40. Образ борця в новелах м.Коцюбинського «Невідомий», «в дорозі»

41. Пошуки м. Коцюбинським сенсу людського життя у новелі «Сон»

Відчуваючи гостру потребу в красі, Антін – герой оповідання «Сон» М. Коцюбинського – біжить у простір сну від буденності, яка пригнічує його: «Щодня було те саме». Автор новели «Сон» зазначає, що для головного героя не було різниці між дійсністю і сном, оскільки уві сні він так само сміявся, бачив і відчував з однією лише різницею – сни заповнювали лакуну, якій бракувало краси, чого було позбавлене його життя.

Вітаїзм, побудований на руїнах, розділяє новелу «Хвала життю» на дві площини, що взагалі притаманне італійській прозі М. Коцюбинського. Однак площини повсякденності та надзвичайності у новелі знаходяться у зворотних взаємозв’язках: у незвичайність ситуації вдирається повсякденність, а не навпаки, традиційно, як, наприклад, у новелі «Сон», коли ілюзія входить до площини повсякденності. Повсякденність вдирається у вигляді хлопчика, який посеред купи каміння Мессіни, де не більше року від прибуття головного героя новели відбувся землетрус, продає цибулю, голосно викрикуючи «Cipolla! Cipolla!». Враження героя від вітаїзму мешканців Мессіни довершуються спогляданням натовпу жінок у траурі, які скупчилися навколо продавця косметичного засобу для підтримання краси. Потреба в продовженні життя, що виявляється у фізичності – необхідності їсти та гарно виглядати, не конфузить героя-споглядача, а навпаки, тішить його: «…душа моя проспівала над сим кладовищем хвалу життю…».

Головний герой новели раптом відкриває для себе неусвідомлений раніше бік смерті тварин передусім як смерті живої істоти і як вбивства однієї живої істоти іншою. У нього смерть тварин викликає асоціативні спогади, пов’язані зі смертю людини: «Коли я тільки дихнув тим солодким теплом свіжого м’яса, перед очима встала у мене смерть бабки». Для персонажа ця весна, саме цей приїзд додому, цей Великдень стають відправною точкою у зміні його суджень, зміні його життя, призводячи до зміщення акцентів – переміщення категорії буденного, до якої відноситься повсякденне вживання м’яса, в категорію неприйнятного.

Слід зазначити, що на початку твору сам герой ставив в опозицію площину буденності (буденної їжі у ресторанах) до ідеалізованої площини (домашня їжа), площину чужого простору до площини будинку, що традиційно поставав перед героєм сакралізованим простором, про магію якого він писав у листі до приятеля.

І цей ідеалізований простір дитинства одразу після приїзду головного героя руйнується через стрибок у часі, переносячи його у теперішню дійсність: поки він був відсутній, мати постаріла, сестра виросла, дитяче ліжко стало закоротке, і сама обстановка дитячої кімнати героя стала контрастувати з дійсністю.

Оксюморонна вісь новели М. Коцюбинського полягає для героя в несумісності образу доброї матері й тендітної сестри з вбивством: «Як могли вільно і так спокійно проходить ті жорстокі слова через невинні уста сестри, як з ними мирилось добре мамине серце?». Трагічність того, що відбувається, поглиблюється ще й схваленням церквою фактичного вбивства, тоді як церква не повинна бути місцем убивства. Однак саме туди приносять щойно вбиті тушки тварин для освячення в якості людських страв, і служитель церкви благословляє страви хрестом і кропилом, на що герой обурено вигукує: «І тут благословляли убійство!».