47. Украінська література 1920-1930. Л-рна дискусія: пошуки мистецьких орієнтирів

В Україні після 1917 року з'явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків. З'являється нова генерація молодих літераторів, які закохані у світову культуру, які сповідують орієнтацію України на Європу.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання — "Літературно-критичний альманах" , який присвячувався наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні "Русь", "Родная земля й інші видання, засновані літераторами й журналістами.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії. Одним з перших таких об’єднань виник "Плуг" — спілка селянських письменників. Вона проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову, допомогла багатьом літераторам - початківцям. Такою ж була і організація робітничих письменників "Гарт".Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко, Головко, Епік. Існували також інші літературні організації. Через кілька років після розпаду цих провідних угрупувань, з’являються нові,серед яких ВАПЛІТЕ, «Авангард», «Молодняк».

Довгочаснішим виявилося життя українського футуризму, що згодом став називати себе "українським лівим фронтом". Одним з представников футуризму був поет М. Семенко.

Група неокласиків включала визначних майстрів слова — М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу "Книгар") відносяться до 1918 р. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова, хоча група не була організаційно оформленою. Але стихійно їх єднала висока освіченість, повага до культурної спадщини. Ці поети були прихильними до класики.

Революційно-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів, яким імпонувала буремність доби, її розмах, можливості, які, здавалося, відкривала революція перед людиною, а також драматизм, трагічність людської екзистенції. Тому й писалися В. Сосюрою такі поеми, як "Червона зима", "Навколо" та інш.

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор, О. Ольжич, Святослав Гординський, Наталя Лівицька-Холодна, О. Турянський.

Чимало західноукраїнських митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії радянського життя — терор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі письменники, як С. Тудор, П. Козланюк та ін., що утворили 1928 р. літературну організацію "Горно".

Кампанія гонінь на кращі сили української культури була мимоволі зініційована літературною дискусією (1925—1928), в якій запальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 році в резолюції пленуму ЦК КП(б)У "Про підсумки українізації", а у 1927 р. — і Політбюро — "Політика партії в справі української художньої культури" — вже чітко окреслено межі, за які художникові виходити не можна: творення радянської літератури можливе лише на основі зв'язку її з соціалістичним будівництвом.