Тема 12

СОЦІОЛОГІЯ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

§ 1. Правозастосування як вид соціальної діяльності

§ 2. Суб'єкти правозастосувальної діяльності

§ 3. Умови правозастосувальної діяльності: загальні, спеціальні, індивідуальні

§ 4. Фактична діяльність суб'єктів правозастосування. Соціальні критерії її оцінки

1. Правозастосування як вид соціальної діяльності

У юридичному механізмі правового регулювання правозастосування постає як владна діяльність державних органів і посадових осіб, що здійснюється з метою прийняття спеціальних рішень, спрямованих на виникнення, зміну та припинення конкретних відносин. Рішення, яке вони приймають, називається актом застосування норм права або правозастосовним актом. Державні органи та посадові особи, які здійснюють правозастосовну діяльність, називаються правозастосовчими. Характерна особливість правозастосування полягає в тому, що його здійснюють не довільно, за суб'єктивним бажанням, а на підставі й відповідно до чинного законодавства.

Соціальній природі правозастосування притаманно те, що на цій стадії правового регулювання здійснюють соціально-правовий контроль. У випадках, спеціально встановлених законодавством, конкретні органи держави та посадові особи від імені держави повно й всебічно аналізують життєві обставини, покладені в основу справи, й приймають спеціальне рішення про те, які права і обов'язки учасників конкретних відносин породжуються цими життєвими обставинами. Без такого рішення, яке виносять в формі акта застосування норм права, правозастосування не може ні виникнути, ні існувати. Громадяни, юридичні особи, державні органи, заклади ні за яких обставин не правомочні вступати в правовідносини до того, як буде прийнято відповідний акт застосування норм права.

Соціально-правовий контроль на стадії правозастосування характеризується такими ознаками:

1. Діюча норма права закріплює лише загальні ознаки, риси відповідного правовідношення. Акт застосування норм права конкретизує її стосовно життєвих обставин, покладених в основу справи, й містить рішення про те, яке конкретне правовідношення породжують ці обставини. Суб'єкт правозастосування, від імені держави, дає юридичну оцінку відповідним життєвим обставинам і розв'язує суперечливі моменти між учасниками правовідношення стосовно юридичної природи цих обставин і правовідношення, що породжується ними.

2. Суб'єкт правозастосування у акті застосування норм права закріплює конкретні права й обов'язки учасників правовідношення. Приймаючи рішення, він не просто механічно підводить конкретні обставини під загальну норму права, а, здебільшого, з урахуванням специфіки обставин, що розглядають, самостійно визначає зміст прав і обов'язків учасників правовідношення. У випадках, передбачених законом, правозастосовник може навіть звільнити особу від виконання обов'язку, закріпленого нормою права. Наприклад, суд може винести обвинувальний висновок без призначення покарання, якщо визнає, що на момент розгляду справи в суді особа перестала бути суспільне небезпечною.

3. Акт правозастосування, що вступив у законну силу, є загальнообов'язковим і підлягає неухильному та беззастережному виконанню всіма зацікавленими особами. Суб'єктивні права, закріплені цим актом, підлягають беззастережному виконанню зобов'язаною стороною. У випадку невиконання або неналежного виконання цих обов'язків можливе звернення до компетентних державних органів з вимогою застосувати засоби державного примусу до особи, яка не виконала свій обов'язок, закріплений правозастосовним актом.

Таким чином, правозастосування як особлива форма соціально-правового контролю характеризується тим, що правозастосовник ґрунтовно вивчає, перевіряє наявність і реальність усіх життєвих обставин, що породжують відповідне правовідношення, і приймає загальнообовязкове рішення стосовно змісту й інших істотних елементів цього правовідношення. Завдяки правозастосовній діяльності знімаються будь-які перепони в реалізації норм права, й суб'єкти виконують свої суб'єктивні права, які вони самі своїми діями до прийняття правозастосовного акту реалізувати не можуть. В цьому й полягає безпосередня мета правозастосування в соціальному механізмі правового регулювання, і одночасно в цьому полягає його соціальна цінність.

Загальну мету правозастосування конкретизовано в його окремих цілях і реалізовано в функціях. Для того, щоб прийняти рішення, яке б органічно доповнювало й повністю відповідало не лише букві, а й духу діючого законодавства, правозастосування мусить реалізувати три взаємопов'язані цілі: 1) забезпечити достовірне та повне встановлення всіх потрібних по справі життєвих обставин; 2) не допустити порушень вимог закону, прав і свобод громадян, інших осіб; 3) приймати рішення, які задовольняють вимоги законності, доцільності й справедливості.

Досягнення цілей правозастосування є складним процесом пізнання і формування волі у вигляді державного владного рішення по конкретній справі.

У соціальному механізмі правового регулювання правозастосування виконує три функції.

Правозастосування є насамперед видом управлінської діяльності. У формі правозастосовних актів державні органи та посадові особи приймають виконавчо-розпорядчі рішення про здійснення будь-яких дій державних органів, організацій, закладів, органів місцевого самоврядування на користь конкретного громадянина, іншої особи (наприклад, про виплату пенсії, відведення земельної ділянки для будівництва будинку, дачі або виробничого приміщення тощо). Правозастосовний акт підтверджує наявність права в конкретної особи на те чи інше благо, визначає орган, заклад, організацію, які зобов'язані задовольнити інтерес правомочної особи, міру накладеного обов'язку, засоби й строки його виконання.

Форми актів правозастосування набувають також рішення державних органів і органів місцевого самоврядування, що приймаються в процесі управління державним або муніципальним майном, організації, реорганізації та ліквідації органів, організації закладів, призначення осіб на певні державні посади, заохочення осіб, які особливо відзначилися перед державою тощо.

Друга функція правозастосування полягає в здійсненні адміністративної юриспруденції, тобто діяльності по виявленню та запобіганню адміністративних правопорушень, а також розгляду органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування справ за фактом здійснення адміністративних проступків і притягненню винних осіб до юридичної відповідальності. До предмету цієї функції правозастосування належить і діяльність державних органів виконавчої влади з розгляду скарг і заяв громадян на дії та рішення державних органів і посадових осіб.

По-третє, в формі правозастосування здійснюються функції правосуддя. Як самостійні гілки державної влади суди здійснюють судову владу через конституційне, цивільне, адміністративне та кримінальне судочинство. Конституції сучасних демократичних держав забороняють створення надзвичайних судів. Соціальне розв'язання цієї форми правозастосування виражається в тому, що суди, розглядаючи кримінальні, адміністративні та цивільні справи, розв'язують юридичні конфлікти, що виникають між учасниками конкретних правовідносин, притягають до відповідальності осіб, які вчинили злочини, адміністративні чи цивільно-правові проступки.

Здатність суду на основі права цивілізованим шляхом розв'язувати правові конфлікти, що виникли в суспільстві, й тим самим робити вагомий внесок в забезпечення стабільного правопорядку в ньому, робить його найважливішим соціально-правовим інститутом цивілізованого суспільства.

Правозастосування має справжню соціальну цінність лише за умови успішної реалізації своїх цілей і належного здійснення функцій. Але такого стану з низки суб'єктивних і об'єктивних причин правозастосування досягає не завжди. Тому найважливішим завданням соціології права є з'ясування умов, за яких правозастосування діє ефективно в повному обсязі, забезпечує своє соціальне призначення як один із найважливіших компонентів соціального механізму правового регулювання.

Найважливішими соціальними та юридичними чинниками, які інтенсивно впливають на правозастосовну діяльність, у сучасній науковій літературі визначають: 1) кадровий склад суб'єктів правозастосовників; 2) конкретно-історичні умови правозастосовної діяльності; 3) соціально-психологічний механізм прийняття рішення; 4) фактичну діяльність суб'єктів правозастосування; 5) якість акта застосування правових норм.