3. Первісна людина на території України: світогляд, релігійні вірування, неолітична революція.

Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. В первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища — перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів. Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними. Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство. Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця. Далі йшли боги місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і божество жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада. Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду.

Останній етап кам'яного віку – неоліт (новий кам'яний вік) – охоплює орієнтовно VI – IV тисячоліття до н.е. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов'язане з переходом від привласнюючих форм господарювання (мисливства, рибальства і збиральництва) до відтворюючих (землеробства і скотарства). Цей процес в науці отримав назву неолітична революція.

Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури. Новими рисами позначено суспільне життя – материнську змінила батьківська родова община, виникла парна сім'я.

4. Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблема витоків української культури.

Трипільська культура—археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині. Біля Трипілля Вікентій Хвойка в 1897році виявив і дослідив пам'ятки цієї культури. Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Концепції щодо статусу трипільської культури:

1. Наукова, що це одна з культур в системі енеоліту Євразії;

2. Громадська – не просто одна з культур, а засаднича для європейської цивілізації культура.

Відкриття й вивчення трипільської культури викликало багато гіпотез щодо походження та характеру.

Професор Штерн назвав цю культуру «домініканською». Професор Н.П.Курінний пише, що «чим більше ми заглиблюємося в досліди над трипільською культурою, тим більше виявляється виток, які сполучають цю культуру з культурою Еллади. Будівлі типу мегафона тут і там, культ матері і мужа-пастуха. Керамічні форми, пластичні і орнаментальні мотиви – пояснюють їх генетичні зв’язки». На Україні Трипільська культура збереглась у пережитках, і залишила по собі виразні сліди. Український народ зберіг свою етнічну спорідненість із старожитньою людністю Пра-України.

Що стосується витоків української культури, то на сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

5.  Кімерійці - перший з народів на території України, ім´я якого записане в писемних пам´ятках.     

            Основоположник сучасної школи скіфознавства М. І. Ростовцев вважає, що кімерійці розмовляли фракійською мовою, яка була поширена на сході Балканського півострова та на прилеглих територіях (в т. ч. Північне Причорномор´я). Хоча про мову кімерійців можна судити лише на підставі дуже малої кількості слів, переважно імен кімерійських вождів, наприклад, Теушпа, Тугдамме (Лігдаміс), Шандакшатра, останнє з яких, на думку лінгвістів, виводиться з іранської, бо друга частина -кшатр - питомо іранське слово й означає влада, доля, талан.

      Дослідники етнічної історії кімерійців дійшли висновку про їхній генетичний зв´язок з племенами Зрубної культури (О. І. Тереножкін, В. І. Абаєв). Такі іраномовні запозичення, що були характерними й для Півдня України, могли бути не пізніше другої половини ІІ тис. до н. ч., а отже, були наявні також у кімерійців, що датується початком І тис. до н. ч. Стародавньою ж прабатьківщиною кімерійців вважають Нижнє Поволжя у першій половині ІІ тис. до н. ч. Однак, в етногенезі кімерійців, крім племен Зрубної культури, брали участь прийшлі племена з території сучасного Казахстану та Південного Сибіру, проте вони вже в середині VІІІ ст. до н. ч. розчинилися в етнічному місцевому середовищі кімерійців. Кімерійці залюднили широкі території степової зони України, найпівнічніші поховання кімерійців зафіксовані в Полтавській (с. Носачове) і Черкаській обл. (с. Квітки та Вільшани). Вважають можливим проникнення кімерійців і на територію Лісостепу. Кімерійці також перейшли через Карпати на території Центральної Європи, і пішли далі до Угорської низовини.

      Матеріальна культура кімерійців відзначається високим рівнем розвитку конярства, досконалим озброєнням (залізний меч завдовжки до 1 метра, часто з бронзовим руків´ям, дальнобійний лук з особливими стрілами, що мали дволопастеві вістря), спорядженням бойових коней, зручним для верхової їзди одягом. Високого, як на той час, розвитку досягли кімерійські ковалі, які виробляли крицю і високовуглецеву сталь, знали ковальське зварювання.

      Соціальний уклад життя кімерійців визначався майновим цензом, головна роль у якому належала табунам та чередам худоби.  

      Археологи виявили чимало поховань кімерійської аристократії (Висока Могила на Запоріжжі, с. Бєлоградець у Болгарії та ін.). Ці поховання переважно завершувалися антропоморфними стелами - статуями, що зображали кімерійського воїна. Племена таврів у Криму, що також близькі за культурою до кімерійців, можливо є їхніми нащадками.

      За археологічними пам´ятками можна окреслити особливості світогляду кімерійців. Вони вірили в життя душі після смерті, бо в курганах ховали необхідні покійнику речі: кинджали, ножі, кінську збрую, наконечники для стріл, посуд, жертовну їжу, золоті прикраси, намисто тощо. Іноді з покійним ховали й коня, що свідчить про високий соціальний статус похованого.

      Статуї кімерійської жінки свідчать про культ Богині-Матері. Культи родючості знайшли свій вияв у численних статуетках жінок з підкресленими ознаками вагітності, з великими грудьми тощо, статуя жінки з дитиною на руках а також чоловічі фалічні статуї. Все це свідчить про формування культу Роду і Рожаниць.

      У скіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини.

Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашенного геометричним узором. Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин. Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка

Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. - колчан) тощо. Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом - колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.

З початком грецької колонізації в Причорномор'ї (6 ст. до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена. Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з'являються

композиції міфологічного змісту.

6. ́ Античні міста Півні́чного Причорномо́р'я — міста-держави, засновані греками в VII — V століттях до н. е. на узбережжі Чорного моря в межах сучасної території України. Найбільшими з них були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (біля села Парутиного, на правому березі Бузького лиману), Керкінітіда (на місці сучасної Євпаторії), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

Головною причиною колонізації була примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких держав Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін. Північне Причорномор'я вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвитку торгівлі була зацікавленна також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, художній посуд та інше.

Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в VII столітті до н. е. Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста скоро стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші протягом усього свого існування були самоврядними містами (полісами). Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V столітті до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства.

В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, косторізне та інші ремесла, а також риболовний промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо.

Населення античних міст складалося з греків і виходців з місцевих племен. Міста мали постійний економічний і культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами — скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та іншими.

Антчині держави Північного Причорномор’я приділяти чималу увагу вихованню та освіті. Упродовж усієї історії існування пріоритетною тут була еллінська мова і писемність з її різними діалектами. Оскільки більшість міст, крім Херсонеса, засновувалися іонійськими еллінами, в них переважав іонійський діалект. У Херсонесі розмовляли на дорійському. Разом з тим відносини античних міст-полісів з місцевими племенами і Римькою імперією створили умови для збагачення рідної мови. Особливо цей словниковий запас поповнився в перші століття нової ери скіфськими, сарматськими, римськими словами, топонімами, етнонімами, іменами тощо.

Численні епіграфічні джерела засвідчують, що багато жителів міст і сільських поселень знали грамоту, вміли писати й читати. До нашого часу дійшло багато пам’яток офіційної лапідарної епіграфіки – написів, вирізьбоених на кам’яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів (кістяних паличок для писання та інших пам’яток), можна зробити висновок, що писемність і освіта були найбільш важливими сторонами культурного життя населення цього регіону.

Діти вільних громадян одержували початкову освіту. Їх навчали читати, писати, лічити. Відомо, що досить задовільну освіту здобув син представника нижчих верств суспільства (вільновідпущеника) Біон Борисфеніт (ІІІ ст. до н.е), згодом відомий філософ. Гімнасії давали грунтовнішу освіту, ніж початкові школи. Там вивчали риторику, філософію, геометрію, географію тощо. Залишки такої гімнасії, збудованої в IV – на початку ІІІ ст. до н.е., знайдено в Ольвії. Найзаможніші громадяни давали нащадкам вищу освіту, яку можна було отримати в Афінах, Александрії тощо.

Великого значення в грецькому суспільстві надавали також фізичному вихованню. У нарисах тих часів згадується багато різних видів спорту, з яких проводилися змагання (біг, стрільба з лука). Наприклад, з ольвіііійського напису IV ст. до н.е. відомо, що один з лучників пустив стрілу на 282 оргії (521,7м). У північному Причорномор’ї є знахідки панафінейських амфор, якими нагороджувалися переможці спортивних змагань в Аттиці (Афіни). Юнаки з Північного Причорномор’я рано включалися в суспільно-політичне і військове життя.

Визначну роль у повсякденному й свяиковому житті греків відігравав театр. Збереглися різноманітні свідчення про театри Ольвії, Херсонеса й Боспора. Серед знахідок, що підтверджують любов греків до театральних вистав, слід назвати численні статуетки акторів і керамічні зменшені моделі театральних масок. Театральні вистави в Ольвії ставилися вже в першій половині V ст. до н.е. Згадки про театр вміщені в декількох ольвійських декретах. Розкопано частково лише театр Херсонеса, який проіснував з кінця ІІІ ст. до н.е. до VI ст. н.е. Цей театр уміщзував близько трьох тисяч глядачів. Напис перших століть знайдений біля театру, свідчить про проведення в Херсонесі літературно-музичних змагань, до яких входили трагедія, комедія, сатирична драма. На превеликий жаль, імена акторів майже невідомі. Як і в інших полісах, тут ставили твори уславлених грецьких драматургів і місцевих авторів. Але найбільшою популярністю користувалися п’єси, дія яких відбувалася на північних берегах. З них збереглася лише одна- трагедія Евріпіда “Іфігенія в Антифана. Про існування місцевих драматургів згадується в херсонеському написі вже римського часу, де серед учасників музичних змагань названі комедіографи. У літературних пам’ятках античних держав найбільше збереглося ділової прози. Тут перше місце посідають декрети й постанови, закони, присяги, договори з іншими державами, накази, листи, складені переважно за грецькою формою. Наййбільше таких декретів знайдено в Ольвії. З літератуної точки зору найбільший інтерес становлять унікальні елліністичні декрети на честь Протогена і Діофанта, присяга херсонеситів, деякі оригінальні ольвійські декрети ІІ ст.н.е. У них простежується характер і манера індивідуальної творчості, вміння розповісти про значні історичні події й дати пояснення тим чи іншим діям.

З початку III століття н. е. у зв'язку з кризою рабовласницького ладу почався занепад усіх античних міст, а навала гунів у IV столітті призвела до загибелі їх. Проте деякі грецькі міста, зокрема Херсонес (Корсунь руських літописів), існували до XV століття.