Тема 12. Докази і доказування у цивільному процесі

Судове доказування в цивільному процесі – це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, спрямована на встановлення істини в конкретній справі та вирішення спору між сторонами.

Судове доказування як процесуальна діяльність має певні етапи і складається з певних елементів. Досягнення істини у справі неможливе без установлення фактичних обставин, вибору норми права (правової кваліфікації) і висновку про права та обов'язки сторін. Тому в доказовій діяльності слід розрізняти такі етапи: з'ясування фактичних обставин; висновки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів і відношень; правовий і фактичний висновок за справою в цілому.

Істина на кожному із трьох етапів доказування досягається у процесі використання тих чи інших елементів доказування, які складають його структуру. У теорії процесуального права як елементи доказування прийнято виділяти збирання, дослідження й оцінку доказів. Тобто зміст доказової діяльності тісно пов'язаний із метою доказування, яка полягає у встановленні істини у справі.

Розкриваючи поняття доказів, треба мати на увазі, що ЦПК України відрізняє докази як фактичні дані від процесуальних засобів доказування. Згідно зі ст. 27 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Джерела, які допомагають установити такі обставини, називаються засобами доказування.

У теорії цивільного процесуального права докази класифікують за такими підставами:

а) за джерелом їх отримання докази поділяють на особисті (джерелом доказів є люди – дані про факти отримують від сторін, третіх осіб, свідків) і речові (джерелом доказів є речі - це письмові і речові докази);

б) за засобом утворення докази поділяються на первісні (дані про факти отримують із першоджерела – дійсного документу, від свідка-очевидця) і похідні (дані про факти отримують із похідного джерела – наприклад, копія документа);

в) за характером зв'язку змісту доказів із тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі докази поділяють на прямі (прямо вказують на наявність чи відсутність шуканого факту) і непрямі (в сукупності дозволяють зробити правильний висновок про шуканий факт).Предмет доказування – категорія цивільного процесуального права, яка окреслює коло фактів матеріально-правового значення, що підлягають установленню для вирішення цивільної справи по суті, тобто тільки для вирішення питання про права й обов'язки сторін.

Саме таке поняття предмету доказування дозволяє суду правильно здійснити підготовку справи до судового розгляду, інші дії, спрямовані на забезпечення всебічного і повного дослідження обставин цивільної справи. Іноді в юридичній літературі вказують на те, що предмет доказування – це юридичні факти, обставини вимог і заперечень сторін. Слід зауважити, що коло обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній цивільній справі досить визначений. На його склад указує норма матеріального права, яку слід застосувати в даному конкретному випадку.

Таким чином, предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті.

Факти, які належать до предмету доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які встановлюються під час розгляду справи, однак не пов'язані з правильним вирішенням питання про права й обов'язки сторін.

Доказові факти – це неюридичні факти, які не підлягають відшуканню у справі, але на підставі яких можна зробити висновок про існування юридичних фактів.

Цивільно-процесуальне законодавство встановлює підстави звільнення від доказування.

Згідно зі ст. 61 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти, встановлені раніше судовим рішенням, що набрало чинності в одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи.

Факти, які згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.

Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані судом. Признання загальновідомості того чи іншого факту при розгляді цивільної справи повинне бути оформлене ухвалою суду, винесеною у встановленому порядку.

Формування доказового матеріалу в цивільній справі потребує залучення всіх необхідних доказів, однак воно виключає подання, витребування, дослідження доказів, які не належать до справи.

Ст. 58 ЦПК України передбачає, що суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Належність доказів інколи трактують не як правило з певним змістом, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення доказів до процесу. Найбільш доцільно вважати, що належність доказів - це правило поведінки, яке адресовано і суду, й усім суб'єктам доказування, які беруть участь у справі. Суд відповідно до правил належності повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. У законі не міститься вказівка на коло доказів, які повинні бути зібрані в тій чи іншій справі. Під час вирішення питання про належність доказів суд бере до уваги предмет доказування. Помилка суду у визначенні належності доказів призводить до збирання непотрібних доказів або до того, що не витребуються докази, які мають відношення до справи. Неповне ж з'ясування обставин у справі, згідно з п. 1 ст. 309 ЦПК України, є підставою для скасування рішення суду в касаційному порядку.

Окрім належності доказів, цивільне процесуальне законодавство передбачає і правило допустимості засобів доказування. Згідно з цивільним процесуальним законодавством наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, встановлюються засобами, передбаченими ст. 57 ЦПК України. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись жодними іншими засобами доказування. Правило допустимості в широкому плані закріплене в ч. 2 ст. 57 ЦПК України та припускає наявність певного кола засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані у справі, з тим щоб вони могли бути судовими доказами.

Правила допустимості у вузькому плані закріплені в ст. 59 ЦПК України та стосуються в першу чергу тих випадків, коли у справі можуть бути допустимі тільки певні засоби доказування з числа передбачених законом.

У поясненнях сторін і третіх осіб виділяють: повідомлення, відомості про факти, тобто докази, волевиявлення, судження про юридичну кваліфікацію правовідносин, мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті, вираження емоцій, настрою.

Особливістю пояснень сторін як засобів доказування є те, що сторони юридично зацікавлені в результатах справи та надання пояснень – їхнє право, а не обов'язок.

Суд не може обґрунтувати свої висновки лише на заявах сторін, не підкріплених жодними об'єктивними даними, і повинен запропонувати їм обґрунтувати свої твердження. Аналізуючи пояснення сторін, суд з'ясовує предмет доказування у справі, визначає закон, яким потрібно керуватися при вирішенні справи.

Визнання стороною факту звільнює другу сторону від доказування його, якщо суд визнає даний факт установленим. Судове визнання стороною факту може бути як усним, так і письмовим. Усна заява вноситься до протоколу судового засідання. Письмове визнання факту прилучається до справи.

Показання свідків як засіб доказування - це повідомлення суду свідком відомостей про обставини, які мають значення для встановлення істини у справі.

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Особа, яка просить про виклик свідка, повинна зазначати його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та обставини, які він може підтвердити.

Закон установлює усну форму свідчень свідків. Якщо зазначені вище свідки з'являються на засідання суду, який розглядає справу, їх слід допитати.

За злісне ухилення від з’явлення до суду, відмову від свідчень на суді і надання свідомо неправдивих свідчень свідок підлягає кримінальній відповідальності згідно зі ст.ст. 178, 179 КК України. Але слід зауважити, що згідно з Конституцією України кожен може відмовитись давати свідчення проти себе, членів своєї сім'ї та близьких родичів.

У судовому засіданні кожен свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали свідчень, не можуть бути присутні в залі засідання під час розгляду справи. Перед допитом свідка суд установлює його особу, попереджує про кримінальну відповідальність за надання свідомо неправдивих свідчень і за відмову давати свідчення.

Допит свідка починається з пропозиції головуючого розповідати все, що йому особисто відомо у справі, після чого першим йому ставить питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, що беруть участь у справі. Судді мають право ставити запитання свідку в будь-який час допиту. Кожний допитаний свідок залишається в залі засідання.

Допит свідків, які не досягли п'ятнадцяти років, і, на розсуд суду, неповнолітніх свідків від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років обов'язково проводиться за присутності педагога або близьких до свідка осіб (батьків, опікунів, піклувальників), якщо вони не зацікавлені в справі. Зазначені особи з дозволу суду можуть ставити неповнолітньому свідку запитання.

Показання свідків, зібрані в порядку судового доручення, оголошуються в судовому засіданні.

Письмові докази – це різного роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять відомості, які мають значення для справи.

У літературі письмові докази визначаються як предмети, на яких за допомогою знаків закріплено думки, що містять свідчення про факти, необхідні для вирішення справи.

У судовій практиці використовують різні види письмових доказів:

1) за суб'єктом формування – офіційні (акти, документи, які виходять від державних органів, підприємств, установ, службових осіб і громадських організацій) і неофіційні (документи, які виходять від громадян);

2) за змістом – розпорядчі (які містять вираження волі) і інформативні (які містять наявність або відсутність певних фактів);

3) за формою закріплення – прості і нотаріально засвідчені;

4) за характером і засобом формування – оригінал і копії.

Оригінали письмових доказів, які є у справі, на прохання осіб, що подали їх, можна повернути після того, як рішення суду набере чинності. Але у справі повинна залишатися засвідчена суддею копія письмового доказу.

Речовими доказами є предмети, які своїми властивостями свідчать про обставини, що мають значення для справи.

Речові докази можуть підтверджувати обставини невиконання договірних зобов’язань (виготовлення або продаж речі певної якості), порушення права власності (перебування речі в особи без правових підстав), учинення шкоди (пошкодження майна).

Речові докази, яких не можна доставити до суду, оглядаються на місці. Про проведення огляду на місці суд постановляє ухвалу. Про огляд на місці складається протокол, що підписується особами, які беруть участь у огляді.

Висновок експерта – це результат експертизи, тобто дослідження представлених судом об'єктів, яке проводиться експертом із метою встановлення обставин, що мають значення для справи.

Експертизу призначає суд своєю ухвалою. Призначаючи експертизу і встановлюючи коло питань, які слід поставити перед експертом, суддя або суд повинні з цього приводу врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відхилення питань, запропонованих особами, які беруть участь у справі, суд зобов'язаний мотивувати.

Висновок експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті них висновки й обґрунтовані відповіді на поставлені судом запитання.

Висновок експерта оцінюється поряд з іншими доказами і не має перед ними переваг. Разом із тим в оцінюванні висновку експерта є специфіка. У результаті оцінювання висновку експерта суд може признати його обґрунтованим і покласти в основу рішення. Якщо висновок експерта неповний, суд (суддя) може призначити додаткову експертизу. Якщо в суду виникають сумніви щодо достовірності висновку експерта, він може призначити повторну експертизу.