5. Закони, суди та система покарань

У першій половині XIX ст., як і впродовж усього імператорського пе­ріоду російської історії, діяло законодавче і звичаєве право; сферою засто­сування першого було переважно місто, міські стани, другого - селяни. Усі відомі приказки середини XIX ст. відгукувалися про закон негативно, що відображало насамперед народну правосвідомість, згідно з якою - правда, відображена у звичаях і традиціях, справедливіша від законів ("Хоть бьі все законьї пропали, только бьі люди правдою жили").

До 1835 р., коли набув чинності підготовлений "Звід законів Російської імперії", формально і фактично діяло Соборне уложення 1649 р. 15-й том "Зво­ду законів" містив кримінальне законодавство. Тут було зроблено першу спробу систематизувати покарання, які поділено залежно від тяжкості на 10 ро­дів (видів): смертна кара, політична страта, позбавлення станових прав, тілесне покарання, примусові роботи, заслання, віддання в солдати, позбав­лення свободи, або тюремне ув'язнення, грошові стягнення, церковне пока­рання. В "Уложенні про покарання" 1845 р. система покарань містила 11 ви­дів - 4 кримінальні та 7 виправних. Кожен вид кримінального покарання

109

Росія в першій половині XIXст.

передбачав позбавлення всіх станових прав, тобто повне скасування прав політичних, цивільних, сімейних і майнових, позбавлення чину, доброго імені, нагород. Це доповнювалося для першого виду покаранням смертною ка­рою, для другого - засланням на каторжні роботи терміном від 4 до 20 років або назавжди, для третього і четвертого родів - відповідно засланням до Сибіру або на Кавказ. Кожен окремий вид кримінального і виправного по­карань поділявся на ступені. Покарання залежали від стану: дворяни, купці перший двох гільдій звільнялися від тілесних покарань, а ув'язнення в тюр­му для них заміняли засланням. Головних кримінальних злочинців усіх со­ціальних станів уряд висилав до Сибіру. За офіційними відомостями, від 1827 до 1846 р. до Сибіру було заслано майже 80 тис. кримінальних злочин­ців. Декабристи, учасники польського повстання чи петрашевці - винятки се­ред злодіїв, грабіжників і убивць.

У дореформеній Росії рівень злочинності був низький порівняно з інши­ми європейськими країнами і мало мінявся в окремі десятиліття. Нижньої точки зареєстрована злочинність досягла в 1850-ті роки, найвищої - у 1825-1830-х ро­ках - відповідно 562 і 650 злочинів на 100 тис. населення, що було приблизно в чотири рази менше, ніж у Франції, та у 7,6 раза менше, ніж в Англії.

Судова система Росії до реформи 1864 р. мала такий вигляд. Нижньою інстанцією для державних селян були сільські та волосні суди, які розгля­дали дрібні позови і порушення селян. Суди складалися з виборних старши­ни і двох засідателів. Волосна розправа вирішувала справи до 15 рублів, сіль­ська - до 5 рублів. Нижньою інстанцією для поміщицьких й удільних селян був вотчинний суд поміщиків та адміністрація удільних селян, яка мала над ними права, рівні з правами поміщика над своїми селянами. Поміщик й адмі­ністрація мали право на такі покарання селян: покарання різками - до 40 уда­рів, палицями - до 15 ударів, ув'язнення в сільській тюрмі - до 2 місяців та інші. Однак компетенцію общинного суду не було визначено в законі, і він діяв за звичаями та традиціями.

Першою інстанцією для всіх станів, окрім міського (купецтво катего­рично відмовилось від підсудності йому), був повітовий суд. Остаточно в ньому вирішували всі кримінальні справи при засудженні обвинуваченого на виправне покарання, а з цивільних справ - при збільшенні позову до 30 рублів. Усі інші справи віддавали на ревізію до наступної інстанції. Повітово­го суддю обирали дворяни, присяжних - дворяни та селяни, окрім поміщиць­ких. Але селянські присяжні були присутніми тільки при розгляді справ, які стосувалися селян.

Другою судовою інстанцією були палати кримінального і цивільного суду, які працювали в кожній губернії. Палата кримінального суду служила ревізійною інстанцією для справ, які надходили з усіх судів першої інстан­ції конкретної губернії (на ревізію потрапляло майже 40% справ), та судом першої інстанції у справах про посадові злочини. Справи про представників усіх станів, окрім дворянства, остаточно вирішувала палата, і тільки справи

ПО

Економіка та соціальне життя

про дворян передавали на ревізію до Сенату. Палата цивільного суду роз­глядала в апеляційному і ревізійному порядку всі цивільні справи. За по­зовами до 600 рублів її ухвали були остаточними, за позовами на більшу су­му справи передавали на затвердження до Сенату. Палата служила судом першої інстанції у справах про помістя, за позовами про міську комунальну власність тощо. Голів суду в палати кримінального і цивільного суду призна­чала адміністрація, присяжних - від дворян і міського стану для розгляду справ, які стосувалися відповідно дворянства і міського стану.

Найвищою судовою інстанцією з кримінальних і цивільних справ в імперії був Сенат, 10 із 11 його департаментів розглядали судові справи в порядку апеляції і касації. У винятковій компетенції Сенату був суд над гу­бернськими предводителями дворянства за посадові злочини. Департаменти Сенату містилися в Петербурзі, Москві та Варшаві, до кожного було при­кріплено по кілька губерній. У департаментах остаточне рішення у справі ухвалювали лише в разі одностайності сенаторів. В іншому разі справу пе­реносили на розгляд загальних зборів судових департаментів, де для ухва­лення рішення потрібна була кваліфікована більшість, а також затвердження міністра юстиції. Якщо сенатори або міністр не погоджувалися, справу ске­ровували до Державної ради. Сенаторів призначав імператор із заслужених сановників і вони мали чин не менше третього класу (відповідав військовому чинові генерал-лейтенанта), до складу Сенату за посадою входили всі мініст­ри; генерал-губернатори брали участь у його засіданнях, коли розглядалися справи їхніх губерній.

На всіх рівнях судової системи Росії був помітний адміністративний вплив, бюрократична тяганина. Навіть справи, які вносив імператор Мико­ла І на розгляд Сенату, не вирішували упродовж року. У 1830-ті роки імпе­ратор щорічно вносив 173 справи і тільки 61% з них вирішували у рік вне­сення до Сенату, у 1840-ві роки - 151 справа, у рік внесення ухвалювали рішення в 70% справ. На ухвалу судів впливали хабарі, низький рівень квалі­фікації суддів. У кримінальній справі обвинуваченого могли ув'язнити без поліцейського розслідування і письмових доказів. Визнання своєї провини було "королевою доказів". Олександр І та Микола І заборонили тортури для отримання такого визнання, однак їх застосовували. Михайло Дмитрієв, поет і чиновник, який мав великий досвід роботи в судах усіх інстанцій, а в 1833-1847 роках був обер-прокурором Сенату, залишив яскраві свідчення про російську судову систему: "Скільки б не було видано законів проти тор­тур, вони існують! З одного боку, такі слідчі, які не уміють без них обходити­ся, з іншого - такий і російський простолюдин, який не йде ні на переконання, ні на совість, а розуміє і поважає тільки силу! - Биття по зубах, січення, утримування в чадній кімнаті, годування тільки оселедцями, без пиття води -це була справа звичайна! - Без цього у нас не обходиться жодне поліцей­ське розслідування; без цього не робиться ніяке відкриття в кримінальному слідстві".

111

*

Р осія в першій половині XIX ст.

Більшість студентів-юристів здобувала освіту або в Імператорській шко­лі правознавства, заснованій 1835 р., або в російських університетах, особ­ливо Московському. Серед тих, хто викладав право в російських універси­тетах, були помірковані західники П. Редкін та К. Кавелін, які навчалися в Європі. Частина вищих посадовців також усвідомлювала важливість утвер­дження законності в Росії. Серед них - Сергій Зарудний, випускник матема­тичного факультету Харківського університету, який працював у міністер­стві юстиції. Саме він очолив підготовку судової реформи за Олександра II.

Розділ 4. Національне питання і пробудження націй

Російська держава виникла і розвивалася як багатоетнічна імперія. Як­що наприкінці XVI ст. росіяни становили майже 90% населення Московської держави, то на 1795 р. - 53%о із 37 млн загального населення. Територіальні завоювання в першій половині XIX ст. зменшили частку росіян, і на 1858 р. вони налічували майже 46% населення країни.

Хоча поняття "Російська імперія" відмежоване від етнічного поняття "російський" ("русский"), не підлягає сумніву, що поняття "Росія" забезпе­чило етнічній групі росіян особливу роль, що державна ідеологія значною мірою ввібрала в себе також елементи російської етнічної свідомості (пра­вослав'я, спільна історія і культура). Проте вони не були визначальними за­садами дореформеної Російської імперії та її суспільства. Міцність імперії забезпечували династичний принцип самодержавної, посвяченої Божою во­лею влади царя, а також становий принцип, який визначав соціальні зв'язки.

Постійна експансія, яка збільшувала розміри держави, значні прога­лини в адміністративній системі імперії, брак російських кадрів ("малолюд­дя"), потужний опір неросіян (передусім нехристиянських етносів Сходу), відставання "державного народу" - росіян - у господарському розвитку, суспільно-політичній організації та за рівнем освіти від багатьох інших ет­нічних груп імперії - ці чинники сприяли збереженню етнічно-релігійної, культурної, соціально-економічної багатоманітності.

Чи були властиві Російській імперії колоніальні ознаки? Більшість до­слідників погоджується, що колоніальні елементи були у випадку етносів Сибіру, кочових пастухів Степу й частково української Гетьманщини, і лише експансія на схід у XIX ст. посилила колоніальний характер Росії. Однак відставання метрополії перед периферією (зокрема економічна, соціальна і культурна перевага західних окраїн), лише часткова дискримінація колоні­альних народів росіянами, домінування загалом політично-стратегічних зав­дань над економічними - ці та деякі інші ознаки Російської держави не впи­сувалися в модель класичної колоніальної імперії. За гетерогенністю складу, характером зв'язку між "державним народом" і рештою етносів Російська

112

Імператорській шко-тпверситетах, особ-юсійських універси-яін, які навчалися в :а важливість утвер-випускник матема-рацював у міністер-4и за Олександра II.

тнічна імперія. Як-селення Московської лення. Територіальні

росіян, і на 1858 р.

етнічного поняття тя "Росія" забезпе-ідеологія значною ої свідомості (пра-визначальними за-тва. Міцність імперії юсвяченої Божою во-іав соціальні зв'язки, ржави, значні прога-• :х кадрів ("малолюд-ькнх етносів Сходу), здарському розвитку, багатьох інших ет-етнічно-релігійної,

ознаки? Більшість до­ли у випадку етносів Гетьманщини, і лише арактер Росії. Однак ономічна, соціальна і шскримінація колоні--стратегічних зав­ії держави не впи-етерогенністю складу, етносів Російська

_І

Національне питання і пробудження націй

імперія відрізнялася не лише від Франції, Великобританії, а й від Габсбур-зької монархії, які сильніше інтегрували свої етнічні меншини, і була ближ­чою до євразійської Османської імперії.

Російська політика стосовно неросійських народів імперії до почат­ку XIX ст. відповідала переважно традиційним зразкам. Царський уряд до­тримувався своїх основних принципів, згідно з якими лояльність до трону, професіоналізм, знатне походження цінували значно вище, ніж віровизнання або етнічну належність. Якщо неросійські еліти виявляли лояльність до ца­ря і забезпечували соціально-політичну стабільність у своїх регіонах, їх прий­мали як партнерів. Уряд співпрацював з ними, гарантував збереження їхніх привілеїв і дотримувався політики гнучкого прагматизму і толерантності. За Олександра І цю політику застосовували щодо західних регіонів (йдеться насамперед про Велике князівство Фінляндське та Царство Польське), які ма­ли служити урядові моделлю для реформування Росії. Від часу польського повстання 1830-1831 р. російська політика виявляла тенденцію до посилення уніфікації та відходила від традиційних зразків визнання статусу-кво, спів­праці з лояльними елітами. Однак за Миколи І ці елементи ще не визначали державної політики, а були підпорядковані династичній становій політиці самодержавства, спрямованій на підтримку легітимної влади царя.

Дев'ятнадцяте сторіччя було сторіччям націоналізму, потужних на­ціональних рухів, спричинених глибинними трансформаційними процесами, які охопили європейський континент від XVIII ст. Російська поліетнічна ім­перія не була винятком. Більшість дослідників вважає, що процес націотво-рення мав відчутні особливості на заході та на сході європейського конти­ненту. У "західному світі" (Англія, Франція, Голландія, Швейцарія, США і британські домініони) націоналізм був породженням ери Просвітництва, він ґрунтувався на раціональних мотивах, обстоював ідеї рівності, свободи та братерства, принципи плюралістичного і відкритого суспільства. Захід­ний тип націоналізму ґрунтувався також на принципах індивідуалізму, його економічно і політично підтримувала впливова буржуазія (середній клас) і вбачала в нації форму "суспільного договору". Націоналізм Заходу виник пе­реважно як політичний феномен, його появі передувало формування націо­нальних держав, або, як це сталося у США, ці два процеси збігалися. Інший тип націоналізму, "культурницький", виник на Сході (Центральна і Східна Європа, сюди ж можна віднести і Російську імперію), в авторитарних, за­критих, відсталих аграрних суспільствах як реакція на експансію раціоналіс­тичної культури Заходу. "Східний" тип націоналізму відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держа­ви, абсолютизує принцип колективізму. Його мотивація - не в політико-економічних реаліях, а в міфологізованому минулому і мріях про майбутнє, в емотивній сфері. Він узагалі ґрунтується не на політичній реальності, а ство­рюється штучно, на основі міфів про минуле або мрій про майбутнє. Ос-

113

Росія в першій половині XIX ст.

кільки середній клас у цих суспільствах був нерозвинений чи взагалі його не було, ініціативу у формуванні націоналістичної ідеології перебирає на себе аристократія, або інтелігенція (особливо літературно-художня), - звід­ки й апеляція націоналістів "Сходу" до славного минулого - мови, фолькло­ру, історичних міфів тощо.

Для аналізу окремих національних рухів на Сході, і в Російській дер­жаві зокрема, важливе значення має різниця між "старими" ("великими") і "молодими" ("малими") народами. У перших існували власна дворянська еліта, традиції державності, висока культура, літературна мова тощо (росія­ни, поляки, грузини, волзькі та кримські татари, азербайджанці, з деякими обмеженнями - осілі мусульмани Азії). У других через брак власної еліти, а часто і середніх міських верств, соціальна структура не була завершеною; во­ни або ніколи не мали своєї державності, або вона була зруйнована на почат­ку Нового часу; вони не мали своєї літературної мови і високорозвиненої культури. У Російській імперії до "молодих" народів належала більшість ет­нічних груп - українці, білоруси, литовці, естонці, латиші, фіни, чуваші, якути та ін. Особливий випадок становили євреї та вірмени з міськими елі-тами й розвиненими культурами, але без дворянства і традицій державності. Відповідно "старі" й "молоді" народи, а також єврейська і вірменська спіль­ноти висували різні програми. Перші, якими керувало дворянство, прагнули до відновлення своєї державності, другі під керівництвом лідерів із селян­ського середовища, - до створення повноцінної соціальної структури, роз­витку власної високої культури і досягнення автономії, треті, керовані інтелі­генцією, - до рівності з панівним етносом і національно-культурної автономії.

Чеський дослідник М. Грох запропонував для розгляду національних рухів у Центральній та Східній Європі періодизацію, яка відображає загаль­ну закономірність виникнення й розвитку націоналізму, його еволюцію від соціально-психологічних форм до ідеологічних та політичних. У фазі "А" невелика група освічених осіб формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються досліджен­ня в етнографії, філології, літературі, історії, які формують образ нації, що "відроджується"; у фазі "Б" (період "патріотичної агітації") наукові дослі­дження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній "націоналізації"; у фазі "В" внаслідок "пат­ріотичної агітації" виникає масовий національний рух, який має привести до незалежності нації.

Проте логічна схема М. Гроха "культурне відродження - ідеологічний рівень - політична програма (рух)" у кожному конкретному випадку потре­бує коректив. Зокрема, на думку американського дослідника Р. Шпорлюка, націотворення слід розглядати як політичний процес від самого початку, навіть якщо ті, хто безпосередньо бере участь у національному русі, запе­речують будь-який політичний контекст чи спрямування своєї діяльності,

114

Національне питання і пробудження націй

ч и взагалі його :ї перебирає на -дожня), - звід-мови, фолькло-

Російській дер-("великими") і сна дворянська ва тощо (росія-анці, з деякими власної еліти, а звершеною; во-ована на почат-сокорозвиненої іа більшість ет-. фіни, чуваші, з міськими елі-йй державності, рменська спіль-яство, прагнули :ідерів із селян-структури, роз-керовані інтелі-рної автономії, у національних ображає загаль-о еволюцію від мх. У фазі "А" ічне, соціально-)ться досліджен-образ нації, що ) наукові дослі-їірюються серед внаслідок "пат-й має привести

і - ідеологічний випадку потре-а Р. Шпорлюка, :амого початку, юму русі, запе-воєї діяльності,

або твердять, що їхньою єдиною метою є дослідження народної культури чи місцевої історії. У рамках кожної "культурницької фази" завжди існують безпосередньо політичні елементи. Р. Шпорлюк звернув увагу на ще один аспект національного відродження "малих націй", а саме: цей процес є, окрім іншого, свідченням, виявом розпаду іншої нації. Формування нації - це внут­рішньодержавний процес, у якому "стара" ("велика") нація розпадається і перетворюється на дві чи кілька нових. У цьому варіанті епітет "нова" цілком природно стосується й тієї нації, яка зберігає за собою ім'я "старої", "великої" чи "історичної". Отже, "історичні нації", тяглість яких, зазвичай, контрастує з історичною перервністю "неісторичних", у новітню епоху націотворення та­кож переживають глибокі трансформації. їхнє перевтілення відбувається у двох напрямах: по-перше, від них відокремлюються народи, які самі перетво­рюються на нації; по-друге, вони розширюються через долучення до складу нації тих соціальних верств, які раніше в домодерні часи перебували поза її межами. Ця теза важлива, наприклад, для розуміння того, як формувалися модерні нації у таких "старих" націях, як росіяни та поляки, і "молодих" -українці, білоруси, литовці.