2. Революційне народництво

У другій половині XIX ст. формується потужний суспільний рух, який одержав назву "народницького" і під яким розуміли широкий спектр ідей та дій - від прагнення до вивчення народного побуту та культури до пова­лення політичного режиму й широких соціальних реформ. Революційне (або, як його називали, "дієве") народництво сформувалося наприкінці 60-х - на початку 70-х років XIX ст., коли його провідники поставили за мету розв'я­зати соціальні проблеми революційним шляхом, спираючись на народні ма­си, насамперед селянство, кероване революційною організацією.

Ідейна доктрина революційного народництва. Біля джерел револю­ційного народництва стояли О. Герцен і М. Чернишевський. Саме в Герцена і Чернишевського народники сприйняли негативне ставлення до буржуазного ладу і віру в соціалістичну ідею. Вони вважали, що Росія, спираючись на свої общинні традиції, зможе "перестрибнути" через період буржуазного ла­ду - відразу в "розумно влаштоване" соціалістичне суспільство. Народ, на­самперед селянство, вони надмірно ідеалізували, вважали таким собі могутнім Іллею Муромцем, якого потрібно розбудити, і тоді перемога революційної справи буде забезпечена. Суперечка йшла лише про тактику "пробудження" народу. її запропонували Михайло Бакунін (1814-1876), Петро Лавров (1823-1900), Петро Ткачов (1844-1885), яких вважають ідеологами революційного народництва.

М. Бакунін, революціонер за духом і способом життя, став видатним теоретиком анархізму, принципи якого він виклав у книзі "Державність і анархія" (1873). Він вважав, що всі держави, незалежно від того, чи то мо­нархія чи республіка, є джерелом експлуатації і деспотизму, побудовані на придушенні людини. Ніякі реформи не змінять їхньої антигуманної суті. То­му їх потрібно ліквідувати революційним шляхом. У Росії він пов'язував свої надії з селянством. Бакунін доводив, що російський селянин - "соціаліст за інстинктом". Його потрібно не агітувати за соціалізм, а закликати до бунту. "Вчити народ? - писав він, - це було б нерозумно. Народ краще від нас знає, що йому потрібно". Революціонери мають зіграти роль іскри, яка запалить

189

Росія в другій половині XIX ст.

Гр

полум'я народного повстання, об'єднає розрізнені селянські бунти у "всеза-гальний бунт". Далі революційний інстинкт народу допоможе йому знайти шлях до вільного, бездержавного способу організації суспільства - федерації громад, які діятимуть на основі прямої демократії. М. Бакунін помер у Берні в лікарні для бідних, а його численні послідовники продовжували боротьбу в країнах Європи і Америки.

Професор математики Артилерійської академії П. Лавров, арештова­ний 1866 р. за зв'язок із нелегальними організаціями, на засланні написав "Іс­торичні листи" (1869-1870), які стали популярними серед молоді. Головною рушійною силою розвитку цивілізації він вважав силу наукового пізнання і передових ідей, а їх носієм - інтелігенцію. Своєю освітою інтелігенція зо­бов'язана важкій праці народу - звідси думка Лаврова про "невідплатний борг" інтелігенції перед народом. Лавров поділяв тезу Бакуніна про "соці­альну революцію", яка вийде з села, розглядав селянську общину як "зародок соціалізму", але заперечував твердження про готовність селянства до рево­люції. Революція, вважав Лавров, має готуватися теоретичними працями інте­лігенції та пропагандою її серед народу. Він різко критикував революційний авантюризм, намагання "підганяти" історію. Поспішність у справі підготов­ки революції не принесе нічого, окрім крові та жертв, застерігав Лавров. У 1870 році Лаврову вдалося емігрувати за кордон, де він видавав журнал "Впе­ред!", що мав вплив на революційне народництво в Росії, був членом І Ін­тернаціоналу, залишив значну літературну спадщину. Наприкінці XIX ст. відійшов від політичної діяльності і присвятив свої останні роки досліджен­ням соціології.

На противагу Бакунінові, П. Ткачов був прихильником сильної центра­лізованої держави. Він не вірив у революційний потенціал селянства, вважав, що при "дикій неосвіченості" селянства, його "рабських і консервативних інстинктах" ні пропаганда, ні агітація не можуть спричинити народного пов­стання, а влада легко переловить пропагандистів. Тому простіше захопити владу в Росії групі революціонерів-змовників, бо, вважав Ткачов, самодер­жавство на той момент не має опори ("висить у повітрі"). "Не готувати ре­волюцію, а робити її", - з таким закликом звертався Ткачов до своїх прихиль­ників. Він стверджував, що найближчою метою має стати створення добре законспірованої, дисциплінованої організації. Не гайнуючи часу на пропа­ганду, вона має захопити владу (він навіть накреслив конкретний план, як це можна зробити). Після цього революційна організація придушує і знищує консервативні й реакційні елементи суспільства, ліквідовує всі установи, які протидіють революції, і створює нову державність*.

Революційні гуртки кінця 60-х - початку 1870-х років. "Ходіння в народ". Основними центрами, де зародився народницький рух, стали уні-

* Відбувши покарання у "справі Нечаєва", Ткачов 1873 р. утік за кордон, де спочатку співпрацював з Лавровим, а в 1875-1881 роках видавав свій журнал "Набат". Однак 1882 р. у нього почався психічний розлад, і за три роки він помер.

190

верситети Санкт-Петері

муватися певних правії:

активну участь у всіх і

денти допомагали одш

ємодопомоги, самодіяль

перед собою різні завдаї

Одним із перших

не товариство в Москві

ного слухача Московсь

себе учнями Чернишев

робити?". Деякі члени

рору. Було створено осе

ро Каракозов 4 квітня

саду, стріляв у нього. Ь

ві Каракозова під сліде

суді Ішутін заявив, ш<

Павла і Чернишевськог

бурзькій фортеці. Одн;

Людиною, яка г

властивий поколінню,

гій Нечаєв. Приходсьі

ситету, Нечаєв разом

1868-1869 р. створилі

березні 1869 р. групу

У Женеві він зустрів*

видаючи себе за еміс;

Разом з Бакуніним во

ціонера" - своєрідну є

значалося в "Катехізи

ні справ, ні почуттів,

підпорядковано єдин<

люції... Він знає лиш

все те, що сприяє тор

датом "довіреного пр

ційного союзу і незаі

Кілька десятків осіб,

п'ятірки; діяли вони

Нечаєва було вбито а

не захотів сліпо викс

арештували близько І

"нечаєвцями" відбув

Ф. Достоєвський наш

Громадська думка і суспільний рух

верситети Санкт-Петербурга, Москви, Києва. Студент-народник мусів дотри­муватися певних правил поведінки: заробляти на життя своєю працею, брати активну участь у всіх акціях протесту, вести скромний спосіб життя. Сту­денти допомагали один одному, влаштовуючи спільні бібліотеки, каси вза­ємодопомоги, самодіяльні семінари і гуртки. Члени гуртків і товариств ставили перед собою різні завдання - від самоосвіти до пропаганди революційних ідей.

Одним із перших народницьких гуртків був гурток "ішутінців" - таєм­не товариство в Москві, назване за іменем його організатора і керівника, віль­ного слухача Московського університету Миколи Ішутіна. Ішутінці вважали себе учнями Чернишевського, навіть наслідували його героїв з роману "Що робити?". Деякі члени організації схилялися до тактики індивідуального те­рору. Було створено особливо законспіровану групу "Пекло", член якої Дмит­ро Каракозов 4 квітня 1866 р., під час прогулянки Олександра II в Літньому саду, стріляв у нього. Куля пролетіла повз, Каракозова заарештували. У спра­ві Каракозова під слідство потрапило понад 2 тис. осіб, 36 з них судили. На суді Ішутін заявив, що визнає тільки трьох особистостей: Христа, святого Павла і Чернишевського. Каракозова повісили. Ішутін збожеволів у Шліссель­бурзькій фортеці. Однак настрої нігілізму та екстремізму поширювалися.

Людиною, яка поєднала в собі майже релігійний аскетизм і цинізм, властивий поколінню, вихованому на псевдонауковому матеріалізмі, був Сер­гій Нечаєв. Приходський учитель і вільний слухач Петербурзького універ­ситету, Нечаєв разом з молодим журналістом Петром Ткачовим узимку 1868-1869 р. створили нелегальну групу петербурзьких студентів. Однак у березні 1869 р. групу розкрила поліція, а Нечаєву вдалося втекти за кордон. У Женеві він зустрівся з Герценом та Огарьовим, зблизився з Бакуніним, видаючи себе за емісара революційного центру, який нібито існує в Росії. Разом з Бакуніним вони написали низку прокламацій і "Катехізис револю­ціонера" - своєрідну етику революційного екстремізму. "Революціонер, - за­значалося в "Катехізисі", - людина приречена. Він не має ні своїх інтересів, ні справ, ні почуттів, ні уподобань, ні власності, ні навіть імені. Усе в ньому підпорядковано єдиному інтересу, єдиній думці, єдиній пристрасті - рево­люції. .. Він знає лише одну науку - науку руйнування. Моральне для нього все те, що сприяє торжеству революції". До Росії Нечаєв повернувся з ман­датом "довіреного представника" російського відділу Всесвітнього револю­ційного союзу і незабаром створив таємне товариство "Народна розправа". Кілька десятків осіб, яких Нечаєв залучив до організації, було розділено на п'ятірки; діяли вони в умовах конспірації. В листопаді 1869 р. за наказом Нечаєва було вбито активного учасника організації студента І. Іванова, який не захотів сліпо виконувати накази керівника. Поліція справу розкрила, за­арештували близько 80 осіб, а сам Нечаєв знову втік за кордон. 1871 р. над "нечаєвцями" відбувся публічний судовий процес. Під враженням процесу Ф. Достоєвський написав роман "Біси", який багатьох відштовхнув від рево-

191

■■■■■і

Росія в другій половині XIXст.

люційного руху. В еміграції Нечаєв опинився в ізоляції. Бакунін розірвав з ним стосунки ще до суду. Швейцарія 1872 р. видала Росії Нечаєва як кримі­нального злочинця, 1882 р. він помер у Петропавловській фортеці.

Влітку 1871 р. кілька народницьких гуртків у Петербурзі утворили ор­ганізацію "Велике товариство пропаганди", або "чайковці", за прізвищем студента Петербурзького університету Миколи Чайковського, який представ­ляв цю організацію у зв'язках із зовнішнім світом. Члени гуртка збирали і поширювали книжки та брошури соціалістичного змісту. До "чайковців" 1872 р. приєднався князь Петро Кропоткін, учений-географ, пізніше - теоре­тик анархізму. Він ознайомив членів товариства з ідеями М. Бакуніна.

На початку 1874 р. поліція заарештувала багатьох "чайковців". Але це не перервало зв'язків між тими, хто залишився на свободі. Не зупинили арешти і наміченого "чайковцями" на 1874 р. "ходіння в народ". Поштов­хом до походу "в народ" став голод 1873-1874 р. в Середньому Поволжі. На­весні 1874 р. з Петербурга, Москви, Саратова, Самари "в народ" пішли сотні юнаків і дівчат - і прихильники Лаврова, і прихильники Бакуніна. Перші йшли з довготерміновою метою перевиховати народ у революційному дусі, другі будь-що хотіли підняти його на повстання. Революціонери перевдяга­лися в селянський одяг, запасалися фальшивими паспортами, наймалися сто­лярами, вантажниками тощо. Ядро пропагандистів становили колишні сту­денти, але були й відставні офіцери, чиновники, навіть дівчата з аристокра­тичних сімей. Викликати соціальну революцію в народній масі здавалося справою нескладною: народові пропонували реалізувати його власні ідеали -соціальної справедливості, колективізму, рівності тощо. Однак пропаган­дистів очікувало гірке розчарування. Селяни охоче слухали їхні розмови про скасування податків, про можливість відібрати у поміщиків землю, але за­клики бунтувати проти царя сприймали з підозрою. Тому поліція легко ви­ловлювала пропагандистів, а деяких видавали самі селяни. Заарештовані кілька сотень учасників "ходіння в народ" постали перед судом. Політичні процеси над ними ("193-х" і "50-ти" 1877 р.) мали неоднозначний резонанс поміж освіченого суспільства - від захоплення до осуду. Розправилися з народ­никами жорстоко: їх вивозили на каторгу, заслання, в тюрми.

"Ходіння в народ" 1874 р. зазнало невдачі. Виступаючи захисниками селянських інтересів, народники не знаходили спільної мови з селянами, для котрих, як виявилося, були чужими соціалістичні й антицаристські ідеї. Не приваблювала селян й ідея "соціальної революції". Свій неуспіх народники пояснювали абстрактністю пропаганди, перепонами влади, короткочасністю перебування на селі. Тому вони дійшли висновку, що потрібно замінити "ле­тючу пропаганду" планомірною, систематичною роботою на селі: поселити­ся там і поступово готувати селян до сприйняття своїх ідей. Паралельно з "ходінням у народ", яке тривало і наступними роками, народники шукали інших форм боротьби.

192

Громадська думка і суспільний рух

"Земля і воля" (1876-1879). Невдачі "ходіння в народ" висунули по­требу централізованої революційної організації з чіткою структурою і про­грамою. Таку організацію створили до кінця 1876 р. (заявила про себе полі­тичною демонстрацією 6 грудня 1876 р. на площі біля Казанського собору в Петербурзі); спочатку як "Північно-революційна народницька група", а від 1878 р. - "Земля і воля". Членами-засновниками організації були Марк Натансон, Георгій Плеханов (1856-1918), брати О. і А. Михайлови, О. Ап-текман, В. Косинський, згодом до них приєдналися В. Фігнер, М. Морозов, С. Кравчинський, Л. Тихомиров. Організація складалася із замкнутих п'ятірок, якими керував "Центр" ("Адміністрація"). Головною метою "Землі і волі" була підготовка народної революції. Народники знову поселялися групами в особливо неспокійних місцях: на Поволжі, Кубані та Дону. їм здавалося, що саме там, де ще зберігали традиції козацької вольниці та перекази про Разіна і Пугачова, найлегше буде підняти народ на повстання. Однак великих успіхів "осіла" діяльність не принесла. Закінчилася невдачею й підготовка повстання селян у Чигиринському повіті на Київщині, яке здійснювала група "південних бунтарів" (Я. Стефанович, Л. Дейч та ін.), пов'язана з "Землею і волею". На­родники спробували вести пропаганду серед робітників. "Земля і воля" під­тримала створення 1878 р. в Петербурзі "Північного союзу російських робіт­ників" на чолі з В. Обнорським і С. Халтуріним.

Частина революціонерів зробила з "ходіння в народ" радикальніші ви­сновки. Вони вирішили докорінно змінити стратегію та мету боротьби: замість тривалої підготовки соціальної революції висунули лозунг політичної бо­ротьби та політичного перевороту як єдиного засобу досягнення її в майбут­ньому. У програмі "Землі і волі" з'явилося положення про "систематичне винищення особливо шкідливих або значних осіб з уряду і взагалі людей, на яких тримається той чи той ненависний... порядок". У радикальної час­тини землевольців виникла впевненість у тому, що за допомогою терору можна "дезорганізувати" державну владу. У січні 1878 р. Віра Засулич стрі­ляла в петербурзького градоначальника Ф. Трепова. Після пострілу Засулич по країні прокотилася хвиля терористичних актів. Страти терористів поси­лювали напруження і спричиняли нові замахи. Однак село залишалося від­носно спокійним. І це призводило до відчаю і розчарування серед частини учасників "Землі і волі". Прихильники тактики терору створили в березні 1879 р. свій Виконавчий комітет. Один з його членів Олександр Соловйов 2 квітня 1879 р. під час прогулянки царя на Двірцевій площі кинувся на нього з револьвером і зробив 5 пострілів, але поранив тільки поліцейського. Терориста заарештували і згодом стратили. До весни 1879 р. суперечки між прихильниками роботи на селі та прихильниками рішучої політичної бороть­би настільки загострилися, що на з'їзді у Воронежі (червень 1879 р.) вони не змогли домовитися про подальшу спільну діяльність. Остаточний розкол "Землі і волі" на "Народну волю" і "Чорний переділ" відбувся на петер­бурзькому з'їзді в серпні 1879 р.

193

Росія в другій половині XIX ст.

"Народна воля". Прихильники терору, яких очолювали Андрій Же-лябов і Софія Петровська, змогли створити добре законспіровану, центра­лізовану організацію, ядром якої були професійні революціонери - О. Михай-лов, М. Морозов, В. Фігнер, М. Кибальчич, Г. Гольденберг, С. Ширяєв та ін. Вони входили до складу Виконавчого комітету, який скеровував діяльність місцевих відділень і груп. У 1879-1881 роках організація об'єднувала до 250 гуртків у 50 містах, мала 10 підпільних друкарень у Росії й одну за кор­доном, видавала свої газети, брошури. Основними програмовими вимогами "Народної волі" було скликання Установчих зборів, запровадження загаль­ного виборчого права і народного представництва, громадянські свободи, ши­роке общинне самоуправління, перехід землі, фабрик і заводів у власність народу, надання народам Росії права на відокремлення тощо. Перебуваючи під значним впливом поглядів П. Ткачова, народовольці вважали, що достат­ньо повалити самодержавство, як соціальний переворот буде забезпечено. То­му першочерговим завданням ставало царевбивство, що мало послужити сиг­налом до народного повстання.

Виконавчий комітет 25 серпня 1879 р. виніс смертний вирок Олек­сандрові II. З осені народовольці розпочали справжнє полювання на царя. 19 листопада 1879 р. під Москвою вони підірвали поїзд, але царя в ньому не було. С. Халтурін, влаштувавшись столярем у Зимовий палац, 5 лютого 1880 р. організував вибух у царській їдальні, і знову лише випадок врятував життя імператорові та його родині. Між тим поліції вдалося провести болісні для організації арешти - О. Михайлова (вів організаційну роботу), М. Морозо­ва, а 27 лютого 1881 р. заарештували А. Желябова. Все ж 1 березня 1881 р. бомбометальники М. Рисаков та І. Гриневицький (загинув на місці) за сигналом С. Перовської смертельно поранили Олександра II. Царевбивць арештували і судили. З квітня 1881 р. А. Желябова, С. Перовську, М. Рисакова, Т. Михай­лова, М. Кибальчича (відповідав за виготовлення вибухівки) було повішено.

Фанатично віддані ідеї соціальної революції молоді, енергійні люди, свідомо прирекли себе на смерть, але за їхні ілюзії розплачувалися життям й інші - ті, кому вони винесли смертний вирок, або випадкові перехожі.

Лист Виконавчого комітету "Народної волі" наступникові престолу з вимогами політичної амністії та скликання Установчих зборів залишився без відповіді. Точніше, відповіддю на нього було посилення репресій. Конс­пірація не захищала від провокаторів і донощиків, які допомогли розгромити "Народну волю". Саме в цей період зародився феномен, який пошириться наступними десятиліттями: подвійний агент, або агент-провокатор. У грудні 1882 р. члена одеської групи Сергія Дегаєва завербував інспектор петербур­зької охранки Г. Судейкін. Дегаєв передав поліції інформацію, що призвела до ліквідації всього південного відділення організації; водночас він очолив петербурзьку групу. Щоб розвіяти підозри своїх товаришів, Дегаєв органі­зував убивство Судейкіна. Репресії 1881-1882 р. охопили до 6 тис. осіб. Най-

активніших і тюрем, спричинили

"Чорн об'єдналися сулич, О частину Організація поставила роту". Але на їхній вали за сельрода-ний переділ

Традиц лення

подвижництва народ, тому тивні натури

Окрім не народництво але без ництва 1904), Ваі ного наро "Русское

Ліб Вони Росії, пр; пільного

НИКИ ПрЕ

життя й мати, то прислухалося хто працював вчитися ки через російської

Л: владою.

194

Громадська думка і суспільний рух

активніших революціонерів стратили, інші одержали тривалі терміни каторги і тюрем. Спроби відновити діяльність "Народної волі" не були успішними і спричинили лише нові репресії та жертви.

"Чорний переділ". Після розколу "Землі і волі" противники терору об'єдналися в групу "Чорний переділ". До неї ввійшли Г. Плеханов, В. За-сулич, О. Аптекман та ін. "Чорнопередільці" одержали в спадщину меншу частину грошових коштів "Землі і волі", а також друкарню в Смоленську. Організація заявила про своє неприйняття тактики індивідуального терору і поставила за мету "пропаганду в народі" для підготовки "аграрного перево­роту". Але не встигли вони розгорнути своєї діяльності, як поліція натрапила на їхній слід. У січні 1880 р. Г. Плеханов і група "чорнопередільців" емігру­вали за кордон, у Швейцарію. Керівництво організацією перейшло до П. Ак-сельрода, який марно прагнув активізувати її діяльність. Після 1882 р. "Чор­ний переділ" розпався на дрібні самостійні групи.

Традиційні пропагандистські засоби боротьби без політичного забарв­лення втрачали привабливість в очах радикальної інтелігенції. Вершиною подвижництва вважалися герої, здатні віддати своє життя в боротьбі за народ, тому терор як засіб боротьби й надалі приваблюватиме бунтівні та ак­тивні натури.