Розділ з архівна система та система архівних установ

АРХІВОЗНАВСТВО, ЯК і кожна наука, послу­говується певними категоріями, поняттями, термінами як вищою формою раціональної фіксації знань про той чи інший предмет, явище, факт. Поняття є способом відображення знання, інструментом пізнання і наукового дослідження. До визначаль­них архівознавчих категорій належать поняття: "архівна сис­тема", "архівна справа", "система архівних установ", "мережа ар­хівних установ", що розглядаються в цьому розділі.

§ 1. Поняття "архівна система", її основні види

СЛОВО ГРЕЦЬКОГО походження "система" означає цілісність, яка базується на певних складових частинах і елементах, пов'язаних між собою відповідними взаємозв'язка­ми і спільними ознаками. Архівна система - це сукупність ос­новоположних принципів організації архівної справи, способів тех­нологій її ведення, що забезпечують цілісність та скоординованість Функціонування архівних установ. Архівна система має кон­кретно-історичний зміст, є похідною від суспільно-державного ладу, політичного устрою, національно-культурних традицій Держави, регулюється відповідними законодавчими актами і фун­кціонує в правовому полі. Таке трактування архівної системи відрізняється від підходів радянського архівознавства, за яким ^архівні системи поділялися на соціалістичні та буржуазні, оці­нювалися з класово-партійних позицій.

Осмислення суті архівної системи дає можливість засвоїти її особливості, зіставити сильні й слабкі сторони, глибше вник­нути в тенденції і перспективи розвитку архівної справи - галузі життєдіяльності суспільства, що охоплює наукові, політико-правові, культурологічні та техніко-екопомічні аспекти органі­зації зберігання архівних документів та використання їх інфор­мації. Тобто, ця суспільна сфера безпосередньо пов'язана зі збе­реженням історичної пам'яті народу, збиранням, зберіганням ви­користанням документально-інформаційних ресурсів країни, її функціонування, як і інших сфер суспільного життя, регулю­ється законодавством і має правовий характер.

За принципами побудови і характером управління архівні системи з певною мірою умовності поділяють на дві основні гру­пи: централізовані, де управління архівною справою здійсню­ється єдиним державним органом на спільних засадах, і децент­ралізовані, що включають автономні підсистеми управління архівною справою. Однак у чистому вигляді такі системи майже не зустрічаються. Найпоширенішими є мішані системи з елемен­тами централізму і децентралізму, міру співвідношення між якими визначають у кожному конкретному випадку.

Як показує досвід історії, централізовані архівні системи властиві країнам з абсолютистськими або тоталітарними режи­мами, що встановлюють тотальний контроль за всіма сферами суспільного життя, у тому числі архівною справою. Прикладом централізації архівної справи є архівна система колишнього СРСР. Однак ця система не мала цілісного характеру, оскільки архіви РКП(б) - ВКП(б) -КПРС було виділено в окрему лан­ку - централізовану й цілком підлеглу ЦК КПРС структуру, що перебувала під постійним наглядом партійних органів. Контро­люючи всі архівні установи, КПРС встановлювала особливо пильний нагляд за діяльністю архівів НКВС-МВС, ВНК-ДПУ-КДБ, Міністерства закордонних справ та ін. Бюрократичний централізм позначився на архівних системах країн так званої соціалістичної співдружності.

Цілком централізована архівна система в Китаї, де з 1993 р. центральна архівна установа і державне архівне управління було об'єднано в єдине управління, що функціонує під безпосереднім керівництвом ЦК КПК і Державної Ради КНР. У його віданні перебувають сім спеціалізованих архівних установ. Науково-технічний архівний інститут та журнал "Китайський архів".

У більшості цивілізованих країн світу архівні системи скла­лися як державні, а управління ними має різний рівень центра­лізації при забезпеченні досить широких самоврядних прав архівних установ. Пріоритет елементів централізації архівної системи зберігається у Франції, Бельгії, Італії, Португалії, скан­динавських країнах.

Наприклад, у Франції організація архівної системи зумов­лена адміністративно-територіальним устроєм та управлінням. Структура архівів Франції склалася ще наприкінці XIX ст. Ор­ганізаційне керівництво державною архівною службою здійсню­вали міністерства внутрішніх справ, пізніше - освіти, а з 1958 р. -Міністерство освіти і культури, якому безпосередньо підпоряд­кована дирекція Національного архіву Франції з його головною інстанцією - відділом адміністративної служби і технічного на­гляду. У Національному архіві Франції працює близько 400 спів­робітників і зберігається понад 800 000 од. зб. Це одне з найба-гатших архівосховищ Західної Європи. Генеральна дирекція архівів, керує регіональними та департаментськими архівами, здійснює професійний контроль і надає методичну допомогу ко­мунальним, госпітальним, поточним архівам установ, проміж­ним і автономним архівосховищам. Поза компетенцією Генераль­ної дирекції перебувають архіви Міністерства оборони, Мор­ського флоту, Військово-повітряних сил, Державної ради. Уп­равління монет і медалей тощо. Генеральну дирекцію очолює генеральний директор, призначений Радою Міністрів. Вища ар­хівна рада при Генеральній дирекції є консультативним органом, Що збирається раз на рік. У перервах між засіданнями його Функції виконує комісія, але її рекомендації не мають обов'яз­кового характеру. Впродовж 1980-х років французька архівна система зазнала помітних змін. 1982 року архівні служби всіх Департаментів одержали статус територіальних і здобули право самостійно формувати фонди державних закладів, розташова­них у межах відповідного департаменту.

Політика децентралізації архівної справи притаманна Вели­кобританії, США, Канаді, Німеччині, Японії та деяким іншим країнам. Суттєві реформи відбулися в архівній системі Вели­кобританії. Національний архів Сполученого Королівства та Пів-^НІЧн°ї Ірландії, створений 1838 р., зберігає державні документи, Що належать здебільшого Англії та Уельсу. Архіви Шотландії ^а фландії мають статус самостійних агенств, на які, крім сутотехнічних функцій, покладено організаційні та фінансові. Агент­ства організаційно підпорядковані міністрові та уряду. Агентство Національного архіву замикається на Лорд-канцлері, який очо­лює правові департаменти і судові органи. Директор Національ­ного архіву Сполученого Королівства і Північної Ірландії є Го­ловним архівістом держави. Діяльність державних архівів фі­нансується Міністерством фінансів, а координаційним органом є спеціальна рада керівників департаментів Національного архіву. Правове регулювання архівної системи здійснюється на підставі закону про архіви 1958 р. з деякими поправками 1967 р. В Італії управління архівною справою покладено на Держав­ну архівну адміністрацію. Для нагляду за недержавними архі­вами створено відповідні архівні інспекції. Згідно з законом 1963 р., італійські архіви є самоврядними інституціями, а Дер­жавна архівна адміністрація надає методичну допомогу, керує науковими дослідженнями в сфері архівознавства, інформа­ційними службами, підготовкою кадрів, організовує видавничу діяльність архівів.

Архівну систему СІЛА, відповідно до закону 1984 р., склада­ють автономні архіви усіх штатів. На Адміністрацію з управ­ління архівами та документацією як незалежний виконавчий орган покладено управління архівами та документацією лише в системі федерального уряду СІЛА.

Децентралізована архівна система Канади включає загально­державну, провінційні та територіальні ради архівів, відповідні асоціації архівістів. Визначальною є децентралізація архівної системи, при якій кожен архів перебуває на автономному ста­новищі. Центрального архівного управління в Канаді не існує. Відповідно до закону про архіви 1987 р., консультативні функції покладено на Національний архів Канади, який збирає, зберігає і надає для користування історично цінні документи, створені урядовими структурами чи приватними особами, допомагає в уп­равлінні документацією в межах федерального уряду, сприяє ді­яльності архівних товариств у країні, співробітництву їх з зару­біжними об'єднаннями архівістів.

Архівна системи Німеччини відбиває специфіку федераль­ного устрою країни, деякі успадковані традиції широкої авто­номії земель, що дістали законодавче закріплення в зв'язку з ут­воренням германського союзу (1854) як союзу територіальних держав. У рамках архівної системи функціонують архіви колишніх міст-держав Бремена і Гамбурга, у великих землях - Баден-Вюртемберг, Баварія, Саксонія та ін. - діють земельні архівні дирекції, яким підпорядковані державні архіви. У Нижній Сак­сонії, Північній Рейн-Вестфалії та Гессені діють архівні управ­ління та підпорядковані їм по одному головному і 2-7 держав­них архівів. Переважна більшість архівів Німеччини має галу­зеве підпорядкування міністерствам культури своїх земель, а в Са­ксонії та Саксонії-Ангальт - міністерству внутрішніх справ. У пе­ріод націонал-соціалізму (1933-1945) головним був Райхсархів, де зберігалися документи імперського уряду, його міністерств, відомств, судів. 1952 року було створено Федеральний архів, який не має адміністративне-управлінських функцій, але надає методичну допомогу федеральним установам у роботі з докумен­тами як потенційним фондоутворювачам. Маючи статус націо­нального Федеральний архів співпрацює з архівами земель на принципах партнерського співробітництва, обміну досвідом. Ко­ординаційним центром архівістів Німеччини є Конференція ар­хівних референтів, до якої входить представник Федерального архіву і представники 16 державних архівів земель. Вона не має ні статуту, ні постійної штаб-квартири, а її засідання відбува­ються почергово на запрошення адміністрації того чи іншого архіву. На них розглядають найактуальніші проблеми архівної справи. В країні діє Спілка німецьких архівістів, практикується періодичне проведення "Дня німецького архіву", наукових кон­ференцій та "круглих столів".

Отже, провідною тенденцією розвитку архівних систем в дру­гій половині XX ст. була їх децентралізація, демократизація ар­хівної справи, що відповідає процесам світової інтеграції, роз­виткові комунікацій та інформаційних систем.

Архівна система України, як і будь-якої іншої країни, скла­далася історично. Вона має давню традицію і своїми витоками пов'язана з княжою добою Київської Русі та Галицько-Волин­ської держави (див. розділ 2). Тривалий час за радянської доби (1920-1980) їй були притаманні риси централізованої архівної системи, характерні для всього СРСР Із відновленням держав­ної незалежності України (1991) в її архівній системі сталися істотні зміни, пов'язані з відродженням національних традицій архівної справи. Передусім реформувалося, набуваючи якісно нових рис, управління архівною справою, основним змістом якого стало створення оптимальних умов для нормального функціо­нування усіх ланок системи архівних установ.

Суттєві зміни сталися в архівних системах інших країн -колишніх республік СРСР. Кардинальні реформи проведено в Литві, Латвії, Естонії, де було прийнято перші закони про ар­хівну справу. Значних змін зазнала система архівних установ Російської Федерації, де створено Федеральну архівну службу, прийнято закон про Держений архівний фонд РФ (1992), підго­товлено Закон "Про архівну справу в Російській Федерації" (2002), реформовано архівні установи. В окремих суб'єктах федерації прийнято свої правові документи з архівної справи. Так, Дер­жавна рада Чуваської республіки прийняла закон "Про Архів­ний фонд Чуваської республіки і архіви" (1995) і створила Комі­тет у справах архівів.

Магістральним напрямом пострадянського архівного будів­ництва стала демократизація національних архівних систем у рамках державотворчих процесів та інтеграції їх у світове ар­хівне поле. Реформування архівної системи України за період після проголошення державної незалежності відповідало загаль­ним тенденціям. Протягом 1991-2001 рр. було здійснено орга­нізаційні заходи щодо уточнення профілю архівів та їх перейме­нування. Колишній Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади і управління УРСР було перейменовано на Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, Державний архів Кримської області дістав назву Державний архів в Автономній Республіці Крим. Якщо ці заходи мали здебільшого механічний характер зміни вивісок і уточнення назв структурних підрозділів, то знач­но складнішим було реформування колишніх партійних архівів. Партійний архів Інституту історії партії при ЦК компартії Ук­раїни було реформовано в Центральний державний архів гро­мадських об'єднань України, що розширило його профілю та збільшило кількість джерел комплектування. Партійні архіви обкомів партії було організаційно ліквідовано, а їхні фонди пе­редано до державних архівів відповідних областей.

Важливим рубежем реформування архівної системи України стало прийняття Верховною Радою України в грудні 1993 р. Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи". 2001 р. до нього внесено ряд змін і затверджено його нову ре­дакцію. Закон визначив поняття Національного архівного фонду як однієї із загальнонаціональних цінностей, зафіксував його як об'єкт права, заклав єдині основи системи архівних установ.

Закон регулює суспільні відносини, пов'язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.