4. Політика на Далекому Сході й у Тихому океані

Стосунки з Китаєм. До середини XIX ст. Росія не мала чітко встанов­леного кордону на Далекому Сході. Землі по Амуру та Уссурі були мало­людними і майже не дослідженими. Повстання тайпінів, яке розпочалося 1850 р. в Китаї, підірвало панування цинської династії і послабило країну. Британо-французьке втручання в китайські справи пом'якшило позицію цин-ського уряду в питанні російсько-китайського розмежування. 16 (28) трав­ня 1858 р. генерал-губернатор Східного Сибіру М. Муравйов і китайський уповноважений Ішань підписали в Айгуні договір, який проголошував ліво­бережжя Амуру володінням Росії, а правий берег цієї ріки до впадіння в неї ріки Уссурі - китайським. Землі на схід від Уссурі до моря залишали не-розмежованими і визнавали такими, що перебували "у спільному володін­ні" обох держав до визначення кордонів.

1 (13) червня 1858 р. в Тяньцзині було підписано ще один російсько-китайський договір, який підтверджував попередні домовленості, гарантував безпеку росіян і їх власності в Китаї та китайців у Росії, право утримувати в Пекіні російську духовну місію тощо. Підписання договорів з Китаєм дало Росії можливість активніше заселяти Приамур'я. Вже на початку червня 1858 р. було засновано місто Благовєщенськ; по Амуру виникли військові пости, які поклали початок новим поселенням. 2 (14) листопада 1860 р. в Пе­кіні підписано ще один російсько-китайський договір, який формально вва­жали додатковим, оскільки його статті підтверджували і пояснювали Айгун-ський і Тяньцзинський договори, але фактично він мав самостійне значення. Згідно з договором, при розмежуванні територій по ріці Уссурі правий бе­рег визнавали російським, а лівий - китайським володінням. Отже, договір остаточно утверджував Уссурійський край як російську територію, на бе­резі бухти Золотий Ріг було засновано Владивосток. Росія отримувала нового сусіду на Далекому Сході - Корею.

Китай 1865 р. звернувся до російського уряду з проханням допомогти придушити повстання мусульман у прикордонних з Росією регіонах - Ілійсь-кому краї та Джунгарії (Західний Китай). Російські війська 1871 р. захопили Ілійський край та його центр Кульджу. Царський уряд розраховував утри­мувати Кульджу до придушення повстання в Західному Китаї, а при її по­верненні домовитися про поліпшення умов торгівлі й уточнення кордонів на свою користь. Повстання в Джунгарії було придушено 1878 р., за Петер­бурзьким договором (лютий 1881 р.) Ілійський край повертали Китаю, окрім незначної території в його західній частині. Невелике виправлення кордону було зроблено також у верхів'ях Чорного Іртиша. Договір суттєво розширю­вав також пільги російських купців, у семи пунктах Західного Китаю дозво­лялось мати російські консульства. Хунчунський протокол (червень 1886 р.) закінчував уточнення російсько-китайського кордону, а у вересні 1886 р.

209

Росія в другій половині XIX ст.

було підписано російсько-китайську угоду щодо Кореї, згідно з якою сторо­ни зобов'язувались утриматись від зазіхань на її територію.

Росія і США. Російські колонії в Північній Америці (Аляска, Алеути, Західне узбережжя до 55 градусів північної широти) перебували в управлінні Російсько-американської компанії (РАК), створеної 1799 р. Компанія мала широкі привілеї і монопольні права на промисли, торгівлю і мореплавання у північній частині Тихого океану. На середину XIX ст. на територіях, які перебували під управлінням РАК, було 14 поселень, у яких проживало до 600 осіб російського населення (з них 200 осіб гарнізону), алеутів - майже 10 тис. та індійців - до 40 тис. Виснаження хутрового промислу на середи­ну XIX ст. і скорочення китайського ринку збуту через падіння попиту на хутро завдали серйозної шкоди фінансам компанії. Поява в північній частині Тихого океану американських суден, які виловлювали рибу і скуповували за безцінь хутро у володіннях РАК, ще більше погіршила її справи.

Доля Російської Америки багато в чому залежала від відносин із США. У ході Кримської війни, в якій США дотримувались доброзичливої позиції стосовно Росії, американський уряд вперше поставив питання про продаж російських володінь в Америці. Тоді цієї пропозиції в Росії не сприйняли. Громадянська війна в США, яка розпочалася у квітні 1861 р., відсунула ви­рішення долі Російської Америки. У період цієї війни дружній характер ро­сійсько-американських відносин зміцнився, що мало велике значення для подальших переговорів. У грудні 1866 р. на нараді за участю царя та інших високопосадовців було ухвалено рішення про продаж російських володінь США. Уряд уже знав про багаті поклади золота на Алясці, однак не мав на Далекому Сході ні великої армії, ні сильного флоту, щоб зберегти і захис­тити колонії. Окрім того, Росія розглядала США як свого можливого союз­ника в майбутньому і хотіла зміцнити з ними відносини.

У Вашингтоні 18 (ЗО) березня 1867 р. російський представник Е. Стекл і держсекретар В. Сюард підписали договір, за яким Росія продавала США свої володіння на Американському материку й Алеутські острови площею 1,5 млн кв. км; морський кордон встановлювали по Берінговій протоці та Бе-рінговому морі. Всю власність, що належала державній скарбниці, переда­вали США. Православні храми залишались у власності православного насе­лення, яке проживало на Алясці та островах. Російське населення мало вибір: у трирічний термін повернутися до Росії або залишитися, отримавши права громадян США. Упродовж 10 місяців після ратифікації договору США зо­бов'язувалися виплатити Росії 7,2 млн доларів золотом (11,2 млн руб.).

Позиція Росії під час громадянської війни в США і продаж Російської Америки визначили дружні відносини між цими країнами. США надавали дипломатичну підтримку Росії в низці міжнародних конфліктів, однак голос США у європейських справах був ще достатньо слабкий. У 80-ті роки відно­сини між Росією і США погіршилися. Основні причини цього треба шукати

210

Зовнішня політика

в англо-американському зближенні, конкуренції на європейському ринку ро­сійського й американського зерна, суперництві на нафтовому ринку, гострій реакції США на обмеження прав євреїв у Росії тощо. Америка, що зміцню­вала свій вплив на світову політику, вже не потребувала підтримки Росії.

"Відкриття" Японії. До середини XIX ст. не існувало узгоджених кор­донів між російськими і японськими володіннями на Далекому Сході. У трав­ні 1852 р. було скликано Особливий комітет, що ухвалив рішення скерувати в Японію представника Росії, який би зробив японському урядові "пропози­цію про встановлення дружніх і торговельних зв'язків з Росією". Представ­ником Росії в Японії та Китаї став віце-адмірал Є. Путятін, який у серпні 1853 р., у супроводі трьох кораблів, прибув у Нагасакі. Переговори були склад­ними. Договір, підписаний 26 січня (7 лютого) 1855 р. в Симоді, встановлю­вав дипломатичні відносини між двома країнами. Японія відкривала для російських пароплавів і торгівлі порти Хакодате, Симода і Нагасакі. Росій­ські піддані одержали право екстериторіальності і найбільшого сприяння. Кордон на Курильських островах встановлювали між островами Уруп та Іту-руп. Сахалін залишали не поділеним. Спроба східносибірського генерал-гу­бернатора М. Муравйова, який у серпні 1859 р. прибув з ескадрою з дев'яти кораблів у затоку Едо, натиснути на японську сторону, щоб вона визнала Са­халін російським володінням, закінчилася невдачею.

Питання про поділ Сахаліну розглядалося на переговорах у Петербур­зі 1862 р. У березні 1866 р. дійшло до зіткнення між японським військовим загоном і російським постом у південній частині Сахаліну. Це змусило япон­ський уряд спрямувати нову місію до Петербурга, де в березні 1867 р. було підписано Петербурзьку конвенцію про о. Сахалін, або Карафуто. Ця угода оголошувала Сахалін спільним володінням обох країн з правом підданих Росії та Японії поселятися на вільних місцях по всій території острова. У наступні роки Росія продовжувала нарощувати тут свої військові сили, зміц­нювати пости, прокладати дороги. Від 1867 р. царський уряд розпочав сис­тематичне заселення Сахаліну каторжанами. Перетворення острова на місце заслання призвело до скорочення кількості вільних поселенців і в підсумку гальмувало освоєння природних багатств острова.

У Петербурзі 25 квітня (7 травня) 1875 р. було підписано договір про розмежування на Сахаліні. За умовами договору, весь Сахалін визнано во­лодінням Росії, а до Японії відходили 18 островів, що складали Курильський архіпелаг в його північній і середній частині. Кордоном ставала протока між мисом Лопатка (Камчатка) і островом Шумшу. Японські судна одержали право судноплавства і вилову риби у водах Сахаліну, Охотського моря і Кам­чатки, торгівлі на умовах найбільшого сприяння, а також право відвідувати упродовж 10 років сахалінський порт Корсаков без сплати торгових і митних податків. Японському населенню на Сахаліні, а російському на Курилах га­рантували збереження майна і свободи віровизнання, але з підпорядкуван-

211

Росія в другій половині XIX ст.

ням законам країни, яка володіла територією. Петербурзький договір на три­валий термін стабілізував російсько-японські відносини.

Між тим можливим об'єктом суперництва між двома державами мог­ла бути Корея, що формально перебувала у васальній залежності від Китаю. Незважаючи на те, що Росія і Корея від 1858 р. мали спільний кордон, від­носини між ними фактично не розвивались через ізоляціоністську політику корейського уряду. У січні 1876 р. Японія організувала військову експеди­цію і нав'язала Кореї нерівноправний торговельний договір. Подібні угоди з Кореєю підписали США, Велика Британія, Німеччина. Влітку 1884 р. було підписано російсько-корейський договір про дружбу і торгівлю, який відкри­вав для російських торгівців корейські порти, дозволяв російським підданим купувати землю, нерухомість, гарантував свободу пересування по країні тощо.

Політика Росії на Далекому Сході у другій половині 80-х - на початку 90-х років була спрямована на збереження статусу-кво. Однак вже тоді за­кладалися передумови для переходу до активнішої політики, зумовленої промисловим піднесенням у Росії, зміцненням її фінансової системи, по­шуком нових ринків збуту товарів, а також геополітичними змінами у світі.

5. Завоювання Казахстану і Середньої Азії

Приєднання Казахстану. На величезній території степів - між Пів­денним Уралом і Каспійським морем на заході, горами Алтаю і Тянь-Шаню на сході, між Південним Сибіром на півночі й оазами Середньої Азії на півд­ні - кочували скотарі-казота, яких росіяни називали киргизами. На початку XIX ст. численні племінні об'єднання казахів становили три жузи (орди). Молодший жуз охоплював північно-західну частину закаспійського степу, на сході, по сусідству з Сибіром, містився Середній жуз, а Старший жуз охоп­лював більшу частину Семиріччя і прилеглі до нього західні райони. Частина казахських родів була підданими Росії; частина казахів Молодшого жуза пла­тила данину хіванському ханові; деякі роди вздовж течії Сир-Дар'ї перебу­вали під владою Кокандського ханства.

Від 20-х років розпочалася російська колонізація казахських степів. У 1835-1837 роках було побудовано лінію фортець між Орськом і Троїцьком. Навколо нових фортець виникли хліборобські колонії з козаків і державних селян-переселенців. Наступними роками було ліквідовано ханську владу в обох жузах, підвладних Росії, - Молодшому і Середньому; влада стала нале­жати султанам-правителям, між якими і було поділено територію жузів. На­прикінці 30-х років султан Середнього жуза Кенесари Касимов очолив рух, спрямований на відновлення незалежного ханства. Навесні 1847 р. під на­тиском російських військ Кенесари перейшов на територію Старшого жуза, потім - на територію Середньої Азії, де його взяли у полон і стратили. У 1837-1838 р. у Букеєвскій орді (виникла на початку XIX ст. з частини родів Молодшого жуза на захід від Уралу), хан якої мав підтримку з боку росій­ської влади, вибухнуло повстання під проводом Ісатая Тайманова. Російські

212

Зовнішня політика

війська розбили І. Тайманова, але йому вдалося уникнути загибелі й об'єд­натися з султаном Молодшого жуза - Каїб Галієм Ішимовим. Однак влітку 1838 р. І. Тайманова убили, а його союзник Ішимов змушений був відступи­ти в Хіванське ханство.

Росіяни 1845 р. побудували нові укріплення - Тургай та Іргиз, які ста­ли й торговельними факторіями. За два роки російські війська захопили гир­ло Сир-Дар 'ї і заклали Аральський форт. Між Аральським морем й Орен­бургом збудували дорогу. Подальше просування Росії на південь призвело до зіткнення з Кокандським ханством, яке володіло землями південно-схід­ного Казахстану. Навесні 1853 р. війська оренбурзького генерал-губернато­ра В. Перовського виступили в похід угору по Сир-Дар'ї і, просунувшись майже на 500 км, розбили армію кокандського хана біля Ак-Мечеті (тепер Кзил-Орда). По течії ріки було побудовано п'ять нових фортець. Виникла Сир-дар'їнська військова лінія як пряме продовження Оренбурзької. У 1854 р. на ріці Алма-Ата було закладено фортецю Вєрний. Від Семипалатинська до Вєрного простягнулася Західносибірська військова лінія. Так було створено плацдарм для наступу Росії на середньоазійські ханства.

Завоювання Середньої Азії. Просування Росії в Середню Азію дикту­валося економічними, політичними і військово-стратегічними мотивами. Се-редньоазійський регіон представляв для Росії великий інтерес як ринок збуту її промислових товарів та джерело сировини для текстильної промисловості. Середня Азія цікавила російський царизм і як нова колонізаційна область для "надлишкового" населення Росії, і як нове джерело надходження гро­шових коштів до державної скарбниці. Ще з давніх часів через Середню Азію проходили транзитні торговельні шляхи з Європи і Близького Сходу в Іран, Індію, Китай. Тому для Росії Середня Азія була важливим стратегічним плацдармом для зміцнення своїх позицій на Середньому Сході та протидії в цьому регіоні Великій Британії.

На середину XIX ст. в Середній Азії існували три державні об'єднан­ня - Бухарський емірат, Кокандське та Хіванське ханства. Кокандське хан­ство, яке виникло на зламі ХУШ-ХІХ ст., було з них найбільшим. На пів­ночі воно межувало з казахським степом, на сході - з володіннями Китаю, на заході - з Бухарою і на півдні - з дрібними самостійними ханствами. Тут про­живало майже 3 млн узбеків, таджиків, киргизів (росіяни називали їх кара-киргизами), казахів. На території ханства було найбільше місто Середньої Азії - Ташкент. На південь і на захід від Кокандського ханства містився Бу­харський емірат. Основну частину населення емірату становили узбеки, та­джики, частково туркмени - приблизно 2,5 млн осіб. Бухарський емірат з його давніми міськими центрами - Самаркандом і Бухарою - відігравав важ­ливу роль у господарському житті Середньої Азії. Бухара була також одним із центрів ісламу - у ній було кілька сот мечетей і багато релігійно-світських ісламських шкіл. Уздовж нижньої течії Аму-Дар'ї розкинулося Хіванське хан-

213

Росія в другій половині XIX ст.

ство; узбеки, каракалпаки, туркмени становили основну частину його насе­лення (0,5 млн осіб).

Головним заняттям населення було хліборобство, садівництво і скотар­ство, у містах - різноманітні ремесла. Хани, еміри та інша знать були узбе­ками. Іраномовні та тюркомовні землероби й ремісники, обкладені різнома­нітними податками, були особисто вільними. Ханська й емірська влада була династичною, емір бухарський мав також духовну владу над мусульманами. Панувала консервативна ісламська (сунітська) духовність. Основними вида­ми шкіл для місцевого населення були школи вивчення Корану (мектеб) і середні та вищі школи (медресе). Освіта та література послуговувалися ста-роузбецькою, арабською і пєрсько-таджицькою мовами.

Від кінця 50-х років XIX ст. Росія здійснила практичні кроки для про­никнення в Середню Азію. Інтерес до середньоазійського регіону зріс у зв'яз­ку із ставленням західних держав, особливо Великої Британії, до польсько­го повстання 1863 р. Військовий міністр Д. Мілютін, який ще 1861-1862 р. заперечував потребу воєнних дій у Середній Азії, 1863 р. погоджувався, що "шляхом демонстрації в Середній Азії увагу Англії буде відвернуто від Польщі". У лютому 1863 р. на засіданні Особливого комітету під голову­ванням військового міністра було вирішено перейти до активних дій у Се­редній Азії, які планувалось розпочати із з'єднання Оренбурзької та Захід­носибірської ліній. У березні Олександр II затвердив рішення Особливого комітету, виконання операції було призначено на 1864 р. На той час_гщо та­кож враховував російський уряд, закінчилася Кавказька війна, і це вивіль­нило значні військові сили. Головний удар вирішено було спрямовувати проти Кокандського ханства.

У травні 1864 р. командувач Оренбурзької лінії полковник М. Верьов-кін розпочав наступ на місто Туркестан, а із Західного Сибіру до міста Ауліє-Ата рухався загін полковника М. Черняєва, на якого було покладено за­гальне командування. У червні 1864 р. ці міста було захоплено. Після па­діння Чимкента (вересень 1864 р.) Оренбурзька (Сирдар'їнська) і Західно­сибірська лінії зімкнулися. Кокандське ханство втратило контроль над Пів­денним Казахстаном.

Наприкінці вересня 1864 р. невеликий загін М. Черняєва зробив спробу захопити Ташкент. Але місто добре підготувалося до оборони; атаки загону Черняєва було відбито, і російські війська відступили до Чимкента. Бухар­ський емір вирішив скористатися важким становищем Кокандського ханства і захопити Ташкент. Тоді в боротьбу за Ташкент втрутились і російські вій­ська. Проти ночі 15 червня 1865 р. вони розпочали штурм міста, третього дня захопили його. У серпні 1866 р. Ташкент було офіційно приєднано до Росії. На завойованих територіях утворили Туркестанське генерал-губернаторство (липень 1867 р.), до якого ввійшли дві області - Сирдар'їнська і Семирічен-ська. Генерал-губернатором краю було призначено генерал-ад'ютанта К. Кауф-

214

Зовнішня політика

його насе-

і скотар-були узбе-' різнома-влада була мусульманами, сновними вида-(мектеб) і луговувалися ста-

для про­зріє у зв'яз-польсько-1-1862 р. погоджувався, що відвернуто від під голову-дій у Се-та Захід-Особливого той час, що та­це вивіль-спрямовувати

. Верьов-

міста Ауліє-

покладено за-

Після па-

Західно-

над Пів-

ив спробу

ки загону

. Бухар-

ханства

російські вій-

третього дня

до Росії.

губернаторство

Семирічен-

К. Кауф-

мана, який одержав широкі повноваження - аж до права вести переговори з середньоазійськими ханствами, оголошувати війну і підписувати мир.

Після призначення Кауфмана генерал-губернатором Туркестану, поча­лося збирання воєнних трофеїв. Поміж об'єктів, які збагатили росіян, було багато середньовічних манускриптів, давній посуд із мечетей, велика кіль­кість золотих і срібних коштовностей. Усе, що не можна було забрати, зруй­нували або осквернили: цвинтарі, історичні будівлі й розкішні надгробні пам'ятники.

Російські війська під командуванням генерала К. Кауфмана 1866-1867 р. вели війну з бухарським еміром, який оголосив росіянам газават. На початку травня 1868 р. Кауфман навіть захопив Самарканд. Однак антиросійські ви­ступи на завойованих територіях емірату змусили військову адміністрацію від­класти просування на Бухару.

На початку 1868 р. було підписано мирний договір із Кокандським ханством. Хан поступався всіма завойованими містами і землями, визнавав васальну залежність від Росії, надавав на території ханства російським під­даним право вільної торгівлі (мито сягало 2,5% вартості російських това­рів). Влітку 1868 р. підписано мирний договір з Бухарським еміратом, за яким емір поступався всіма землями, захопленими царськими військам від 1865 р., визнавав васальну залежність емірату від Росії, надавав російським підданим право вільної торгівлі зі встановленням такого ж мита, як і в Ко­канді, і погодився на сплату великої контрибуції.

Лише навесні 1873 р. розпочався похід на Хіванське ханство. Царські війська рухалися з чотирьох сторін - від Оренбурга, Ташкента, Красновод-ська і з Мангишлакського півострова. Хіванське військо, нечисленне і пога­но озброєне, не змогло протистояти росіянам. Наприкінці травня російські війська вступили до Хіви. У серпні 1873 р. підписано мирний договір з Хі­вою: хіванський хан поступався землями правого берега Аму-Дар'ї та ви­знавав васальну залежність від Росії; російські судна отримували право віль­ного плавання по Аму-Дар'ї, хіванські та бухарські судна могли плавати лише з дозволу російських урядовців; на лівому березі Аму-Дар'ї російські купці одержували право будувати пристані, склади тощо; російську торгівлю звіль­няли від будь-яких податків; упродовж 20 років ханство мало сплатити кон­трибуцію в сумі 2 200 тис. руб. Умови договору "приводили до одного зна­менника Хіву з Бухарою і Кокандом", - писав К. Кауфман військовому мі­ністрові Д. Мілютіну.

Однак до "замирення" Середньої Азії було ще далеко. У Кокандсь­кому ханстві 1875 р. розпочалося повстання. Центром повстання проти хана і Росії стала Ферганська долина. Худояр-хан втік під захист російських військ, а в Коканді ханом було проголошено сина Худояра Насреддіна. Повстання відбувалося під гаслом "газавату". У серпні 1875 р. царські війська всту­пили на територію ханства і біля фортеці Махрам розгромили кокандців. У

215

Росія в другій половині XIX ст.

вересні 1875 р. хан Насреддін і Кауфман підписали новий договір, за яким територія Кокандського ханства скорочувалась через приєднання до Турке­станського генерал-губернаторства земель на правому березі Сир-Дар'ї. Про­те східна частина ханства перебувала в руках повстанців. Центром повстання стало місто Андижан. Хан Насреддін, як раніше його батько, попросив при­тулку у росіян. Царські війська захопили міста Наманган, Андижан, Маргилан і Коканд. Новий керівник каральної експедиції генерал-майор М. Скобелєв взимку 1875-1876 р. остаточно розгромив повсталих. У лютому 1876 р. цар­ський указ ліквідував Кокандське ханство, його землі під назвою "Ферган­ська долина" було приєднано до Туркестанського краю. Військовим губерна­тором області було призначено М. Скобелєва, який у Середній Азії залишив по собі недобру славу.

Від кінця 70-х років розпочався широкий наступ на туркменські пле­мена. Деякі племена добровільно прийняли російське підданство. Але чис­ленне і войовниче плем'я текінців уперто боролося. Командувачем військ Закаспійського округу було призначено М. Скобелєва. У грудні 1880 р. роз­почалася блокада фортеці Геок-Тепе, яку попередніми роками російські вій­ська вже пробували захопити. Текінці героїчно захищалися, але сили були нерівними. 12 січня 1881 р. фортецю взяли штурмом. За кілька днів росіяни за­хопили Ашхабад та інші населені пункти. У травні 1881 р. Ахалтекінський оазис долучили до Закаспійського округу, перетвореного на Закаспійську область з центром в Ашхабаді. Навесні 1884 р. російські війська без особли­вого опору зайняли Мере, а до 1886 р. владу Росії визнали й інші туркмен­ські племена.

Просування Росії в Туркменію спричинило напруження стосунків з Ве­ликобританією, яка побоювалась загрози своїм інтересам в Афганістані. У 1885 р. між Лондоном і Петербургом було підписано угоду, яка від 1887 р. встановлювала російсько-афганський кордон: Росія отримала майже всю спірну територію (весь оазис Пенде до ріки Кушки), низини Кушки, Мурга-ба і Теджена. Наслідком цього і наступних кількох договорів між Росією та Англією стало те, що туркмени, таджики, узбеки й киргизи виявилися роз­діленими між різними державами і дотепер. Погано озброєні, політично роз'­єднані мусульмани Середньої Азії не мали жодних шансів у протистоянні з російською військовою потугою.

Розділ 4. Економіка та соціальні відносини

Реформи 60-70-х років XIX ст. значно поліпшили політичні та правові умови для розвитку капіталістичних відносин в економіці. В перші поре-формені десятиліття відбувалися вагомі зрушення в сільському господарстві, тривав процес технічного переозброєння промисловості, формувалися нові, характерні для ринкової економіки, соціальні прошарки населення - проле-

216

Економіка та соціальні відносини

таріат і промислова буржуазія. Економічним процесам не вельми сприяла хоч і дещо модернізована, але стара політична та соціальна система - самодер­жавство і становий лад.