54. Захист національних культурних традицій та української історичної спадщини (1950-1980-ті роки). Дисидентський рух.

Через тоталітарний характер влади СРСР, дуже важко було зберігати власні ідеї та думки, а особливо їх захищати. Це було майже неможливо на державному рівні, але це вдавалося робити на свідомому рівні. Перш за все це були діячі культури, особливо літератури, наприклад шістдесятники, діяльність яких була дуже важливою. Інший важливий етап – це дисидентський рух. У другій половині 60-их він став більш масовим, були відкинуті ідеї соціалізму і комунізму, вони мали зв язок к країнами заходу. Більшість дисидентів складали інтелігенція – 80%. Було чотири основних течій: «За соціалізм з «людським обличчям»», «Національновзвольна», «Демократична правова», «Релегійна» . Вони зробили вагомий внесок у розвиток української науки та культури, з їх середовища ввийшла чи мала кількість політиків незалежної України. Вони стали основою національно-визвольного руху .

55. Українська культура в роки «перебудови». Діяльність неформальних громадських об’єднань.

Складовою перебудовчого процесу стало національне-державне відродження в республіках СРСР, зокрема в УкраїніПочали створюватися "неформальні" об'єднання і групи. Найбільші неформальні групи: «Український культурологічний клуб», обєднав багато дисидентів та колишніх політв’язнів, вони займалися лиге питаннями культури і історії, «Товариство лева», обєднав ьагато різних прошарків суспільства, , стали ініціаторами створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, «Українська Гельсінська спілка», стала наступницею УГГ, перша неформальна організація республіканського масштабу, «Українська студентська спілка» займалися питаннями поліпшення життя студентів, «Українське історико просвітницьке товариство Меморіал». Розгорнулася дискусія щодо правомірності національної символіки. Почався масовий вихід з КПРС.

56) Культурне відродження українського народу зараз звучить досить актуально.

Iнфраструктура культури в Українi є досить розвиненою, як на схiдноєвропейськi стандарти, але водночас - досить закостенiлою, технiчно та морально застарiлою.

Причини:

1 зорiєнтованiсть на централiзоване управлiння та пряме бюджетне утримання

2 помiтний дефiцит власної iнiцiативи закладiв культури, їхня непiдготовленiсть до iснування вiльного ринку

3 недостатнє державне фiнансування як головне джерело пiдтримки культури

4 зношенiсть матерiально-технiчної бази культури

Сучасний стан:

По-перше, сучасна українська культура за своєю історичною долею стоїть дещо перед іншими проблемами, ніж культури багатьох європейських країн, зокрема нагальною є проблема формування дійсно національної ідеї, яку б у рівній мірі сприймало населення усіх регіонів нашої держави. По-друге, сучасна українська культура зараз перебуває в становищі, яке можна визначити як відчайдушні пошуки справжності. Постійним запитом для культури є потреба у самовизначенні. По-третє, значна частина української інтелігенції в силу ряду обставин практично позбавлена своєї головної суспільної місії – бути духовним провідником нації, з яким рахується і якого поважає народ. По-четверте, оцінка населенням нинішнього стану культурної сфери, змін, що у ній відбуваються, рівня задоволеності власних культурних потреб вказує на існування значного потенціалу держави у справі розв’язання цілої низки проблем. По-п’яте, в Україні існують певні регіональні відмінності, що склалися внаслідок особливостей історичного розвитку, демографічного складу населення. Цю обставину слід також враховувати у процесі становлення єдиної української нації. Насамкінець слід зазначити, що однозначно стверджувати відсутність в Україні національної ідеї й нарікати на існуючий стан справ було б перебільшенням. Насправді національна ідея є, але її потрібно чітко сформулювати і показати всім. Тоді ніхто не зможе спекулювати, пропонуючи народові фальшиві цінності замість реальних.