2. Балтійський край

Фіни. На зламі ХІХ-ХХ ст. кількість фінів, які проживали у Великому князівстві Фінляндському і поза ним, становила понад 2,3 млн осіб (1,83% населення Росії). На території Великого князівства Фінляндського мешкали й 300 тис. шведів. І хоча шведомовні фінляндці становили більшість сільської й міської еліти, наприкінці XIX ст. фіни становили понад 70% міського насе­лення. Рівень письменності фінів та шведів був найвищим у Росії: 1900 р. 98% населення Князівства вміло читати.

У відносинах з Великим князівством Фінляндським Олександр II орі­єнтувався на перевірену, засновану на консенсусі співпрацю з лояльною фін­ляндською елітою. В 1863 р., вперше після 1809 р., було скликано фінський сейм, проголошено рівноправність фінської і шведської мов. Шкільна рефор­ма 1866 р. вивела початкову освіту з-під контролю церкви і запровадила нав­чання фінською мовою. За новим сеймовим статутом 1869 р., запроваджу­валася періодичність скликання сейму (5 років, від 1882 р. - 3 роки). Міська реформа 1873 р. встановила виборність органів самоуправління. Військова реформа 1878 р. створювала у Фінляндії національні військові частини і під­розділи, які входили до складу російської армії. Фінляндія 1878 р. одержала свою грошову систему. Лише від середини 80-х років царизм звужував авто­номні права Фінляндії, 1890 р. фінську поштову службу було підпорядковано російському міністерству. Діяльність численних комісій, які готували анало­гічне злиття в галузі митної та грошової політики, виявилась марною. У травні 1891 р. було ліквідовано Комітет у фінляндських справах, а з літа 1891 р. вийшла низка циркулярів, які передбачали запровадження російської мови в діловодство місцевих органів влади.

Загалом російська політика стосовно Великого князівства Фінлянд­ського сприяла розвитку національної культури. Було розширено сферу вжи­вання фінської мови, виникли нові газети і журнали. Творчість письменника і драматурга Алексіса Ківі (Стенвалль, 1834-1872) ознаменувала виникнення нової фінської літератури. Наступними десятиліттями в літературу прийшли М. Кант, Ю. Ахо, А. Ярнефельт, Ю. Еркко, К. Лейно, Т. Паккала та інші, з іменами яких пов'язані найбільші здобутки літературного реалізму. Знач­ною подією літературного життя Фінляндії стали історичні романи Ц. Тобе-ліуса, поезія і драматургія Ю. Вексселя, які писали по-шведськи.

251

Росія в другій половині XIX ст.

У Гельсінгфорсі 1872 р. відкрито фінський театр, керівником якого до 1904 р. був критик і драматург К. Бергбум. Першу фінську оперу "Полюван­ня короля Карла" написав 1852 р. Ф. Пасіус, автор національного гімну на слова Ю. Рунеберга. Фінську композиторську школу заснували М. Вегеліус та Р. Каянус, з якої вийшла низка молодих музикантів на чолі з Яном Сі-беліусом (1865-1957). Багатогранна творчість Сібеліуса стала вершиною фін­ської національної музики, надбанням європейської культури.

Від початку 60-х років відбувається політизація суспільно-політично­го життя Фінляндії. Як реакція на феноманство постав шведоманський рух, який набував консервативного характеру. Із входженням лідера феноманів Ю. В. Снельмана до сенату (1863) керівництво феноманським рухом пере­йшло до історика, професора університету /. / Коскінена (1830-1903), з іменем якого пов'язані найвагоміші успіхи історичної науки і створення Фінського історичного товариства (1875). Поступово відбувається розкол національ­ного табору на старофінів і радикальніших молодофінів. На зламі 70-80-х ро­ків XIX ст. загострилася боротьба між шведоманами, старофінами і молодо-фінами, зміст якої визначали проблеми державно-правового статусу Фінляндії у складі Росії, торговельної політики і тактики у взаєминах з царизмом. На по­чатку 80-х років з'явилися перші профспілкові та робітничі об'єднання. У 1899 р. утворено Фінську робітничу партію (від 1903 р. - Соціал-демокра-тична партія Фінляндії).

Естонці. За переписом 1897 р., у Російській імперії було понад міль­йон осіб (0,8% населення країни) естонців. Як і раніше, переважна їх більшість проживала в Естляндській та Ліфляндській губерніях і була селянами. Близь­ко 14% естонців були міськими мешканцями, у Таллінні частка їх була най­вищою поміж інших етнічних груп - 63%. Серед знаті в місті та на селі до­мінували німці, які становили майже 7% населення. На 1897 р. 94% естонців були письменними; відсоток жінок, які вміли читати, був вищий, ніж чоло­віків, а міське і сільське населення фактично не різнилося за ступенем пись­менності.

Селянська реформа 1861 р. не торкнулася Естляндської і Ліфляндсь­кої губерній, оскільки селян тут було звільнено від кріпосної залежності ще 1816-1817 р. Встановлений російським урядом 1863 р. новий паспортний режим ліквідував обмеження, які існували для естонських селян при пере­селенні в місто або інші губернії, 1865 р. було скасовано право поміщиків на "домашнє покарання" своїх селян, а 1866 р. видано закон про волосне управління, за яким створювалися органи селянського самоуправління. Пан­щинні відробітки місцева губернська влада скасувала 1868 р., 1877 р. на Ест-ляндію і Ліфляндію поширили запроваджене у внутрішніх губерніях з 1870 р. міське положення, яке скасувало попередню станову організацію міського самоуправління.

252

якого до 'Полюван-гімну на . Вегеліус Яном Сі-вершиною фін-

політично-тський рух, феноманів рухом пере-,з іменем Фінського національ­но^ ро-і молодо-Фінляндії . На по­єднання. У -демокра-

понад міль-

більшість

. Близь-

була най-

селі до-

естонців

ніж чоло-

'пенем пись-

Ліфляндсь-залежності ще паспортний при пере-поміщиків волосне .Пан­на Ест-1870 р. міського

Національне питання та національні рухи

Олександр III, вступаючи на трон, вперше не підтвердив привілеїв балтійських губерній. Навпаки, було ухвалено низку заходів, спрямованих на обмеження привілеїв балтонімецької знаті. Адміністративна уніфікація супроводжувалася мовною русифікацією. До кінця 1880-х років обов'язкове діловодство російською мовою поширили на ведення внутрішніх справ ор­ганами міського самоуправління, поліції, судочинства. В 1885-1892 роках було запроваджено шкільну систему, аналогічну тій, що діяла у внутрішніх губерніях. Російська мова стала мовою викладання в школах усіх рівнів, окрім викладання релігії та у двох перших класах сільських (народних) шкіл. Дерптський університет 1893 р. було перейменовано на російськомовний Юр'ївський університет. Лише його теологічний факультет залишився ні-мецькомовним. Незважаючи на протести балтійських німців, майже жодно­го з цих заходів влада не переглянула до революції 1905 р.

Із середини XIX ст. в естонському національному русі дедалі помітні­шими стають тенденції, спрямовані на створення рідномовної преси, масо­вих культурно-національних товариств, залучення селян до національного життя. Провідну роль на цьому етапі відігравали Й. В. Яннсен та К. Р. Якоб-сон (1841-1882). Працюючи вчителем в Пярну, Яннсен 1857 р. почав вида­вати щотижневу газету "Пярно Постімеес" ("Пярнуський листоноша"). Пе­реїхавши 1863 р. до Тарту, він заснував газету "Еесті Постімеес" ("Естонсь­кий листоноша"), 1865 р. з його ініціативи було створено чоловіче хорове товариство "Ванемуйне". Великим успіхом стало проведення в Тарту в черв­ні 1869 р. співочого свята, в якому взяло участь 46 хорів і 5 духових оркест­рів, було 845 учасників. З ініціативи Яннсена 1870 р. в Тарту було створено Естонське сільськогосподарське товариство, а 1872 р. - Товариство естон­ських літераторів. У своїх статтях і публічних виступах Яннсен пропагував по­требу підвищувати духовну культуру естонського народу, наголошуючи, що освічений естонець не має відмежовуватися від свого народу. Його донька Лідія, псевдонім Койдула (1843-1886), писала патріотичні вірші та п'єси, ста­ла засновницею естонської драматургії і театру.

Змушений покинути рідні краї через конфлікт із поміщиком, К. Р. Якоб-сон 1864 р. опинився в Петербурзі, де заробляв на життя викладанням у приватній гімназії та приватними уроками. В Петербурзі Якобсон встано­вив тісні зв'язки з професором Академії мистецтв, вихідцем з естонської се­лянської сім'ї, відомим художником Йоганом Кьолером (1826-1899). Нав­коло Кьолера і Якобсона згуртувався гурток патріотів, які виступали за рівні права з балтонімецьким дворянством, світську школу, національну культуру. Естонська національна література розвивалася у тісному зв'язку з на­родною творчістю. її досягнення в другій половині XIX - на початку XX ст. пов'язані з творчістю письменників Я. Тамма, Е. Вільде, Ю. Лійва, К. Сьо-ета, А. Халви та ін.

Від початку XX ст. естонський національний рух набував політично­го забарвлення. Естонці 1901 р. вперше здобули більшість на міських ви-

253

Росія в другій половині XIX ст.

борах у Валку. Наприкінці 1904 р. естонці перемогли на виборах у Таллінні. Під час революційних подій 1905-1906 р. виникнуть естонські політичні організації.

Латиші. За даними перепису 1897 р., у Росії налічувалося понад 1,4 млн латишів (1,14% населення країни). Переважна їх більшість проживала в Курляндській та Ліфляндській губерніях, а також у Вітебській губернії (латиші Латгалії). У містах проживало 16% латишів, у Ризі вони становили 45% населення. Рівень письменності латишів був одним із найвищим в ім­перії - 85%; у католиків Латгалії він був значно нижчий, ніж у решти ла-тишів-протестантів.

Латишів Курляндії й Ліфляндії звільнили від кріпосної залежності ще 1817 і 1819 р., тому селянська реформа 1861 р. охоплювала лише Латгалію. Повстання в Польщі змусило царський уряд 1863 р. ліквідувати тимчасову залежність селян у Північно-Західному краї (і в Латгалії також) та оголоси­ти їх вільними від панщини й оброку. Адміністративні та судові реформи, проведені в балтійських провінціях у 80-х роках, були спрямовані на обме­ження привілеїв балтонімецької знаті та посилення ролі центральних органів влади. Реформи супроводжувалися також русифікацією освіти. Указ 1887 р. визначав викладання латиською мовою в перших двох класах волосних шкіл, в інших навчальних закладах навчання перевели з німецької на росій­ську мову.

Новим етапом у латиському національному русі стала діяльність "мо-лодолатишів". На зламі 50-60-х років XIX ст. у Тартуському університеті утворився гурток латиських студентів, які 1862 р. організували в Петербурзі видання першої національної газети "Петербургас Авізес" ("Петербурзька газета"). Газета виступала за розвиток народної освіти, видання книжок рід­ною мовою. Коли газету закрили, центром національного руху стала Рига, де 1868 р. "молодолатишам" вдалося організувати Латиське товариство, що ста­вило своїм завданням розвиток національної культури та освіти. З ініціативи "молодолатишів" записували народні пісні, казки, приказки. На основі на­родної творчості виросла латиська музика. Головним її жанром була хорова пісня, розвиткові якої сприяла художня самодіяльність, особливо організа­ція співочих свят. Перше загальне свято пісні відбулося в Ризі 1873 р., дру­ге-1880р.

З рухом "молодолатишів" пов'язані найбільші досягнення латиської національної літератури, відображені в творчості романтиків Ю. Алунанса (1832-1864), Аусекліса (М. Крогземіс, 1850-1879), А. Пурпурса (1841-1902). Перші успіхи латиської реалістичної літератури пов'язані з творчістю бра­тів Р. і М. Каудзіт, А. Єкаби (Я. Яунзеліс) і особливо Р. Блауманіса (1863-1908), майстра новели і драми. З появою п'єс А. Алунанса (1848-1912) заро­дилася латиська драматургія. Він став і засновником національного театру, створивши Ризький латиський театр, яким керував 15 років (1870-1885).

254

Національне питання та національні рухи

и борах у Таллінні, естонські політичні

понад 1,4 млн

проживала в

Вітебській губернії

вони становили

найвищим в ім-

іж у решти ла-

залежності ще

лише Латгалію.

іувати тимчасову

ікож) та оголоси-

судові реформи,

спрямовані на обме-

центральних органів

.Указ 1887 р.

класах волосних

німецької на росій-

діяльність "мо-університеті в Петербурзі Петербурзька книжок рід-стала Рига, де иство, що ста-3 ініціативи На основі на­була хорова иво організа-1873 р., дру-

латиської Ю. Алунанса (1841-1902). творчістю бра­го* (1863--1912)заро-театру, 0-1885).

Наприкінці 80-х років оформився рух радикальної латиської інтелі­генції, який одержав назву "Яуна страва" ("Нова течія"); ідейним центром руху стала газета "Діянас Лапа" ("Денний листок"), що виходила від 1886 р. в Ризі. її редакторами були П. Стучка і Яніс Райніс (Плієкшан, 1865-1929), який згодом стане відомим поетом і драматургом. У 90-х роках XIX - на початку XX ст. в латиську літературу ввійшли Я. Порук, Персієтіс (К. Зе-мітіс), Аспазія (Е. Розенберг, 1865-1943), Е. Трейманіс (Зваргуліс, 1866-1950) та інші, творчість і діяльність яких ознаменувала новий етап у розвитку на­ціональної культури.

Від початку 90-х років у великих промислових центрах Ліфляндії і Курляндії, де значно побільшало росіян, виникали соціал-демократичні гурт­ки, 1904 р. вони об'єдналися в Латиську соціал-демократичну робітничу пар­тію (ЛСДРП), що згодом долучилася до РСДРП.

Німці*. За переписом 1897 р., у Російській імперії проживало майже 1,8 млн німців (1,43% населення країни). Сюди належали німці-колоністи, бал­тійські німці, німці Польщі та німецькомовне міське населення Росії; 23,4% німців проживали в містах.

У ході Великих реформ було скасовано особливе правове положення іноземних колоністів, німецьких також; 1871 р. розпущено їх органи само­управління, у діловодстві німецьку мову замінено російською, колоністів записано в селянський стан. Колоністи 1874 р. втратили також привілеї, по­в'язані зі звільненням їх від військової служби, на них поширили загальну військову повинність. Йдучи назустріч правій громадській думці, уряд 1887 і 1892 р. обмежив право успадкування землі німцями Волині, а згодом пере­вів німецькі школи колоністів на російську мову.

Рівень письменності серед німецького населення Росії був одним із найвищих в імперії - 78,5%. Середню і вищу освіту мали 6,37% німців - це найвищий показник серед етнічних груп Росії, зокрема серед балтійських німців цей показник становив 19%, а серед німецького міського населення Центральної Росії - 47%.

Як і в попередній період, серед вищої бюрократії німці творили най-численнішу групу; особливо багато їх було в міністерствах фінансів і зов­нішніх справ, серед губернаторів і генералів. З русифікованих німецьких родин походили міністри фінансів Михайло Рейтери (1862-1878) і Микола Бунге (1881-1886), міністри закордонних справ Микола Пре (1882-1895) і Володимир Ламздорф (1900-1906) та ін. Відсоток німців у медицині, науці та мистецтві також був досить високим.