- •Передмова
- •Перелік мап
- •1. Правління Павла і: свавілля чи реформи
- •2. Державний лібералізм Олександра і: наміри та реальність
- •3. Освічені кола і політичний курс Олександра і
- •1. Росія і наполеонівська Франція
- •2. Європейська політика Миколи і
- •3. Східне питання
- •4. Завоювання Кавказу
- •1. Територія і населення
- •2. Економіка
- •3. Соціальна структура
- •4. Сім'я та сімейні стосунки
- •5. Закони, суди та система покарань
- •1. Західний край*
- •2. Балтійський край
- •3. Волго-Уральський регіон
- •5. Закавказзя
- •2. Преса, книговидавнича справа
- •3. Наука
- •4. Художня культура
- •1. Олександр II: вибір нового державного курсу
- •3. Реформи в інших сферах державного і суспільного життя
- •1. Опозиційні настрої початку 60-х років
- •2. Революційне народництво
- •3. Ліберальне народництво
- •4. Земський рух
- •5. Пореформене слов'янофільство
- •1. Скасування обмежувальних умов Паризького мирного договору 1856 р.
- •3. Взаємини Росії з європейськими державами у 80-ті - на початку 90-х років XIX ст.
- •4. Політика на Далекому Сході й у Тихому океані
- •1. Економічний розвиток
- •2. Населення. Міста
- •3. Соціальна структура
- •4. Сім'я та сімейні стосунки
- •1. Західний край
- •2. Балтійський край
- •3. Поволжя, Урал та Сибір
- •4. Кавказ
- •5. Казахстан і Середня Азія
- •2. Преса і книговидання
- •3. Наука
- •1. Микола II: перед викликом часу
- •2. Опозиційні рухи
- •3. Зовнішня політика
- •1905-1907 Роки: революція і реформи
- •1. "Кривава неділя" і наростання революційних настроїв
- •2. Маніфест 17 жовтня 1905 р. Нова редакція "Основних законів Російської імперії"
- •3. Політичні партії
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •5. Національні рухи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1. Влада і суспільство
- •3. Зовнішня політика
- •2. Преса та книговидання
- •3. Наука
- •4. Художня культура
- •1. Вступ у війну
- •2. Кампанія 1915 р.
- •4. Лютнева революція 1917 р. В Петрограді. Падіння монархи Романовнх
- •В ибрана бібліографія
- •Навчальний посібник
2. Революційне народництво
У другій половині XIX ст. формується потужний суспільний рух, який одержав назву "народницького" і під яким розуміли широкий спектр ідей та дій - від прагнення до вивчення народного побуту та культури до повалення політичного режиму й широких соціальних реформ. Революційне (або, як його називали, "дієве") народництво сформувалося наприкінці 60-х - на початку 70-х років XIX ст., коли його провідники поставили за мету розв'язати соціальні проблеми революційним шляхом, спираючись на народні маси, насамперед селянство, кероване революційною організацією.
Ідейна доктрина революційного народництва. Біля джерел революційного народництва стояли О. Герцен і М. Чернишевський. Саме в Герцена і Чернишевського народники сприйняли негативне ставлення до буржуазного ладу і віру в соціалістичну ідею. Вони вважали, що Росія, спираючись на свої общинні традиції, зможе "перестрибнути" через період буржуазного ладу - відразу в "розумно влаштоване" соціалістичне суспільство. Народ, насамперед селянство, вони надмірно ідеалізували, вважали таким собі могутнім Іллею Муромцем, якого потрібно розбудити, і тоді перемога революційної справи буде забезпечена. Суперечка йшла лише про тактику "пробудження" народу. її запропонували Михайло Бакунін (1814-1876), Петро Лавров (1823-1900), Петро Ткачов (1844-1885), яких вважають ідеологами революційного народництва.
М. Бакунін, революціонер за духом і способом життя, став видатним теоретиком анархізму, принципи якого він виклав у книзі "Державність і анархія" (1873). Він вважав, що всі держави, незалежно від того, чи то монархія чи республіка, є джерелом експлуатації і деспотизму, побудовані на придушенні людини. Ніякі реформи не змінять їхньої антигуманної суті. Тому їх потрібно ліквідувати революційним шляхом. У Росії він пов'язував свої надії з селянством. Бакунін доводив, що російський селянин - "соціаліст за інстинктом". Його потрібно не агітувати за соціалізм, а закликати до бунту. "Вчити народ? - писав він, - це було б нерозумно. Народ краще від нас знає, що йому потрібно". Революціонери мають зіграти роль іскри, яка запалить
189
Росія в другій половині XIX ст.
Гр
полум'я народного повстання, об'єднає розрізнені селянські бунти у "всеза-гальний бунт". Далі революційний інстинкт народу допоможе йому знайти шлях до вільного, бездержавного способу організації суспільства - федерації громад, які діятимуть на основі прямої демократії. М. Бакунін помер у Берні в лікарні для бідних, а його численні послідовники продовжували боротьбу в країнах Європи і Америки.
Професор математики Артилерійської академії П. Лавров, арештований 1866 р. за зв'язок із нелегальними організаціями, на засланні написав "Історичні листи" (1869-1870), які стали популярними серед молоді. Головною рушійною силою розвитку цивілізації він вважав силу наукового пізнання і передових ідей, а їх носієм - інтелігенцію. Своєю освітою інтелігенція зобов'язана важкій праці народу - звідси думка Лаврова про "невідплатний борг" інтелігенції перед народом. Лавров поділяв тезу Бакуніна про "соціальну революцію", яка вийде з села, розглядав селянську общину як "зародок соціалізму", але заперечував твердження про готовність селянства до революції. Революція, вважав Лавров, має готуватися теоретичними працями інтелігенції та пропагандою її серед народу. Він різко критикував революційний авантюризм, намагання "підганяти" історію. Поспішність у справі підготовки революції не принесе нічого, окрім крові та жертв, застерігав Лавров. У 1870 році Лаврову вдалося емігрувати за кордон, де він видавав журнал "Вперед!", що мав вплив на революційне народництво в Росії, був членом І Інтернаціоналу, залишив значну літературну спадщину. Наприкінці XIX ст. відійшов від політичної діяльності і присвятив свої останні роки дослідженням соціології.
На противагу Бакунінові, П. Ткачов був прихильником сильної централізованої держави. Він не вірив у революційний потенціал селянства, вважав, що при "дикій неосвіченості" селянства, його "рабських і консервативних інстинктах" ні пропаганда, ні агітація не можуть спричинити народного повстання, а влада легко переловить пропагандистів. Тому простіше захопити владу в Росії групі революціонерів-змовників, бо, вважав Ткачов, самодержавство на той момент не має опори ("висить у повітрі"). "Не готувати революцію, а робити її", - з таким закликом звертався Ткачов до своїх прихильників. Він стверджував, що найближчою метою має стати створення добре законспірованої, дисциплінованої організації. Не гайнуючи часу на пропаганду, вона має захопити владу (він навіть накреслив конкретний план, як це можна зробити). Після цього революційна організація придушує і знищує консервативні й реакційні елементи суспільства, ліквідовує всі установи, які протидіють революції, і створює нову державність*.
Революційні гуртки кінця 60-х - початку 1870-х років. "Ходіння в народ". Основними центрами, де зародився народницький рух, стали уні-
* Відбувши покарання у "справі Нечаєва", Ткачов 1873 р. утік за кордон, де спочатку співпрацював з Лавровим, а в 1875-1881 роках видавав свій журнал "Набат". Однак 1882 р. у нього почався психічний розлад, і за три роки він помер.
190
верситети Санкт-Петері
муватися певних правії:
активну участь у всіх і
денти допомагали одш
ємодопомоги, самодіяль
перед собою різні завдаї
Одним із перших
не товариство в Москві
ного слухача Московсь
себе учнями Чернишев
робити?". Деякі члени
рору. Було створено осе
ро Каракозов 4 квітня
саду, стріляв у нього. Ь
ві Каракозова під сліде
суді Ішутін заявив, ш<
Павла і Чернишевськог
бурзькій фортеці. Одн;
Людиною, яка г
властивий поколінню,
гій Нечаєв. Приходсьі
ситету, Нечаєв разом
1868-1869 р. створилі
березні 1869 р. групу
У Женеві він зустрів*
видаючи себе за еміс;
Разом з Бакуніним во
ціонера" - своєрідну є
значалося в "Катехізи
ні справ, ні почуттів,
підпорядковано єдин<
люції... Він знає лиш
все те, що сприяє тор
датом "довіреного пр
ційного союзу і незаі
Кілька десятків осіб,
п'ятірки; діяли вони
Нечаєва було вбито а
не захотів сліпо викс
арештували близько І
"нечаєвцями" відбув
Ф. Достоєвський наш
Громадська думка і суспільний рух
верситети Санкт-Петербурга, Москви, Києва. Студент-народник мусів дотримуватися певних правил поведінки: заробляти на життя своєю працею, брати активну участь у всіх акціях протесту, вести скромний спосіб життя. Студенти допомагали один одному, влаштовуючи спільні бібліотеки, каси взаємодопомоги, самодіяльні семінари і гуртки. Члени гуртків і товариств ставили перед собою різні завдання - від самоосвіти до пропаганди революційних ідей.
Одним із перших народницьких гуртків був гурток "ішутінців" - таємне товариство в Москві, назване за іменем його організатора і керівника, вільного слухача Московського університету Миколи Ішутіна. Ішутінці вважали себе учнями Чернишевського, навіть наслідували його героїв з роману "Що робити?". Деякі члени організації схилялися до тактики індивідуального терору. Було створено особливо законспіровану групу "Пекло", член якої Дмитро Каракозов 4 квітня 1866 р., під час прогулянки Олександра II в Літньому саду, стріляв у нього. Куля пролетіла повз, Каракозова заарештували. У справі Каракозова під слідство потрапило понад 2 тис. осіб, 36 з них судили. На суді Ішутін заявив, що визнає тільки трьох особистостей: Христа, святого Павла і Чернишевського. Каракозова повісили. Ішутін збожеволів у Шліссельбурзькій фортеці. Однак настрої нігілізму та екстремізму поширювалися.
Людиною, яка поєднала в собі майже релігійний аскетизм і цинізм, властивий поколінню, вихованому на псевдонауковому матеріалізмі, був Сергій Нечаєв. Приходський учитель і вільний слухач Петербурзького університету, Нечаєв разом з молодим журналістом Петром Ткачовим узимку 1868-1869 р. створили нелегальну групу петербурзьких студентів. Однак у березні 1869 р. групу розкрила поліція, а Нечаєву вдалося втекти за кордон. У Женеві він зустрівся з Герценом та Огарьовим, зблизився з Бакуніним, видаючи себе за емісара революційного центру, який нібито існує в Росії. Разом з Бакуніним вони написали низку прокламацій і "Катехізис революціонера" - своєрідну етику революційного екстремізму. "Революціонер, - зазначалося в "Катехізисі", - людина приречена. Він не має ні своїх інтересів, ні справ, ні почуттів, ні уподобань, ні власності, ні навіть імені. Усе в ньому підпорядковано єдиному інтересу, єдиній думці, єдиній пристрасті - революції. .. Він знає лише одну науку - науку руйнування. Моральне для нього все те, що сприяє торжеству революції". До Росії Нечаєв повернувся з мандатом "довіреного представника" російського відділу Всесвітнього революційного союзу і незабаром створив таємне товариство "Народна розправа". Кілька десятків осіб, яких Нечаєв залучив до організації, було розділено на п'ятірки; діяли вони в умовах конспірації. В листопаді 1869 р. за наказом Нечаєва було вбито активного учасника організації студента І. Іванова, який не захотів сліпо виконувати накази керівника. Поліція справу розкрила, заарештували близько 80 осіб, а сам Нечаєв знову втік за кордон. 1871 р. над "нечаєвцями" відбувся публічний судовий процес. Під враженням процесу Ф. Достоєвський написав роман "Біси", який багатьох відштовхнув від рево-
191
■■■■■і
Росія в другій половині XIXст.
люційного руху. В еміграції Нечаєв опинився в ізоляції. Бакунін розірвав з ним стосунки ще до суду. Швейцарія 1872 р. видала Росії Нечаєва як кримінального злочинця, 1882 р. він помер у Петропавловській фортеці.
Влітку 1871 р. кілька народницьких гуртків у Петербурзі утворили організацію "Велике товариство пропаганди", або "чайковці", за прізвищем студента Петербурзького університету Миколи Чайковського, який представляв цю організацію у зв'язках із зовнішнім світом. Члени гуртка збирали і поширювали книжки та брошури соціалістичного змісту. До "чайковців" 1872 р. приєднався князь Петро Кропоткін, учений-географ, пізніше - теоретик анархізму. Він ознайомив членів товариства з ідеями М. Бакуніна.
На початку 1874 р. поліція заарештувала багатьох "чайковців". Але це не перервало зв'язків між тими, хто залишився на свободі. Не зупинили арешти і наміченого "чайковцями" на 1874 р. "ходіння в народ". Поштовхом до походу "в народ" став голод 1873-1874 р. в Середньому Поволжі. Навесні 1874 р. з Петербурга, Москви, Саратова, Самари "в народ" пішли сотні юнаків і дівчат - і прихильники Лаврова, і прихильники Бакуніна. Перші йшли з довготерміновою метою перевиховати народ у революційному дусі, другі будь-що хотіли підняти його на повстання. Революціонери перевдягалися в селянський одяг, запасалися фальшивими паспортами, наймалися столярами, вантажниками тощо. Ядро пропагандистів становили колишні студенти, але були й відставні офіцери, чиновники, навіть дівчата з аристократичних сімей. Викликати соціальну революцію в народній масі здавалося справою нескладною: народові пропонували реалізувати його власні ідеали -соціальної справедливості, колективізму, рівності тощо. Однак пропагандистів очікувало гірке розчарування. Селяни охоче слухали їхні розмови про скасування податків, про можливість відібрати у поміщиків землю, але заклики бунтувати проти царя сприймали з підозрою. Тому поліція легко виловлювала пропагандистів, а деяких видавали самі селяни. Заарештовані кілька сотень учасників "ходіння в народ" постали перед судом. Політичні процеси над ними ("193-х" і "50-ти" 1877 р.) мали неоднозначний резонанс поміж освіченого суспільства - від захоплення до осуду. Розправилися з народниками жорстоко: їх вивозили на каторгу, заслання, в тюрми.
"Ходіння в народ" 1874 р. зазнало невдачі. Виступаючи захисниками селянських інтересів, народники не знаходили спільної мови з селянами, для котрих, як виявилося, були чужими соціалістичні й антицаристські ідеї. Не приваблювала селян й ідея "соціальної революції". Свій неуспіх народники пояснювали абстрактністю пропаганди, перепонами влади, короткочасністю перебування на селі. Тому вони дійшли висновку, що потрібно замінити "летючу пропаганду" планомірною, систематичною роботою на селі: поселитися там і поступово готувати селян до сприйняття своїх ідей. Паралельно з "ходінням у народ", яке тривало і наступними роками, народники шукали інших форм боротьби.
192
Громадська думка і суспільний рух
"Земля і воля" (1876-1879). Невдачі "ходіння в народ" висунули потребу централізованої революційної організації з чіткою структурою і програмою. Таку організацію створили до кінця 1876 р. (заявила про себе політичною демонстрацією 6 грудня 1876 р. на площі біля Казанського собору в Петербурзі); спочатку як "Північно-революційна народницька група", а від 1878 р. - "Земля і воля". Членами-засновниками організації були Марк Натансон, Георгій Плеханов (1856-1918), брати О. і А. Михайлови, О. Ап-текман, В. Косинський, згодом до них приєдналися В. Фігнер, М. Морозов, С. Кравчинський, Л. Тихомиров. Організація складалася із замкнутих п'ятірок, якими керував "Центр" ("Адміністрація"). Головною метою "Землі і волі" була підготовка народної революції. Народники знову поселялися групами в особливо неспокійних місцях: на Поволжі, Кубані та Дону. їм здавалося, що саме там, де ще зберігали традиції козацької вольниці та перекази про Разіна і Пугачова, найлегше буде підняти народ на повстання. Однак великих успіхів "осіла" діяльність не принесла. Закінчилася невдачею й підготовка повстання селян у Чигиринському повіті на Київщині, яке здійснювала група "південних бунтарів" (Я. Стефанович, Л. Дейч та ін.), пов'язана з "Землею і волею". Народники спробували вести пропаганду серед робітників. "Земля і воля" підтримала створення 1878 р. в Петербурзі "Північного союзу російських робітників" на чолі з В. Обнорським і С. Халтуріним.
Частина революціонерів зробила з "ходіння в народ" радикальніші висновки. Вони вирішили докорінно змінити стратегію та мету боротьби: замість тривалої підготовки соціальної революції висунули лозунг політичної боротьби та політичного перевороту як єдиного засобу досягнення її в майбутньому. У програмі "Землі і волі" з'явилося положення про "систематичне винищення особливо шкідливих або значних осіб з уряду і взагалі людей, на яких тримається той чи той ненависний... порядок". У радикальної частини землевольців виникла впевненість у тому, що за допомогою терору можна "дезорганізувати" державну владу. У січні 1878 р. Віра Засулич стріляла в петербурзького градоначальника Ф. Трепова. Після пострілу Засулич по країні прокотилася хвиля терористичних актів. Страти терористів посилювали напруження і спричиняли нові замахи. Однак село залишалося відносно спокійним. І це призводило до відчаю і розчарування серед частини учасників "Землі і волі". Прихильники тактики терору створили в березні 1879 р. свій Виконавчий комітет. Один з його членів Олександр Соловйов 2 квітня 1879 р. під час прогулянки царя на Двірцевій площі кинувся на нього з револьвером і зробив 5 пострілів, але поранив тільки поліцейського. Терориста заарештували і згодом стратили. До весни 1879 р. суперечки між прихильниками роботи на селі та прихильниками рішучої політичної боротьби настільки загострилися, що на з'їзді у Воронежі (червень 1879 р.) вони не змогли домовитися про подальшу спільну діяльність. Остаточний розкол "Землі і волі" на "Народну волю" і "Чорний переділ" відбувся на петербурзькому з'їзді в серпні 1879 р.
193
Росія в другій половині XIX ст.
"Народна воля". Прихильники терору, яких очолювали Андрій Же-лябов і Софія Петровська, змогли створити добре законспіровану, централізовану організацію, ядром якої були професійні революціонери - О. Михай-лов, М. Морозов, В. Фігнер, М. Кибальчич, Г. Гольденберг, С. Ширяєв та ін. Вони входили до складу Виконавчого комітету, який скеровував діяльність місцевих відділень і груп. У 1879-1881 роках організація об'єднувала до 250 гуртків у 50 містах, мала 10 підпільних друкарень у Росії й одну за кордоном, видавала свої газети, брошури. Основними програмовими вимогами "Народної волі" було скликання Установчих зборів, запровадження загального виборчого права і народного представництва, громадянські свободи, широке общинне самоуправління, перехід землі, фабрик і заводів у власність народу, надання народам Росії права на відокремлення тощо. Перебуваючи під значним впливом поглядів П. Ткачова, народовольці вважали, що достатньо повалити самодержавство, як соціальний переворот буде забезпечено. Тому першочерговим завданням ставало царевбивство, що мало послужити сигналом до народного повстання.
Виконавчий комітет 25 серпня 1879 р. виніс смертний вирок Олександрові II. З осені народовольці розпочали справжнє полювання на царя. 19 листопада 1879 р. під Москвою вони підірвали поїзд, але царя в ньому не було. С. Халтурін, влаштувавшись столярем у Зимовий палац, 5 лютого 1880 р. організував вибух у царській їдальні, і знову лише випадок врятував життя імператорові та його родині. Між тим поліції вдалося провести болісні для організації арешти - О. Михайлова (вів організаційну роботу), М. Морозова, а 27 лютого 1881 р. заарештували А. Желябова. Все ж 1 березня 1881 р. бомбометальники М. Рисаков та І. Гриневицький (загинув на місці) за сигналом С. Перовської смертельно поранили Олександра II. Царевбивць арештували і судили. З квітня 1881 р. А. Желябова, С. Перовську, М. Рисакова, Т. Михайлова, М. Кибальчича (відповідав за виготовлення вибухівки) було повішено.
Фанатично віддані ідеї соціальної революції молоді, енергійні люди, свідомо прирекли себе на смерть, але за їхні ілюзії розплачувалися життям й інші - ті, кому вони винесли смертний вирок, або випадкові перехожі.
Лист Виконавчого комітету "Народної волі" наступникові престолу з вимогами політичної амністії та скликання Установчих зборів залишився без відповіді. Точніше, відповіддю на нього було посилення репресій. Конспірація не захищала від провокаторів і донощиків, які допомогли розгромити "Народну волю". Саме в цей період зародився феномен, який пошириться наступними десятиліттями: подвійний агент, або агент-провокатор. У грудні 1882 р. члена одеської групи Сергія Дегаєва завербував інспектор петербурзької охранки Г. Судейкін. Дегаєв передав поліції інформацію, що призвела до ліквідації всього південного відділення організації; водночас він очолив петербурзьку групу. Щоб розвіяти підозри своїх товаришів, Дегаєв організував убивство Судейкіна. Репресії 1881-1882 р. охопили до 6 тис. осіб. Най-
активніших і тюрем, спричинили
"Чорн об'єдналися сулич, О частину Організація поставила роту". Але на їхній вали за сельрода-ний переділ
Традиц лення
подвижництва народ, тому тивні натури
Окрім не народництво але без ництва 1904), Ваі ного наро "Русское
Ліб Вони Росії, пр; пільного
НИКИ ПрЕ
життя й мати, то прислухалося хто працював вчитися ки через російської
Л: владою.
194
Громадська думка і суспільний рух
активніших революціонерів стратили, інші одержали тривалі терміни каторги і тюрем. Спроби відновити діяльність "Народної волі" не були успішними і спричинили лише нові репресії та жертви.
"Чорний переділ". Після розколу "Землі і волі" противники терору об'єдналися в групу "Чорний переділ". До неї ввійшли Г. Плеханов, В. За-сулич, О. Аптекман та ін. "Чорнопередільці" одержали в спадщину меншу частину грошових коштів "Землі і волі", а також друкарню в Смоленську. Організація заявила про своє неприйняття тактики індивідуального терору і поставила за мету "пропаганду в народі" для підготовки "аграрного перевороту". Але не встигли вони розгорнути своєї діяльності, як поліція натрапила на їхній слід. У січні 1880 р. Г. Плеханов і група "чорнопередільців" емігрували за кордон, у Швейцарію. Керівництво організацією перейшло до П. Ак-сельрода, який марно прагнув активізувати її діяльність. Після 1882 р. "Чорний переділ" розпався на дрібні самостійні групи.
Традиційні пропагандистські засоби боротьби без політичного забарвлення втрачали привабливість в очах радикальної інтелігенції. Вершиною подвижництва вважалися герої, здатні віддати своє життя в боротьбі за народ, тому терор як засіб боротьби й надалі приваблюватиме бунтівні та активні натури.