1. Західний край*

Участь Російської імперії у поділах Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. не тільки змінила співвідношення сил на геополітичній арені. "Придбання" кількох мільйонів поляків, литовців (ці народи були католиками), українців та білорусів, які сповідували переважно греко-католицьку віру, євреїв з їх специфічним релігійно-економічним укладом, спричинило масу нових пи­тань і проблем у російській політиці. Поляки, які належали до "старої" нації з давніми державними традиціями і високою культурою, перетворили поль­ське питання на одне з визначальних в історії Росії. Польський національний рух першим і особливо відчутно похитнув Російську імперію, поставивши відразу політичну мету: відновлення Польської держави, поліетнічної шляхет­ської республіки, в кордонах 1772 р.

Поляки. За першим поділом Речі Посполитої (1772) Росія отримала польську частину Ліфляндії та східну частину Білорусі до Західної Двіни і верхнього Дніпра, за другим поділом (1793) - центральну частину Білорусі з Мінськом, майже всю Правобережну Україну (Київське, Брацлавське, По­дільське воєводства та східну половину Волинського воєводства), за третім поділом (1795) - Курляндське герцогство (князівство), Литву (за винятком південно-західної частини, Сувалкії, що відійшла до Пруссії), решту Біло­русі та Підляшшя, західну частину Волинського воєводства, західні частини Холмської землі й Белзького воєводства. У складі Російської імперії опинилася

* До Західного краю віднесено території, на яких компактно проживали поляки, ли­товці, білоруси, українці, євреї; дещо умовно - румуни Бессарабії.

115

Росія в першій половині XIX ст.

більша частина території і майже половина населення (462 тис. кв. км і 5,5 млн осіб) Речі Посполитої. Російський уряд узаконив анексію нових територій заявою про закінчення "збирання руських земель", "які належали колись до Російської держави, заселених єдиноплемінниками й освячених православ­ною християнською вірою".

Польський елемент переважав лише в литовських землях, тоді як у Білорусі та Україні поляки становили більшість тільки серед шляхти-земле-власників. Як неодноразово у своїй історії, Росія пішла на співпрацю з ло­яльною регіональною елітою. Польська шляхта після наведення доказів свого благородного походження була кооптована в імперську знать (поляки 1795 р. становили 66% спадкових дворян Росії), отримала підтвердження на свої земельні володіння, зайняла посади в місцевій адміністрації. Росія під­твердила станово-корпоративну організацію міст, серед якого переважали по­ляки й німці. Римо-католицьку церкву, до якої, окрім поляків, належали ли­товці й чверть білорусів, без відома Папи Римського було реорганізовано в Могильовську архієпархію (згодом - у митрополію), яку на початку XIX ст. підпорядкували римо-католицькій духовній колегії Головного управління ду­ховних справ. Реорганізовано також і православну церкву, ієрархи якої до­кладали чималих зусиль, щоб повернути в "лоно православ'я" білорусів і українців - вірних греко-католицької церкви. За наказом Катерини II, уніат­ські парафії насильно ліквідовували, і до 1796 р. майже 2 млн греко-католи­ків було навернуто в православ'я. Ті греко-католицькі єпархії, які збереглися, наприклад, на Волині чи в Білорусі, було підпорядковано римо-католицькій церковній структурі. За Миколи І тиск на уніатську церкву знову посилився, що призвело 1839 р. до її скасування і приєднання до РПЦ.

Культура й освіта на колишніх землях Речі Посполитої (за винятком Курляндії) були польськими й за російського панування та мали вплив на литовців, білорусів і українців. Була збережена польська триступенева шкіль­на освіта, яку увінчувала Віленська академія, від 1803 р. - Віленський уні­верситет, до якого 1805 р. долучилися Кременецький ліцей і 1816 р. Вар­шавський університет. Польський приклад та освічена польська шляхта (Адам Чарторийський, Северин Потоцький та ін.) відіграли важливу роль у реформуванні російської системи освіти на початку XIX ст.

За рішенням Віденського конгресу 1815 р. до Росії перейшла основна частина створеного 1807 р. під час наполеонівських війн Варшавського кня­зівства. До Царства (Королівства) Польського - таку назву одержало нове утворення - відійшли землі довкола Варшави з населенням понад 3 млн осіб, з яких три чверті становили поляки. Якщо наприкінці XVIII ст. поляки становили 6,14% населення Росії, то на 1858 р. - 5,34%.

Олександр І дозволив Королівству мати конституцію (обнародувана в грудні 1815 р.), яка за характером продовжувала конституції 1791 р. і 1807 р. та була найліберальнішою конституцією тодішньої Європи. У її підготовці

116

Національне питання і пробудження націй

велику роль відіграв князь А. Чарторийський, і тому не дивно, що вона роз­вивала польську політичну традицію.

Конституція проголошувала російського імператора польським коро­лем, який зберігав за собою всю повноту виконавчої влади, законодавчої ініціативи та право вето на сеймові ухвали. Він призначав намісника, мініст­рів, сенаторів та інших вищих урядовців. Виконавчу владу безпосередньо здійснював уряд - Адміністративна рада, яка складалася з намісника, 5 мі­ністрів й інших осіб. Законодавча влада належала двопалатному сеймові, який ухвалював закони, бюджет і оцінював діяльність міністрів. Виборче право обмежувалося майновим і освітнім цензом. Було утворено 8 воєводств, в яких урядували воєводські комісії на чолі з головами. Королівство мало власну армію під командуванням польських офіцерів. Лише поляки мали пра­во обіймати державні посади. Польська мова стала офіційною в управлінні, армії та освіті, було гарантовано прерогативи римо-католицької церкви. Ви­ступаючи на відкритті першої сесії польського сейму в березні 1818 р., Олександр вперше в історії Росії пов'язав себе присягаю щодо своїх під­даних: "Присягаю й урочисто обіцяю перед Богом і на Євангелії всіма свої­ми силами зберігати і здійснювати конституцію".

Автономія і політичні свободи суперечили самодержавній практиці уп­равління імперією, російській дійсності і рано чи пізно мали призвести до конфлікту між царським урядом та інтересами польського суспільства. Бага­то поляків чекало від царя возз'єднання під його владою всіх земель колиш­ньої Речі Посполитої. З'явилися конфлікти й у зв'язку з інтерпретацією конституції. У самій Росії багато представників російського дворянства, армії та бюрократичного апарату застерігали Олександра І від відновлення Речі Посполитої.

У польському патріотичному середовищі стали формуватися таємні орга­нізації студентів, польських масонів, утворилося Патріотичне товариство (1821) на чолі з майором В. Лукасинським. Уже після арешту В. Лукасинського 1824 р. Патріотичне товариство нав'язало контакти з Південним товариством декабристів, спільно з яким готувало повстання проти самодержавства. Піс­ля придушення виступів декабристів у Петербурзі та Чернігівського полку в Україні багато членів Патріотичного товариства було заарештовано й пока­рано. Наприкінці 1828 р. група військових із школи підхорунжих піхоти у Варшаві під керівництвом П. Висоцького утворила нову таємну організацію для підготовки повстання.

Революційні події у Франції влітку 1830 р. сколихнули польську гро­мадськість, спричинили патріотичне піднесення. Польські національні кола стривожили чутки про скерування польського війська на придушення рево­люції у Франції. Проти ночі 17 (29) листопада 1830 р. група молодших польських офіцерів напала на резиденцію намісника великого князя Кос­тянтина палац Бельведер і казарми російських військ у Варшаві. Костянти-

117

Росія в першій половині XIX ст.

нові вдалося втекти. Внаслідок захоплення міського арсеналу, озброєння ро­бітників та ремісників, переходу на бік змовників частини польських військ Варшава опинилася у руках повстанців. За деякий час було створено Націо­нальний уряд на чолі з А. Чарторийським, який схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772 р. Вимоги відновлення "історичної Польщі" спричинили негативне ставлення до повстання з боку Австрії та Пруссії, які брали участь у її поділах. 13 (25) січня 1831 р. поль­ський сейм проголосив "детронізацію" Миколи І і незалежність Польщі. Ми­кола І звернувся до повсталих з маніфестом, обіцяючи помилування, якщо вони повернуться до виконання свого обов'язку і видадуть захоплених у по­лон російських чиновників та військових, але одержав відмову. На початку лютого 1831 р. російська 120-тисячна армія під командуванням І. Дібича (після його смерті від холери в травні армію очолив І. Паскевич) почала на­ступ на Варшаву. У битвах під Сточком і Вавром повстанці зупинили на­ступ російської армії, але в битві під Гроховом 13 (25) лютого польська армія зазнала серйозних втрат. 14 (26) травня головні польські сили під ко­мандуванням генерала Я. Скшинецького зазнали поразки у битві під Остро-ленкою. Відтоді повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії та шляхти залишала країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої ре­форми переходу селян з панщини на чинш. Зусилля радикалів, об'єднаних у Патріотичне товариство, наштовхувалися на сильну протидію консерватив­них кіл в уряді, сеймі та війську. Політичне протистояння призвело до па­діння Національного уряду і переходу влади до рук генерала Я. Круковецько-го, який проголосив себе диктатором. Тим часом наприкінці серпня російські війська підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Із падінням Вар­шави на початку вересня 1831 р. повстання було придушене. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Пруссії, де були ін­терновані.

У листопаді 1831 р. Микола І створив тимчасовий уряд Польщі з І. Пас-кевичем на чолі. Реакція Петербурга на події в Польщі означала продовжен­ня традиційної політики, частиною якої було покарання нелояльної польсь­кої еліти. Влада спочатку розправилася з тими повстанцями, які не встигли емігрувати. їхні помістя конфіскували й передали російським поміщикам; шляхту зобов'язали нести військову службу.

Органічний статут (лютий 1832 р.), який заступив конституцію, ого­лошував Царство Польське "невід'ємною частиною" Російської імперії, а поль­ську корону - спадковою російської імператорської сім'ї; окремої коронації тепер не вимагалося. Статут скасував польський сейм, ліквідовував польську армію і самостійні фінанси. Управління Польщею перейшло до Адміністра­тивної ради на чолі з намісником імператора. Було запроваджено поділ на губернії, російські гроші, систему ваг та мір, кримінальне право, цензуру, прямий нагляд за школами, діяльність жандармського корпусу. Католицька

118

Національне питання і пробудження націй

церква опинялася в невигідному становищі порівняно з РПЦ. Всю систему" контролю над країною гарантувала російська військова присутність. Водно­час було підтверджено особливий адміністративний статус Царства та га­рантовано громадянські свободи, залишалися ознаки колишньої автономії: поляки становили значну частину чиновництва, шляхта зберігала свій особ­ливий статус, польську мову застосовували в діловодстві, уніатську церкву не було ліквідовано.

Після поразки повстання 1830-1831 р. в еміграції - Франції, Бельгії, Швейцарії, Великобританії - опинилася нова хвиля поляків, які продовжу­вали боротись за незалежність. Кількість емігрантів була незначною, та вони належали до інтелектуальної еліти польського суспільства. Еміграція мала вплив на польські землі, організовувала таємні товариства, висилала емісарів, розробляла плани здобуття незалежності Польщі. Консервативна течія гур­тувалася навколо князя А. Чарторийського і згодом одержала назву "Готель Лямбер" (від назви паризької резиденції князя). її прихильники передбача­ли відбудову Польського королівства за допомогою європейських держав. Поляки, які походили з України і захоплювались її минулим, зокрема козач­чиною (М. Чайковський, І. Терлецький, Ф. Духінський та ін.) створили нав­коло А. Чарторийського "український гурток". Вони висували ідеї спільності долі й національних інтересів поляків і українців. Демократичний табір (Поль­ське демократичне товариство) бачив Польщу демократичною республікою. Крайнє ліве крило еміграції було представлене організацією Люд Польсь­кий, яка бачила відбудову Польщі на засадах ранньохристиянських ідей та аграрного соціалізму.

Освічені польські патріоти після ліквідації польської держави намага­лися рятувати пам'ятки польської культури - книги, рукописи, речі. Вони засновували музеї, бібліотеки, газети, часописи, збирали історичні пам'ят­ки, публікували народні пісні, приказки. Княгиня Ізабелла Чарторийська влаштувала в маєтку в Пулавах музей історичних старожитностей. Богуміл Лінде (1771-1847) опублікував шеститомний "Словник польської мови" (1806-1814). "Товариство друзів наук", створене 1800 р., упродовж 30 років існування залучило до свого кола багатьох відомих учених, педагогів, ліка­рів, політиків. Молодий учений і письменник Адам Чарноцький (1784—1825) розпочав етнографічні дослідження білоруського та українського населення на землях колишньої Речі Посполитої. Свої праці він друкував під псевдо­німом Зоріан Доленга-Ходаковський. У контексті зацікавлень народною творчістю розвинулася "українська школа" польської літератури. її пред­ставники, що походили з України (Юзеф-Богдан Залеський (1802-1886), С. Го-щинський (1801-1876) та ін.), захоплювалися звичаями, фольклором україн­ців, оспівували незламний дух козаків тощо. Правда, дехто з них трактував українську народну культуру як різновид "всепольської", що доповнювала і збагачувала їхню культуру.

119

Росія в першій половині XIX ст.

Ідеї Романтизму з його вірою у творчі сили нації, що спираються на особливий "національний дух", стали джерелом і стимулом для польської культури 30-50-х років XX ст. Саме тоді у творчості мислителів і митців було окреслено духовні цінності, що склали підвалини свідомості новочасної польської нації, яка формувалася, вбираючи елементи минулого Речі Поспо­литої, народні традиції, месіанську віру в неминучість відродження держави. Провідні ідеї польського національного руху висловлювали поети-роман-тики Адам Міцкевич (1798-1855), Юліуш Словацький (1809-1849), Зигмунт Красинський (1812-1859) та ін. Найяскравіше ознаки польського романтизму виявилися у творчості А. Міцкевича. Свої патріотичні почуття він висловив у поемах "Конрад Валленрод", "Дзяди", "Пан Тадеуш". У 1832 р. А. Міцкевич видав у Парижі "Книгу польського народу і польського паломництва", де про­голосив ідею месіанського покликання Польщі в боротьбі проти деспотизму, закликав до національної єдності та морального відродження. Патріотична тематика у творчості Ю. Словацького (драма "Кордіан", роман "Беньовсь-кий" та ін.) переплітається з ліризмом, відтворенням душевних переживань звичайної людини. У своїх драмах "Небожественна комедія", "Іридіон" та інших творах 3. Красинський виступав проти радикальних методів бороть­би за свободу, закликав до єднання шляхти і народу в ім'я майбутнього Польщі. Він писав також ліричну та філософську поезію.

У добу Романтизму в центрі уваги опинилася історія та її осмислення. Дослідження минулого розвивали члени "Товариства друзів науки", а після його закриття - перемістилися до приватних фундацій і в еміграцію. Най­більшого впливу і поширення набули в польських землях історичні праці Йоа-хима Лелевеля (1786-1861). Історик створив романтичну концепцію історич­ного розвитку Польщі, в основі якої - особливий польський дух, що походив від давніх слов'ян і характеризувався демократичними рисами (20-томна "Польща, її діяння і справи", 1854-1868). Праці історика були пройняті ві­рою в майбутнє відродження поляків на засадах "національного духу", соці­альної справедливості та демократії.

Від початку XIX ст. народні пісні міцно утвердилися у творчості поль­ських музикантів. Виняткове значення для поляків і світової культури мала творчість Фридерика Шопена (1810-1849), який найбільше спричинився до розширення жанрових можливостей музичного мистецтва загалом, збага­чення його польським фольклорним матеріалом. Він привніс польські на­родні мотиви в музичну культуру Європи. Композитор Станіслав Монюшко (1819-1872) створив першу національну оперу "Галька", яку вперше зіграли 1848 р. у Вільно в концертному виконанні. Романтичні тенденції позитивно позначилися на розвиткові інших жанрів польського художнього мистецтва -живопису, архітектури, скульптури.

Польський визвольний рух і польська культура мали визначальний вплив на національно-культурне життя литовців, українців та білорусів, які

120 '

Най

у своїй більшості до товської держави.

Литовці. Після майтське староство, ] до Росії, а Занемання литовські землі опин та Ковенської (1843) складу Варшавськогс ського опинилося в губернію. Наприкінці селення Росії.

На приєднанії: зберігалися особлив товська шляхта мала позиції в місцевій ах' судочинстві та освіті ми й частково полон різняться: питома чаї (на 1795 р.). Більшіст чому кріпосні сягали населення міст станс торгівля.

Спроби частин новлення автономног сько-французької вій полеона закінчили и Олександр І не вдавс ши більшість магнат зв'язку зі створенням Незабаром у Віленсь нізації, які виступалі неї ВКЛ. Серед них І ставники полонізоваї

Повстання 18 товських губерній. ~ станські загони навес Литви, але не змогли де були інтерновані сотні їх вивезли на нопомісних та беззе ців". Соціальний стаї

Національне питання і пробудження націй

по спираються на ом для польської слителів і митців омості новочасної чїіого Речі Поспо-одження держави. али поети-роман-9-1849), Зигмунт ького романтизму [утгя він висловив 32 р. А. Міцкевич ).\іництва", де про-іроти деспотизму, ння. Патріотична роман "Беньовсь-вних переживань дія", "Іридіон" та к методів бороть-ім'я майбутнього

та її осмислення, ів науки", а після з еміграцію. Най-оричні праці Йоа-шцепцію історич-і дух, що походив мсами (20-томна були пройняті ві-.ного духу", соці-

у творчості поль-юї культури мала є спричинився до а загалом, збага-вніс польські на-аніслав Монюшко у вперше зіграли іденції позитивно іього мистецтва -

ли визначальний і та білорусів, які

у своїй більшості до кінця XVIII ст. проживали на території Польсько-Ли­товської держави.

Литовці. Після поділів Речі Посполитої більшість етнічної Литви (Же-майтське староство, Віденське і Троїцьке (Тракайське) воєводства) відійшла до Росії, а Занемання було приєднане до Пруссії. У складі Російської імперії литовські землі опинилися у складі Віленської (1802), Гродненської (1802) та Ковенської (1843) губерній. Литовське Занемання спочатку увійшло до складу Варшавського князівства (1807), з утворенням 1815 р. Царства Поль­ського опинилося в його складі, 1837 р. його виокремлено в Августовську губернію. Наприкінці XVIII ст. литовці становили 1,98%, 1858 р. - 1,58% на­селення Росії.

На приєднаних територіях за литовським населенням тривалий час зберігалися особливості станового управління - польська і полонізована ли­товська шляхта мала значні економічні й політичні права, посідала провідні позиції в місцевій адміністрації, польська мова була офіційною в управлінні, судочинстві та освіті. Унаслідок невиразного етнічного поділу між поляка­ми й частково полонізованими литовцями кількісні показники дослідників різняться: питома частка поляків на литовських землях визначається 7-10% (на 1795 р.). Більшість населення литовських земель становили селяни, при­чому кріпосні сягали майже 60% від їх загальної кількості. Значну кількість населення міст становили євреї, основними заняттями яких було ремесло і торгівля.

Спроби частини впливових магнатів і шляхти реалізувати план від­новлення автономного Великого князівства Литовського (ВКЛ) під час росій­сько-французької війни 1812 р. виявилися невдалими. Розгром і відступ На-полеона закінчили короткий період французької окупації території Литви. Олександр І не вдався до суворих репресій проти "зрадників", амністував­ши більшість магнатів і шляхти. Утім і спроби повернутися до ідеї ВКЛ у зв'язку зі створенням Царства Польського не мали підтримки Олександра І. Незабаром у Віденському університеті виникли польські патріотичні орга­нізації, які виступали за відновлення незалежної Польщі з приєднанням до неї ВКЛ. Серед них було й Товариство філоматів, до якого належали пред­ставники полонізованої місцевої шляхти.

Повстання 1830-1831 р. у Царстві Польському підтримала шляхта ли­товських губерній. Тимчасовий польський центральний уряд у Литві й пов­станські загони навесні 1831 р. встановили контроль майже на всій території Литви, але не змогли протидіяти царським військам і відступили до Пруссії, де були інтерновані. Царизм жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні їх вивезли на каторгу і заслання, їхнє майно було конфісковане. Дріб­нопомісних та безземельних шляхтичів зачислили до категорії "однодвор­ців". Соціальний статус середньої шляхти та лояльних до царя магнатів збе-

121

Росія в першій половині XIX ст.

рігся. Переважна частина литовських селян і далі була кріпосними польських поміщиків.

Було скасовано Литовський статут і запроваджено російське право, ліквідовано регіональне самоуправління, російську мову запроваджували в діловодство, в судову практику та систему шкільної освіти, було закрито Віленський університет. Робилися спроби навернути в православ'я литов­ських селян римо-католицького віровизнання.

Національне пробудження литовців відбувалося в умовах майже пов­ної полонізації освічених верств населення і великого впливу католицької церкви. Ідеї романтизму викликали інтерес польської інтелігенції до литовсь­кої народної творчості. У творах А. Міцкевича відображено образи і мотиви литовського фольклору. Багатство народної мови відіграло велику роль у виникненні нової литовської літератури, засновники якої вийшли з середо­вища селянства і нижчого духовенства. У 1818р. вперше опубліковано поему "Пори року" засновника литовської літератури Христіонаса Донелайтіса (1714-1780). Попри моралізаторсько-церковну ідеологію протестантизму, характерного для автора поеми, колишнього пастора, його твір представив жи­ві та яскраві образи литовських селян, їх побуту і праці, картини природи Лит­ви. За Донелайтісом ввійшов у літературу поет Діонізас Пошка (1757-1830). Його поема "Жемайтійський та литовський селянин" яскраво зобразила со­ціально-принижене становище литовських селян. Він почав укладати слов­ник литовської народної мови. Найкращі пісні поета Антанаса Страздаса (1763-1833) сповнені симпатії і співчуття до простої людини.

У національному пробудженні важливою була участь групи литовсь­кої молоді у Віденському університеті. Ще 1825 р. поет Людвікас Реза опуб­лікував збірку народних поезій, яка зацікавила й надихнула патріотичні ко­ла литовської університетської молоді до вивчення фольклору та звичаїв народу. Вагомий внесок у цю справу зробив поет і вчений Симанас Станяві-чюс, який опублікував 1829 р. збірку народних пісень "Дайни жемайтій-ські". Випускник Віленського університету історик Симанас Даукантас (1793— 1864) написав литовською мовою низку праць з історії Литви ("Історія Литви", видана в 1893-1897 роках, "Звичаї давніх литовців" та ін.), у яких наголосив на багатстві історичних традицій свого народу. Військовий інже­нер Теодор Нарбут польською мовою написав "Історію литовського наро­ду" в дев'яти книгах.

Віленський університет та його кафедри малювання і живопису, графіки, скульптури й архітектури також активно долучилися до розвитку художнього мистецтва. Творчу діяльність художники поєднували з педагогічною пра­цею. Представником класицизму був професор П. Смуглявічюс, реалізму -професор Я. Рустем, який зокрема давав перші уроки живопису Тарасові Шев­ченку під час його перебування у Вільно. Вихованці мистецьких кафедр ство-

122

Національне питання і пробудження націй

рили Віденську художню школу, до якої належали скульптор К. Бєльський, художник Я. Дамель, графік В. Смоковський.

Після закриття Віленського університету центр національного життя перемістився з Вільно до містечка Варняй, де жив і працював єпископ Же-майтії Матеюс Валанчюс (1801-1875). Навколо цієї високоосвіченої людини, ученого і письменника, гуртувалася нечисленна литовська інтелігенція, яка перейнялася ідеями національного відродження. М. Валанчюс був автором історичних праць, письменником, пропагандистом здорового способу життя, поширення освіти литовською мовою серед народу, меценатом, який здо­був великий авторитет. Литовський культурницький рух першої половини XIX ст. підготував умови до політичного пробудження литовської нації.

Білоруси. Смоленщина першою з білоруських етнічних земель потра­пила до складу Російської держави під час війни з Річчю Посполитою в середині XVII ст. Ще до початку XIX ст. цю область населяли переважно білоруські селяни, а польська або спольщена шляхта поступово розчинилася в російському дворянстві. Після поділів Речі Посполитої етнічні білоруські землі було об'єднано в Білоруську губернію, а від 1802 р. вони опинилися у складі п'яти губерній - Могильовської, Вітебської, Віденської, Мінської та Гродненської. Питома частка білорусів у складі Росії знизилася від 8,34% (1795) до 5,3% (1858), переважно через низький природний приріст населення.

Більшість білорусів була селянами, польська і полонізована шляхта зберегла свої економічні й політичні права, польська мова залишалася офі­ційною в управлінні, судочинстві та освіті. У містах і містечках велику кіль­кість населення становили євреї, основними заняттями яких було ремесло і торгівля.

На початку XIX ст. білоруські землі опинилися у сфері діяльності двох суспільно-політичних рухів - польського й російського. Тутешня шляхта поділяла плани приєднання білоруських земель до автономного Царства Поль­ського. Російські декабристи мали впливи в Литовському корпусі, що роз­ташовувався у Гродненській губернії. Таємна офіцерська організація "Това­риство військових друзів" у грудні 1825 р. намагалася підняти повстання, але була розгромлена.

Повстання 1830-1831 р. у Царстві Польському шляхта Білорусі підтри­мала своїми бойовими діями. Придушивши повстання, царський уряд поз­бавив шляхетських прав насамперед дрібну шляхту, яка була найбільш ре­волюційним елементом польського руху. За указом 1839 р. білоруських греко-католиків, як і українських, було насильно навернуто в православну віру. Самодержавство намагалося усунути польські впливи з адміністрації, ос­віти і культури. Офіційна польськомовна культура поступово змінювалася офіційною російськомовною культурою. Водночас розпочалося становлення білоруської національної культури, яка спиралася на мову, звичаї, обряди, традиції народу.

123

Росія в першій половині XIX ст.

Польські вчені - мовознавець Б. Лінде та історик Т. Чацький - пер­шими заговорили про самобутність білоруської мови і важливість її вивчен­ня. Археограф і славіст К. Калайдович у розвідці "Про білоруську говірку" (1822) започаткував наукове дослідження білоруської мови в Росії. У пер­шій половині XIX ст. з'явилися публікації народною білоруською мовою -вірші Ф. Савича, П. Багрима, І. Легатовича, анонімних авторів.

Письменник-етнограф Павло Шпилевський був автором науково-піз­навальних творів "Подорожі по Поліссю і білоруському краї" та "Білорусь у характерних описах і фантастичних її казках". Ян Борщевський на підставі легенд та казок створив "білоруську Одіссею" - чотиритомну збірку поль­ською мовою "Шляхтич Завальня, або Білорусь у фантастичних оповідан­нях". У таких дослідженнях розкривалася багата матеріальна і духовна куль­тура білоруського народу: описані побут, житло, знаряддя праці селянина, календарно-землеробські і сімейно-побутові обряди та звичаї, фольклор (піс­ні, казки, загадки, приказки, легенди).

У першій половині XIX ст. побачили світ документи і матеріали з іс­торії Білорусі: "Літописець Литви і руська хроніка" Ігнатія Даниловича, "Пам'ятки історії Литви" Теодора Нарбута, "Акти Західної Росії", "Книги посольські Метрики Великого князівства Литовського" та ін.

Першим значним представником нової білоруської літератури став Вінцентіи Дунін-Марцинкевич (1807-1884). Син небагатого шляхтича, своїм ідеалом він бачив соціальну єдність верхів і низів народу на підставі усві­домлення національної і духовної єдності. Проблеми взаємин шляхти і селян він висловив у романтичному двомовному творі "Ідилія", де, як і в житті, пани говорили польською, а селяни - білоруською мовою. Своїми творами, напи­саними білоруською мовою, він сприяв зацікавленню народною культурою.

Українці. Історія стосунків українців та росіян починається ще в серед­ньовіччі. Переяславська угода, яку Москва уклала 1654 р. з гетьманом Укра­їнської держави Богданом Хмельницьким, стала початком поступової інте­грації значної частини українських земель до складу Російської імперії. До­слідники, українські також, неоднозначно оцінюють і саму угоду, і подальшу історію українсько-російських відносин. Очевидним є те, що якісні зміни в ідеології російської влади на початку правління Петра І, політичний вибір гетьмана І. Мазепи під час російсько-шведської війни радикально змінили російську політику щодо України. Реформа політико-адміністративного устрою України, що розпочалась 1722 р. запровадженням на її території ро­сійської владної структури - Малоросійської колегії, була безпосередньо пов'язана із заходами уряду Петра І, спрямованими на реформування систе­ми державного управління Росії за західними зразками. Станово-корпора­тивна організація Гетьманщини, і передусім Запорозької Січі, була перешко­дою на шляху подальшої модернізації Росії і потенційною загрозою само­державству. Тому 1764 р. Катерина II скасувала посаду гетьмана, а вже на-

Національне питання і пробудження націй

ступного року Слобідську Україну, де не було багатьох інституційних форм, що в Гетьманщині (наприклад, магдебурзького права), перетворено на зви­чайну губернію Росії.

На початку 1780-х років російське губернське управління й податкову систему було поширено й на колишню Гетьманщину. Посиленню інтеграції в Російську імперію сприяло також значне зростання економічного та стра­тегічного значення України відповідно із просуванням Росії у степові області на північ від Чорного моря. Після російсько-турецької війни (1768-1774) ро­сійські війська 1775 р. зруйнували Запорозьку Січ, а запорожців було реор­ганізовано й згодом переселено на Кубань. Козацьке військо розформували й перетворили на регулярні підрозділи російської армії. Форсувалася також соціальна інтеграція України, під час якої частину козацької старшини 1785 р. кооптовано в імперське дворянство, тоді як менш знатні змушені були за­свідчувати, часто десятиріччями, своє благородне походження. Інші соці­альні групи було знівельовано за російським зразком: вільних козаків по­ступово перевели в категорію державних селян, на українських селян було поширено кріпацтво, українське духовенство прирівняли до російського. Територія Гетьманщини й Слобідська Україна з їхніми Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Переяславським і Харківським колегіумами, ши­рокою мережею початкових шкіл і високим рівнем письменності поступово втрачатиме свій культурний рівень, а зросійщення еліти перетворить українсь­ку мову на селянську. Попри це, кількісна перевага українців (понад 90%) збе­рігатиметься тут до середини XIX ст. переважно завдяки селянству та ще не зрусифікованому місцевому дворянству - нащадкам козацької старшини.

Правобережна Україна, "споконвічні руські землі" з погляду Петербур­га, опинилися в складі Росії після поділів Речі Посполитої 1793 та 1795 років. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії називалися Півден-но-Західним краєм і підпорядковувалися владі київського генерал-губернатора. Майже 90% населення Правобережжя становили селяни-українці, більшість яких була кріпаками. До польського повстання 1830-1831 р. ця територія бу­ла сферою польських політичних і культурних впливів, хоча поляки стано­вили, за різними даними, від 6 до 10% населення. Євреї, в яких Російська імперія успадкувала від Речі Посполитої, налічувалося приблизно 3,5% від усього населення Правобережної України.

Особливим регіоном імперії після російсько-турецьких війн другої по­ловини XVIII ст. та ліквідації Кримського ханства стала Новоросія (Ново­російський край), що охоплювала переважно територію сучасних Південної України і молдовського Придністров'я. Після завоювання Кримського ханс­тва (1783) російська влада гарантувала земельні угіддя та привілеї татарсь­кої знаті, яка була долучена до імперського родового дворянства. Татарські селяни зберегли свої земельні володіння і свій статус вільних, незалежних від поміщиків державних селян. Ісламське духовенство також зберегло свої

125

Росія в першій половині XIXст.

земельні володіння і вплив на освіту та культуру. Якщо 1783 р. на території Криму проживало 250 тис. татар, то вже в перші роки російського панування понад 100 тис. з них залишили свою батьківщину і перебралися до Туреччи­ни; від другої половини XIX ст. татари стали на півострові меншиною. Від початку XIX ст. Крим заселяли українські й російські селяни та іноземні ко­лоністи, серед яких були вихідці з південнослов'янських народів, німецькі меноніти - мешканці Західної Пруссії, які заклали основи чорноморської німецької общини. На середину XIX ст. понад 70% населення Новоросії ста­новили українці, переважно державні й поміщицькі селяни. Частка їх серед населення Херсонської губернії перевищувала 90%, тоді як у Таврійській, що складалася з Криму та частини чорноморського узбережжя, - майже 24%. Нові міста, серед них й Одеса, яка активно розвивалася, були етнічно дуже розмаїтими, причому помітно збільшувалася кількість євреїв.

Українці разом із росіянами взяли участь у колонізації інших окраїн імперії - рівнин і передгір'я Північного Кавказу, північноказахстанських сте­пів, районів Сибіру та Далекого Сходу. Наприкінці XVIII ст. частка українців у складі населення Росії становила 19,83%, 1858 р. зменшилася до 17,15%, що можна пояснити і долученням нових територій, і асиміляцією українсь­кого населення.

Широка інтеграція Гетьманщини в Російську імперію за Катерини II спричинила спочатку, як це засвідчують виступи українських депутатів у Законодавчій комісії 1767-1768 р., певний протест, але не сильний опір. Одна з головних причин цього - інкорпорація козацької старшини до скла­ду російського дворянства. Від часів Феофана Прокоповича та Стефана Явор-ського і аж до перших десятиліть XIX ст. українці мали великий вплив на церковне і державне життя, освіту, науку, літературу та мистецтво Росії. Саме від українців у Москві й Петербурзі довідалися, що тогочасні росіяни ведуть свою державність від часів Київської Русі. Українці створили й полі-тико-ідеологічну концепцію Малої і Великої Русі, поєднавши їх через ди­настію та православну церкву. Вони мали всі підстави називати імперію "своєю" і тому для більшості українського дворянства між "малоросійсь­ким" і "великоросійським" патріотизмом не було суперечностей. На межі ХУШ-ХІХ ст. колишня гетьманська Україна втратила власну соціально-по­літичну організацію, її життєвий уклад швидкими темпами уніфіковували із загальноімперськими зразками. Паралельно з цими процесами виникали ознаки, які згодом було сприйнято як початки формування модерної укра­їнської нації.

Під упливом ідей романтизму Україна, з її багатою природою, заду­шевністю народних пісень і героїчним минулим, привернула увагу україн­ських та російських інтелектуалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєєв (Це-ретелі, 1790-1869), грузин з походження, який народився і жив в Україні, опублікував у Петербурзі першу збірку українських народних пісень. У

126

Національне питання і пробудження націй

1827 р. побачила світ збірка українських народних пісень історика, етнографа, письменника Михайла Максимовича (1804-1873). Ідеї романтизму живили утворений у Харківському університеті літературний гурток, який очолював філолог Ізмаїл Срезневський (1812-1880). Він видав "Украинский альма­нах", збірку народних пісень та оригінальних поезій, що їх написали харків­ські поети. Зібрані на території Харківської, Полтавської і Катеринославсь­кої губерній українські народні пісні та думи І. Срезневський опублікував у трьох збірниках "Запорожской стариньї". Завдяки зусиллям Олексія Пав-ловського, Івана Войцеховича, І. Срезневського з'явилися перші мовознавчі розвідки. Розвивався український правопис, у якому історично-етимологічні засади змінювалися фонетичними, за принципом "пиши, як чуєш, а читай, як бачиш".

Вихід у світ 1798 р. перших частин "Енеїди" Івана Котляревського (1769-1838), написаної народною мовою, ознаменував народження нової ук­раїнської літератури. Для театру в Полтаві, який сам очолював, І. Котлярев­ський 1819 р. написав п'єсу "Наталка Полтавка", що започаткувала роман­тичні тенденції в українській літературі. Живою народною мовою писали "батько української прози" Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843), Пет­ро Гулак-Артемовський (1790-1865), який започаткував переклади з євро­пейських літератур, Євген Гребінка (1812-1848), який 1841 р. видав перший україномовний альманах "Ластівка". Безсумнівно, найважливішим явищем нової української літератури була творчість Тараса Шевченка (1814-1861). Син кріпосних українських селян, лише у 24-річному віці за сприяння укра­їнців Петербурга і російських діячів - художника К. Брюллова й поета В. Жу­ковського - його було викуплено з кріпацтва. Маючи неабиякі здібності до малярства, Т. Шевченко навчався у К. Брюллова в Петербурзькій академії мистецтв, яку закінчив 1845 р. У Петербурзі Т. Шевченко почав писати вір­ші. Його поетична мова, що ґрунтувалася на місцевій селянській говірці з додаванням елементів церковнослов'янської мови, мови козацьких літописів та нових слів, які творив Т. Шевченко, відзначалася природністю і милозву­чністю. У 1840 р. побачила світ збірка його поезій "Кобзар", 1841 р. - поема "Гайдамаки", які принесли Шевченкові славу поета з непересічним талантом. Під час поїздок Україною (1843, 1845 та 1846) він написав поеми "Сон", "Єретик", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та інші поезії, у яких прозвучав заклик до соціального і національного визволення українців. Шевченко сво­їми творами заклав міцну основу не лише модерної української літератури, а й національної ідеології.

У цей період з'явилися й перші узагальнювальні праці з історії України: 1822 р. - чотиритомна "Історія Малої Росії" Дмитра Бантиш-Каменського (1788-1850), 1842-1843 р. - п'ятитомна "Історія Малоросії" Миколи Марке­вича (1804-1860). На формування ідеології українського національного руху особливо значний вплив мала "Історія русів" - анонімний історико-публі-

127

Росія в першій половині XIXст.

цистичний трактат із виразним антиросійським і антипольським змістом, на­писаний імовірно на зламі ХУІП-ХІХ ст., який 1846 р. опублікував професор Московського університету Осип Бодянський (1808-1877), українець з по­ходження.

На початку наукова та літературна діяльність української інтелігенції поєднувалася, зазвичай, з лояльністю до імперських структур влади. З ін­шого боку, російська влада толерантно ставилася до виявів українського від­родження, у яких бачила нешкідливі провінційні почуття. Від початку XIX ст. пісні, легенди, мову, і навіть історичний досвід України, освічене російське суспільство сприймало як надзвичайно мальовничу й захопливу частину "об-щерусской" ("загальноросійської") культури. Звідси, наприклад, приголомш­ливий успіх українських повістей М. Гоголя. Єдине, що не мало одностай­ної підтримки, це мовне питання. Так літературний критик В. Бєлінський, який уособлював тодішню передову російську громадськість, негативно оцінив появу україномовної літератури, творчість Т. Шевченка зокрема.

Українські землі, як і литовські та білоруські, опинилися на перехрес­ті російських і польських політичних рухів. Зокрема, у другій половині 1810-х - на початку 1820-х років діяли таємні масонські ложі у Києві, Оде­сі, Кам'янці-Подільському тощо. Одночасно діяли таємні дворянські органі­зації у військах, які складалися переважно з кадрових офіцерів, а їхні учас­ники увійшли в історію як декабристи. Два з трьох декабристських товариств у 1820-х роках - Південне і Товариство об'єднаних слов'ян - розгорнули діяльність на українських землях. Серед декабристів були вихідці з родових гнізд козацької старшини. Ідея федеративної слов'янської держави, яку ви­сунули члени Товариства об'єднаних слов'ян, мала розвиток у наступних політичних програмах українського руху.

Польський повстанський рух 1830-1831 р. на українських землях не набув розмаху, бо більшість українського населення вороже ставилася до планів відновити "історичну Польщу". Тому основним об'єктом репресій тут була польська шляхта. До кінця 1830-х років ліквідовано регіональне са­моуправління, скасовано дію Литовського статуту і введено російське право. 1839 р. у західних губерніях було припинено діяльність уніатської церкви, і всі українці та білоруси, які належали до цієї конфесії, стали православними.

Після придушення польського повстання російський уряд вирішив зміц­нити "російський" характер Південно-Західного краю. Російську мову за­проваджували в діловодстві, у судовій практиці та системі шкільної освіти, було закрито ліцей у Кременці та 1834 р. відкрито Київський університет Святого Володимира, ректором якого став М. Максимович. У 1843 р. при канцелярії київського генерал-губернатора засновано Тимчасову комісію для розгляду давніх актів. Метою створення цієї археографічної установи була публікація історичних документів, що доводили б безпідставність польських

128

Національне питання і пробудження націй

претензій на цей край. До роботи в комісії був залучений і Т. Шевченко. Са­ме в Києві він познайомився з молодими інтелектуалами - істориком, ви­пускником Харківського університету Миколою Костомаровим (1817-1885), службовцем Миколою Гулаком (1822-1899), випускником Київського універ­ситету Василем Білозерським (1825-1899), учителем Пантелеймоном Кулі-шем (1819-1897). Наприкінці 1845 р. - на початку 1846 р. вони утворили Ки­рило■-Мефодіївське братство - першу політичну українську організацію. Програмовим документом товариства стала "Книга буття українського наро­ду" ("Закон Божий"), яку написав М. Костомаров і в якій українському на­родові відводилася провідна роль у створенні загальнослов'янської федерації народів. Програма кирило-мефодіївців поєднувала національну, християн­ську та соціальну ідеї. Товариство мало за мету засобами мирної пропаганди, через культурно-освітню роботу, домогтися глибоких соціально-політичних перетворень, пов'язаних із скасуванням кріпацтва, ліквідацією самодержав­ства і встановленням республіканського ладу. Кирило-Мефодіївське това­риство проіснувало понад рік. Навесні 1847 р., після доносу провокатора, по­ліція арештувала учасників організації. При обшуках у них було знайдено й поетичні твори Т. Шевченка, у яких поліція побачила революційний зміст. Не бажаючи підштовхувати українців до союзу з поляками і враховуючи та­кож, що коло поширення ідей кирило-мефодіївців було доволі вузьким, влада вирішила не вдаватися до жорстоких репресій. Найбільше постраждав Т. Шев­ченко, його на десять років заслали до Казахстану із забороною писати і ма­лювати.

Кирило-Мефодіївське товариство стало виявом спільних для всіх сло­в'янських рухів того часу тенденцій з їхніми ідеями слов'янської єдності. Водночас діяльність кирило-мефодіївців започаткувала нову українську іден­тичність, надала національному рухові політичного характеру.

Євреї. Внаслідок поділів Речі Посполитої у складі Росії опинилися сотні тисяч євреїв, кількість яких дослідники визначають по-різному: одні на­зивають цифру 400 тис. осіб, інші - значно більшу. Із приєднанням до Росії Царства Польського кількість євреїв збільшилася ще на 300-400 тис. Упро­довж першої половини ХІХ ст. їх кількість досягла понад 2 млн осіб, і до початку 60-х років ХІХ ст. євреї стали п'ятим за чисельністю народом Росії, поступаючись тільки росіянам, українцям, білорусам і полякам. На середи­ну ХІХ ст. у Російській імперії проживало більше половини від загальної кількості євреїв світу.

Євреї творили замкнені групи, на культуру, побут і співжиття яких вагомо впливала їхня релігія. Вони були зорганізованими в традиційні са­моврядні кагальні общини, у яких визначальну роль відігравали равини. У рамках кагалу відбувалося економічне, господарське, релігійне та щоденне життя членів общини. Євреї не змішувалися з корінним населенням, жили в

129

Росія в першій половині XIXст.

особливих кварталах (гетто), розмовляли мовою їдиш, носили традиційний єврейський одяг*.

Спочатку, після першого поділу Речі Посполитої, російська влада на­магалась інтегрувати євреїв, прирівнявши їх адміністративно та юридично до решти населення. Московські купці 1791 р. звернулися з проханням захис­тити їх від конкурентів-євреїв, у відповідь уряд ухвалив постанову про за­борону євреям оселятися в столичних містах. Так було започатковано ство­рення межі осілості, яка проіснувала фактично до кінця імперії. Указ 1794 р. дозволяв євреям постійне проживання в Мінській, Волинській, Подільській, Полоцькій, Могильовській, Київській, Чернігівській, Новгород-Сіверській гу­берніях, Катеринославському намісництві й Таврійській області; згодом до них додали Віленську і Гродненську губернії. Від 1804 до 1825 р. євреям доз­воляли переселятися на Північний Кавказ та Нижнє Поволжя (до Астрахан­ської губернії), 1827 р. їх виселили з Києва, на початку 1830-х років позба­вили права переселятися в Сибір.

Спеціально створений Олександром І комітет підготував "Положен­ня про євреїв" (1804). Для євреїв зберігалася межа осілості, поза якою вони не мали права оселятися на постійно. Євреї одержували без будь-яких обме­жень доступ до освіти на всіх рівнях, могли відвідувати свої школи, де обо­в'язковим було вивчення російської, польської чи німецької мови. Було під­тверджено право єврейського самоуправління через кагал, який мав бути від­окремлений від равинату. Дозволялося відкривати свої майстерні та фабрики, купувати чи брати в оренду землю в Новоросії і деяких інших регіонах. З іншого боку, було встановлено низку обмежень: заборонялося вести торгівлю спиртними напоями, що становила важливу статтю прибутків, євреї не мог­ли йти на військову службу і замість неї мусили платити особливий податок тощо. Водночас перехід євреїв у православну чи іншу релігію усував дискри­мінаційні обмеження.

Євреї Царства Польського не підлягали російським приписам. Спо­чатку правові обмеження (позбавлення політичних прав на 10 років), видані 1808 р. для Князівства Варшавського, було перенесено на Царство. У 1821 р. тут було скасовано кагал й замінено новою інституцією, яку очолював ра-вин громади і яка обмежувалася релігійною сферою.

Микола І мав намір перетворити євреїв на звичайних російських під­даних, а якщо б вдалося - то і в православних. Так виникла ідея створити інститут єврейських кантоністів. У 1827 р. єврейські громади за своїм ба­ченням могли віддавати зі свого середовища хлопчиків у 12-річному віці для обов'язкового військового вишколу. Кагали вважали таку заміну зруч-

* Поряд із переважною кількістю євреїв, рідною мовою яких була їдиш, існували та­кож інші невеликі групи євреїв, як, наприклад, кримчаки, які розмовляли кримськота­тарською, та караїми, які теж були переважно татаромовні, жили колоніями в Криму й у Литві, але не були дискриміновані Російською державою.

130

Національне питання і пробудження націй

ною для себе і широко використовували її, здаючи сиріт, дітей вдів, бідняків. 3 18 років кантоністи переходили на звичайну солдатську службу, яка не була суто казарменою, одружувалися, жили з сім'ями, а після закінчення 25-річної служби одержували право на осілість у внутрішніх губерніях ім­перії. У 1847-1854 роках, під час найбільшого набору євреїв-кантоністів, во­ни становили в середньому 2,4% від усіх кантоністів у Росії, тобто їхня част­ка не перевищувала частки єврейського населення в країні.

У "Положенні про євреїв" 1835 р. було зроблено ще одну спробу за­охотити євреїв до землеробства. Створювалися значні пільги для тих, хто пе­реходив у землеробський стан, зокрема, у межах осілості дозволялося землю купувати, продавати, орендувати. У межах осілості за євреями зберігалося також право купувати нерухомість, торгувати. "Положення" стверджувало захист єврейської релігії, вводило для равинів нагороди, присвоєння прав купецтва 1-ї гільдії, дозволяло всі види фабричної діяльності (також відкуп винокурних заводів), не обмежувало вступу євреїв до середніх та вищих навчальних закладів. "Положення" допустило купців, фабрикантів-євреїв на найважливіші ярмарки внутрішніх губерній, надало їм деякі права і щодо продажу товарів поза межею осілості. Водночас була низка заборон та обме­жень. Євреям дозволялося проживати на території Білорусі тільки в містах, в Україні - всюди, окрім Києва і сіл, які належали державній скарбниці, на Півдні - у всіх населених пунктах, за винятком Миколаєва і Севастополя.

Державні єврейські училища (дво- і чотирирічні) з викладанням росій­ською мовою було відкрито 1840 р. У Вільно та Житомирі 1847 р. організу­вали училища для навчання равинів. До 1855 р. у зареєстрованих кагальних школах-хедерах навчалося 70 тисяч єврейських дітей, а в державних учили­щах - 3200. У 1844 р. було скасовано кагальну організацію, євреїв підпо­рядкували загальному цивільному управлінню, але зберегли окреме оподат­кування і кругову поруку. На практиці кагал існував і надалі.

Поряд з "організаційною" єврейські громади переживали й духовну кризу. Йдеться про широке поширення хасидизму* і про боротьбу з ним при­хильників равинського юдаїзму. Релігійна боротьба привела до створення самостійних хасидських громад, а також до паралельного існування двох фактично незалежних громад у рамках юрисдикції одного кагалу.

Світський, просвітницький напрям серед євреїв - Гаскала - не набув поширення у Росії. Прихильники Гаскали, маскілим, зазвичай, здобували ос­віту в Німеччині (саме тут і виник цей напрям) або часто бували за кордоном. Російські маскілим А. Перетц, Н. Ноткін, Л. Невахович обстоювали від­криття загальноосвітніх шкіл з викладанням німецькою мовою чи івритом.

* Містичний напрям у юдаїзмі, засновник хасидизму - подільський равин Ісраель Баал Шем Тов (1700-1760), відомий під іменем Бешт. Поширився хасидизм серед бід­них верств єврейського населення України, Польщі, Литви, Угорщини та Румунії у другій половині XVIII - першій половині XIX ст.

131

Росія в першій половині XIXст.

Однак справжнім засновником Гаскали в Росії можна вважати І. Левінзона, який у книзі "Місія в Ізраїлі" (1828), написаній івритом, висунув програму перетворень, що містила вивчення європейських мов і світських наук. Він також пропонував замінити в щоденному спілкуванні їдиш російською мо­вою. Російські маскілим не закликали до реформ у юдаїзмі, не були прихиль­никами асиміляції. Однак активізація їхньої діяльності привела до часткового припинення боротьби між хасидами і традиційним юдаїзмом - одні й другі згуртувалися для захисту традиційного способу життя. Єдиним місцем, де маскілим досягли успіхів, була Одеса, яка на зламі 1850-1860-х років стала провідним центром культури російських євреїв.

Румуни Бессарабії. Бессарабія (Дністровсько-Прутське міжріччя) здав­на становила північно-східну частину Молдавського князівства, одного з двох румунських князівств (поряд з Волоським, або Валахією), які були предметом суперечки між Російською й Османською імперіями від початку XVIII ст. Бессарабія відійшла до Росії за Бухарестським мирним договором 1812 р., який закінчував російсько-турецьку війну 1806-1812 років. Основ­ними суспільними групами тут були: численна й сильно диференційована соці­ально румуномовна знать (бояри), православний клір, юридично вільні руму-номовні селяни, більшість яких змушена була нести різноманітні повинності на користь поміщиків. Невеличкі міста, у яких жили євреї, греки, вірмени, не відігравали значної ролі. У Південній Бессарабії (Буджак) проживали румун­ські, українські й російські селяни, німецькі, болгарські й гагаузькі колоністи. Якщо наприкінці XVIII ст. румуни становили 0,51% населення Росії, то на середину XIX ст. - 0,98%.

На території Бессарабії 1818 р. було утворено Бессарабську губернію з широкою автономією, на взірець Великого князівства Фінляндії та Царства Польського. Управління здійснювала місцева знать, прирівняна до російсь­кого дворянства, але під контролем російського генерал-губернатора та його штабу. Православну церкву реорганізовано в Кишинівську єпархію. Однак під час нової війни Росії з Туреччиною автономію було обмежено (1828). Адміністративну структуру пристосовано до чинного в Росії устрою, змен­шено роль румунської знаті в управлінні та судочинстві. Відтепер найважли­віші функції перейняли російські чиновники, які підпорядковувалися ново­російському генерал-губернаторові. Якщо раніше урядові органи підтри­мували, навіть законодавчо закріпили, різні форми національного розвитку місцевої культури, зокрема відкриття шкіл з викладанням румунською мо­вою, з публікацією книжок і газет, то 1834 р. румунську мову вилучили з ді­ловодства. У 1842 р. було заборонено викладання румунською мовою в по­чаткових і середніх школах. Русифікаторський характер мовної політики щодо румун Бессарабії диктувався не тільки намаганням утвердитися в оку­пованому краї, а й відгородити його від небажаних упливів. На правому бе­резі Прута, в Молдавському князівстві, та у Валахії, які залишалися під ос­манською владою, наростав румунський національний рух. 132

Національне питання і пробудження націй

Єдиний у минулому культурний процес, не роздвоївся після приєд­нання Бессарабії до Росії. Показовою стала діяльність письменника-просвіт-ника Георге Асакі (1788-1869), який багато зробив для розвитку шкільної справи в Молдавському князівстві, для видавання підручників, розвитку гу­манітарних і природничих наук. Г. Асакі був одним із засновників Това­риства медиків і натуралістів, засновником і редактором першої румунської газети в князівстві, на сторінках якої друкували твори і бессарабських літе­раторів. З ім'ям Г. Асакі пов'язано зародження нового образотворчого мис­тецтва: його гравюри на історичну тему запалювали патріотичні почуття сучасників, були джерелом натхнення для письменників. Він також був ор­ганізатором національного румунського театру.

Як і в інших народів, велику роль у національному пробудженні ру­мун Бессарабії відіграли письменники-романтики, які черпали свої сюжети в народній творчості. Константин Стаматі (1768-1869), Костаке Негруцці (1808-1868) звернулися до балад і легенд, в яких оспівували героїчне минуле народу, закликали до боротьби проти османського поневолення. Справжнім новатором літератури став Василе Александрі (1821-1890). Крім численних ліричних та епічних творів, він писав оповідання, драматичні твори (істо­ричні драми й комедії). Паралельно з розвитком літератури тривав інтенсивний процес формування румунської літературної мови (від 1860 р. впроваджено алфавіт літературної мови на латинській графічній основі; кирилична графі­ка, згодом запроваджена в Росії, зумовить формування окремої молдавської мови та літератури).