду, зайду і т. д., відійди, перейди, обійди, зайди і т. д. У всіх інших особових формах наголос падає на основу {частіше на префікс): відійдеш, відійдете, перейдеш, перейдете, зайдемо, обійдемо і т, д. У формах минулого часу — наголос на закінченні або на суфіксі: відійшла, відійшли, відійшов і т. д.
Ми розглянули лише деякі закономірності наголошування слів, які належать до самостійних частин мови, акцентуючи на тих випадках, коли можливі порушення. Якщо виникають питання стосовно наголошування слів чи граматичних форм, слід звертатися до спеціальних праць та нормативних словників.
В українській мові досить частотним є варіативне наголошування в межах норми. Існують варіанти наголошування в усіх формах одного й того ж слова. Наприклад: оглядач і оглядач, оглядача і оглядача, оглядачеві і оглядачеві, оглядачем і ог-лядачем; господарка і господарка, господарки і господарки, господарці і господарці, господарку і господарку, господаркою і господаркою. Буває й так, що варіанти наголосу можливі лише в деяких формах слова. Наприклад: вишні, вишень і вишень, вишням, вишнями, на вишнях; гості, гостей, гостям і гостям, гостями і гостями /гістьми і гістьми, у гостях і у гостях.
Варіанти нормативного наголошування можуть розрізнятися за ознакою частотності вживання. Так, серед варіантів крихти і крихти, купки і купки частіше вживають форми з наголошеним коренем. Нормативні словники обов'язково фіксують варіативне наголошування, подаючи першим частотніший варіант, тобто той, якому слід віддавати перевагу.
Розглянемо деякі випадки варіативного наголошування граматичних форм в українській мові.
Як зазначалося вище, двоскладові іменники жіночого роду на -к(а) в формі множини здебільшого мають наголос на закінченні. Водночас є слова з варіативним наголошенням у відмінкових формах множини: ложки, ложок, ложкам, ложками і ложки, ложок, ложкам, ложками. Ця група слів досить чисельна: балки і балки, будки І будки, вудки і вудки, риски і риски, цятки і цятки, чайки і чайки. Як бачимо, на першому місці зазначений варіант з наголошеним закінченням. Подібну варіантність спостерігаємо і серед трискладових іменників: пам'ятки і пам'ятки, коробки і коробки, але: копанки і копанки.
Варіантне наголошування може мати значна група іменників чоловічого роду: апостроф і апостроф, вахтер і вахтер, дебаркадер і дебаркадер, доглядач і доглядач, доповідач і доповідач, користувач іІ користувач, наглядач і наглядач, позивач і позивач, призовник і призовник і т. д.
Слід звернути увагу на варіантне наголошування іменників середнього роду: межипліччя і межипліччя, межиріччя і межиріччя, межигір'я і межигір'я.
У сфері прикметника словники фіксують варіантне наголошування в словах: чималий і чималий, простий і простий, ясний і ясний, неясний і неясний.
Варіантне акцентування можуть мати і прикметники з суфіксом -ов(ий), утворені від іменників: пуховий і пуховий, загоновий і загоновий, корковий і корковий, гілковий і гілковий, затишний і (рідше) затишний, пружний і пружний, первісний і первісний, гомілковий і гомілковий, подарунковий і подарунковий, світанковий і світанковий, книжковий і книжковий, нафтовий і нафтовий, сливовий і сливовий, волошковий і во-лошковий, військовий і військовий, загальновійськовий і загальновійськовий, дніпровий і дніпровий, дністровий і дністровий і под.
Досить багато є прикметників з суфіксом -н(ий), які мають варіанти наголосу. Такі прикметники можуть бути утворені від іменників та дієслів: колісний і колісний, допоміжний і допоміжний, дошкульний і дошкульний, жадібний і жадібний, жалібний і жалібний, мандрівний і мандрівний, призовний і призовний. Якщо прикметники з суфіксом -н(ий) утворені від Іменників з варіантним наголошуванням, такі прикметники здебільшого зберігають варіанти наголосів: вугільний і вугільний, поташний і поташний, трапезний і трапезний і т. д.
Варіанти наголосу можуть мати і прикметники з суфіксом -ан-(-ян-); весняний і весняний, вощаний і вощаний, вовняний і вовняний, морк-вяний і морквяний, бавовниковий і бавовниковий, капустяний і капус-тяний, картопляний і картопляний, кахляний і кахляний, повітряний і повітряний і под.
Чимала група дієслів в українській мові має варіанти наголосу, які зберігаються в особових та часових формах: ніяковіти і ніяковіти, сивіти і сивіти, пліснявіти і пліснявіти, старіти і старіти, черствіти і черствіти і под.
Як бачимо, слова з варіантним наголошуванням складають значний прошарок української лексики. Ці слова належать до різних частин мови, мають різну морфемну будову, можуть мати варіанти наголосу в усіх формах словозміни і лише в деяких з них. Усе це вимагає від мовця уважного ставлення до наголосу, постійної роботи над удосконаленням свого мовлення.
3. В українській мові існують певні правила, за якими поєднуються звуки в мовленнєвому потоці. Ці правила спрямовані на те, щоб полегшити вимову для того, хто говорить, і сприймання для того, хто слухає. Українська мова уникає насамперед збігу голосних звуків. Тому ми говоримо ріка й озеро (а не ріка і озеро), були в Олега (а не були у Олега). Небажаним також є важкий збіг приголосних. Тому ми говоримо використовують у промисловості (а не використовують в промисловості), запишеш усе (а не запишеш все). Дотримання правил поєднання голосних та приголосних звуків забезпечує милозвучність мовлення.
Українська мова досягає милозвучності завдяки розвиненій системі варіантів різноманітних мовних елементів, які чергуються: прийменників (у—в, з— зі — із, над — наді, під — піді, перед — переді), сполучників (і — й), часток (би — б, же — ж), префіксів (від— віді-, над— наді-, об- — обі, під— піді-. в- — у-); постфіксів (ся- — сь), початкових та кінцевих звуків у словах (ужити — вжити, іти — йти, знову — знов). Вживання того чи іншого варіанту визначається його звуковим оточенням.
Розглянемо засоби милозвучності української мови.