3. Соціальна структура

Станова соціальна структура російського суспільства одержала юридич­не оформлення у XVIII ст. її повторне оформлення відбулося у "Зводі зако­нів Російської імперії", який набув сили закону 1835 р. Спеціальний (IX) том Зводу стверджував, що у складі міського і сільського населення, відповідно до станових прав ("по различию прав состояния"), розрізняються чотири го­ловних роди людей: дворянство, духовенство, міські мешканці ("обивате-ли"), сільські мешканці ("обиватели"). "Рід людей" і "стан" збігався щодо перших двох категорій. До міських і сільських мешканців належало по кіль­ка станів: спадкові й особисті почесні громадяни, купці, міщани (міські меш­канці), селяни і козаки (сільські мешканці).

Дворянство. Найбільш привілейованим станом Російської імперії було дворянство, станові привілеї якого було закріплено впродовж XVIII ст. Дво­рянство складалося з двох категорій: "дворянства спадкового" і "дворянства особистого". Спадкове дворянство набувалося "з народження" (з походжен­ня), "за вислугу" (починаючи з 8-го класу Табелі про ранги), "монаршою милістю" (царською винагородою за заслуги) і "пожалуванням російського ордену". Статус російського спадкового дворянства одержали/зберегли дво­ряни приєднаних до Росії Фінляндії, Польщі, Закавказзя. Спадкові дворяни мали виняткове право володіти кріпосними селянами, звільнялися від обо­в'язкової служби, від подушного податку та інших повинностей (натуральних і грошових), від тілесних покарань, мали переваги в одержанні чиновницьких посад, здобутті освіти, володіли монопольним правом на найприбутковіші виробництва (наприклад, монополія на винокуріння), правом мати свої кор­поративні організації (повітові та губернські дворянські виборні органи),

98

Економіка та соціальне життя

нарешті, правом найматись на службу до союзних з Росією держав, отриму­вати ордени, вільно виїжджати за кордон.

Особисте дворянство набувалося шляхом вислуги з 12 рангу на ци­вільній та з 14 на військовій службі. Особисті дворяни володіли привіле­ями дворян спадкових, окрім права володіти кріпосними селянами, записува­лися в особливу частину міських "обивательських" книг, а не в губернські дворянські книги і були слабко пов'язані з губернськими дворянськими збо­рами, хоча за законом вважалися їхніми членами. Особисті дворяни жили за рахунок плати за військову і цивільну службу. Ранговий клас, який давав спадкове дворянство на цивільній службі, 1845 р. було підвищено з 8 до 5; 6-9 класи давали особисте дворянство, на військовій службі спадкове дво­рянство давав 8-й клас, а нижчі - тільки особисте. Через те, що цивільна і військова державна служба, а також отримання ордена, здобуття середньої і вищої освіти давали право на особисте чи спадкове дворянство, то на сере­дину XIX ст. "нове дворянство", яке одержало статус за службу, становило майже 59% стану.

До скасування кріпосного права основним показником матеріальної забезпеченості дворянства були не розміри земельної власності, а кількість кріпосних селян. Освіта, престиж, вплив дворянина залежали від доходу, який давали кріпосні. Безпомісних та дрібнопомісних дворян з кріпосними чоловічої статі менше ніж 20 осіб вважали бідними дворянами, середньопо-місних дворян з кріпосними від 21 до 100 осіб вважали достатніми дворяна­ми, великопомісних дворян з кріпосними понад 100 осіб, вважали багатими дворянами. Особисті дворяни за рівнем життя наближалися до дрібнопоміс­ного дворянства. Кількість власників селян у Європейській Росії зменшила­ся від 127 103 у 1834 р. до 103 880 у 1858 р. Такі великі магнати, як Шере-метєви, Юсупови, Воронцови, Голіцини, Гагаріни володіли десятками тисяч кріпосних селян і сотнями тисяч десятин землі. Наприкінці 1850-х років дво­ряни налічували майже 1 млн осіб обох статей, що становило приблизно 1,5% населення країни.

У творах російських письменників - вихідців із дворян (О. Пушкін, М. Лєрмонтов, О. Герцен, М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой, І. Тур-генєв, І. Гончаров) представлено збірний портрет російського дворянства: від незадоволених молодих дворян Пушкіна і Лєрмонтова, як наприклад, Єв­геній Онєгін, до невинних і чистих молодих сільських дворянок як, наприк­лад, Тетяна Ларіна; від благородного Андрія Волконського з "Війни і миру" Толстого та доброзичливого Миколи Кірсанова з "Батьків і дітей" Тургенє-ва - до менш привабливих провінційних дворян у "Мертвих душах" Гоголя і "Панів Головльових" Салтикова-Щедріна. Гончаров на прикладі свого ге­роя Обломова з однойменного роману також показав тип дворян, які вели поверхове, пасивне життя.

Попри бідність великої частини дворян, вони залишалися найбільш привілейованим станом. Саме дворяни були власниками землі та селян, їм

99

Росія в першій половині XIX ст.

належали найвищі посади в урядових структурах. Імператорські кадетські кор­пуси і Царкосельський ліцей спеціально готували дітей дворян до державної служби. Дворяни домінували також у світі ідей, науки, літератури і мистец­тва. Російське дворянство середини XIX ст. було менш єдиним, ніж у часи Катерини II, а деякі освічені бюрократи були доволі критично налаштовані щодо кріпосного права і політики Миколи І.

Духовенство. Наприкінці XVIII ст. на привілейований стан перетво­рилося й православне духовенство. У першій половині XIX ст. станові озна­ки духовенства ще більше розвинулися. Духовенство було звільнено від податків, рекрутської повинності й тілесних покарань, мало специфічне са­моуправління та своєрідне станове представництво при верховній владі через найвищий орган церковного управління - Святіший Синод, а при місцевій коронній владі - через духовні консисторії.

Усю територію країни було поділено на єпархії (церковні округи), яких на початку XIX ст. налічувалося 37, у середині XIX ст. - 55. Кількість право­славних храмів у єпархіях зросла від 25,1 тис. на початку століття до 36,2 тис. у 1860 р. Поза єпархіями перебувало духовенство подвірне, військове, при російських посольствах за кордоном, а також закордонні православні місії в Північній Америці, Китаї, Японії, Палестині, афонські монастирі. На чолі єпархії стояв архієрей, якого призначав імператор із поданих Синодом кандидатів. Єпархії складалися з благочиній, які об'єднували від 10 до 20 церковних приходів (парафій). Кожен приход об'єднував приблизно 1500 при-хожан. Приходське духовенство (причт) складалось із священнослужи­телів (сюди належали висвячені ієреї та диякони) і церковнослужителів (по­мічники диякона, псаломники, паламарі). Прихожани вибирали церковного старосту, який завідував церковним майном і збором пожертв на впорядку­вання храму, але поза його контролем перебувала плата за треби, які отри­мував священик. Для посвячення на священика і призначення його на приход обов'язковими умовами були закінчення духовної семінарії і одруження (шлюб). Павло І скасував право приходу обирати собі священика, бо на прак­тиці їх вже й раніше не обирали, а призначав на приход єпархіальний ар­хієрей. Посада священика ставала спадковою і переходила, зазвичай, до його старшого сина, який обов'язково мав закінчити духовну семінарію. Якщо священик мав тільки доньок, то за старшою з них зберігалося "місце", яке потім посідав її чоловік - теж обов'язково із духовного середовища і з семі­нарською освітою. Чисельність приходського духовенства (без сімей) 1825 р. становила 102 тис. осіб, 1860 р. - 126 тис. осіб.

Матеріальна забезпеченість приходського духовенства відзначалася значними контрастами. З одного боку, існували багаті приходи, де причт отримував солідні доходи від виконання треб чи замовних служб, з другого -переважна частина приходського духовенства, особливо сільського, була дуже бідною, щоб утримати сім'ю, часто займалася сільським господар­ством і промислами.

100

Е кономіка та соціальне життя

На вищі посади церковної ієрархії (єпископів, архієпископів, митро­политів і патріархів) призначали осіб тільки із середовища чорного (черне­чого) духовенства. Ті, хто приймав постриг (а це могли бути чоловіки, не молодші ЗО років, і жінки, старші 40 років), давали обітницю "доброчеснос­ті, безкорисливості та послуху". Прийнята в монастир особа не відразу прий­мала постриг, а зазвичай упродовж трьох років проходила випробувальний термін ("послух"). Після цього послушник чи послушниця мали намір від­мовитися від постригу і залишити монастир.

Православні монастирі були релігійними й культурними центрами, ві­дігравали важливу роль у господарському освоєнні північних і східних око­лиць імперії, виконували функцію місіонерства та християнізації, були місцем відбування засуджених за різні види злочинів. На початку XIX ст. налічува­лося 447 православних монастирів (353 - чоловічих та 94 - жіночих), у яких перебувало майже 5 тис. ченців і до 6 тис. послушників; на 1860 р. чисель­ність монастирів зросла до 614 (477 - чоловічих і 136 - жіночих), ченців - до понад 8 тис. і послушників - понад 13 тис. осіб. До найважливіших і найбіль­ших належали лаври (Троїце-Сергієва в Сергієвому Посаді, Олександро-Нев-ська в Петербурзі, Києво-Печерська і Почаївська) та ставропігійські мона­стирі (Соловецький, Спасо-Яковлевський у Ростові, Симонів, Донський, Ново-спаський, Заіконоспаський у Москві та Новоєрусалимський у Підмосков'ї). Лаври та ставропігійські монастирі підпорядковувалися безпосередньо Сино­дові й мали різні привілеї. Інші монастирі підпорядковувалися архієреям тих єпархій, на території яких вони були розміщені.

Біля великих монастирів виникали скити - поселення ченців-пустель-ників. Особливим видом монастирів була пустинь - невеликий монастир або навіть самітна келія. На початку XIX ст. виникла Оптина пустинь, скит біля Козельська (Калузька губернія). Більшість часу пустельники проводили у своїх келіях, перебуваючи в молитвах чи роздумах. Своєю мудрістю та порадами і серед звичайних людей, і серед інтелектуалів прославилися три старці Оптиної пустині - Леонід, Макарій та Амвросій. Наприкінці 1840-х років Макарій став духовним наставником одного з чільних слов'янофілів -І. Киреєвського. Вони співпрацювали у підготовці публікацій багатьох бого­словських творів. В Оптиній пустині побувало багато відомих світських осіб, серед них і М. Гоголь. Велику популярність здобув монах Саровської пус­тині (монастиря, розміщеного в Тамбовській губернії) Серафим. Син курсь­кого купця Сидора Мошкіна, він після прийняття чернечого сану добровільно обрав самітництво і весь час проводив у постах і молитвах. Щорічно тисячі людей відвідували це віддалене місце, щоб почути з вуст старця слово Боже, а декого він молитвою вилікував від важких недуг. У 1903 р. Синод РПЦ кано­нізував Серафима Саровського.

Міські мешканці. Наприкінці XVIII ст. остаточно сформувався і місь­кий стан. У 1775 р. було запроваджено поділ міського стану на гільдійське купецтво, міщанство і цехових. Купецтво було розділено на три гільдії на

101

Росія в першій половині XIX ст.

основі оголошеного капіталу, від якого залежало їхнє оподаткування. Місь­ке положення 1785 р. зберегло класифікацію 1775 р. та її засади - величину заявленого капіталу та рід занять, але ввело одну нову соціальну категорію міського стану - родовитих громадян, до якого входили великі купці та бан­кіри. Реформа 1775-1785 років перетворила гільдійське купецтво на приві­лейований прошарок міського населення, тому що купецтво звільнялося від подушного податку, опіки посадської общини, рекрутська повинність для нього замінялася грошовим внеском. Однак тепер належність до купецтва перестала бути спадковою: купецькі привілеї купували, а не успадковували. Це означало, що будь-хто з міських мешканців міг записатися в купці й на­бути привілеї, але в цьому випадку він мав оголосити капітал і платити гіль­дійський збір, який становив 1% від заявленого капіталу. Якщо збору не сплачували, то купець автоматично переходив у лави міщан і за ним числи­лася недоїмка.

У 1832 р. було утворено нову привілейовану станову категорію - по­чесних громадян двох ступенів (спадкові та особисті), яким надавали такі привілеї: звільнення від рекрутчини, тілесних покарань, від подушного по­датку та інших державних повинностей. Спадкове почесне громадянство надавали з народження дітям особистих дворян і дітям православних свя­щеників, які закінчили духовну академію або семінарію; за клопотанням -купцям першої і другої гільдій, які перебували без виходу у своїй гільдії відповідно 10 і 20 років, нагородженим орденом, їхнім дітям, а також артис­там, художникам, науковцям з ученим ступенем і особам, які мали ранговий класний чин. Особисте почесне громадянство присвоювали з народження дітям священиків без спеціальної освіти; за клопотанням - особам, які за­кінчили університет і деякі вищі навчальні заклади, а також чиновникам, які за своїм чином не мали права на особисте дворянство. Спадкове почесне громадянство мало велику перевагу перед званням купця - воно було спад­ковим і тому привабливішим для людини, яка прагнула набути більших осо­бистих і майнових прав.

До міщан належало особисто вільне населення міст. Вони становили майже третину міських мешканців. Однак не всі міщани жили в місті. За­звичай розбагатілі селяни, які викупилися на волю і які перейшли в стан міщан, "приписувалися" до того чи того міста, але далі жили в селі, де мали свою справу. Міщани платили подушний податок, відбували рекрутчину та інші грошові й натуральні повинності. Категорія міщан безперервно зроста­ла, тому до неї входили насамперед купці, які розорялися або не мали до­статнього капіталу для відновлення купецьких прав, по-друге, цехові, які розорялися або міняли професійну орієнтацію, по-третє, селяни, які мігру­вали до міста.

Згідно з Ремісничим положенням 1785 р. і Статутом цехів 1799 р., всі ремісники мали записатися в цехи: корінні міські ремісники - як довічно-

102

цехові з правами цехові - без записаних у 7% від усіх і дину XIX ст.

На 1858 виглядав так: міщани- 1705 Сільські ка розрядів: 1) які належали належали імпера-1764-1811 роках за переписом закріплені за лейованих, або вання, права статусу, місця

Поміщиць ванням кріпосного них - 1 467 фабрик. Питома лення країни ях, у Литві, У північних і 2 до 12%. Зо Сибіру їх нал фактично повністк рекрути, засилати їхній статок, а нови, передавати

Сучасни особливо там ніх" заробітків ність всередині домотканий

До розряду лення і корінних сошні селяни Закавказзя, державних ляни платили

Економіка та соціальне життя

цехові з правами міщанства, а зайшлі з інших міст і селяни - як тимчасово-цехові - без станових прав міщанства. Завдяки цим заходам кількість цехів і записаних у них ремісників поступово зростала і до 1858 р. охопила майже 7% від усіх міських мешканців. Але цехи існували не в усіх містах: на сере­дину XIX ст. - у 180.

На 1858 р міський стан Європейської Росії (без Польщі та Фінляндії) виглядав так: почесні громадяни - 10,9 тис, гільдійське купецтво - 204,8 тис, міщани - 1705,9 тис, цехові - 145 тис. осіб чоловічої статі.

Сільські мешканці. Селянство на середину XIX ст. поділялося на кіль­ка розрядів: 1) державні, які належали державній скарбниці; 2) поміщицькі, які належали спадковому дворянству; 3) двірцеві, або удільні (від 1797 р.), які належали імператорській родині; 4) економічні (ця категорія існувала в 1764-1811 роках і була утворена з колишніх монастирських селян, а потім, за переписом 1815 р., переведена до складу державних селян); 5) посесійні, закріплені за посесійними мануфактурами. Усі вони належали до неприві-лейованих, або податних, прошарків населення, які не мали свободи пересу­вання, права вибору занять, прикріплювалися спадково до свого соціального статусу, місця проживання, общини та власника.

Поміщицькі селяни були найчисельнішою категорією. Перед скасу­ванням кріпосного права їх налічувалося 23,1 млн осіб обох статей, серед них - 1 467 тис. дворових і 543 тис. приписаних до приватних заводів і фабрик. Питома вага кріпосних селян тоді становила 37% від усього насе­лення країни. Більшість їх проживала в центральних російських губерні­ях, у Литві, Білорусі та Україні, де вони становили від 50 до 70% населення. У північних і південних (степових) губерніях кріпосні селяни становили від 2 до 12%. Зовсім не було кріпосних селян в Архангельській губернії, а в Сибіру їх налічувалося 4,3 тис. осіб, здебільшого дворових. Кріпосні селяни фактично повністю залежали від власників, які могли здавати їх без черги в рекрути, засилати до Сибіру, карати ("без каліцтва"), забирати в них весь їхній статок, а самих селян продавати, дарувати, закладати в кредитні уста­нови, передавати у спадок.

Сучасників вражала надзвичайна бідність російських поміщицьких сіл, особливо там, де були малородючі землі й не було можливості для "сторон­ніх" заробітків: бідні хати під соломою, які часто топилися по-чорному, бід­ність всередині: дерев'яні столи, лави і полаті, дерев'яний і глиняний посуд, домотканий одяг, традиційні постоли.

До розряду державних селян належали різні групи сільського насе­лення і корінних російських територій, і приєднаних земель: колишні чорно­сошні селяни, економічні, не закріпачене селянство Балтії, Білорусі, України, Закавказзя, Поволжя, Сибіру. Наприкінці 50-х років XIX ст. всіх категорій державних селян налічувалося майже 19 млн осіб обох статей. Державні се­ляни платили подушний податок, виконували різні грошові та натуральні по-

103

Росія в першій половині XIXст.

винності. Становище державних селян було нестійким. Раніше їх могли шляхом "пожалувань" перевести в розряд поміщицьких. Олександр І припинив роз­давання їх у приватні руки, але не захистив від інших форм закріпачення: переведення у військові поселення або передавання в удільне відомство. У Балтії, Литві, Білорусі і на Правобережній Україні сотні тисяч державних се­лян було здано в оренду (посесію) приватним особам.

Проміжне становище між державними і поміщицькими селянами зай­мали удільні селяни. На 1858 р. кількість удільних селян налічувала 1,7 млн обох статей. Вони мешкали в 37 губерніях, причому більшість їх було зосе­реджено у двох поволзьких - Самарській і Симбірській. Окрім виплати по­душного податку, відбування рекрутчини та інших державних повинностей, удільні селяни платили також оброк на користь імператорської сім'ї. Деякі члени імператорської родини мали і своїх кріпосних. Велика княгиня Олена Павлівна (дружина великого князя Михайла Павловича) володіла маєтком Карлівка з 54 тис. кріпосних селян у Полтавській губернії.

У першій половині XIX ст. більшість селян Європейської Росії про­живала в складі соціальної організації, яку селяни називали "миром", осві­чені люди - "общиною" чи "сільською общиною", адміністрація - "позе­мельною общиною". Община мала свої особливості в державних, удільних і поміщицьких селян.

Велика роль общини в житті селян визначалася кількома обставинами - колективним землеволодінням, черезсмужжям і круговою порукою у ви­конанні фінансових зобов'язань перед державою і поміщиком. Держава або поміщик передавали в користування (але не у власність) общини землю, яку община розподіляла між окремими господарствами. Через те, що селяни во­лоділи землею черезсмужно (кожне господарство мало кілька невеликих ді­лянок землі в різних місцях), землекористування обов'язково мало регулю­ватися: всі підпорядковувалися єдиній сівозміні, розпочинали і закінчували сільськогосподарські роботи одночасно.

У російських селян, на відміну від українських чи білоруських (тут іс­нували подвірне землеволодіння і землекористування), община була пере­дільною. Відповідно до норм звичаєвого права, кожен чоловік, досягнувши 18 років, мав право на отримання своєї частки з общинної землі, і ця частка подвоювалася після його одруження. Земельний фонд общини був достатньо стабільний, у той час як населення зростало і склад сімей змінювався. Звід­си періодично виникала потреба в переділі землі між господарствами для підтримання між ними рівності в землекористуванні.

Община розподіляла і збирала загальнодержавні податки та повин­ності, організовувала селян на виконання натуральних повинностей (рекрут­ської, дорожної). Усі господарства стосовно виплати податків і повинностей були пов'язані круговою порукою. Це означало, що податок виплачувало не окреме господарство, а община в цілому. За звичаєм, на общину було покла-

104

Економіка та соціальне життя

дено розслідування і суд з цивільних справ і кримінальних злочинів, окрім вбивств, грабунків, здійснених на території общини. Община виконувала поліцейські функції: підтримувала громадський порядок, контролювала вихід з неї тощо; представляла інтереси окремих селян перед поміщиком і дер­жавними, церковними та іншими установами; за законом і звичаями вико­нувала функції соціального захисту: допомагала бідним, хворим, сиротам. До початку XIX ст. община вибирала священика, організовувала релігійні свята та молебні, піклувалася станом церкви і причту.

Від дитинства селянин звикав до стереотипів і зразків поведінки, які були в сім'ї та общині, до строгої зовнішньої регламентації свого життя, до підпорядкування своєї поведінки сімейним та суспільним інтересам; у нього вироблялася здатність до злиття свого "я" з общинним "ми". Тому ні ототожнення себе з общиною, ні вимушене підпорядкування волі більшості не сприймав як насильство, як порушення його прав.

У соціальній структурі населення Росії на чільному місці були станові категорії однодворців, козаків і різночинців. Однодворці - нащадки служи­лих людей, розташованих переважно в Курській, Орловській і Воронезькій губерніях, де були засічні смуги, які вони охороняли. За службу вони, як і дворяни, отримували ділянки землі й звільнялися від різних податків і збо­рів. Деякі з однодворців мали навіть кріпосних селян. Уже за Петра І на них було накладено подушний податок і рекрутську повинність, а за Миколи І в них відібрали 23 тис. душ чоловічої статі кріпосних селян; але своїми зе­мельними ділянками вони надалі володіли на правах власності. У першій по­ловині XIX ст. однодворців налічувалося до 2 млн осіб обох статей; вони пере­бували, як і державні селяни, у підпорядкуванні міністерства державного майна.

Особливою категорією в становій структурі країни було козацтво. Ко­зацтво становило воєнізовану категорію, у якій все чоловіче населення від 18 до 50 років вважалося військовозобов'язаним, творячи нерегулярну кін­ноту. Несення військової служби звільняло козацтво від рекрутчини, по­душного податку та інших повинностей. За законом, кожна "ревізька душа" отримувала наділ у розмірі 30 десятин. У першій половині XIX ст. козацтво складалося з 9 козацьких військ: Донського, Чорноморського (перетворене на Кубанське), Терського, Астраханського, Оренбурзького, Уральського, Си­бірського, Забайкальського і Амурського. Пізніше було створено Семирі-ченське (в Туркестані) та Уссурійське війська.

Отаманом усіх козацьких військ вважали наступника престолу. На чолі кожного війська стояв наказний (призначений) отаман. Станичних ота­манів обирали на станичних зборах (сходах). Тільки на цій нижній ланці збе­рігався козацький демократизм. Козак з'являвся на службу зі своїм конем, обмундируванням і холодною зброєю. Завдяки доброму бойовому вишколові козацькі частини відіграли важливу роль у війні 1812 р. та в інших війнах.

105

Росія в першій половині XIX ст.

В офіційній статистиці поняття "різночинець" мало два значення. Пер­ше стосувалося людей, які через певні обставини відкріплялися від свого стану, але на момент перепису не встигали закріпитися за іншим. За зако­ном, вони перебували в перехідному статусі й були зобов'язані через пев­ний час приписатися до якогось стану. У другому значенні різночинцями вважали всіх тих, хто належав до деяких соціальних груп (наприклад, кан­целяристи - дрібні чиновники без класного чину), які мали особливий, більш привілейований юридичний статус, ніж селянство і міський стан, оскільки вони звільнялися від подушного податку і рекрутської повинності, але менш привілейований статус, ніж дворянство. Різночинці були ніби проміжною соціальною групою між податними і привілейованими станами, тому вони не потрапляли в головні стани. У першій половині XIX ст. різночинець - це на­самперед освічений інтелігент, виходець із міщан, духовенства, діяч науки, літератури та мистецтва.