3. Поволжя, Урал та Сибір

За переписом 1897 р., етноси Волзько-Уральського регіону - татари (1,8 млн), чуваші (843,8 тис), черемиси (марійці; 375,4 тис), вотяки (удмур-

Цей сюжет віднесено до "Балтійського краю" дещо умовно.

255

Росія в другій половині XIX ст.

ти; 420,8 тис), мордва (1,02 млн), башкири (1,3 млн) та інші - налічували майже 5,9 млн (4,7% населення країни).

У поволзьких губерніях домінувало російське населення. Лише у Ка­занській губернії неросіяни творили виразну більшість - понад 60% (31,1% татар, 23,1% чувашів і 5,7% черемисів). Однак росіяни переважали серед зна­ті та міського населення. Тільки татари мали нечисленну, переважно зубожі­лу знать, а також верству ремісників, купців, підприємців і робітників. У Південному Приураллі росіянам протистояли давні мешканці цього району башкири, а також ті, що переселилися сюди: татари (тептяри і мішари), морд­ва і черемиси. Якщо в Оренбурзькій губернії росіяни становили понад 70% населення, то в Уфимській їх було лише 38%: башкири разом із татарами ще були більшістю.

У другій половині XIX ст. в регіоні посилилися асиміляторські тен­денції. Це виявилося, зокрема, у вимогах "повного злиття" хрещених народів з "домінуючою народністю" на благо "християнської Церкви та цивілізації". Водночас царський уряд проводив політику насильницької русифікації і хрис­тиянізації татар, чувашів, черемисів та ін. У відповідь на відмову від право­слав'я серед хрещених волзьких татар та татарські заворушення під час Кримської війни уряд вжив таких заходів: татарське самоуправління в Ка­зані і викладання татарської мови в гімназії було ліквідовано, а науковий центр орієнталістики переведено з Казанського університету до Петербурга.

Новим було те, що тепер навернення неросійського населення в пра­вослав'я і місіонерська діяльність відбувалися шляхом, коли до нього з про­повідями зверталися його рідною мовою. Особливу роль у цій діяльності відіграв Микола Ільмінський (1822-1891) - вчений-сходознавець, який від 1846 р. працював у Казані. Він 1863 р. організував у Казані школу для дітей хрещених татар з викладанням татарською мовою, яка незабаром перетво­рилася на Центральну школу з мережею філій у Середньому Поволжі. У 1868 р. було засновано чуваську середню школу у Симбірську, яка перетво­рилася згодом на Центральну чуваську школу типу місіонерської учитель­ської семінарії. У 1872 р. Ільмінський відкрив у Казані місіонерську учитель­ську семінарію для підготовки учителів і священиків з місцевих національ­ностей. У башкирських кантонах було засновано дві центральні педагогічні школи для підготовки педагогів із середовища башкир. У 70-80-х роках утворено російсько-башкирські місіонерські школи, розраховані на 100 уч­нів кожна, одна жіноча школа на 20 осіб і 6 шкіл під назвою "башкирських народних шкіл".

М. Ільмінський та його соратники, які самі часто походили з неросій­ського населення, створили на основі кирилиці алфавіти для багатьох тюрк­ських мов, зокрема, для чуваської, черемиської, казахської, якутської, а та­кож для татарської, бурятської та калмицької мов як альтернативу щодо арабського та монгольського алфавітів. Численні християнські тексти було

256

Національне питання та національні рухи

перекладено цими мовами й опубліковано; поряд з цим створювали словни­ки, граматики та шкільні підручники.

За переписом 1897 р., рівень тих, хто вмів читати, серед мордви становив 11,6%, серед чувашів - 9,5%, серед черемисів - 8,9%, серед вотяків - 6,8%. Оскільки майже всі жінки волзьких етносів були неписьменними, відсоток здатних читати чоловіків був майже вдвічі вищий, ніж наведені показники. Волзькі (як і кримські татари), а також помітно татаризовані башкири мали 24-27% здатних читати. Досить високою тут була частка письменних татар­ських і башкирських жінок. Такий рівень письменних у татар можна пояс­нити тим, що при мечетях існувала широка мережа шкіл й ісламське духо­венство переймалося освітою народу.

З розвитком писемності, збільшення кількості шкіл з навчанням рід­ною мовою, формуванням своєї інтелігенції в народів регіону було закладено основи для розвитку їхніх національних рухів. Особливо відчутним був по­ступ у волзьких татар. Вагомий внесок у розвиток татарської національної культури внесли історик та етнограф Ш. Марджані (1818-1889), педа­гог, історик та етнограф К. Насирі (1825-1902), письменники Ф. Халіді, Г. Ільясі, 3. Бігеєв та ін.

Перед загрозою зросійщення та асиміляції деякі представники волзь-котатарської інтелігенції виступали за реформи ісламсько-татарської куль­тури, насамперед татаромовної освіти. Від кінця XIX ст. тут поширилися ідеї Ізмаїла бей Гаспралі (Гаспринського), який на сторінках заснованого 1883 р. у Бахчисараї часопису "Терджюман" ("Тлумач") стверджував, що ісламська школа має перейняти методи Заходу й західний спосіб мислення. Рух одержав назву "джадідизм " ("новий метод ") і мав на меті синтез іслам­ської культури з сучасними природничими науками, технологією й західним прогресивним мисленням. Гаспралі висунув концепцію спільної мови, що грунтувалася на модернізованій тюркській, яка мала б полегшити інтегра­цію мусульман Росії під гаслом "єдність мови, мислення і дій".

Від другої половини 1880-х років у Казані татарські інтелектуали створювали перші гуртки з політичним спрямуванням, які згодом постави­ли собі мету синтезувати іслам та соціалізм. їм протистояли помірковані лі­беральні та панісламістські угруповання. Консервативний напрям націо­нального руху татар представляли прихильники суфізму - секта ваїзитів, які не визнавали авторитету офіційного кліру та Російської держави.

За переписом 1897 р., корінні народи Сибіру становили 782 тис. осіб (0,62% населення країни); бурятів налічувалося 288,7 тис. осіб, якутів -227,4 тис, алтайсько-саянських народів (алтайці, хакаси) - 108,7 тис, евен­ків - 64,5 тис, сибірських татар - 53 тис, ханти і мансі - 27,7 тис, ненців -9,4 тис. та ін. Майже все корінне населення Сибіру було зайняте в аграрно­му секторі (рільництво, скотарство, лісові промисли й рибальство).

257

Росія в другій половині XIX ст.

За 1858-1897 роки чисельність російського населення (йдеться про східних слов'ян загалом) Сибіру збільшилася від 2,3 млн до 4,9 млн осіб, насамперед завдяки переселенцям з Європейської Росії. У Південно-Захід-ному Сибіру вони наприкінці XIX ст. становили абсолютну більшість насе­лення, зокрема в Тобольській губернії їх було майже 90%. Нечисленні тюр­комовні й угромовні етноси поселенці витіснили у віддалені райони. Масова колонізація Східного Сибіру, Амурського регіону і територій, прилеглих до Тихого океану, розпочалася лише наприкінці XIX ст., з будівництвом Транс­сибірської залізниці. На 1897 р. у Забайкаллі переселенці становили вже третину населення.

Початком повного підпорядкування народів Сибіру дії загальноросій-ського законодавства стало "Тимчасове положення про селянських началь­ників" 1898 р. Згідно з новим законом, органи управління корінним населен­ням, засновані на принципах Статуту 1822 р., замінялися волосними управами. В основу "Тимчасового положення" було покладено ідеї закону про земських начальників 1889 р. Порівняно з земськими начальниками, права селянських начальників було значно розширено. Селянські начальники активно втруча­лись у діяльність органів самоуправління, контролювали збір податків і ви­конання натуральних повинностей, вирішували питання господарського жит­тя. Реформа 1898 р. сприяла заміні старих одиниць управління, заснованих на родовому принципі, територіальними адміністративними одиницями.

Адміністративні перетворення були спрямовані на посилення полі­цейської опіки над народами Сибіру та їх русифікацію. Русифікаторські цілі мала і церковна політика. У другій половині XIX ст. поряд із традиційними методами навернення в християнство особливої ваги набула місіонерська діяльність. Головну роль у цьому відігравало Православне місіонерське това­риство, засноване 1868 р. у Москві. Відділення і комітети товариства було відкрито в усіх 12 сибірських єпархіях. Поширення православ'я царський уряд розглядав як один із найважливіших способів виховання в "інородців" патріотичних, вірнопідданих почуттів. Законодавство передбачало звільнен­ня вихрещених корінних етносів на три роки від сплати ясаку, створення спеціальних поселень хрещених інородців, віддавало останнім перевагу у затвердженні їх на виборні посади тощо.

Імпульси до національного пробудження сибірських етносів йшли від російських вчених і перших представників вихованої в російських школах національної інтелігенції. Створені на основі кирилиці алфавіти і системи писемності для багатьох мов, а також засновані школи з викладанням рід­ною мовою сприяли тому, що і росіяни, і місцеві вихідці вивчали побут, звичаї, а також публікували підручники та перші літературні твори мовами цих народів. Наприкінці XIX - на початку XX ст. творили евенкійський письменник Г. Гантимуров, який писав прозові твори, підготував двотомну етнографічну працю про життя евенків Забайкалля, алтайський письменник М. Чевалков, тюрколог, фольклорист, етнограф, хакасець М. Катанов та ін.

258

Національне питання та національні рухи

Вагомий крок у національному розвитку зробили буряти. Від початку 60-х років і до кінця XIX ст. кількість початкових училищ Бурятії зросла від 4 до 35. У бурятів 1897 р. письменними було понад 9% населення. За шкіль­ним переписом 1911 р., у початкових школах було зареєстровано 3245 уч-нів-бурятів. Створювалися національні кадри вчителів, які перекладали бурят­ською мовою книжки і посібники російських авторів. М. Болдонов переклав буквар, а М. Хангалов 1890 р. написав працю "Нові матеріали про шаманство бурят". І старомонгольською мовою, і в рамках нової бурятської писемності, створеної на основі кирилиці, публікувалися фрагменти народного епосу, історичні хроніки та твори художньої літератури. Фактично в цьому русі поєдналися прагнення до відродження традиційної бурятської культури і до її модернізації. На початку XX ст. у відповідь на загрозу християнізації та колонізації цей рух охопив значну частину бурятів.