Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія міфологічної критики.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
20.11.2018
Размер:
955.39 Кб
Скачать

Історія міфологічної критики

(Л. В. Боярська)

Вступ

Історія розвитку міфокритики. Огляд основної літератури

Біблійні мотиви та образи в дилогії В. Земляка

Фольклорні мотиви в дилогії В. Земляка ”Лебедина зграя” та ”Зелені Млини”

Висновки

Література

Примітки

http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=book.index&book=150

Вступ

Розмови про використання міфології у сучасному художньому тексті були пов’язані головним чином із дискусіями про роман, який після чергової кризи гучно заявив про себе у післявоєнний період майже в усіх літературах світу. Більше того, він вивів на літературну арену багато так званих молодописемних літератур. Цього разу, в момент чергової кризи романного жанру, література звернулася до витоків, до міфології, народної естетики і його світорозуміння.

Новий роман характеризувався стильовою різноманітністю й експериментальними способами художнього освоєння дійсності ( включення в художній текст документів і хроніки подій, елементів ессе, гротеск, символіка, вільне поводження з часом аж до препарування його в разі потреби, конструювання схематичних художніх форм, недомовленість і т. д. ) [1]

Особливо це стосується латиноамериканського роману, який за досить короткий час набув неабиякої ваги у світовому письменстві і дуже швидко завоював літературні вершини, зробивши своїх творців незаперечними класиками жанру.

Розмова про латиноамериканський роман почалася у нас у 70-х р.р. [2], тоді, коли він уже завоював популярність в усьому світі. У колишньому Радянському Союзі ця популярність, попри захоплення одних, викликала гостре заперечення інших (Л. Аннінський, Н. Джоусойти). Зумовлено це було і тим, що в самій літературі народів СРСР виник цілий ряд творів, що були дуже вже нетрадиційними для неї. Безперечно, їх пов’язували з латиноамериканським бумом і, певна річ, це вимагало критичного ставлення. Лише в кінці 70-х – поч. 80-х з’являється ряд праць, де робиться спроба довести, що процес оновлення роману – абсолютно об’єктивний і не залежить ні від чийого наказу чи примусу [3].

Численні дискусії про роман закінчилися досить обнадійливими, демократичними висновками про нові можливості роману, про свободу романіста користуватися найновішими досягненнями, про допустимість стильового розмаїття і т. д. Навіть суперечки про те, що новий роман використовує досягнення не реалістичної, а романтичної і модерністської течій, які на початку дискусії гнівно засуджувалися, закінчилися висновками про цілковиту можливість користуватися так званими прийомами нежиттєподібності, художньої умовності, іносказання і т.д. Дослідники визнають, що цей “тип прози переконливо довів свої величезні можливості та переваги”, [4] що роман змінився, став “вільною формою”, усвідомив своє право на експеримент (Т. Мотильова), що “єдиної чи превалюючої форми роману ХХ ст., єдиного “сучасного стилю” в художній прозі немає і бути не може, що “в сучасній літературі ми знаходимо набагато більшу кількість різних жанрових і стильових тенденцій, ніж в романі будь-якої з минулих епох. Сучасних стилів – багато.” [5] Так було задекларовано право на існування різних стилів у радянській прозі.

Саме у зв’язку з питаннями художньої умовності і була зачеплена проблема міфологізму у радянській художній літературі. Розмови такого плану стосувалися в першу чергу молодописемних літератур, літератур тих народів, “чия пам’ять ще зберігає сліди міфомислення” [6], зокрема, це стосувалося творів Ч. Айтматова, Ю. Ритхеу. Охоче говорили (хоча не завжди схвально) про використання міфологічних моделей та структур у зарубіжних літературах ( у європейських модерністів, латиноамериканців, і т. д.).

При цьому постійно підкреслювалося, що російській літературі міфологізм не властивий, що в ній оживає епос. Навіть перші роботи про творчість Г. Маркеса мали на меті довести його незаперечний зв’язок з епосом і лише з ним [7], хоча автори тут же робили обмовку, що “для такого роману дуже доречним виявився знайомий з дитинства “нижній поверх” міфології – фольклор, що побутує в народному житті: казка, яка несе в собі притчу, анекдот, який В. Я. Пропп зараховував до категорії “побутових казок”, біблійні і євангельські міфи (тут і вище виділено мною – Л. Б.), народною уявою піднесені до рівня легенди, і просто народні повір’я, забобони, гадання, віщі знаки, прикмети”. [8]

Фундаментальними і грунтовними були праці одного з провідних вчених-міфологів тодішнього Радянського Союзу, незаперечного авторитету в цій галузі Є. Мелетинського, який вперше детально і конкретно показав, аналізуючи твори Джойса, Ф. Кафки, Т. Манна, що ці відомі письменники використовують міфологію як інструмент для композиційної і жанрової організації життєвого матеріалу. [9] Хоча ще довго після того деякі дослідники висловлювали незадоволення спробами письменників (особливо вітчизняних) звернутися до універсальної поетичної мови міфу. “Міф уявляється таким собі “золотим ключиком”, що відкриває чарівні дверцята у світ нового, збагаченого і поглиблено “умовного” (або “магічного”) реалізму ХХ століття”- зауважував Вс. Сахаров. [10]

В Україні мова про міфологізм та нові можливості романного жанру виникла у зв’язку з появою так званої “химерної” прози, а ще точніше, після виходу першої частини дилогії В. Земляка “Лебедина зграя” та “Зелені Млини”. “Химерний роман із народних уст” “Козацькому роду нема переводу” О. Ільченка, який і дав назву новому явищу, за всієї своєї популярності не спричинив поштовху до написання такого типу творів, очевидно, через те, що умовність в літературі тоді розглядалася як щось небажане і заборонене. А от роман В. Земляка, що з’явився тоді, “коли умовність завоювала вже повноправне становище серед інших засобів типізації – як у теорії, так і в практиці соціалістичного реалізму, коли у всесоюзній і світовій літературі дедалі частіше з’являлися романи філософського, “міфологічного” плану” [11], став причиною виникнення тенденції, причому в таких масштабах, що досить скоро заговорили навіть про “химерну” спеціалізацію українського роману. Як явище неординарне, роман породив безліч дискусій про жанр взагалі і про химерний роман зокрема, які влилися в контекст дискусій всесоюзних. Погляди розділилися, але згодом, як і на всесоюзному рівні, від емоційно-захоплених, чи, навпаки, скептичних оцінок, критика перейшла до серйозного критичного аналізу цього літературного явища. Одним із українських дослідників, які побачили перспективи такого роману, був А. Погрібний, який відстоював нове літературне явище, доводячи, що така проза має давню літературну традицію, [12] що явище це об’єктивно зумовлене, бо сучасне ускладнення взаємовідносин людини і дійсності веде за собою складність змісту, “а звідси й неминуча ускладненість художнього мислення, образної тканини, стилю взагалі. Тому то й придаються митцям разом з вивірено традиційними і різні засоби “стисненого узагальнення”, а в їх числі – легенда, притча, міф, символ, які визначаються універсальністю структури, сприяють виявленню сутності явищ і процесів” (виділено мною – Л. Б.). [13] Дослідник наголошував і на тому, що для сучасної літератури характерним є поєднання двох форм “осягнення сутності” – “синкретизм умовної та життєподібної форм”. [14] У відомій дискусії про “химерний роман”, що відбувалася на сторінках журналу “Дніпро” протягом 1980-1981 р. р. М. Ільницький зауважував, що при всьому стильовому розмаїтті нового роману “бачимо водночас, що в різних течіях є не лише спорідненість мети, глибинної внутрішньої дії, їх об’єднує спільний художній нерв. Йдеться про тяжіння до міфологізму (тут і далі виділено мною – Л. Б.). Міфологізм посилює філософське начало літератури, зокрема прози, поява його була покликана прагненням поглибити людський характер в його соціально-історичній детермінованості, тут змістовий і фольклорний елементи постають в нерозривній єдності, у взаємообумовленості. Тенденція ця відбиває владний поклик пам’яті поколінь, коли технічна цивілізація стала посягати на цю пам’ять, пропонуючи взамін чисте раціональне зерно знання”. [15] І наголошував, що “міфологізм у літературі, де він стає художньою необхідністю, а не стильовим “додатком”, - явище філософсько-етичного плану, спроба художнього синтезу сучасної цивілізації з уроками минулого. Такий спосіб веде до збагачення епічності в тому плані, що індивідуальна свідомість особистості вступає у тісний контакт з колективною, - “історичною” свідомістю народу, але збагачуючи її новим соціальним досвідом”. [16] Дуже часто виникало питання використання біблійної символіки, міфологічних схем та структур, наголошували на “буянні образного бачення, переосмисленні фольклорних мотивів, асоціативній розкутості” [17] химерного роману, але часто розмови такого плану закінчувалися тим, що міфологізм все ж не властивий українському романові, що так, як в російському романі оживає не міф, а народний епос, так в українському велике значення має фольклор і літературна традиція. [18]

М. Жулинський наголошував на тому, що “залежно від національної літературної традиції сучасна українська проза активно звертається до народних легенд, переказів, міфів, казок, дум, пісень, небилиць, виходячи з того, що у свій час вони виражали характерні риси людського світосприймання і народних уявлень про природу і світ. Витвори народної фантазії, що несли в собі своєрідну закодовану інформацію про минуле, про соціальний та морально-етичний досвід людини, допомагають простежити джерела й рушійні сили формування світоглядних категорій та національної культури.

У стрімкому злеті сучасного світу до уніфікації, стверджує Ч. Айтматов, ми повинні особливо чутливо й бережливо ставитися до того, що залишилося від попередніх епох, тобто духовна спадщина минулого “повинна бути включена якимсь чином у нашу літературну систему, збережена в ній, бо інакше ми це зберегти не можемо”.

Творчою орієнтацією на фольклорні традиції, на трансформацію в нових художніх формах притч, легенд, казок, міфів та багатьох елементів народної сміхової культури – звичаїв, жартів, прислів’їв, епітетів, порівнянь – позначений “український химерний роман із народних уст” О. Ільченка “Козацькому роду нема переводу…”, романи “Лебедина зграя” та “Зелені Млини” В. Земляка, повісті В. Дрозда “Ирій”, “Замглай, або В’язка небилиць з давньої минувшини,колгоспним ковалем переказаних” і “Самотній вовк”, твори Р. Іваничука, Р. Федоріва, П. Загребельного, І. Чендея, Є. Гуцала, С. Пушика, М. Вінграновського… [19]

М. Жулинський схиляється до думки про потребу осягнення письменником глобальних проблем сучасності: “Світова література зараз активно звертається до “архетипів” народного духу, народного міфологічно-фольклорного мислення, яке є, по суті, основою народної творчості. Сучасних художників вимучує прагнення “охопити” світ людини в усій його неповторності й повноті. Нас сьогодні особливо болісно тривожать такі проблеми, як смисл людського життя, совість, як міра людяності, внутрішні принципи й першопричини людських вчинків, моральні параметри визначення внутрішньої свободи, багатоаспектність та відносність моральних оцінок поведінки людини”. [20]

Розмови щодо “химерного роману” довго точилися навколо його дефініції, яка б усіх влаштовувала. Однак вона так і не була вироблена. ”Термін “химерність“, як часто буває в таких випадках, дуже умовний, і прикладається він загалом до різних творів (інші спроби характеристики, запропоновані в цій дискусії: фольклорно-міфологічна, умовно-алегорична, лірико-бурлескна – аж до поєднання М. Бахтіна з Є. Марковським – карнавально-вертепна проза). Уже з самої наведеної епітетики ясно, що йдеться про твори яскраво умовного штибу, насичені фольклорним, інколи фантастичним елементом, який іде від казки, легенди, сказання, здебільшого пронизані гумором, але ж нерідко обернені лицем і до романтики та лірики, що може мати навіть замріяно-елегійний відтінок (як у деяких авторських партіях “Лебединої зграї” В. Земляка)… Найістотнішою прикметою вважається відтворення фольклорного, отже народного світовідчуття і утвердження історизму як відчуття “неперервності” процесу життя (М. Ільницький)…”- вказує Л. Новиченко. [21]

Після виходу кількох найконструктивніших праць (Наєнко М. К., [22] Кравченко А. Є. [23]) дискусія про назву припинилася, хоча й не була закінчена. У “Романтичному епосі” М. К. Наєнка надзвичайно цінним видається те, що автор вперше в українському літературознавстві вказав на ігрову форму стилю В. Земляка і детально та аналітично розглянув притчевий (параболічний) тип мислення письменника, що тяжіє до романтичного стилю: “Ігрова форма стилю і часова віддаленість сюжетного матеріалу … відкривали водночас і широкі можливості для оригінальних художніх узагальнень, для глибших проникнень письменника в мегасвіт людської душі і життя загалом. Цим останнім “Лебедина зграя” влилася в русло інтенсивних художніх шукань усієї світової літератури того часу, що й було другим поясненням причин появи роману саме в 70-х роках.

Коли “Лебедина зграя” дійшла до читача, широкого розголосу набували вже ті твори європейської і латиноамериканської літератури, в яких інтенсивно розвивався міфологічний, притчевий (параболічний) тип мислення.… Письменники звертаються до фольклорних і міфологічних джерел, до пам’ятних віх у писаній історії, щоб виявити там найцінніше, найлюдяніше і привернути до нього увагу сучасників, які йдуть у майбутнє”. [24] Вперше було вказано і на таку особливість стилю В. Земляка, як створення особливих міфоструктур, що дозволяє надати оповіді легендаризованого характеру: “Будуючи свої твори за законами легенди, деякі автори вводять у них і легенди (міфи) справжні (або зімітовані), що надає авторській ідеї ще відчутнішої історико-філософської глибини, а героям – дивовижної монументальності… В “Лебединій зграї” В. Земляка роль таких легенд-міфів виконують інтродукції оповідача до кожної з двох частин роману та його ж заключні роздуми-фінали, в яких теж ідеться про найсокровенніші атрибути людського життя”. [25]

Робота А. Кравченка була присвячена художній умовності у літературі 70-х р.р. У ній була зроблена класифікація видів художної умовності, характерних для такого типу літератури і вперше було сказано про те, що “у філософському романі, зокрема химерному, значну роль відіграє своєрідне моделювання життєвих ситуацій. Загальна концепція твору, як правило, спирається на відкриту автором більш-менш цілісну модель світу. Будь-який епізод такого роману співвідноситься з центральним філософським задумом, від чого розповідь стає двоплановою: вона поєднує конкретно-образне відтворення дійсності і глибокий ідейний підтекст, іноді підкреслений, присутній безпосередньо”. [26]

Особливо цікавим видається дослідження В. Солодько, в якому, як нам здається, найповніше на той час було розглянуто особливості стилю В. Земляка. Зокрема, велике місце приділялося використанню фольклорних та міфологічних мотивів. [27] Але загалом до поетики міфологізування критика поставилася досить скептично. В одних випадках про це говорили з певними сумнівами, як, наприклад, Г. Штонь: “Міфічні вкраплення в романну тканину, все ще не вичахаюча хвиля “химерії” справді існують. Але поетика міфу хоча б на такому творчому переломленні, як це ми бачимо в повістях “Рябий пес біжить краєм моря” Ч. Айтматова та “Кити відпливають” Ю. Ритхеу, у нас не апробована поки що ніким. Об’єктивною причиною цього стало, гадаю, те, що міф як певна форма історичної свідомості свою функцію виконав ще до появи української народності. Християнська ж міфодогматика народною ніколи не була. Тому ”міфологізм” у його філософському (на сучасний зразок) вигляді, не маючи під собою бодай усно-поетичної традиції, у нас хтозна чи й приживеться. А якщо навіть і приживеться, то лише як модне запозичення”. [28] В інших це було більш категорично: “Так можна і мало не всю літературу з її образністю, що має глибокі і давні коріння, звести до міфотворчості (чи міфовідтворення, до реконструкції правічних “архетипів свідомості”) .“ [29]

Нам видається не зовсім перспективним постійне намагання відкинути міфологізування як один із прийомів філософізації прози. Говорячи про символіку, про художню умовність, про фольклорні мотиви такої прози ми все одно раз за разом стикаємося з проблемою використання міфу, і слово міфологізм так чи інакше все одно присутнє в різного роду дослідженнях. Бо, говорячи про символізм того чи іншого твору, все одно не обминути питання про те, звідки ж виникає той чи інший символ, чому його наповнення саме таке, коли воно склалося і до чого воно тяжіє. І розмова так і залишається незакінченою. Що ж до фольклору, то слід відзначити, що оскільки фольклор є проміжною ланкою, перехідним періодом між міфом і літературою [30], то, певна річ, його художні образи, мотиви, так чи інакше з міфом пов’язані. А якщо ці мотиви використовуються у художньому тексті, то, очевидно, можемо говорити про художнє засвоєння і фольклору, і міфології. “Поворот літератури від конкретних проявів індивідуальності до типології людської спільноти, від невеликих проміжків часу до величезних дистанцій викликав звернення письменників до міфа, який, за словами Т. Манна, “розширює значення граматичних часів і робить для народу сьогоднішнім і минуле, і майбутнє”. Міф вводить мислення творця, замкнуте в сучасній ситуації, у “великі схеми класифікації” (термін К. Леві-Стросса), створені ще первісною людиною і які стали своєрідною системою відліку в ланцюгу зсувів історії нашого століття… Міф розглядається як модель ідеального, трагічного або комічного буття. Він входить в опис сучасного життя як порівняльна величина, що виявляє світлі чи темні барви, як генеза сучасності.., чи постійність буття, що відображує діяльність людської свідомості чи підсвідомості. Міф приносить у оповідь другий план і глибинну перспективу, неможливу при безпосередньому зображенні” – вказував В. Кубілюс. [31]

В. Івашова [32] наводить слова Б. Брехта: “ Потрібно визнати за письменником право користуватися всіма засобами, які йому потрібні, щоб оволодіти дійсністю”. [33] Письменник наголошував на тому, що “не можна заборонити літературі користуватися новонадбаними здатностями сучасної людини, наприклад, такими, як здатність синхронно сприймати різні явища, або сміливо абстрагувати, або швидко комбінувати…” [34] Якраз в ті часи, коли літературна критика вперше заговорила про міфотворчість у зв’язку з появою модерністського роману Джойса “Улісс”, коли ряд дослідників засуджував його досить незвичний спосіб організації художнього матеріалу, за якого головна роль відводилася “потоку свідомості”, Б. Брехт одним із перших підтримав такий літературний експеримент, побачивши його перспективи: “Не піддавайте анафемі монтаж, не заносьте до чорного списку внутрішній монолог, не побивайте молодих людей старими іменами! Не вважайте, що техніка в мистецтві розвивалася тільки до 1900 року, а з того часу більше не розвивалася!” [35].

Загальним підсумком всесоюзної дискусії про використання міфології у сучасній художній літературі можна вважати статтю “Література і міфи” Ю. Лотмана, Є. Мелетинського і З. Мінц у двотомній енциклопедії “Мифы народов мира”, де автори, простежуючи складний шлях розвитку міфопоетики від античних часів до ХХ ст., а також історію міфокритики, особливу увагу звертають на специфіку проявів відродженого інтересу до міфів у мистецтві ХХ ст.: використання міфологічних сюжетів та образів, що бере початок у романтизмі, створення “авторських міфів”, що характерно для символістів та експресіоністів, а також створення таких творів як “романи-міфи”, “драми-міфи”, “поеми-міфи”. Розглядаються в статті також і два способи використання міфологічного матеріалу: серйозне та ігрове.

Однак, не зважаючи на те, що міфологізм уже не сприймається як табу, маємо ситуацію, коли зважено і детально говорять про нього або в контексті зарубіжної літератури, або ж лише у тому випадку, коли справа стосується так званих “молодописемних літератур”. Єдиним радянським письменником післявоєнного періоду, твори якого проаналізовані з урахуванням усіх прийомів художньої організації життєвого матеріалу (і використання міфології, в тому числі [36]) є киргизький письменник Ч. Айтматов, який і сам не раз активно включався в дискусії про можливість використання такого прийому. [37]

На Україні ж після появи “Лебединої зграї” критика поспішила проголосити народження цілої стильової течії чи школи, у статтях про українську химерну прозу з’явилися імена Г. Маркеса, А. Карпентьєра, Х. Кортасара. Навіть почала окреслюватися суперечка про те, як точніше назвати це літературне явище: романізований міф чи міфологізований роман, але в подальшому вона розвитку не одержала, - вказує М. Слабошпицький. [38]

Тому можна сказати, що потреба в конструктивній предметній розмові на цю тему давно назріла. Одним із недоліків існуючих досліджень, що стосуються “химерного” роману, є, на нашу думку, відсутність досліджень, так би мовити, “прикладного характеру”, які б мали на меті в першу чергу показати, яким чином можуть бути застосовані в художній літературі міфологічні схеми, структури, образи та мотиви, з якою метою вони вживаються і які переваги має такий прийом. М. Слабошпицький наголошує на тому, що, незважаючи на численні літературно-критичні статті, “власне ж скрупульозного текстологічного аналізу твору В. Земляка не було”. [39] Час настійливо ставить питання про необхідність нового підходу до літературних явищ. Зрештою, як би ми не уникали цього питання і не відмахувалися від нього, воно знову і знову виникатиме на певних етапах дослідження роману ХХ ст. і “химерного роману” зокрема. Хоча існує цілий ряд праць, присвячених “химерному роману” і, зокрема, дилогії В. Земляка, все ж не зникає враження, що незачепленим залишається якесь досить суттєве питання, яке не дає можливості зробити остаточний висновок (або хоча б наблизитися до нього). Для нас цим питанням є якраз те, наскільки правомірним була спроба пов’язати дилогію В. Земляка “Лебедина зграя” і “Зелені Млини” зі світовим контекстом, зокрема латиноамериканським романом, так гостро засуджена свого часу вітчизняною критикою, одними через те, що намагалися довести цілковиту осібність і незалежність цього, як вважалося, суто українського феномену, іншими через те, що таке поєднання сприймалося як зарозумілі спроби штучно “приклеїтися” до вершин світової белетристики. Тим часом, мабуть, ніякої особливої загрози в тому порівнянні немає, якщо спробувати підійти до проблеми аналітично.

Спроби нового підходу до цієї проблеми уже є. Але найгрунтовніші дослідження здійснені представниками української діаспори. Мова йде, зокрема, про вже відому на Україні, унікальну за своїм підходом працю, першу працю, яка основною проблемою має якраз міфотворчість письменника, - монографію Г. Грабовича “Шевченко як міфотворець” [40]. Вона є вишуканим прикладом виваженого і вдумливого підходу до проблеми. Основні положення цієї монографії використані нами при написанні дисертаційного дослідження. Іншим відомим нам дослідженням є стаття Л. Залеської-Онишкевич “Шлях вічного повороту, відвідини пекла, архетипи та інтертекстуальні елементи у п’єсі Валерія Шевчука “Птахи з невидимого острова”, датована вереснем 1993 року, рукопис якої був люб’язно наданий нам доктором М. Зубрицькою. Крім того, варто зупинитися на відомій статті М. Павлишина про “Дім на горі” Вал. Шевчука. При досить гострому засудженні “химерного” роману взагалі і творів В. Земляка зокрема, при аналізі роману В. Шевчука автор торкається аспектів модерністської естетики, яка є однією зі складових частин має міфологізування. [41]

Отже, зроблені лише перші кроки в галузі наукового дослідження використання міфології в українській художній літературі. Саме тому питання про належне вивчення цієї проблеми стоїть особливо гостро. Нам здається, що міфокритика як одна із провідних літературознавчих шкіл зарубіжжя давно повинна завоювати визнання і в нас, зайнявши своє місце серед інших теорій. Безперечно, це місце не має бути головним, але так чи інакше воно має бути обов’язково. Тим більше, що окремими положеннями міфокритики літературознавство користується давно (зокрема, досягненнями ритуальної школи Дж. Фрезера і його послідовників, теорією “архетипів” К. Юнга, розширеною Н. Фраєм, елементами структурної антропології К. Леві-Стросса і т. д.).

У нашій роботі предметом спеціального дослідження вперше пропонується проблема використання міфології в українському химерному романі. До цього критика переважно розглядала це питання лиш принагідно, у зв’язку з вирішенням суміжних проблем. Спроба проаналізувати і запропонувати своє трактування найвідомішого українського “химерного” роману В. Земляка “Лебедина зграя” і “Зелені Млини” саме з точки зору міфопоетики здійснюється також уперше автором цього дослідження. Новизна полягає і в розширенні рамок вивчення такого неординарного літературного явища, як “химерний” роман: зокрема, велику увагу приділено дослідженню і аналізу складної символіки, а також основних біблійних та фольклорних мотивів і структур, використаних автором для створення певних образів, конфліктів і ситуацій. Мова не йде про вичерпну повноту аналізу, чи точніше – інтерпретації дилогії. Ми подаємо один із можливих напрямів для її сприйняття. Нам здається природним спробувати надати символіці творів письменника певного загальнолюдського смислу, до якого прагне і сам автор, зашифровуючи і закодовуючи знаки буття.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при читанні загальних вузівських курсів теорії літератури та історії літературної критики, при розробці спецкурсів з теорії та історії роману.

У своїй роботі автор намагався вказати на реальний, життєвий зміст міфологічних форм в сучасній прозі, їх плідність в освоєнні корінних ситуацій людського буття, їх співвідношення з реалістичними і гуманістичними традиціями класичної літератури; довести, що дилогія “Лебедина зграя” і “Зелені Млини” може мати, крім уже відомих і добре розроблених, ще і міфологічну інтерпретацію. Однією із найглибших і найповніших детермінант символізму дилогії є міф, котрий складає основний код твору, а його структури становлять фундаментальну основу твору. Безперечно, це не означає, що така інтерпретація є єдиноможливою. Зрозуміло, що твір акцептується і на інших рівнях його сприймання. Ми хотіли виявити специфіку, тенденції, закономірності застосування В.Земляком міфологічного матеріалу; показати, що твір можна розглядати як роман-код, який автор через певну систему знаків пропонує “дешифрувати”, постійно апелюючи до читача і постійно наголошуючи на можливості (чи потребі) знайти другий, зашифрований план оповіді; показати конкретні схеми і моделі, які письменник використовує при створенні основних персонажів, мотивації вчинків героїв, їхнього місця і значення у творі, для постановки і розв’язання основних проблем та ідейного спрямування дилогії.

Автор не користується єдиною методологією, оскільки сама міфокритика має ряд розгалужень. Наш підхід будується, в основному, на теоретичних і методологічних засадах структурної антропології, однак у процесі роботи були задіяні також основні методологічні положення ритуальної школи Дж. Фрезера і його послідовників, психоаналітичної теорії “архетипів” К. Юнга, поглибленої Н. Фраєм, структурної антропології К. Леві-Стросса, семантико-символічної критики Е. Кассірера та ін. Автор підтримує також і думку американського вченого-міфокритика Л. Фідлера про те, що при аналізі художній твір має бути поміщений в якомога більше число контекстів. Використовувався і порівняльно-історичний метод вивчення літературного матеріалу.

Теоретико-методологічною основою роботи служать класичні наукові концепції відомих вітчизняних фольклористів, етнографів, зокрема, О. Веселовського, О. Потебні, М. Костомарова та літературознавців О. Фрейденберг, М. Бахтіна, О. Лосєва.

Безумовний інтерес для дослідження становлять праці Є. Мелетинського, В. Топорова, В. Іванова, а також цілий ряд філологічних праць із галузі фольклористики, що з’явилися в середині 90-х р.р., зокрема, дослідження В. Єрьоміної, Н. Криничної, В. Костюхіна та праці українських дослідників В. Дончика, М. Жулинського, А. Кравченка, М. Наєнка, А. Погрібного та деяких інших, де розглядалися питання поетики “химерного” роману.

У першому розділі нашої роботи висвітлюється історія міфокритики (європейської, американської та вітчизняної) та рівень вивченості проблеми взаємозв’язку літератури і міфології. У другому розділі “Біблійні мотиви у дилогії В. Земляка “Лебедина зграя” та “Зелені Млини” розглядається комплекс основних мотивів та образів, використаних автором художнього твору у процесі творення образів, ситуацій, конфліктів. Дослідження проводиться на двох рівнях: - “реєстрація” конкретних фрагментарних елементів та символів із галузі біблійної міфології, на які вже звертали увагу дослідники і тих, які ще не були зафіксовані у попередніх літературно-критичних роботах; - детальний аналіз структури основних образів дилогії, які конструюються за схемою відомих біблійних образів. Визначення ролі і значення основних біблійних мотивів для композиційної та ідейно-художньої організації твору.

Третій розділ “Фольклорно-міфологічні мотиви у дилогії В. Земляка “Лебедина зграя” та “Зелені Млини” присвячений проблемам карнавалізації, театралізації життєвого матеріалу. Основна увага приділяється створенню автором специфічної карнавальної атмосфери (про яку багато говорили свого часу) за рахунок використання і обігрування ритуальних елементів аграрного характеру, що лежать в основі карнавалу, а також бурлескно-травестійного використання основних героїв-“масок” карнавалу.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.