45) Політика українізації і її вплив на культуру. Культурне піднесення 1920 -х років.

Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму. Комуністична партія жорстоко придушувала будь-які прояви національної специфіки як ворожої "інтернаціональній пролетарській справі".

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику українізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів української національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів українською мовою.

Напрямки українізації:

1 українська мова в державних та партійних установах

З 1925 р. введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а з 1927 р. — у партійному. Вже в 1927 р. 70 % діловодства велося українською мовою. Кількість українців у партійно-державному апараті збільшилася вдвічі. (або так: Якщо в КП(б)У українців було у 1922 р. – 23%, то у 1933 р. вже близько 60%. У ЦК КП(б)У українців було у 1924 р. – 16% , у 1930 р. – 43% .)

2 українська мова в друку

На початку 30-х років обсяг видань українською мовою становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки. (або так: Періодичні україномовні видання у 1922 р. становили не більше 10, у 1933 р. з 426 видань україномовних було 373.)

3 українська мова у творчості

Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Діяв театр Леся Курбаса «Березіль». Видавалися десятки альманахів, збірників, журналів. Існували десятки літературно-художніх об’єднань: «Гарт», «Плуг», «Ланка», «Молодняк», «Авангард», ВАПЛІТЕ та ін. Діяли О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильський, В. Сосюра, Г. Тичина, М. Хвильовий та інші. Уславився кінематограф О. Довженка (фільми «Арсенал», «Звенигора» та інші).

4 українська мова в освіті

У 1929 р. в УСРР діяло з українською мовою навчання: 80% шкіл, більше 60% технікумів, 30% інститутів.

Проте політика українізації не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного керівництва з'являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Вже на початку 30-х рр. починається процес її згортання, а на кінець 30-х рр. фактично вона ліквідовується.

46. Освіта та наука в Україні в 1920-1930

У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.

На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків українське.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. У 1921 році почав функціонувати Український вільний університет у Празі

У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість.

Всеоб'єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. З Академією в перші роки її існування пов'язана діяльність таких відомих вчених, як В. Вернадський, М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, О. Нікольський та ін. Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 році з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кількість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працювали на громадських засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: "Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо". Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори університетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом старих фахівців. Всіх їх об'єднувало прагнення працювати для своєї української культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур.

Таким чином, ми бачимо, що у 10—20-ті роки змінилося світовідчуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політичними реаліями