Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історичні умови та основні тенденції розвитку у...docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
08.11.2019
Размер:
310.22 Кб
Скачать
  1. Історичні умови та основні тенденції розвитку української літератури кінця хіх – поч. Хх ст.

Початок нового століття був охарактеризований великими зрушеннями у мистецтві і в літературі. Особливого впливу зазнало мистецтво після того, "що померли всі боги, залишилась одна людина”. Людина стає центром художнього твору і уособлює у собі цілий світ, який є високодуховним, але одночасно оригінальним та сповненим протиріч. Завданням письменників стає пізнання внутрішнього світу людини, її духовної еволюції, її місця у всесвіті та у історії людства.

Найбільш впливовою філософською течією стає позитивізм, представники якого вважали, що справжнє (позитивне) знання є результатом досягнення соціальних наук, котрі в свою чергу, головним завданням бачили опис фактів і явищ реального світу, а закони природи переносили на життя людей, що знайшло найбільше відображення у працях послідовника позитивізму Оноста Конта. Інший німецький філософ Гербер Спенсер опирався на еволюційне вчення, підвів до абсолюту існування суспільної нерівності і визначив її як вічний закон буття.

Позитивіська філософія стала основною появи натуралізму, але символами цієї доби (ХХ ст.) при всій поширеності інших напрямків стають мистецтво декаденсу і його основними рисами модернізм і генетично пов’язаний із ним – авангардизм. Декаденство стало ідеологічним явищем на рубежі ХІХ – ХХ ст. Відрізняється настроями безнадійності, неприйняття життя і опиралися на філософські ідеї Шатобріана та Шопенгауера. В основі цього вчення лежить твердження, що цивілізація вичерпала себе і вступила в стадію спаду і згасання. Основні риси:

- прийняття дійсності;

- відмова від громадянського у мистецтві;

- культ краси як вищої цінності;

- містицизм, віра в надприродні сили;

- індивідуалізм;

- відмова від моралі буржуазного суспільства.

Естетичні принципи декаденсу:

- поетизація слабості, згасання, руйнації;

- індивідуалізм і естетство, як бунт проти нелюдського буржуазного мистецтва;

- зовнішня правдоподібність.

Риси декаденсу найбільш чітко виявилися у французькому символізмі (в поезії П.Верлена) і у творчості натуралістів

  1. Імпресіонізм в українській літературі кінця хіх – поч. Хх ст.

наприкінці XIX - на початку XX ст. в українську літературу входить нове покоління прозаїків, яке розширює ідейно-тематичні обрії літератури, масштаби порушених проблем, збагачує стильовий діапазон. “Нова” школа, як охрестив її І. Франко, знаменувала зміну літературних поколінь, а відтак формування нового способу художнього мислення (“способу оброблювання сюжетів”, за словами М. Коцюбинського), відмінного від художнього мислення старших майстрів слова. Вже із самого початку молоді письменники (М. Вороний, М. Коцюбинський, М. Чернявський, “молодомузівці”, “хатяни”) проголошують і утверджують своєю художньою практикою нові підходи до зображення людини, життя, суспільства. Вони з особливою гостротою усвідомлюють два найважливіші питання, які постають перед кожним митцем: про що писати і як писати - і кожен із них шукає свою відповідь. Попри широке розмаїття творчих пошуків та індивідуальних стильових манер молодих письменників в їхній художній практиці загалом спостерігаються певні спільні тенденції, подібні підходи до осмислення життя, до самовираження і впливу на читацьку аудиторію. Однією з них є імпресіоністична тенденція, яка досить широко представлена у прозі митців різних творчих і світоглядних уподобань.

На відміну від традиційного реалістичного письма прозаїків старшого покоління, в молодих письменників, котрі віддають перевагу імпресіоністичній стильовій манері, спостерігаємо зміну художнього мислення в головних його параметрах: новий зміст і художня форма, певні особливості творчого процесу, розширення читацької аудиторії та специфічний вплив на неї. Якщо в творчому процесі реалістів переважає раціональне начало, він базується на узагальненні (типізації) явищ життя людини і суспільства, то в імпресіоністів - почуттєве (інтуїтивне) начало, яке ґрунтується на процесі самоспостереження: спостереження себе в іншому й іншого в собі. Індивідуальне та індивідуалістичне “Я” стають у них не тільки предметом художньої обсервації, а й способом зображення людини. Звідси увага до таких проблем, як самотність, протиставленість людини і світу (природного й урбаністичного, соціального і внутрішнього). По суті, в імпресіоністичній літературі змінюється концепція людини. Пошук єдності й гармонії зі світом стає далекою мрією (це ріднить імпресіонізм із романтизмом і неоромантизмом), натомість у літературу входить герой стражденний і бунтівний, з рефлексіями й комплексами, втомлений і водночас агресивний. Творам, написаним в імпресіоністичній манері, притаманні заглибленість у внутрішній психодуховний світ індивідуума, лірична сугестія, тонкий естетизм.

Імпресіонізм як нове художнє явище виникає передусім з усвідомлення письменниками молодого покоління необхідності змін в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. Прискорені темпи науково-технічного прогресу, урбанізація, формування прошарку української інтелігенції як національної еліти - все це підштовхує молоду генерацію письменників на пошуки нових підходів до зображення нового статусу людини у світі. У своїх творчих пошуках вони спиралися передусім на здобутки таких письменників, як Г. Ібсен, Е. Золя, Ф. Достоєвський; безперечно, відчутне й звертання до національної традиції. Безпосередньо на формування імпресіоністичної поетики справляють вплив скандинавські письменники (найбільшою мірою К. Гамсун), австрійські (А. Шніцлер), французькі (Е. Золя, Ґі де Мопассан), російські (А. Чехов, О. Купрін, І. Бунін).

Сама українська ментальність, зокрема притаманні їй індивідуалізм та ліричність, сприяла виникненню імпресіоністичного світобачення в національній літературі, живописі, музиці. Пейзажна традиція в літературі, що живилася ліричним талантом українських письменників, надає українському імпресіонізму своєрідності й неповторності. В українській літературі національний пейзаж стає органічною формою вияву імпресіоністичного світовідчуття героя, отож і посідає таке помітне місце, як у жодній європейській літературі.

Витоки українського імпресіонізму сягають окремих жанрових форм і стильових тенденцій національної літератури кінця XIX ст. Поезія у прозі та її різновиди (етюди, ескізи, ліричні мініатюри, власне поезії у прозі), що виникають на ґрунті національної ліричної і пейзажної традиції, на відміну від розвитку цього жанру в європейській літературі, зберігають своєрідність, стають важливою “школою” для письменників-імпресіоністів та й не тільки для них. Особливості цього жанру вже мали багато спільних рис з поетикою імпресіонізму: панування кута зору героя, заглибленість у філософсько-медитативну сферу переживань людини, емоційно-почуттєва структурність (Д. Наливайко), “симфонізм” (І. Денисюк) як синтез засобів різних мистецтв, фрагментарність зображення, ліричність оповіді та ін. У цьому жанрі відточує свій стиль більшість письменників молодої генерації - О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Вороний, М. Чернявський, Дніпрова Чайка, Грицько Григоренко, Л. Яновська, Н. Романович-Ткаченко, Я. Жарко, Г. Комарівна, С. Васильченко та багато інших митців, чия індивідуальна манера позначена рисами імпресіонізму.

Твори сповідального (спогадувального) характеру також стають своєрідною формою переходу до імпресіоністичного зображення життя. Як і поезії в прозі, головне, що їх відрізняє від традиційних реалістичних творів, - це зануреність у внутрішній світ героя (звідси - безсюжетність), увага до необмеженої духовної сфери життя людини. Н. Кобринська, О. Кобилянська, іноді М. Коцюбинський вдаються до такої художньої манери (хоч і неоднаковою мірою) з метою показати історію душі людини чи, принаймні, якогось періоду її душевних переживань. При цьому духовний вимір людини постає у граничних масштабах - як осмислення сенсу буття, розв’язування героєм для себе вирішальних питань буття і перестворення свого психічного й духовного світу. Сповідальна художня форма відрізнялася від поезій у прозі насамперед хронотопом. Якщо поезії у прозі мали актуальний хронотоп (те, що відбувається тут і нині), то хронотоп сповідальної прози обернений в минуле й майбутнє (характерний приклад - “Дух часу” Н. Кобринської), у ньому немає тієї актуальності, сюхвилинності, яка властива імпресіоністичним творам. У цьому розумінні імпресіоністична стилістика наче вбирає в себе особливості обох художніх форм.

Імпресіонізм як явище в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. доволі відчутний як стильова течія. Втім, і в європейських літературах бачимо тільки окремих митців, твори яких належать до яскраво вираженого імпресіоністичного стилю. У стилістиці українських письменників “нової” школи імпресіонізм виявляється різною мірою. Власне, тільки в М. Коцюбинського він став органічною формою світобачення і простежується протягом усієї зрілої творчості.

У прозі М. Коцюбинського загальні принципи імпресіоністичної поетики втілені найвиразніше. Переважання кута зору героя (чи героїв), актуальний хронотоп, безсюжетність і фрагментарність, символіка кольорів і ефект вібрації атмосфери - провідні її ознаки. Стильова манера М. Коцюбинського має найбільше спільних типологічних рис з психологічним імпресіонізмом К. Гамсуна. Орієнтуючись на зображення глибинного переживання людини, український митець передає внутрішній світ героя у двох важливих вимірах - психологічному й духовному. Ставлячи, як правило, героя у незвичну або критичну ситуацію, письменник простежує перебіг його переживань від піднесення до найбільшого напруження й спаду. У цьому процесі герой осмислює своє ставлення до світу і самого себе - своє “Я”. Самотність, відчуження індивіда, життя і смерть, відповідальність за своє існування - ці та інші проблеми постають у творах М. Коцюбинського в їх екзистенційному значенні. І в новелах, і у ширших прозових творах письменник дотримується загальних принципів психологічного імпресіонізму, що відрізняється від тих, які втілені в романних формах Е. і Ж. Ґонкурів, О. Вайлда, Т. Манна та ін. Спираючись на національну ліричну традицію, М. Коцюбинський відтворює потік світосприймання, що надає його прозі унікальної мальовничості й музичності.

В інших письменників “нової” школи імпресіонізм не завжди є стильовою домінантою, проте його елементи простежуються в окремих творах та у творчості в цілому. Психологічний імпресіонізм типу потоку світосприймання помітний у новелістиці О. Кобилянської, М. Яцкова, М. Чернявського, С. Васильченка і - меншою мірою - у прозі М. Вороного, В. Стефаника, М. Могилянського, К. Сроковського. Подібно до М. Коцюбинського вони теж використовують пейзаж, потік вражень від навколишнього світу для передачі психодуховного процесу переживань героя, порушуючи екзистенційні проблеми життя людини. Іншим підвидом імпресіонізму є твори, написані у своєрідних формах потоку свідомості (маємо на увазі прозу М. Чернявського, А. Крушельницького, почасти - О. Авдиковича, інколи В. Стефаника, М. Дерлиці). Вербалізація переживань у таких творах набуває форм внутрішнього мовлення, проте не позбавляє їх імпресіоністичної структурності й психологічної глибини. Цим вони нагадують деякі імпресіоністичні твори А. Шніцлера. Імпресіонізм у названих прозаїків легко поєднується з іншими художніми стилями, особливо неоромантизмом, символізмом, експресіонізмом, іноді натуралізмом. Це - своєрідне “розлите” стильове явище, яке в розвитку української літератури кінця XIX - початку XX ст. становить досить відчутну стильову течію.

Школа” Коцюбинського, а кажучи ширше - імпресіоністична стильова течія, здобуває своє продовження і на наступному етапі розвитку літератури, хоча її зміст, проблематика і тип героя після суспільно-економічних катаклізмів 1917 р. істотно змінюються. Покоління українських письменників, які входять у літературу в цей час, - А. Головко, М. Івченко, В. Підмогильний, Григорій Косинка, почасти - Микола Хвильовий, - багато в чому продовжують традицію психологічного імпресіонізму М. Коцюбинського і “нової” школи, суголосної тенденціям розвитку європейських літератур XX ст.

Імпресіонізм в українській літературі був явищем перехідним - від реалізму до пошуку нових художніх форм. Зображення людини в реалістичному мистецтві відтворюється через явища об’єктивного світу (природного, культурного, соціального), в імпресіоністичному творі світ постає заломленим крізь суб’єктивну сферу людини (враження, чуття), в суб’єктивних формах: враження зливаються в єдиний процес перебігу почувань, “снів наяву” (З. Фрейд), снів, уяви, утоми, марень, галюцинацій і т. п. Митці прагнуть до гармонізації відтворення таких явищ і досягають її завдяки ритмізації, музичності, живописності прози. Завдяки новому способу зображення відкривається такий психодуховний вимір людини, який дає змогу збагнути й інші проблеми, що не посідали помітного місця в реалістичній прозі (зокрема, сенсу буття), в їх, так би мовити, живому, трепетному вигляді, а не у формі авторського коментаря чи раціоналістичного монологу героя (на взірець “бути чи не бути?”).

Український імпресіонізм, як і європейський, знаменує відхід од реалістичної традиції на шляху до започаткування нових принципів зображення людини, він був суголосний тим напрямам розвитку, що їх прокладали М. Пруст, Ф. Кафка, Р. Музіль, Дж. Джойс, У. Фолкнер та багато інших письменників, чия проза визначила обличчя світової літератури XX ст.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.