4. Кавказ

Грузини. За переписом 1897 р., у Російській імперії налічувалося 1,35 млн грузинів (1,08% населення країни). Більшість з них проживала в сіль­ській місцевості Тифліської та Кутаїської губерній. У містах проживало ли­ше трохи більше ніж 9% грузинського населення, навіть у Тифлісі грузини були третьою етнічною групою після вірмен та росіян. Однак серед грузи­нів високим був відсоток дворянського стану (понад 6,3%).

Реформи 1860-1870-х років сприяли подальшій інкорпорації Грузії до складу імперії, а самі грузини стали об'єктом посиленої культурної русифі­кації. У 70-80-х роках грузинську мову витісняли з системи шкільної освіти. Навіть у духовній семінарії в Тифлісі 1872 р. грузинську мову було заміне­но російською. За переписом 1897 р., вміли читати лише 19,5% грузинів. Ця русифікаторська політика, що не визнавала як рівноправного партнера пра­вославних грузинів з їхньою давньою високою культурою, посилила рух, спрямований на захист і розвиток грузинської мови і культури.

Новий період в історії грузинської поезії і прози відкрила творчість Іллі Чавчавадзе (1837-1907), в якій домінували ідеї боротьби за визволення Грузії. Глибоким патріотизмом наповнена лірика Акакія Церетелі (1840-1915), Важи Пшавели (1861-1915) та ін. Представники грузинської історіо­графії другої половини XIX ст. (П. Йоселіані, С. Бараташвілі, Д. Бакрадзе, А. Пурцеладзе) широко залучали джерела, виявляли інтерес до життя прос­того народу, героїчного минулого. Особливі заслуги мав М. Броссе (1802— 1880), автор ґрунтовних праць з історії Грузії, зокрема, він опублікував в оригіналі й переклав французькою мовою основні джерела з історії Грузії ("Картліс Цховреба" та ін.). Від середини XIX ст. відбувалося відродження грузинського театру. Вагому роль в історії грузинської драматургії відіграв А. Цагарелі, соціальні комедії якого користувалися великою популярністю. За­кладалися основи грузинського реалістичного живопису (Г. Габашвілі, А. Мрев-лішвілі), грузинської національної музики (Ф. Коридзе, М. Баланчивадзе).

259

Росія в другій половині XIX ст.

Уже в 1860-ті роки в національному русі намітилися дві течії, які ма­ли політичне забарвлення. Першу очолював І. Чавчавадзе, відомий пись­менник і публіцист, президент "Товариства сприяння поширенню грамот­ності у грузин". Група випускала від 1863 р. журнал "Вісник Грузії", а від 1877 р. - газету "Іверія". Друга група, налаштована радикальніше, видавала від 1866 р. газету "Час", а від 1871 р. - "Збірник". її лідером став письмен­ник і публіцист Георгій Церетелі (1842-1900).

Декотрі з грузинської молоді взяли участь у загальноросійському на­родницькому русі. Частина молодого покоління зацікавилася марксизмом, бачачи в ньому найефективнішу зброю в боротьбі проти вірменської буржу­азії, яка економічно переважала в Грузії, та проти російського уряду. На початку 1890-х років до Грузії з російських університетів повернулися кіль­ка молодих марксистів, серед яких - Ной Жорданія (1870-1953). Наприкін­ці 1892 р. грузинські соціал-демократи утворили так звану Третю групу ("Месаме дасі"), в якій поступово оформилося два крила - революційне і помірковане. У 1903 р. виникла партія соціалістів-федералістів, яка ставила ви­могу домотатися національної автономії Грузії. Після II з'їзду РСДРП у 1903 р. більшість грузинських соціал-демократів приєдналася до меншовиків, мен­шість долучилася до більшовиків.

Вірмени. За переписом 1897 р., у кордонах Російської імперії (переваж­но Єреванська, Єлисаветпольська, Тифліська губернії) налічувалося 1,17 млн вірмен (0,93% населення країни). Більшість вірмен і надалі проживала за межами російської Вірменії, на інших землях Закавказзя, в Османській ім­перії, Європі та Азії. 23,3% вірмен Росії проживали у містах, причому вони домінували в Тифлісі, у Баку були третьою етнічною групою, а в решті ве­ликих міст їх частка була незначною, за винятком Астрахані.

На 1897 р. рівень письменності вірмен був доволі невисоким - 18,3%. Однією з причин цього була розпочата в 1880-х роках політика русифікації вірмен Росії. Спочатку було запроваджено контроль над вірменськими шко­лами і мовою викладання стала російська, а після 1895 р. було закрито цер­ковні початкові школи, громадські товариства та бібліотеки.

Водночас газети і журнали вірменською мовою відіграли вагому роль у розвитку національного руху. Одним із найвідоміших став журнал "Юси-сапайл" ("Північне сяйво"), який виходив у 1858-1864 роках у Москві (ре­дактор журналу - філолог і сходознавець Степанос Назарян. Відомий публі­цист Григор Арцруні (1845-1892) редагував газету "Мшак" ("Робітник"), що виходила від 1872 р. в Тифлісі. Газета "Мегу Айастані" ("Бджола Вірме­нії", Тифліс, 1858-1886) стояла на консервативних позиціях і виступала проти "Мшака". Перше періодичне видання у Східній Вірменії - журнал "Арарат" -було засновано 1868 р. в Ечміадзині. Від 1880 р. в Єревані виходила щотиж­нева газета "Псак" ("Вінок"), яка публікувала статті на літературні, історич­ні, педагогічні та інші теми.

260

Національне питання та національні рухи

Інтеграційна політика, розчарування, зумовлене тим, що європейські держави не забезпечили вірменам Османської імперії 1878 р. обіцяної авто­номії, призвело до політизації національного руху. Вірменські студенти за­снували 1887 р. у Женеві соціалістичну організацію "Гнчак" ("Дзвін"). У Тифлісі 1890 р. виник Вірменський революційний союз ("Дашнакцутюн", даш-наки), який об'єднав революційні гуртки й організації: народників, групу газети "Мшак", членів партії "Гнчак". Основною метою партії було визво­лення вірмен Османської імперії, а засобом боротьби - організація збройно­го повстання. (До 1904 р. дашнаки діяли тільки на території Туреччини, де здійснили низку терористичних операцій проти турецької влади.)

Незважаючи на не зовсім сприятливі обставини, у другій половині XIX ст. вірменська національна культура зробила помітний поступ. Було досягнуто вагомих здобутків у вивченні історії Вірменії, у розвитку вірмен­ської мови та літератури. Поет і філолог Гевонд Алішан (1820-1901) написав низку праць з географії, історії та культури Вірменії. Мкртіч Емін (1815-1890) досліджував вірменську міфологію, археологію, історію, літературу та епос, переклав і видав російською мовою низку праць давньовірменських істориків. Керовбе Татканян (1833-1889) опублікував цінні праці з історії та літератури вірменського народу. Вагомий внесок у розвиток історичної нау­ки внесли М. Гарагашян, І. Гатрчян, археолог А. Єрицян, етнограф Є. Ла-лаян та ін. Видатною подією культурного життя вірмен став зроблений у 70-х роках XIX ст. запис народного епосу "Давид Сасунський". Визначними представниками вірменської художньої літератури другої половини XIX ст. були поет Рафаел Патканян (1830-1892), романісти Раффі (Акоп Мелік Ако-пян, 1835-1888) та Перч Прошян (1832-1907), драматург Габріел Сунду-кян (1825-1912) та ін. На зламі ХІХ-ХХ ст. розпочалася творчість великих поетів Ованеса Туманяна (1869-1923) і Варпета - Аветіка Ісаакяна (1875— 1957). Талантом і матеріальною підтримкою вірмен, які проживали в різних куточках світу, творилася національна музика, театр, образотворче мистец­тво. А спадщина видатного мариніста Івана Айвазовського (1817-1900), вір­менина з походження, який мешкав у Феодосії, стала надбанням духовної культури і російського, і українського народів.

Азербайджанці. За переписом 1897 р., у Росії налічувалося 1,44 млн азербайджанців (1,15% населення країни). Переважна їх частина проживала у сільській місцевості на території Бакинської та Єлисаветпольської губерній. Серед азербайджанців майже 3% становили спадкові дворяни, зазвичай, не­заможні. Ступінь урбанізації азербайджанців був невисоким - 11,3%. Серед великих міст вони домінували в Баку (понад 40% населення).

На територію Азербайджану впродовж другої половини XIX ст. було поширено загальноросійські реформи і зміни. Мусульманського населення теж торкнулися заходи, спрямовані на його інтеграцію в імперію, однак релігійне життя, система освіти, традиційна ісламська культура загалом уціліли. Рух за нові методи навчання ("джадідизм") все ж поступово проникав у навчальний

261

Росія в другій половині XIX ст.

процес релігійних шкіл. А поет і громадський діяч Ґанджі Се'їд Азім Ширвані (1835-1888) відкрив школу, де навчав дітей азербайджанської, фарсі та росій­ської. Своїми віршами Ширвані продовжив традиції створеної М. Ахундовим народною мовою ("тюркі") літератури. У галузі драматургії виразником цих традицій став письменник і драматург Наджафбек Везіров (1854—1926).

Першим національним виданням азербайджанською мовою стала газета "Екинчі" ("Орач"), що видавалася в 1875-1877 роках у Баку. її засновником і видавцем був учений і мислитель Гасанбек Меліков (Зардабі, 1842-1907). Від 1890-х років навколо різних періодичних видань формувалися перші полі­тичні групи пантюркістського, панісламістського, ліберального й соціаліс­тичного спрямування, які згодом приведуть до виникнення партій. Зокрема, газета "Каспій" (почала виходити в 1881 р.) проповідуватиме панісламіст-ські, а згодом і пантюркстські ідеї. На початку XX ст., особливо після 1905 р., кількість періодичних видань азербайджанською мовою значно зросте.

Народи гірського Кавказу. Від середини XIX ст. рівнини й передгір'я Кавказу стали найважливішим європейським регіоном, куди прямували ро­сійські та українські поселенці, які заселяли території, звільнені внаслідок винищення, виселення й еміграції мусульманських етносів. Наприкінці XIX ст. східнослов'янське населення, яке складалося майже порівну з росіян та укра­їнців, становило в Ставропольській губернії та на Кубані вже понад 90%.

Адміністративне долучення народів гірського Кавказу до складу ім­перії розпочалося 1860 р., коли військове управління було замінено цивіль­ним, утворено Терську (схід) та Кубанську (захід) області. Більша частина Дагестану 1867 р. увійшла як окрема область до Закавказзя. Надалі інтегра­ція гірських народів відбувалася за усталеним зразком: Росія зробила став­ку на співпрацю з лояльними елітами (кабардинці, кумики). Представників місцевої знаті залучали до місцевого управління й частково наділяли зем­лею, але не прирівняли до російського дворянства.

За переписом 1897 р., мусульманські гірські народи Кавказу налічува­ли понад 1,3 млн осіб (1,05% населення країни). Фактично недоторканим був їх традиційний суспільний та соціальний устрій. Ісламське духовенство збе­рігало вплив на освіту і духовну культуру горців. Наприкінці XIX ст. лише в Дагестані функціонувало 879 мусульманських шкіл, де навчалося 6 239 ді­тей. У середньому частка письменних серед чоловіків гірських народів Кав­казу становила 12,2% - від 10,8% у дагестанців до 3,2% у чеченців. Російські школи (серед гірських народів широку мережу російськомовних шкіл було створено лише в християн-осетинів), культурно-просвітницькі заклади, пе­ріодична преса, художня література були інструментом впровадження ро­сійського політичного і культурного впливу.

У другій половині XIX ст. значно розширилось і поглибилось вивчення історії, етнографії й економіки народів гірського Кавказу. М. Ковалевський, Д. Анучін, В. Міллер, Ф. Леонтович досліджували історію, етнографію май-

262

Національне питання та національні рухи

же всіх народів Північного Кавказу. П. Услар підготував фундаментальні праці з аварської, даргинської, лакської, лезгинської, чеченської мов, нада­вав особливої ваги заміні аджамської системи писемності, заснованої на арабській графіці, новим алфавітом на кириличній графіці. Вагомий внесок у вивчення кабардино-черкеської мови і підготовку наукових кадрів вніс Л. Ло-патинський. Від 1868 до 1881 р. в Тифлісі вийшло 10 томів видання, спеці­ально присвяченого історії та етнографії народів Кавказу - "Сборник сведе-ний о кавказских горцах". Важливі статті з історії й етнографії народів Пів­нічного Кавказу друкувалися у виданнях Кавказького відділення Російського географічного товариства - "Записках" та "Известиях".

Під впливом російських дослідників перебували вчені й дослідники -вихідці з Північного Кавказу: аварці А. Чиркеєвський, М. Хандієв, лакець А. Омаров, чеченці К. Омаров, У. Лаудаєв та ін. Цінні праці з історії та ет­нографії адигських народів і карачаєво-балкарців написали Ш. Ногмов, Крим-Гірей, Д. Кодзоков, А. Г. Кешев, К. Атажукин та ін.

На основі синтезу середньовічної книжності з народною мовою у дру­гій половині XIX ст. виникли окремі національні літератури народів Дагес­тану (аварці, даргинці, лезгини, лакці, кумики, ногайці). Аварську літературу творили поети Магомед Ельдарилав (1855-1882), Тажутдін Чанка (1866-1908), у 1891 р. розпочалася творчість Гамзата Цадасі (1877-1951). Даргинську лі­тературу представляють поети Омарл Батирай (1817-1902), Суку Курбан (1848-1922), Тунги Ахмед (1843-1915). Поети Гасан Гузунов (1854-1940) і Махмуд Курклінський (1860-1912) започаткували лакську літературу. Заснов­никами нової кумикської поезії і прози стали Ірчи Казак (1830-1879) та М. Е. Османов (1840-1904). Лезгинською, а також азербайджанською та араб­ською мовами писав поет Етім Емін (1838-1884), який став засновником нової лезгинської літератури.

Осетинська література представлена іменами поетів Темирбулата Мам-сурова (1843-1899), Інала Канукова (1851-899), поета, прозаїка, драматурга Кости Хетагурова (1859-1906), поета і драматурга Блашки Гуржибекова (1868-1905)таін.

У карачаївців, черкесів, кабардинців, балкарців та інших одночасно з самобутніми поетами, які писали рідною мовою алфавітами, що самі й ство­рили (Б. Пачев, К. Мечієв, І. Кримшамхалов), творили народні співці й поети (ІД. Теучеж, Д. Куйнеш, X. Хапат, П. Татун, К. Кочкаров, А. Джанібеков та ін.).

Народна культура і надалі була важливою у суспільно-культурному житті та повсякденному побуті горців, збагачуючи молоді національні літе­ратури новими темами, образами та мотивами.