8 . Культура давніх слов*ян. Давньо слов*янське язичництво.

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду.

По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств.

У відповідності з такими поглядами у людей

з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків.

По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

Вивчення культури слов'ян, зокрема культури України як частини загального світу слов'янства, сягає глибокої давнини. Це справді одна із самобутніх ланок культурно-історичного процесу, що успадкувала еволюційні зміни та впливи світових цивілізацій. Може постати запитання:

«Чому культура слов'янства, а не окремого його „племені", тобто етносу, нації, народу?» Адже кожен із слов'янських народів — Болгарії, Білорусі, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Македонії, України, Чехії, Чорногорії, Хорватії та інших (всього близько 15 слов'янських народів загальною чисельністю, за даними 1980 року, — понад 282 млн чоловік), окрім усеслов'янського виміру, мають притаманну лише їм культурно-історичну спільність доль, самоусвідомлення себе як етносу й власної національної ідентичності.

М.І.Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, каменям, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов'янам-язичникам продовженням земного життя.

А дослідники Г.Ловм'янський та А.Нідерле вважали, що основою слов'янського язичництва була демонологія - культи предків і природи. Зокрема Г.Ловм'янський писав: "... Давній слов'янин жив серед світу духів... Вони оживляли та заповнювали рівномірно всю природу, яка їх оточувала. Людина почувала себе залежною від них, намагалася відвернути їхні шкідливі дії та прихилити до себе.".

Таким чином, в українців, як і в інших слов'янських народів, до прийняття християнства існувала величезна кількість богів і божеств. На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів, за винятком окремих повідомлень, таких як: "вітри - Стрибожі внуки", або "Сонце ж цар, син Сварога, він же Даждьбог".

Важливу інформацію з цієї проблеми ми черпаємо з "Велесової книги", знайденої у 1919 році, а світ узнав про неї лише у 1954 році .

№ 9. Християнство: особливості прийняття, вплив на розвиток культури України.

Вступ-характеристика: У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988—990 рр.

• Перша спроба реформувати релігію - реформа язичництва: було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги мали урочистий і грізний вигляд (спроба пристосувати язичництво до потреб централізованої держави). Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії.

• Друга спроба – вирішення прийняття християнства.

1. Володимир став діяти стрімко і круто: Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну.

2. Володимир хрестився сам (згідно з «Повістю временних літ» ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни.

3. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», — так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Але Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів.

4. Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на «біле» і «чорне». При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т. зв. «церковні люди» — ігумен, диякон («біле духовенство»), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для «білого» духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах.

5. Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051). Чернецтво, або «чорне» духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу.

Вплив на розвиток: Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів — церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією — найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

№ 10. Київська Русь: Освіта та наукові знання.

Шкільна освіта:

Письмо і книжка в ті часи не були чимось небаченим. Князі та вищі стани Русі давали освіту своїм дітям за кордоном, здебільшого пер винні навички освіти здобували самотужки (особливо щодо читання). Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Проте спершу "книжне письмо" не набуло більш-менш значного поширення, обмежувалося невеликим числом "луччих людей" або "нарочитих чадей".

• Володимир після схрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місце вої аристократії.

• Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб.

• новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу - високої освіти з обов'язковим знанням грецької та латинської мови.

• Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в XI ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів

Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі. Окрім грамоти у вузькому розумінні цього слова — вміння читати й писати — на Русі добре знали й арифметику: знання дробів та користування ними при найрізноманітніших обрахунках.

Висновок: Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут і наукових знань.

Наука:

Наукові центри на Русі в період розквіту Київської держави : Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. Там існували школи, в першу чергу засновані духовенством.

Осердям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарвлена філософським змістом, її твори пов'язувались не тільки з думками святих отців Церкви й античної філософії (характерною щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близько 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власною народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію — в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропейських країнах.

• В історичних знаннях виділяються переклади візантійських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела, "Історії Палестини" Йосифа Флавія;

• природознавству присвячений "Шестоднев" Василя Великого та перероблений болгарським екзархом Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією;

• про різних тварин, почасти про рослини та каміння оповідає "Фізіолог", а "Космографія" Козьми Індикоплбва подає загальну характеристику світобудови.

• Церковне право розроблялося в багатьох "кормчих" книгах. Поширеними були й збірники статей енциклопедичного характеру ("Ізборники" князя Святослава 1073 і 1076 рр.) та збірники афоризмів ("Пчела", "Ізмарагд", "Златая цепь" тощо).

• Успішно розвивалася історична наука - наше літописання. Найстарішими з тих, що Дійшли до нас, є, безумовно, "Велесова книга" та ін., що збереглися у пізніших списках, зосібна літопис 1039 року, складений, мабуть, при Дворі київського монастиря такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор-літописець, автор "Повісті врем'яних літ". Літописну роботу вели й ченці Видубицького монастиря — зокрема ігумен Сильвестр; цією справою займалися й інші монастирі. Поряд з монастирськими існували й приватні історики-літописці, при княжих дворах.

• Найстаріший слов'янський правовий кодекс XI—XII ст. — "Руська правда" — свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, дав ньоукраїнського, звичаєвого права.

• Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити і знахарі, усілякі "віщуни" та "кудесники" — чоловіки й жінки. Лікували замовляннями і заклинаннями, водолікування, термотерапію (на грівання, прогрівання тіла, його охолодження) тощо. Поодинокі згадки маємо про хірургічне втручання до організму хворого.

Т. ч. тодішнья українська наука, яка, як і вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, що на той час, поряд з Римом, мала славу другого світового центру науки та літератури.