1. Концептуальні підходи до соціології злочинності

2. Специфіка соціологічного аналізу злочину

§ 1. Концептуальні підходи до соціології злочинності

Соціологія злочинності - галузь соціології права, яка вивчає злочинність як соціальну аномалію в суспільстві, соціальних групах і серед окремих індивідів.

Специфіка дослідження соціології злочинності полягає в тому, що вона, поряд зі злочинами проти закону, вивчає соціальне небезпечні діяння, які призводять до безпосереднього злочину, тобто девіантну поведінку, фактичні злочини, вчинки, що руйнують мораль.

Крім того, соціологи вивчають соціальні причини злочинності, заходи її попередження, тенденції зміни злочинності в суспільстві, соціальний склад злочинців, види злочинів, прогнозують розвиток злочинності. В цьому аналізі вони спираються на дані статистики, дослідження правознавців, соціальних психологів, психіатрів, демографів тощо.

Найближче серед інших наук до соціології злочинності стоїть кримінологія. На думку професора М. І. Ковальова, тоді, коли об'єктом її досліджень стають причини, умови й обставини, які ведуть до аморальних, протиправних і злочинних дій, вона входить в предметну галузь соціології.

Коли розглядають злочини в межах певних державно-правових норм, соціологія злочинності тісно пов'язана з кримінальним правом, коли йдеться про психологічні особливості здійснення тих чи інших видів злочинів - із юридичною психологією, в тому числі кримінальною. Використовуючи дані юридичних та інших спеціальних галузей знання, соціологія злочинності застосовує весь спектр методики та техніки соціологічних, психологічних та інших досліджень для аналізу й прогнозування злочинів.

В історії соціологічної думки можна виділити кілька підходів до аналізу злочинності. Зупинимося на найпоширеніших і актуальних.

Соціологію права цікавить насамперед взаємозв'язок суспільства як соціального організму й злочинності як негативного соціального явища.

Що означає злочинність для суспільства? В ранніх концепціях соціологів не було однозначної відповіді на це запитання. Наприклад, А. Кетле та Е. Дюркгейм вважали, що злочинність - нормальне явище для суспільства. А. Кетле стверджував, що будь-який соціальний лад передбачає певну кількість і певний порядок злочинів, який випливає з його організації. Е. Дюркгейм у праці «Норма і патологія», визнаючи в цілому патологічний характер злочинності, стверджував потребу наявності цього явища для будь-якого суспільства, підкреслюючи, що «злочинність є одним із факторів суспільного здоров'я, невід'ємною частиною всіх здорових суспільств». Дюркгейм писав: «нормальним є саме існування злочинності за умови, що вона досягає, але не перевищує рівня, характерного для суспільства певного типу, а злочинність зовсім не істота, відокремлена від суспільства, на кшталт паразитичного елементу, не чуже і таке, що не піддається асиміляції, тіло в середині суспільства, це регулярно діючий фактор соціального життя». Підкреслюючи обмеженість статистичного підходу до аналізу злочинності як явища в цілому, Е. Феррі висловив сумнів щодо того, що лише на основі кількісних показників без всебічного аналізу можна робити висновки про сутність злочинності та її місце в суспільстві. Сама постійність цього соціального факту, на його думку, не свідчить про його необхідність, оскільки «...соціальний і навіть біологічний факт може бути постійним і в той же час ненормальним, якщо він відбувається в меншості випадків».

Загальновідомий погляд юристів (криміналістів, кримінологів та ін.) на злочинність як на ненормальне явище, що спричиняє шкоду як суспільству в цілому, так і його окремим громадянам. Однак в історії соціології злочинності було висловлено і таку думку, що злочинності властива певна позитивна роль у суспільстві, оскільки вона віщує деякі еволюційні зміни, реформи, зміну правових норм тощо. Детальніше цей підхід було розроблено в праці Е. Дюркгейма «Норма і патологія». «Злочин, - пише він, - не тільки передбачає наявність шляхів, відкритих для необхідних змін, але в деяких випадках і прямо підготовлює ці зміни. Там, де існують злочини, колективні почуття володіють достатньою гнучкістю для того, щоб набути нової форми, і злочин інколи допомагає визначити, якої форми набудуть ці почуття. Справді, досить часто злочин є лише передчуттям моралі майбутнього, кроком до того, що буде». Сократ, якого за законами Афін вважали злочинцем, намагався довести, що вільнодумство філософа в кінцевому результаті послужило людству, допомогло формуванню нових філософських поглядів, моралі, вірувань. У цьому випадку, на його думку, злочин відіграє певну позитивну роль у житті суспільства, і його не можна розглядати як зло. А з погляду Е. Феррі злочинність впливає позитивно на суспільство в тому сенсі, що вона «висвічує» його больові проблеми й допомагає виробляти шляхи «виліковування від них», подібно до того, як біль чи навіть хвороба можуть бути корисними для людини як індикатори його недугу.

У підходах до аналізу природи злочинності виділяли кілька основних напрямів: антропологічна теорія, концепція соціальної природи злочинів, теорія диференціальної асоціації, теорія соціального конфлікту як основи злочину.

В основу антропологічної теорії покладено ідеї Ч. Ломброзо. У праці «Злочинна людина» він стверджував, що злочинця характеризують певні антропологічні ознаки (будова та об'єм черепа, довжина тулуба, форма щелеп, загальний тип обличчя тощо), які передаються в спадок із покоління в покоління як явище атавізму. Немає сумніву в тому, що органічний і психічний атавізм, який досліджував Ч. Ломброзо, безперечно наявний у багатьох аномаліях злочинців, але вбачати природу злочинності лише в атавізмі - явно односторонній підхід, оскільки з поля зору дослідника можуть випасти злочини групові, випадкові, злочини в політичній сфері, в середовищі «білих комірців» тощо.

Кримінальний закон, що діяв у той час, не розрізняв також, як і сьогодні, наприклад у Нідерландах, осіб, які вчинили злочини (осудних суб'єктів), і неосудних (хворих осіб), що вчинили аналогічні діяння. Останніх визнавали невинуватими в процесуальному порядку.

Феррі, Дюркгейм та Інші соціологи й кримінологи, суворо критикуючи антропологізм Ломброзо, все ж не виключали впливу на злочинність біологічних і фізіологічних факторів, однак тільки в сукупності з соціальними.

Прибічники концепції соціальної природи злочинності пов'язують появу й розвиток злочинності з соціальними умовами життя: рівнем функціонування соціальних інститутів, наявністю можливостей для самореалізації індивідів у суспільстві, проблемою доступу до культурних цінностей і суспільних благ для досягнення поставлених цілей, розвитком політичних свобод і змістом виховання людей. Наприклад, Ф. Ліст основними соціальними умовами розвитку злочинності називає бідність і злидні, тому головним напрямом боротьби зі злочинністю визначає потребу ліквідації економічної нерівності та поліпшення становища трудящих. І. Тейлор, П. Уол-тон, Дж. Янч основну причину злочинності вбачали в буржуазному ладі, де не вважають злочином експлуатацію людей, агресивні війни, вбивства, а акцентують увагу лише на пограбуваннях, крадіжках, махінаціях, які, на їхню думку, є просто «бунтом проти системи». Е. Дюркгейм підкреслював, що злочинність - один із факторів, які характеризують суспільство, оскільки в суспільстві завжди мають місце джерела, які породжують злочинність у тому чи іншому вигляді. «Уявіть собі суспільство святих, - писав він у праці «Норма і патологія», - зразковий монастир зразкових індивідуумів. Злочини у власному розумінні слова тут невідомі, але проступки, які для звичайного мирянина будуть неістотними, викликають точно такий самий скандал, який звичайні злочини викличуть у звичайних умовах». Кожне суспільство породжує свої типи злочинів. Злочинність, зазначає Е. Дюркгейм, тісно пов'язана з основними умовами суспільного життя. Е. Феррі визначає злочинність як ненормальне біологічне й соціальне явище. «...Згідно з нашою теорією, - пише він, - злочин не є явищем чисто біологічним, не є також продуктом виключно фізичного й соціального середовища, але будь-який злочин, яким би він не був..., є продукт як соціальної ненормальності, постійної або тимчасової, природженої чи набутої, як органічної будови індивіду, так і зовнішніх обставин, фізичних і соціальних, які беруть участь у даний час і в даному місці, щодо дії даної людини». І далі: «...Злочин має складне походження, як біологічне, так і фізико-соціальне, з відмінностями в мірі участі окремих факторів залежно від індивідуальності осіб, обставин, часу й місця». Ф. Ліст також не виключав антропологічних факторів злочинності, але вважав їх вплив похідним від соціальних, маючи на увазі насамперед те середовище, в якому формується і розвивається індивід. Серед соціальних факторів, які визначають і впливають на злочинність, він виділяв нерівність різних соціальних верств суспільства та порушення соціальних зв'язків. В. Богнер назвав такими факторами приватну власність, класове розшарування, конкуренцію і експлуатацію.

Наступна концепція, яка досліджує соціальні причини злочинності, - концепція аномії. Е. Дюркгейм вважав аномію станом ціннісно-нормативного вакууму, притаманним перехідним і кризовим періодам, коли старі норми та цінності вже не діють, а нові ще не набули розвитку. Наприклад, аналізуючи анемічний (ненормальний) розподіл праці, він зазначав, що така ситуація характеризується відсутністю (або нестачею) інтеграцій функцій, які породжуються індустріальними кризами, наявністю надлишкової кількості безкорисних посад, що створює порушення функціональної рівноваги в суспільстві, веде до протистояння, конфліктів, бунтів тощо. Соціальна аномія, на думку Е. Дюркгейма, - це етап соціальної дезорганізації, зруйнованості чи ослабленості соціальних зв'язків і нормативної системи суспільства. Розвиваючи концепцію соціальної аномії, Р. Мертон трактував аномію як дисбаланс між культурними цінностями суспільства й санкціонованими інституційними можливостями їх досягнення для різних соціальних груп, що є постійним фактором напруги в соціальній системі. У праці «Соціальна структура і аномія» він підкреслював, що «кожна соціальна група обов'язково поєднує свою шкалу бажаних цілей з моральним чи інституційним регулюванням допустимих і потрібних способів їх досягнення. Багато із способів, які окремим особистостям уявляються як найефективніші для досягнення бажаних цілей, такі, як незаконні операції з акціями нафтових компаній, крадіжки, шахрайства, виключені із інституційної сфери дозволеної поведінки. Вибір же підходящих засобів обмежено інституційними нормами. Схожа ситуація, вважає Р. Мертон, може породити «протиправну й антисоціальну поведінку» саме внаслідок різниці в значенні, яке надають цілям і вибору засобів їх досягнення. «В крайніх випадках, - пише він, - ці останні (тобто засоби) можуть бути настільки підірваними надмірним акцентом на цілях, що вибір способів поведінки буде обмежуватися лише за умови технічної доцільності». Аналогічною є позиція Г. Мена. Він стверджує, що в тому випадку, коли багатство стає символом соціального просування без поєднання з засобами його досягнення, йдеться про соціальну аномію, оскільки мета досягнення грошового успіху поза зв'язком із засобами його досягнення - один із елементів, що породжує соціальну аномію. В тих випадках, коли в суспільстві втрачено контроль над використанням інституційно врегульованих способів отримання багатства, стають все більш звичайними «заборонені» засоби досягнення мети: обман, корупція, аморальність, злочинність тощо.

Якщо Е. Дюркгейм виділяв соціально-економічний аспект аномії, то Р. Мертон - соціальний і соціально-психологічний. У межах структурно-функціонального підходу він розглядає вплив диференційованого доступу до легальних засобів досягнення культурних цілей у різних соціальних груп і виникнення на цьому фоні девіантності та делінквентності. Досліджуючи американське суспільство він доходить висновку, що найсильніше «спонукання до поведінки, яка відхиляється від норми» у представників нижчої верстви. Він називає і причини: по-перше, професійні можливості людей, які належать до нижчої верстви, обмежені переважно ручною працею і незначною мірою - роботою «білих комірців»; по-друге, з погляду можливостей досягнення стандартів успіху людям неква-ліфікованої праці з їх низькими доходами дуже важко конкурувати «з силою і високими доходами організованого зла, рекету і злочинності». Для таких верств суспільства використання шляхів і засобів, у тому числі незаконних і злочинних, в ім'я досягнення багатства, успіху й визнання в суспільстві, дуже часто зумовлює зростання кількості відхилень від норми в поведінці. Однак низькі доходи, бідність і навіть злидні, властиві нижчій верстві суспільства, - лише складові причин злочинності. Найбільше зростає злочинність серед цих людей тоді, коли бідність і негаразди в боротьбі за культурні цінності, які схвалює суспільство, поєднуються з культурним акцентуванням грошового успіху як домінуючої мети. Тому, робить висновок Р. Мертон, злочинність у нижчій верстві може виникати як «реакція нормальних людей на ненормальні соціальні умови». Аналізуючи злочинність у середовищі «білих комірців» на прикладі верстви бізнесменів, Р. Мертон зазначає, що найпоширенішим видом злочину у них є шахрайство. Процвітання шахрайства в «ано-мічному суспільстві», на думку Е. Бірса та Р. Мертона, можливо в силу достатньої терплячості громадян, правоохоронних органів, судової системи. У випадку відкритого, персоніфікованого засудження шахраїв, особливо з багатих верств або «поважних людей», «одні з них діяли б приховано, інші були б вимушені відмовитися від шахрайства зовсім». Верхнім верствам суспільства притаманний взаємозв'язок «цілком моральних ділових прагнень з їх аморальною практичною реалізацією». Посилаючися на Р. Беронса, Р. Мертон констатує, що історія крупних американських капіталів переповнена досить сумнівними інноваціями. І дуже часто «неможливо відрізнити торгівлю, що заслуговує на схвалення, від неприпустимого злочину». Злочинність у цій верстві розкрити дуже складно, оскільки «цілком поважні члени суспільства за допомогою брехливих свідчень і обману уникають покарання». Отже, диференційований підхід до аналізу злочинності в різних соціальних верствах і групах - один із напрямів дослідження соціології девіантної та делінквентної поведінки.

Крім перелічених напрямів у соціології злочинності можна виділити також теорію диференціальної асоціації (зв'язку) індивіда зі злочинним середовищем (Е. Сатерленд). Взаємодіючи з членами злочинної групи, індивід засвоює негативне ставлення до норм права і закону, визначає для себе мотиви злочинної поведінки, техніку вдосконалення злочину, форми групового й індивідуального самозахисту.

На наш погляд, у соціології злочинності велике значення має і конфліктологічна теорія. Соціальні конфлікти можуть бути джерелом злочинної поведінки людей, фоном, на якому розвивається де-віантність і делінквентність, а можуть бути вектором у розслідуванні конкретних злочинів. Наприклад, Т. Секлін вважає, що конфлікт між кодексами двох або кількох культур часто зумовлює порушення юридичних норм, звичаїв і правил. Найчастіше це відбувається в тих випадках, коли норми права однієї культурної групи переходять в іншу групу. Такого роду конфлікти можуть бути в основі обманів, насильств, убивств із почуття помсти, корупції тощо. Представники Чикагської школи соціальної екології (Р. Парк, К. Шоу, Г. Маккей та ін.) виявили тенденцію впливу конфліктів на розвиток злочинності: «В постійно конфліктуючих групах чи районах (райони соціальної дезорганізації) злочинність значно вища, ніж у звичайних». Досліджуючи причини злочинності серед неповнолітніх, вони виділяють як основну - зіткнення підлітків з інваріантністю форм поведінки, які суперечать нормам моралі, виголошуваним соціальною системою. Не знаходячи виходу з такого роду конфліктів, молоді люди «йдуть» у девіацію і делінквентність. Міжнаціональні конфлікти та війни часто є тією ситуацією, яка сприяє росту злочинності.

Розглянуті концепції мають загальнотеоретичний характер і становлять насамперед пізнавальний інтерес.