2. Європейська політика Миколи і

Політика Миколи І в Європі була спрямована на збереження отрима­них раніше територій, зміцнення нових кордонів, підпорядкування Царства Польського та балтійських провінцій (і Великого князівства Фінляндського також) інтересам російської держави. Традиційно орієнтуючись на Австрію і Пруссію, Микола І, на відміну від свого брата, був противником широких міжнародних конгресів, надавав перевагу двостороннім особистим контак­там з європейськими монархами, державними й політичними діячами.

Революційні події початку 20-х років мали вагомий вплив на зовніш­ньополітичний курс Росії. Відтоді й до закінчення свого правління Микола І постійно пам'ятав про революційну "загрозу з Заходу". Проте "загроза" для імперії заледве чи була адекватна заходам, яких уживав царський уряд для захисту від неї. У підсумку царська політика сприймалася як вияв звичайної агресивності, деколи виглядало, що від "загрози з Заходу" Микола І збира­ється захищати не свою імперію, а сам Захід.

У липні 1830 р. вибухнула революція у Франції, що призвела до па­діння останнього з Бурбонів Карла X. В очах Миколи І новий французький король Луї Філіпп (герцог Орлеанський) був передусім "фальшивим" монар­хом, який узурпував законні права на французький престол малолітнього внука Карла X герцога Бордоського. На цю узурпацію цар імпульсивно від­гукнувся серією розпоряджень, виконання яких було б рівнозначне розриву всіх, навіть торгових, відносин з Францією. Однак за кілька днів під упли-вом своїх більш врівноважених сановників розпорядження було скасовано. Відряджені до Відня та Берліна О. Орлов та І. Дібич привезли пропозиції про визнання герцога Орлеанського тільки намісником короля. Коли ж меморан­дум доставили за призначенням, головні європейські кабінети вже визнали Луї Філіппа королем. Микола І зробив це за місяць - на початку жовтня 1830 р.

Наприкінці серпня 1830 р. розпочалося повстання в Брюсселі, яке озна­менувало початок бельгійської революції. За місяць більша частина бель­гійської території опинилась під контролем революційної влади, а на почат­ку жовтня тимчасовий уряд оголосив про відокремлення своєї країни від Нідерландського королівства. Микола І готовий був підтримати нідерланд­ського монарха Вільгельма Оранського хоча б з родинних міркувань: сестра імператора Анна Павлівна була дружиною спадкоємця нідерландського тро­ну. За його ж словами, він збирався боротися навіть "не проти Бельгії, а проти загальної революції, що наближається". Проте, наштовхнувшись на протидію Англії та Франції, які в грудні 1830 р. санкціонували перетворен-

71

Р осія в першій половині XIXст.

ня Бельгії на незалежну державу, Росія змушена була зупинити військові приготування для втручання у бельгійські справи.

Виступ польських повстанців у Варшаві в листопаді 1830 р. відсунув для російської влади бельгійські події на другий план. Війська, підготовлені на випадок "загальної війни", було кинуто на придушення польського пов­стання. Хоча повстанці чинили героїчний опір, але сили були нерівні. Від­святкувати перемогу над "бунтівниками" в Петербурзі змогли лише у верес­ні 1831 р., коли капітулювала польська столиця.

Під час польського повстання європейська громадська думка, насам­перед у Франції та Великій Британії, була на боці Польщі й на адресу Росії було випущено тисячі критичних стріл. У розв'язанні свого "внутрішнього конфлікту" Микола І не зважав на Париж і Лондон, тим паче, що його пов­ністю підтримували австрійський і прусський двори, які грунтовно блоку­вали всі підходи до збуреного Царства. Перемога над "демоном" у Польщі повернула політиці Петербурга попередню рішучість. Імператор знову ви­словлював готовність воювати із "злом" на достатньо віддалених підступах до Росії, демонструючи вірність принципам династичної політики і легітимізму.

Петербург активізував свої стосунки з сусідами і головними партне­рами - Австрією та Пруссією. На початку 1833 р. Микола І обговорював з австрійським канцлером Меттерніхом бельгійське, польське, німецьке та східне питання. Під час зустрічі у вересні 1833 р. Миколи І з австрійським імператором Францем І у Мюнхенгреці було підписано російсько-австрій­ську конвенцію "Про недоторканність Османської імперії і про взаємну га­рантію польських володінь" Австрії і Росії, про співпрацю між цими країна­ми в східному питанні та взаємну допомогу на випадок нового польського повстання. Подібну угоду з польського питання у жовтні було підписано і з Пруссією. Однак прусський уряд брати на себе будь-які договірні зобов'я­зання із східних питань не бажав. Тоді ж у Берліні представники трьох дер­жав підписали акт, який стосувався їхнього спільного кредо - права на втру­чання у внутрішні справи інших держав. Угоди між цими державами викли­кали занепокоєння у Лондона та Парижа, які прагнули не допустити пору­шення "рівноваги сил" у Європі.

Микола І розумів, що коли Росія прагне забезпечити для себе тривалу світову перспективу, стабільне і міцне геополітичне становище, то вона має досягти взаєморозуміння з Великою Британією, найпотужнішою економіч­ною державою того часу. Імператор через лорда Б. Сеймура передав 1835 р. англійському урядові пропозиції, спрямовані на розв'язання англо-російсь-ких суперечностей. їх зміст зводився до того, що християнські балканські народи утворюють власні держави, Константинополь переходить під владу Росії або стає вільним портом під міжнародним контролем, Єгипет і Крит переходять до Великобританії, Туреччина перетворюється на національну державу. В Лондоні цю програму проігнорували, як й інші спроби зближення з Великобританією. У червні 1844 р. Микола І здійснив візит до Лондона,

72

Зовнішня політика

щоб особисто переговорити з королевою Вікторією І, яка 1837 р. вступила на британський престол, та її міністрами з приводу гострих міжнародних проблем і спробувати урегулювати суперечності через вироблення погодже­них рішень. Головним було східне питання. Микола І запропонував програму спільних дій щодо Туреччини на випадок, якщо "ця хвора людина Європи помре". Спеціальний меморандум враховував інтереси обох сторін, і російсь­кий імператор вважав, що домігся важливих міждержавних домовленостей.

Наприкінці 40-х років виникла нова революційна хвиля в Західній Європі. Прологом подій стало повстання в лютому 1846 р. у Кракові. Влада в Кракові перейшла до рук повстанського уряду, який провів низку радикаль­них заходів: скасував панщину, передав землю селянам у власність, прого­лосив громадянську рівність і республіканський устрій. Однак через кілька місяців Краківську республіку було ліквідовано, а її територія ввійшла до складу Австрійської імперії. Хоч анексія Кракова спричинила протести з бо­ку Парижа і Лондона, але на цьому все і закінчилось.

Наступного року в центрі європейської політики опинилися швейцар­ські справи - війна між федеральною владою, що домагалася більшої цент­ралізації країни, і Католицькою лігою, яка цьому протистояла. Після трива­лих дискусій у грудні 1847 р. в Парижі між Францією, Австрією і Пруссією було досягнуто домовленості про збройне втручання в конфлікт. До цього рішення приєдналась і Росія, яка все ж не брала активної участі у справі. Одначе здійснити задуманого не вдалося. Швейцарський уряд розгромив сво­го супротивника. Французькому королю Луї Філіппу не вдалося виступити в ролі міжнародного жандарма. Дні його правління наближалися до кінця.

10 (22) лютого 1848 р. у Франції вибухнула революція. Луї Філіпп втра­тив владу, а Францію оголошено республікою. Хоча Микола І не мав сим­патії до "короля барикад", але проголошення республіки сприйняв як небез­пеку для всієї Європи. Під приводом "запобігання" нападові революційної Франції на Австрію та Пруссію, а головне - "для упокорення німецьких соціалістів та комуністів" Микола І був готовий направити 350-тисячну армію на Рейн. Далекосяжні царські сановники переконали імператора не робити цього.

У середині березня революційний рух охопив Австрію, німецькі й іта­лійські держави. Всесильний Меттерніх змушений був утікати з Відня, а прус-ський король Фридрих Вільгельм IV перейшов до політики лавірування і компромісів. Березневі дні стали фатальними для союзу трьох монарших дворів і всієї "віденської системи". Микола І остерігався, і не безпідставно, щоб революційна пожежа не вибухнула і в його імперії. Росію 1848 р. охо­пили всі можливі стихійні лиха: неврожай, голод, пожежі, епідемії. Поси­люючи поліцейський контроль, цар одночасно звернувся до дворянства із закликом сприяти владі в охороні "порядку". Микола І особисто написав маніфест 14 (26) березня 1848 р., у якому говорилося про "нові смути", "зако­лоти і безпорядки", які виникли у Франції, але поширилися на Німеччину і

73

Росія в першій половині XIXст.

загрожують Росії; Микола закликав усіх росіян захистити "недоторканність кордонів імперії", до боротьби "за віру, царя і вітчизну" і до перемоги, яка дає право вигукнути: "З нами Бог, розумійте, язиці, і повинуйтеся, яко з нами Бог!". Цей войовничий пасаж із маніфесту, опублікований у берлінсь­ких газетах, стурбував усю Європу.

Особливо занепокоїли Миколу І події в Пруссії. Небезпека надмір­ного посилення Пруссії змусила Росію втрутитися в пруссько-данський конфлікт через герцогства Шлезвіґ і Голштинія. Після того, як сюди на по­чатку квітня 1848 р. вступили прусські війська, уряд Данії звернувся по до­помогу і посередництво до Англії, Швеції та Росії. Але тільки Швеція і Ро­сія надали данському королю реальну допомогу. Після ультиматуму Росії Пруссія поступилась і підписала з Данією перемир'я.

Існував ще один аспект відносин із західними сусідами, який постійно турбував царський уряд, - це польське питання. Загравання німецьких лібе­ралів з польськими революціонерами могло, на думку імператора, спрово­кувати новий вибух польського руху. Тому Микола І був задоволений, коли Фридрих Вільгельм IV самостійно придушив познанське повстання. Однак після розгрому в Познані польські загони стали активно формуватися в авст­рійській Галичині. Революційний рух охопив Дунайські князівства. Події в Дунайських князівствах Микола І розглядав як безпосередню загрозу Росії. Навесні 1848 р. царські війська вступили до Молдавії, а влітку того ж року разом з османською армією окупували Валахію. Російські війська перебува­ли в Дунайських князівствах до травня 1851 р.

Петербург позитивно поставився до придушення паризького повстання в червні 1848 р., але вирішив дочекатися результатів президентських виборів у Франції. Коли в грудні 1848 р. переміг Луї Бонапарт, то це не прискорило визнання нового режиму з боку царського уряду. Головною причиною були по­боювання щодо можливого відновлення Французької імперії. Лише на початку травня 1849 р. Росія офіційно визнала прихід Другої республіки у Франції.

Визнання нового режиму у Франції відбулось одночасно з публікаці­єю царського маніфесту про інтервенцію в Угорщину. Ідея "угорського по­ходу" виношувалась тривалий час. Спочатку навіть інформація про появу в Угорщині одного з вождів польського повстання 1830 р. Юзефа Бема, який очолював там польські загони, не особливо схвилювали царя. Тільки після тривожних депеш, які надходили до Петербурга від уряду Франца Йосифа в березні 1849 р., Миколі І стали зрозумілі справжні масштаби угорських подій. Спочатку Австрія просила Росію ввести війська лише на територію Тран-сильванії, що була центром польського руху, проте така обмежена роль, на думку царя, не давала можливості завдати вирішального удару по головних силах революції. Незабаром австрійці змушені були погодитись на військо­ве втручання Росії без обмежень. Питання про інтервенцію було вирішено, про що і повідомляв царський маніфест 26 квітня (8 травня) 1849 р. На­прикінці травня 1849 р. 150-тисячна російська армія на чолі з фельдмарша-

74

Зовнішня політика

і м І. Паскевичем через Галичину вторглася на територію Угорщини і разом :з 100-тисячною австрійською армією придушила угорську революцію.

Після революцій 1848-1849 р. вплив Росії на європейські справи зріс. Микола І став посередником у врегулюванні пруссько-данського конфлікту та внутрішньонімецької ситуації. Зокрема, в липні 1850 р. Пруссія й Данія підписали мирний договір. Король Пруссії і австрійський імператор з'явля­лися до російського царя на аудієнцію до Варшави. А в травні 1851 р. ці дві держави підписали союзний договір. Переможні відчуття Миколи І затьма­рювала лише Франція: у грудні 1851 р. Луї Бонапарт здійснив державний переворот, а за рік проголосив себе імператором Наполеоном III. Росія вия­вилась останньою з великих держав, які це визнали.

Микола І і далі відчував себе арбітром Європи, вважаючи, що Австрія : Велика Британія повністю підтримують його зовнішньополітичний курс. Незабаром цареві доведеться з гіркотою переконатися, що в Росії немає со­юзників, що всі ті, кому він допомагав, кого підтримував, опинилися у во­рожому таборі. Це стане остаточним крахом принципів легітимізму і того дипломатичного курсу, який проводила Росія в рамках "віденської системи".