Vergangen...» [7]. («Глины кусок обожженный / солнцем или огнем. / Женской руки обнаженной / жест в сотвореньи своем / до бесконечности длится…» (пер. В. Літучого).

Танець Танагри у виконанні Неріси передбачав своєрідне змагання з камінною статуєю Терпсіхори, яку азартна танцівниця планувала «переважити». Під впливом шантажу дружини, яка виявляє бажання втішати гостей Мецената, Антей погоджується сам піти на оргію, до чого він, як вважає більшість дослідників, був «приневолений своєю любов’ю». «Не в змозі вирятувати душу Неріси, – стверджує Р. Тхорук, – Антей намагається вирятувати її тіло – і поступається своїми переконаннями» [8, 143].

У Давній Греції оргіями називали сакральний ритуал, таїнство священнодійства в містеріях, присвячених Деметрі та Діонісу. Одна з функцій оргії «в духовному і психологічному житті суспільства, – як зауважує релігієзнавець М. Еліаде, – «оновлення», відродження, яке вона забезпечує та готує» [11, 330]. У Еврипіда Діоніс пишається перемогами як над греком, так і над варваром, оскільки всіх захоплював «вакхічний шал», несамовиті, божевільно-прозорливі танки віщого бога – «на всю Елладу славного» [4, 398]. Оргіастичними культами супроводжувались і римські свята-містерії, що включали компонент бенкету, який інколи перетворювався у розгульну вакханалію сексуального характеру. Відомо, що давні греки не уникали плотських утіх, проте оргії під впливом реформації діонісизму орфіками зазнали трансформації. Та все ж вони були немислимі без гіпнотичного ефекту танців.

У драмі Лесі Українки оргія – це передусім мистецтво інтелектуальної дискусії між митцем Антеєм і Меценатом, яку порушує своїм несподіваним приходом Неріса. У колі Мецената відразу проявляється хтивий інтерес до дружини співця, що справляє враження справжньої «німфи» (сфера естетизованої природи), довершеної «грації» (сфера культури). Неріса, проігнорувавши еллінський звичай, знімає на пропозицію господаря покривало, і в ній упізнають мармурову Терпсіхору з табліну Мецената. Це перший сигнал-алюзія про символічне двійництво – тепер Неріса належить двом чоловікам, немов матеріалізована муза, яку сперечники також бачать в різному світлі – сакральному і профанному.

Однак, отримавши в дар унікальну ліру, Антей погоджується зіграти на ній, вибравши для виконання гімн на уславлення Діоніса, характерний для коринфських прадавніх культових оргій, витіснених римською культурою. На гостині у Мецената елементи вакхічного дійства вітали як уламки язичницької безпосередності, з енергетикою напівдикого шалу. На присутніх магічно діяв, передусім, ритм, а до поезії, якою стверджувалась нескоримість оргіастичного духу еллінів, ніхто не прислухався. У той час, коли Антей просить у Діоніса для свого народу розворушення оспалої крові, що мало б сприйматись як засторога для колонізаторів, уся увага присутніх прикута до Неріси, яка приєднується до гурту танцівниць вакхічного танцю. Танець Танагри захоплює Мецената, який режисує дійство так, що Неріса опиняється в епіцентрі оргіастичної стихії, конкуруючи на рівних з мистецьким хистом зрадженого чоловіка. Глядачі стають свідками агону репрезентантів двох оргій – коринфської і танагринської.

Структура твору не дає підстав для визначення основного конфлікту лише на рівні грецьке / римське. Задум співця через культову вакхічну пісню висловити протест проти влади зарозумілих римлян потерпів фіаско. У агоні двох митців з цілісного сакрального обряду еллінів публіка виокремила тільки естетико-еротичний складник, доступний профанній свідомості. Сама ж Неріса у нестямі градаційного ритму перетворюється в Антеєвій рецепції у безумну супутницю Діоніса менаду, що терзає його дух, як у міфі – плоть славетного Орфея.

За свій екстатичний танець Неріса отримує бажане визнання хисту, матеріальним підтвердженням чого слугує подароване намисто (тут – коштовний знак ярма). Закріплює владу над танцівницею Меценат поцілунком в уста і запрошенням на ложе до Префекта. Сороміцький підтекст цієї пропозиції легко читає і публіка, реагуючи «здержаним сміхом» на рух згоди Неріси. Але сісти поряд з Префектом Неріса не встигає: Антей з холодним розрахунком карає дружину – за зраду духу парнаських богів, честі Коринфу, кохання, людської гідності.

На відміну від дослідників, що вбачають у Нерісі представницю маскультури, О. Турган вважає, що вбивство дружини Антеєм було актом захисту самої Терпсіхори від загребущих рук Риму, таким чином він рятує себе і Нерісу від духової смерті.

На нашу думку, спектр прочитання образу Неріси варто розширити. Насамперед, не треба применшувати в ньому компонент мисткині, але разом з тим заслуговує увагу позиція Неріси у контексті культуромислення. У тексті Лесі Українки пропонуються непримиренні концепції розвитку культури поневолених націй: