20. Фольклорні джерела «Лісової пісні» Лесі Українки. Функція природи у творі.

«Лісова пісня» поєднує в собі народну демонологію, космогонію, казкові образи, тобто такі міфологічні пласти, які в усній фольклорній традиції вважаються несумісними. Між собою вони ніколи не взаємодіють. Не можуть поєднуватися навіть Мавка і вовкулака, бо в силу своєї генетичної діахронії вони мали б увійти до різних зразків, оскільки один із них тотемістичного походження, інший – анімістичний. Будь-який фольклорний твір міфологічного змісту розповідає про стосунки людини з якимось одним міфологічним персонажем, а в «Лісовій пісні» їх більше сорока. Леся Українка не пішла найлегшим шляхом: взявши за основу якусь окрему легенду чи міф, написати твір про історичне минуле чи казку, де діють міфологічні персонажі. Вона поєднала міфологію, казкові образи, демонологію і створила цілком оригінальний твір, у якому діють такі персоніфіковані надприродні сили та казкові персонажі, поєднання яких не зустрічаємо в жодному народному творі. Так, наприклад, лісовики, водяники найчастіше зустрічаються в казках, а русалки, мавки, перелесники та потерчата — це вже щось у галузі демонології. Талановита письменниця не в усьому пішла за народним трактуванням тих чи інших міфічних істот. її Русалка, Потерчата, Злидні, Доля близькі до фольклорних, особливо в їх ставленні до людей. Русалка, наприклад, хоче затягти Лукаша в озеро, нашкодити дядькові Леву, в цьому їй допомагають потерчата.

А от Перелесник дещо відрізняється від образу, створеного народом. Так, він запальний, можливо, легковажний, проте відомий своєму лісовому братству, турбується про долю Мавки і рятує її від ганьби. Зовсім відмітною від народної є трактовка образу Мавки — це не підступна лісова істота, що заводить людей далеко до лісу, щоб вони вже ніколи не змогли повернутися додому. Лесина Мавка — це втілення всього найпрекраснішого, життєдайного, що є в природі. Вона не намагається нашкодити людям, а, навпаки, всіляко їм допомагає, захищає від бешкетів русалки чи підступних потерчат. Мавка хоче врятувати й душу людини, те, що поєднує її з природою, і те, що наші сучасники так стрімко втрачають. Ліна Костенко назвала «Лісову пісню» першим екологічним зойком, першим попередженням «Не рубай!» і, звичайно, вона мала рацію. Вже сто років тому Леся Українка відчула, яка страшна загроза чекає на нас, якщо переважить матеріальне і ми почнемо продавати справжні скарби, свою душу, своє минуле. Це не тільки слово на захист рідної природи, а й заклик повернутися до коріння, не загубити своє «я» у світі матеріальних спокус.

Здавалося б, Леся Українка написала казку, феєрію, бо й справді тут відбувається багато дивовижних речей, а казкових, міфічних персонажів діє набагато більше, ніж людей. Проте, які глибокі ідеї вклала письменниця в уста своїх героїв, вона змогла показати, що необтяжений матеріальними турботами світ природи зберігає свою чистоту, наївність і недоторканність. І, можливо, більшість лісових жителів і справді мали рацію, з підозрою ставлячись до людей, бо, як показує сучасний досвід, ми дійсно багато шкоди завдали природі та навколишньому середовищу. Леся Українка однією з перших побачила цю загрозу і своїм незабутнім твором попередила про це всі майбутні покоління.

Предковічна краса волинських лісів таїла в собі безліч таємниць і казок. Десь тут мали мешкати ті загадкові істоти, про яких наслухалася маленька Леся від старших людей. Їм належить критися від людського ока. Але дарма: настане ніч — і дівчинка піде крадькома до лісу, щоб побачити вимріяну лісову красуню — Мавку. Цей спогад дитинства з часом втілився у неповторну драму-феєрію «Лісова пісня».

Усі казкові персонажі, яких поселила поетеса у своєму зачарованому лісі, мають корені в українській міфології. Зберігши народне уявлення про них, Леся Українка кожну фантастичну дійову особу змалювала яскраво індивідуальною. Навіть її вбрання якнайкраще пасує до умов, у яких вона живе, її характеру, ролі у творі.

В озері владарює Водяник зі своєю донькою Русалкою Водяною. Водяник є уособленням рис деспотичного хазяїна. Багнюка, у якій він звик жити, впливає і на його спосіб мислення. Він би тягнув усе до своїх володінь та ще й дочку примусив би сидіти під водою.

Образ русалки в народній міфології дуже давній. Але у п'єсі Лесі Українки він не відповідає традиційним уявленням про нехрещену чи утоплену дівчину, тобто Русалка у творі не дитя людей, а породження потаємних природних сил. Підступність, яку криє в собі трясовина, властива і Русалці Водяній. У цьому вона схожа на фольклорний образ русалки: «На цілу довгу мить тобі я буду вірна, хвилину буду я ласкава і покірна, а зраду потоплю!»

Ще підступніший і непередбачуваніший, ніж Русалка, «Той, що греблі рве». Як каже навіть Водяник, «зрадлива і лукава в нього вдача». Він не передбачуваний і нічим не дорожить. Руйнівник за вдачею, він справді — наче повінь. Але разом з тим його невгамовність, сила, шаленість не можуть не подобатись.

Озеро служить прихистком ще для Потерчат і чортика Куця. Його образ повністю запозичений із народної міфології разом зі всіма особливостями (нічні катання на цапові й таке інше). Потерчата— це русалки з народних балад, тобто втоплені нехрещені байстрята. Потерчата теж завдають людям «лиха, бо заманюють вогниками у трясовину. Їхні образи — а це у драмі бліді дітки в біленьких сорочечках — мимоволі викликають жаль. Вони не вибирали свою долю. На асоціативній основі створені образи Потерчат (це загублені діти). Найперше – чому їх двійко? У фольклорі добре відомі мотиви, за якими мати віддавала назовсім одну свою малесеньку дитину іншій годувальниці, у якої померло немовля, через нестачу для обох близнят материнського молока. Розлучати близнят вважалося гріхом. За народними уявленнями, загублені діти не мають доступу в царство вічного спокою, а тому постійно перебувають на межі двох світів: цього і того. Такими межами вважаються «лихі» місця: цвинтарі, перехрестя доріг, урвища, болота . Тож не випадково у «Лісовій пісні» потерчата блукають з каганцями по болоті. А звідки й навіщо ті каганці? Виявляється, небіжчикам, щоб вони могли минути царство пітьми й потрапити в міфічний Вирай, у руки вставляли свічку. Але потерчата – то не звичайні, а «заставні» небіжчики. Тому вогники, якими світять блукаючі душі, не жовтого, а синього кольору.

Єдиним порятунком від потерчат, що чіпляються за кожного перехожого, в народній міфології вважалися щенята-ярчуки – найперший щенячий виводок. Їх не бере ніяка нечиста сила. Тому кожен поліщук, якому доводилося бувати в дорозі, намагався розжитися саме на такого пса.

У лісі владарює Лісовик. Схожий образ також можна відшукати серед народних уявлень про сили природи. Він мудрий і благородний, шанує волю. На галявині серед пишних трав— Русалка Польова, добрий дух польової краси. А ще буває тут залітний гість Перелесник. Він нагадує вогонь, що спалює довірливі дівочі серця. Його червоні шати, вогняні кучері мимоволі викликають таку асоціацію.

У народних повір'ях образ перелесника не менш відомий, ніж, наприклад, русалок. Навіть приказка є: «Дістати перелесника», тобто втратити через пристрасть розум. Перелесник-спокусник у казці Лесі Українки не такий невибагливий серцеїд, як у фольклорі. Щось пов'язує його з Мавкою. Мабуть, тому він спопеляє її саме тоді, коли їй загрожує людський глум, щоб не дати людям позбиткуватися над нею.

Мавка, донька Лісовика, — це вже не зовсім лісовий дух. Любов до Лукаша дала їй так багато відкриттів, так багато щастя, так багато мук. І таким чином ввела Мавку у світ людей. Сила цього образу — в непереможній, шляхетній, безсмертній любові. Тому невмирущою є духовна краса і велич Мавки. Значне підтекстове навантаження несе в собі цей образ. Зупинимося лише на одній його деталі. Мавка перетворюється на вербу. Чому саме на неї? А верба, як і тоя, терлич та й інші зілля, які святяться в церкві, мають певні захисні функції. Тому зрозуміло, з фольклорного боку, чому Мавка стає вербою в момент найвищого вияву агресивності до неї Килини. Цим вона очищається від напасті. Дерево, утворене в такий чудодійний спосіб, здатне промовляти людським голосом. Тут це голос сопілки. У цілому ж здатністю промовляти до людей наділені у фольклорі тільки священні дерева, в які, за переконанням наших предків, могла втілюватися людська душа.

Образ вовкулаки – один з найпоширеніших у поліській міфології. Досі побутує багато повір’їв про те, що повинна робити людина, зустрівшись з вовком віч-на-віч. Постать Лукаша-вовкулаки – це образ, сповнений внутрішнього протиборства людини з собою. Але ключ до розуміння знаходиться в народній міфології.

За народними повір’ями, чаклуни пускали людей вовками під час весілля. Мотив весілля залишається в драмі поза увагою читача. Саме вночі на Поліссі відбувається перехід молодої в хату молодого, а вовче виття – то і є голос Лукаша-вовкулаки – напівлюдини й напіввовка. А перетворює його не злий чаклун, а лісовик – один з найпривабливіших образів української міфології. З допомогою чарів йому ще можна повернути людський вигляд, але він усе одно залишиться вовкулаком, хоч і з людським обличчям. Набутою навік властивістю людини-вовкулаки, яка вирізняє її з-поміж інших, стає ясновидність: вона бачить усе, що відбувається довкола, і знає все наперед. У цих умовах навіть маленькі життєві радощі втрачають свій сенс.

Не менш трагічним уявлялося й перебування у вовчій шкурі. Рятуючи власне життя від людей, вовк, у якого совість людською залишається, змушений тікати в ліс. Там його заїдають вовки, бо чують у ньому людину. Тому в лісі змушений переховуватись і від людей, і від вовків . Хоч Лукаш позбувається чарів, але додому він повертається перед першим снігом, як і годиться вовкулаці. Ніби наступає прозріння, мудрість Лукаша після його перетворення. Але присипаний снігом, він не подає надії на духовне відродження.

У той час, коли Мавка гине, щоб знову відродитися, Лукаш живе, щоб швидше вмерти. До нього приходить доля. За народними повір’ями, вона опікає людину впродовж усього її життя, але на очі показується лише тоді, коли та перебуває на дорозі в небуття.

У п'єсі багато фольклорних образів, що символізують різноманітні людські нещастя: Пропасниця-Трясовиця, Злидні, Вовкулака. Проти них є замовляння, за допомогою яких можна себе порятувати. Але є у творі два образи, від яких себе не замовиш: Доля і Марище.

Леся Українка використала у своїй драмі такі образи, які уособлюють як сили природи, так і людські біди. Це повноправні герої твору, вони такі ж реальні, як і Лукаш, дядько Лев та інші люди. Поетесу разом з іншими класиками нашої літератури, такими, як І. Котляревський, Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, Нечуй-Левицький, І. Франко, що також звертались до української міфології, називають «пильними етнографами» . Леся Українка, зримо показавши світ фольклорних образів, довела, що із силами, які вони уособлюють, треба рахуватися, шанобливо ставитися до місця їх панування.

Докладний аналіз міфології «Лісової пісні» наводить на думку, що Леся Українка знала досконало не лише волинський та поліський варіанти, а й гуцульський (Мавка) та центральноукраїнський (Доля). Письменниця відтворила справжні фольклорні та міфологічні образи. Це не механічне перенесення фольклорних матеріалів у твір, а складний творчий процес. Леся Українка добре орієнтувалася у величезній кількості українських народних творів і виявила майстерність у створенні міфологічних постатей. Твір Лесі Українки – глибоко національна драма, в якій образи українського фольклору піднесені до високого філософсько-етичного узагальнення. Водночас – це один з найпоетичніших творів української літератури. Міфічні істоти відкрили широке поле фантазії для вирішення дійства в казково-феєричному ключі.

Проблема гармонії людини і природи, порушена у драмі-феєрії «Лісова пісня», звучить актуально і в наш час. Якщо сьогодні ми знущаємося над природою, то завтра вона поверне нам свої кривди сторицею. Нам не вистачає любові, шанобливості й віри наших предків, які вміли жити в гармонії з оточуючим світом.

Світ химерних створінь, загадкових лісових духів живе своїм життям, за власними споконвічними законами, аж поки в ньому не з’являється Людина. Поки з потаємними силами природи сусідив тільки дядько Лев, все залишалося так, як було завжди, тому що він розумів ліс і його мешканців. Дядько Лев чудово знав прикмети, згідно з якими вів господарство. Він вчасно виганяв худобу на пашу, знав свою пору на сівбу та на жнива, шанував ліс. А своїй ненаситній сестрі повторював:

Що лісове,

то не погане, сестро, —

усякі скарби з лісу йдуть.

Із силами природи, які у творі уособлюють різні міфічні істоти, дядько Лев знаходив порозуміння, пам’ятав про їхні закони. Лісові мешканці його поважали, ніколи не шкодили, сприяли у господарюванні. Старий дуб на галявині ніби символізував собою їхню взаємоповагу та злагоду. Любов дядька Лева до лісу була такою великою, що він хотів бути там похованим:

Як буду вмирати,

то прийду, як звір, до лісу, —

отут під дубом хай і поховають…

Але ось з’являється юний племінник дядька Лева — Лукаш. Його прихід кладе початок майбутній драмі. Лукаш зустрічає Мавку. Ця лісова жителька уособлює в творі духовність та внутрішню красу людини. Привертає до себе увагу незвичайна співзвучність душевного стану Мавки і поведінки лісу, їх повна гармонія. Від природи добрий і чутливий до краси, хлопець не зміг встояти перед чарами лісової красуні. Кохання відкрило перед ним новий, неповторний світ. І царювала в ньому Мавка, чужа брехні та заздрості, підлості та дріб’язковості. Вона почала вчити Лукаша розуміти, відчувати, любити все живе навколо себе, радіти його радощами й сумувати його смутками. Він мав талант до такого світовідчуття — і Мавка розпізнала в ньому те, чого він ще й сам не усвідомлював:

Я тебе за те люблю найбільше,

Чого ти сам в собі не розумієш…

Для Мавки все було простіше, тому що вона — чистий лісовий дух у прекрасному дівочому тілі, який за своєю природою вище сірості, бруду, суєти, тому іншою бути не могла. А Лукаш був людиною, душа якої складається з двох половинок: світлої і темної. Світла частина розквітає, коли людина знаходить взаєморозуміння з природою. Якщо ж перемагає темна частина, то природа відчужується від неї. Це ілюструє трагедія Мавки та Лукаша.

Клопіт про насущний хліб, про земне майбутнє пророщує в ньому перші паростки цинізму та захланності. На догоду матері одружившись з Килиною, він довершує справу. Лукаша засмоктує суєта. Він маліє під гнітом жіночих докорів і намов, глумиться над коханням, яким раніше щиро дорожив, порушує лісові закони. І врешті отримує те, що заслуговує: родина його загрузає у ворожнечі і злиднях.

Лукаш та його сім’я сповна заплатили за неповагу до лісових законів. Дядько Лев помер, і не було кому дбати про взаємну згоду між лісовими мешканцями та людьми. Порушилась гармонія. Люди зрубали дуб, понищили ліс, відмочувати в озері коноплі. Духи лісу почали мстити. Куць говорить: «Віддячив їм! Найкращі коні на смерть заїздив; куплять— знов заїжджу», «Ще ж Водяник стіжка їм підмочив, а Потерчата збіжжя погноїли …»

Лукаш занадто пізно зрозумів, що втратив найдорожче. Мавка і Кили-на — як дві половини Лукашевої душі. Одна обдаровує шляхетністю, втілює ідею гармонії людини і природи; друга — порушує цю гармонію, нівечить його самобутність і вільний дух.

Але вона знову прийшла, його дивовижна Мавка. Повернулася, сумна і згорьована, бліда, у чорній сукні і сірому непрозорому серпанку. Силою свого кохання Мавка врятувала Лукаша і повернула йому людську подобу та загублену душу.