1. Інститут банкрутства підприємств в Україні.

Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також за­безпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможно­сті боржника або визнання його банкрутом стосовно державних під­приємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, здійснює державний орган з питань бан­крутства, який діє на підставі Положення, затвердженого у встанов­леному порядку.

Законодавство про банкрутство має виконувати три основні функції:

1) запобігати непродуктивному використанню активів підпри­ємств;

2) реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрут­ства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);

3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів. Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства — якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, що пред’явлені до боржника. Цього можна досягти так:

а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;

б) втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.

Господарський суд може застосовувати до боржника такі типи процедур:

а) ліквідаційні;

б) реорганізаційні;

в) санаційні.

До прийняття нового законодавства про банкрутство в Україні до­мінував перший метод. Проте в багатьох економічно розвинених країнах пріоритетною є санація, а не ліквідація підприємства-боржника. Новий закон передбачає більше можливостей для відновлення плато­спроможності боржника до і після порушення справи про банкрутство. Сутність банкрутства випливає з визначень, наведених у законо­давстві про банкрутство. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» від 1992 р. під банкрутством розуміють пов’язану з не­достатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити у встановлений для цього строк виставлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.

У червні 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банк­рутом», який набрав чинності з 01.01.2000 р. Цей Закон є револю­ційним у сфері банкрутства та санації підприємств. Він дає таке визначення банкрутства: банкрутство — це визнана арбітражним су­дом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як че­рез застосування ліквідаційної процедури. Суб’єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом.

Суб’єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у вста­новленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою дер­жавної власності у статутному фонді. Не можуть бути суб’єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичних осіб (філії, представ­ництва, відділення).

За своєю суттю інституція банкрутства є одним зі способів селекції суб’єктів господарювання. Саме цим і зумовлена необхідність такої інституції. Банкрутство підприємств – явище притаманне ринковій економіці. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку зали­шається тільки 20 — 30.

В Україні близько 10 – 15% всіх поданих позовів про банкрут­ство стосуються підприємств з державною формою власності. По­ширеною є думка, що в перехідний до ринкової економіки період положення Закону «Про банкрутство» щодо державних підприємств мають бути поблажливішими, щоб запобігти лавині банкрутств та­ких підприємств. Поширення лояльного підходу на приватний сек­тор (зокрема на приватизовані підприємства) не вважається доціль­ним, оскільки тут криється певна небезпека. Якщо приватні підпри­90ої90 не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрут­ство, то може суттєво постраждати фінансова дисципліна.