- •Передмова
- •Перелік мап
- •1. Правління Павла і: свавілля чи реформи
- •2. Державний лібералізм Олександра і: наміри та реальність
- •3. Освічені кола і політичний курс Олександра і
- •1. Росія і наполеонівська Франція
- •2. Європейська політика Миколи і
- •3. Східне питання
- •4. Завоювання Кавказу
- •1. Територія і населення
- •2. Економіка
- •3. Соціальна структура
- •4. Сім'я та сімейні стосунки
- •5. Закони, суди та система покарань
- •1. Західний край*
- •2. Балтійський край
- •3. Волго-Уральський регіон
- •5. Закавказзя
- •2. Преса, книговидавнича справа
- •3. Наука
- •4. Художня культура
- •1. Олександр II: вибір нового державного курсу
- •3. Реформи в інших сферах державного і суспільного життя
- •1. Опозиційні настрої початку 60-х років
- •2. Революційне народництво
- •3. Ліберальне народництво
- •4. Земський рух
- •5. Пореформене слов'янофільство
- •1. Скасування обмежувальних умов Паризького мирного договору 1856 р.
- •3. Взаємини Росії з європейськими державами у 80-ті - на початку 90-х років XIX ст.
- •4. Політика на Далекому Сході й у Тихому океані
- •1. Економічний розвиток
- •2. Населення. Міста
- •3. Соціальна структура
- •4. Сім'я та сімейні стосунки
- •1. Західний край
- •2. Балтійський край
- •3. Поволжя, Урал та Сибір
- •4. Кавказ
- •5. Казахстан і Середня Азія
- •2. Преса і книговидання
- •3. Наука
- •1. Микола II: перед викликом часу
- •2. Опозиційні рухи
- •3. Зовнішня політика
- •1905-1907 Роки: революція і реформи
- •1. "Кривава неділя" і наростання революційних настроїв
- •2. Маніфест 17 жовтня 1905 р. Нова редакція "Основних законів Російської імперії"
- •3. Політичні партії
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •5. Національні рухи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1. Влада і суспільство
- •3. Зовнішня політика
- •2. Преса та книговидання
- •3. Наука
- •4. Художня культура
- •1. Вступ у війну
- •2. Кампанія 1915 р.
- •4. Лютнева революція 1917 р. В Петрограді. Падіння монархи Романовнх
- •В ибрана бібліографія
- •Навчальний посібник
5. Закони, суди та система покарань
У першій половині XIX ст., як і впродовж усього імператорського періоду російської історії, діяло законодавче і звичаєве право; сферою застосування першого було переважно місто, міські стани, другого - селяни. Усі відомі приказки середини XIX ст. відгукувалися про закон негативно, що відображало насамперед народну правосвідомість, згідно з якою - правда, відображена у звичаях і традиціях, справедливіша від законів ("Хоть бьі все законьї пропали, только бьі люди правдою жили").
До 1835 р., коли набув чинності підготовлений "Звід законів Російської імперії", формально і фактично діяло Соборне уложення 1649 р. 15-й том "Зводу законів" містив кримінальне законодавство. Тут було зроблено першу спробу систематизувати покарання, які поділено залежно від тяжкості на 10 родів (видів): смертна кара, політична страта, позбавлення станових прав, тілесне покарання, примусові роботи, заслання, віддання в солдати, позбавлення свободи, або тюремне ув'язнення, грошові стягнення, церковне покарання. В "Уложенні про покарання" 1845 р. система покарань містила 11 видів - 4 кримінальні та 7 виправних. Кожен вид кримінального покарання
109
Росія в першій половині XIXст.
передбачав позбавлення всіх станових прав, тобто повне скасування прав політичних, цивільних, сімейних і майнових, позбавлення чину, доброго імені, нагород. Це доповнювалося для першого виду покаранням смертною карою, для другого - засланням на каторжні роботи терміном від 4 до 20 років або назавжди, для третього і четвертого родів - відповідно засланням до Сибіру або на Кавказ. Кожен окремий вид кримінального і виправного покарань поділявся на ступені. Покарання залежали від стану: дворяни, купці перший двох гільдій звільнялися від тілесних покарань, а ув'язнення в тюрму для них заміняли засланням. Головних кримінальних злочинців усіх соціальних станів уряд висилав до Сибіру. За офіційними відомостями, від 1827 до 1846 р. до Сибіру було заслано майже 80 тис. кримінальних злочинців. Декабристи, учасники польського повстання чи петрашевці - винятки серед злодіїв, грабіжників і убивць.
У дореформеній Росії рівень злочинності був низький порівняно з іншими європейськими країнами і мало мінявся в окремі десятиліття. Нижньої точки зареєстрована злочинність досягла в 1850-ті роки, найвищої - у 1825-1830-х роках - відповідно 562 і 650 злочинів на 100 тис. населення, що було приблизно в чотири рази менше, ніж у Франції, та у 7,6 раза менше, ніж в Англії.
Судова система Росії до реформи 1864 р. мала такий вигляд. Нижньою інстанцією для державних селян були сільські та волосні суди, які розглядали дрібні позови і порушення селян. Суди складалися з виборних старшини і двох засідателів. Волосна розправа вирішувала справи до 15 рублів, сільська - до 5 рублів. Нижньою інстанцією для поміщицьких й удільних селян був вотчинний суд поміщиків та адміністрація удільних селян, яка мала над ними права, рівні з правами поміщика над своїми селянами. Поміщик й адміністрація мали право на такі покарання селян: покарання різками - до 40 ударів, палицями - до 15 ударів, ув'язнення в сільській тюрмі - до 2 місяців та інші. Однак компетенцію общинного суду не було визначено в законі, і він діяв за звичаями та традиціями.
Першою інстанцією для всіх станів, окрім міського (купецтво категорично відмовилось від підсудності йому), був повітовий суд. Остаточно в ньому вирішували всі кримінальні справи при засудженні обвинуваченого на виправне покарання, а з цивільних справ - при збільшенні позову до 30 рублів. Усі інші справи віддавали на ревізію до наступної інстанції. Повітового суддю обирали дворяни, присяжних - дворяни та селяни, окрім поміщицьких. Але селянські присяжні були присутніми тільки при розгляді справ, які стосувалися селян.
Другою судовою інстанцією були палати кримінального і цивільного суду, які працювали в кожній губернії. Палата кримінального суду служила ревізійною інстанцією для справ, які надходили з усіх судів першої інстанції конкретної губернії (на ревізію потрапляло майже 40% справ), та судом першої інстанції у справах про посадові злочини. Справи про представників усіх станів, окрім дворянства, остаточно вирішувала палата, і тільки справи
ПО
Економіка та соціальне життя
про дворян передавали на ревізію до Сенату. Палата цивільного суду розглядала в апеляційному і ревізійному порядку всі цивільні справи. За позовами до 600 рублів її ухвали були остаточними, за позовами на більшу суму справи передавали на затвердження до Сенату. Палата служила судом першої інстанції у справах про помістя, за позовами про міську комунальну власність тощо. Голів суду в палати кримінального і цивільного суду призначала адміністрація, присяжних - від дворян і міського стану для розгляду справ, які стосувалися відповідно дворянства і міського стану.
Найвищою судовою інстанцією з кримінальних і цивільних справ в імперії був Сенат, 10 із 11 його департаментів розглядали судові справи в порядку апеляції і касації. У винятковій компетенції Сенату був суд над губернськими предводителями дворянства за посадові злочини. Департаменти Сенату містилися в Петербурзі, Москві та Варшаві, до кожного було прикріплено по кілька губерній. У департаментах остаточне рішення у справі ухвалювали лише в разі одностайності сенаторів. В іншому разі справу переносили на розгляд загальних зборів судових департаментів, де для ухвалення рішення потрібна була кваліфікована більшість, а також затвердження міністра юстиції. Якщо сенатори або міністр не погоджувалися, справу скеровували до Державної ради. Сенаторів призначав імператор із заслужених сановників і вони мали чин не менше третього класу (відповідав військовому чинові генерал-лейтенанта), до складу Сенату за посадою входили всі міністри; генерал-губернатори брали участь у його засіданнях, коли розглядалися справи їхніх губерній.
На всіх рівнях судової системи Росії був помітний адміністративний вплив, бюрократична тяганина. Навіть справи, які вносив імператор Микола І на розгляд Сенату, не вирішували упродовж року. У 1830-ті роки імператор щорічно вносив 173 справи і тільки 61% з них вирішували у рік внесення до Сенату, у 1840-ві роки - 151 справа, у рік внесення ухвалювали рішення в 70% справ. На ухвалу судів впливали хабарі, низький рівень кваліфікації суддів. У кримінальній справі обвинуваченого могли ув'язнити без поліцейського розслідування і письмових доказів. Визнання своєї провини було "королевою доказів". Олександр І та Микола І заборонили тортури для отримання такого визнання, однак їх застосовували. Михайло Дмитрієв, поет і чиновник, який мав великий досвід роботи в судах усіх інстанцій, а в 1833-1847 роках був обер-прокурором Сенату, залишив яскраві свідчення про російську судову систему: "Скільки б не було видано законів проти тортур, вони існують! З одного боку, такі слідчі, які не уміють без них обходитися, з іншого - такий і російський простолюдин, який не йде ні на переконання, ні на совість, а розуміє і поважає тільки силу! - Биття по зубах, січення, утримування в чадній кімнаті, годування тільки оселедцями, без пиття води -це була справа звичайна! - Без цього у нас не обходиться жодне поліцейське розслідування; без цього не робиться ніяке відкриття в кримінальному слідстві".
111
*
Р осія в першій половині XIX ст.
Більшість студентів-юристів здобувала освіту або в Імператорській школі правознавства, заснованій 1835 р., або в російських університетах, особливо Московському. Серед тих, хто викладав право в російських університетах, були помірковані західники П. Редкін та К. Кавелін, які навчалися в Європі. Частина вищих посадовців також усвідомлювала важливість утвердження законності в Росії. Серед них - Сергій Зарудний, випускник математичного факультету Харківського університету, який працював у міністерстві юстиції. Саме він очолив підготовку судової реформи за Олександра II.
Розділ 4. Національне питання і пробудження націй
Російська держава виникла і розвивалася як багатоетнічна імперія. Якщо наприкінці XVI ст. росіяни становили майже 90% населення Московської держави, то на 1795 р. - 53%о із 37 млн загального населення. Територіальні завоювання в першій половині XIX ст. зменшили частку росіян, і на 1858 р. вони налічували майже 46% населення країни.
Хоча поняття "Російська імперія" відмежоване від етнічного поняття "російський" ("русский"), не підлягає сумніву, що поняття "Росія" забезпечило етнічній групі росіян особливу роль, що державна ідеологія значною мірою ввібрала в себе також елементи російської етнічної свідомості (православ'я, спільна історія і культура). Проте вони не були визначальними засадами дореформеної Російської імперії та її суспільства. Міцність імперії забезпечували династичний принцип самодержавної, посвяченої Божою волею влади царя, а також становий принцип, який визначав соціальні зв'язки.
Постійна експансія, яка збільшувала розміри держави, значні прогалини в адміністративній системі імперії, брак російських кадрів ("малолюддя"), потужний опір неросіян (передусім нехристиянських етносів Сходу), відставання "державного народу" - росіян - у господарському розвитку, суспільно-політичній організації та за рівнем освіти від багатьох інших етнічних груп імперії - ці чинники сприяли збереженню етнічно-релігійної, культурної, соціально-економічної багатоманітності.
Чи були властиві Російській імперії колоніальні ознаки? Більшість дослідників погоджується, що колоніальні елементи були у випадку етносів Сибіру, кочових пастухів Степу й частково української Гетьманщини, і лише експансія на схід у XIX ст. посилила колоніальний характер Росії. Однак відставання метрополії перед периферією (зокрема економічна, соціальна і культурна перевага західних окраїн), лише часткова дискримінація колоніальних народів росіянами, домінування загалом політично-стратегічних завдань над економічними - ці та деякі інші ознаки Російської держави не вписувалися в модель класичної колоніальної імперії. За гетерогенністю складу, характером зв'язку між "державним народом" і рештою етносів Російська
112
Імператорській шко-тпверситетах, особ-юсійських універси-яін, які навчалися в :а важливість утвер-випускник матема-рацював у міністер-4и за Олександра II.
тнічна імперія. Як-селення Московської лення. Територіальні
росіян, і на 1858 р.
етнічного поняття тя "Росія" забезпе-ідеологія значною ої свідомості (пра-визначальними за-тва. Міцність імперії юсвяченої Божою во-іав соціальні зв'язки, ржави, значні прога-• :х кадрів ("малолюд-ькнх етносів Сходу), здарському розвитку, багатьох інших ет-етнічно-релігійної,
ознаки? Більшість доли у випадку етносів Гетьманщини, і лише арактер Росії. Однак ономічна, соціальна і шскримінація колоні--стратегічних завії держави не впи-етерогенністю складу, етносів Російська
І
Національне питання і пробудження націй
імперія відрізнялася не лише від Франції, Великобританії, а й від Габсбур-зької монархії, які сильніше інтегрували свої етнічні меншини, і була ближчою до євразійської Османської імперії.
Російська політика стосовно неросійських народів імперії до початку XIX ст. відповідала переважно традиційним зразкам. Царський уряд дотримувався своїх основних принципів, згідно з якими лояльність до трону, професіоналізм, знатне походження цінували значно вище, ніж віровизнання або етнічну належність. Якщо неросійські еліти виявляли лояльність до царя і забезпечували соціально-політичну стабільність у своїх регіонах, їх приймали як партнерів. Уряд співпрацював з ними, гарантував збереження їхніх привілеїв і дотримувався політики гнучкого прагматизму і толерантності. За Олександра І цю політику застосовували щодо західних регіонів (йдеться насамперед про Велике князівство Фінляндське та Царство Польське), які мали служити урядові моделлю для реформування Росії. Від часу польського повстання 1830-1831 р. російська політика виявляла тенденцію до посилення уніфікації та відходила від традиційних зразків визнання статусу-кво, співпраці з лояльними елітами. Однак за Миколи І ці елементи ще не визначали державної політики, а були підпорядковані династичній становій політиці самодержавства, спрямованій на підтримку легітимної влади царя.
Дев'ятнадцяте сторіччя було сторіччям націоналізму, потужних національних рухів, спричинених глибинними трансформаційними процесами, які охопили європейський континент від XVIII ст. Російська поліетнічна імперія не була винятком. Більшість дослідників вважає, що процес націотво-рення мав відчутні особливості на заході та на сході європейського континенту. У "західному світі" (Англія, Франція, Голландія, Швейцарія, США і британські домініони) націоналізм був породженням ери Просвітництва, він ґрунтувався на раціональних мотивах, обстоював ідеї рівності, свободи та братерства, принципи плюралістичного і відкритого суспільства. Західний тип націоналізму ґрунтувався також на принципах індивідуалізму, його економічно і політично підтримувала впливова буржуазія (середній клас) і вбачала в нації форму "суспільного договору". Націоналізм Заходу виник переважно як політичний феномен, його появі передувало формування національних держав, або, як це сталося у США, ці два процеси збігалися. Інший тип націоналізму, "культурницький", виник на Сході (Центральна і Східна Європа, сюди ж можна віднести і Російську імперію), в авторитарних, закритих, відсталих аграрних суспільствах як реакція на експансію раціоналістичної культури Заходу. "Східний" тип націоналізму відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму. Його мотивація - не в політико-економічних реаліях, а в міфологізованому минулому і мріях про майбутнє, в емотивній сфері. Він узагалі ґрунтується не на політичній реальності, а створюється штучно, на основі міфів про минуле або мрій про майбутнє. Ос-
113
Росія в першій половині XIX ст.
кільки середній клас у цих суспільствах був нерозвинений чи взагалі його не було, ініціативу у формуванні націоналістичної ідеології перебирає на себе аристократія, або інтелігенція (особливо літературно-художня), - звідки й апеляція націоналістів "Сходу" до славного минулого - мови, фольклору, історичних міфів тощо.
Для аналізу окремих національних рухів на Сході, і в Російській державі зокрема, важливе значення має різниця між "старими" ("великими") і "молодими" ("малими") народами. У перших існували власна дворянська еліта, традиції державності, висока культура, літературна мова тощо (росіяни, поляки, грузини, волзькі та кримські татари, азербайджанці, з деякими обмеженнями - осілі мусульмани Азії). У других через брак власної еліти, а часто і середніх міських верств, соціальна структура не була завершеною; вони або ніколи не мали своєї державності, або вона була зруйнована на початку Нового часу; вони не мали своєї літературної мови і високорозвиненої культури. У Російській імперії до "молодих" народів належала більшість етнічних груп - українці, білоруси, литовці, естонці, латиші, фіни, чуваші, якути та ін. Особливий випадок становили євреї та вірмени з міськими елі-тами й розвиненими культурами, але без дворянства і традицій державності. Відповідно "старі" й "молоді" народи, а також єврейська і вірменська спільноти висували різні програми. Перші, якими керувало дворянство, прагнули до відновлення своєї державності, другі під керівництвом лідерів із селянського середовища, - до створення повноцінної соціальної структури, розвитку власної високої культури і досягнення автономії, треті, керовані інтелігенцією, - до рівності з панівним етносом і національно-культурної автономії.
Чеський дослідник М. Грох запропонував для розгляду національних рухів у Центральній та Східній Європі періодизацію, яка відображає загальну закономірність виникнення й розвитку націоналізму, його еволюцію від соціально-психологічних форм до ідеологічних та політичних. У фазі "А" невелика група освічених осіб формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження в етнографії, філології, літературі, історії, які формують образ нації, що "відроджується"; у фазі "Б" (період "патріотичної агітації") наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній "націоналізації"; у фазі "В" внаслідок "патріотичної агітації" виникає масовий національний рух, який має привести до незалежності нації.
Проте логічна схема М. Гроха "культурне відродження - ідеологічний рівень - політична програма (рух)" у кожному конкретному випадку потребує коректив. Зокрема, на думку американського дослідника Р. Шпорлюка, націотворення слід розглядати як політичний процес від самого початку, навіть якщо ті, хто безпосередньо бере участь у національному русі, заперечують будь-який політичний контекст чи спрямування своєї діяльності,
114
Національне питання і пробудження націй
ч и взагалі його :ї перебирає на -дожня), - звід-мови, фолькло-
Російській дер-("великими") і сна дворянська ва тощо (росія-анці, з деякими власної еліти, а звершеною; во-ована на почат-сокорозвиненої іа більшість ет-. фіни, чуваші, з міськими елі-йй державності, рменська спіль-яство, прагнули :ідерів із селян-структури, роз-керовані інтелі-рної автономії, у національних ображає загаль-о еволюцію від мх. У фазі "А" ічне, соціально-)ться досліджен-образ нації, що ) наукові дослі-їірюються серед внаслідок "пат-й має привести
і - ідеологічний випадку потре-а Р. Шпорлюка, :амого початку, юму русі, запе-воєї діяльності,
або твердять, що їхньою єдиною метою є дослідження народної культури чи місцевої історії. У рамках кожної "культурницької фази" завжди існують безпосередньо політичні елементи. Р. Шпорлюк звернув увагу на ще один аспект національного відродження "малих націй", а саме: цей процес є, окрім іншого, свідченням, виявом розпаду іншої нації. Формування нації - це внутрішньодержавний процес, у якому "стара" ("велика") нація розпадається і перетворюється на дві чи кілька нових. У цьому варіанті епітет "нова" цілком природно стосується й тієї нації, яка зберігає за собою ім'я "старої", "великої" чи "історичної". Отже, "історичні нації", тяглість яких, зазвичай, контрастує з історичною перервністю "неісторичних", у новітню епоху націотворення також переживають глибокі трансформації. їхнє перевтілення відбувається у двох напрямах: по-перше, від них відокремлюються народи, які самі перетворюються на нації; по-друге, вони розширюються через долучення до складу нації тих соціальних верств, які раніше в домодерні часи перебували поза її межами. Ця теза важлива, наприклад, для розуміння того, як формувалися модерні нації у таких "старих" націях, як росіяни та поляки, і "молодих" -українці, білоруси, литовці.