31. Особливості українського національно-культурного відродження

(кінець XVIII - перша половина XIX ст.)

У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. На рубежі ХVIII-ХІХ ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII – початку XIX ст. вчені поділяють на три основні періоди: перший — шляхетський або дворянський (1780— 1840 рр.); другий — народницький (1840—1880 рр.); третій — модерністський (1890—1914 .рр.). В даному питанні розглядається саме перший період національно-культурного відродження.

В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочинається збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот та інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини особливо виділялись О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос, Д. Бантиш-Каменський. Ф. Туманський, А. Чепа, Я. Маркевич та ін.

На основі опрацьованих матеріалів та документів з'явилися загальні, праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» (1822 р.), «Літопис» Г. Граб'янки, «Землеописания о Малой России», «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р.» (1777 р.), «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.», «Збірка джерел до історії України», «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798 р.), «Історія Русів».

З’являються роботи з етнографії та фольклористики, в яких досліджується життя народу, його побут, звичаї, традиції та обряди. («Опис весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Григорія Калиновського, «Опыт собрания старинных малороссийских песней» Миколи Цертелєва, збірки Михайла Максимовича «Малоросійські пісні» (1827 р.), «Українські народні пісні» (1834 р.), «Збірник українських пісень», «Грамматики малоруского наречия» (1818 р.) Олексія Павловського).

Важливим чинником, який започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові. Університет був створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч Василь Каразін (1773—1842 рр.)

Література

Національне відродження в галузі літератури пов'язане із творчістю таких письменників:

• І. П. Котляревський («Енеїда» — перший твір нової української літератури, написаний народною мовою, «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»);

• Г. Ф. Квітка-Основ'яненко («Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова», «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Сватання на Гончарівці»). Його романи пройняті антикріпосницькими ідеями, є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах;

• Є.П. Гребінка,

• Л. І. Боровиковський,

• М. І. Костомаров (фундаментальні праці з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, драми і повісті «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка»);

• А. Л. Метлинський (збірка «Думки і пісні та ще дещо»);

• М. С. Шашкевич (ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая»)

• Т. Г. Шевченко та ін.

У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом.

Важливим чинником національно-культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць(за перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшли 210 книжкових видань)

Театр

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв театр:

• світський театр (трагікомедії Ф. Прокоповича та Ю. Щербацького);

• кріпацький театр (театр поміщика Трощинського в с. Кобинці, трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с. Озерки на Полтавщині та у с. Качанівка Чернігівської губернії, театральні трупи Харкова, Полтави, Ніжина, Києва, Одеси);

• професійний театр;

В 1808 р. поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого у 1812 р. став Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М. С. Щепкін (перший виконавець ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику».), Т. Г. Пряженковська. На чолі Полтавського театру стояв І. П. Котляревський. На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий у той час актор і режисер І. X. Дрейсіг, а також талановитий оперний співак і відомий український композитор С. С. Гулак-Артемовський.

Архітектура

Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям — ампір.

Серед визначних українських архітекторів того часу виділявся А. І. Меленський (30 років був головним архітектором Києва, спорудив корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду, будинок першого міського театру), П. А. Ярославський.

Яскравими прикладами архітектури того періоду були: головний корпус Київського університету, виконаний у класичному стилі, бібліотека Оссолінських у Львові, Львівська ратуша, Народний дім, ряд житлових будинків.

Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу.

Скульптура

Українська скульптура кінця XVIII—першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них І. П. Мартос (пам'ятники — Мініну і Пожарському в Москві, А. Рішельє в Одесі). У 1853 р. в м. Києві, за проектом скульптора В.І. Демут-Малиновського та архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князю Володимиру Великому.

Образотворче мистецтво

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т.Г. Шевченко(«На пасіці»—1843 р., «Селянська родина» — 1843 р., серія офортів «Живописна Україна», «Катерина» - 1842 р.), Л. М. Жемчужников і К. О. Трутовський.

Музика

Виходять у світ перші збірки народних пісень — «Українські мелодії» (1831 р.) М. Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833 р.) В. Залеського, «Голоси українських пісень», зібрана і видана М. Максимовичем (1834 р.).

Отже, з кінця XVIII ст. розгортається українське національно-культурне відродження: розширюється дослідження минулого України, у літературу впроваджується українська народна мова, ведеться збирання й опублікування пам'яток народної творчості, вивчається життя народу, розвивається нова українська література, поступово формується й піднімається національна самосвідомість.

32))Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

головні завдання: побудова майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.

шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства поширювали його ідеї через розповсюдженняа програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.). Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

Руська Трійця(девіз:Світи ,зоре , на все поле, поки місяць зійде.Країна—Авсирійська імперія)

У 30-х — 40-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання "Руська Трійця". Засновники об'єднання М. Шашкевич (1811—1843 рр.), І.Вагилевич (1811—1866 рр.) та Я. Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях в дусі романтизму. Учасники "Руської Трійці" підтримували тісні стосунки з М.Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським — відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літератури - І.Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та ін. Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.У 1834 р. "Руська Трійця" підготувала до друку історико-літературний збірник "Зоря", в якому було вміщено біографію Б.Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила видавати "Зорю". У 1836 р. члени гуртка підготували і видали в Будапешті літературно-науковий альманах "Русалка Дністрова", що містив ряд творів з проблем історичного минулого України. «Русалку Дністровую» цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича. Отже, діяльність "Руської Трійці була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

33

Входження Лівобережної України до Російської імперії в середині ХVІІ ст. в результаті Переяславських угод 1654 року породило несприятливі умови для розвитку національної культури, освіти й мови України. Це виявилося передусім у наростанні процесу русифікації, а саме: перехід навчання на російську мову в Києво-Могилянській академії,у 1720 році з’являється указ Петра І про заборону друкувати в Україні книги церковнослов’янською мовою української редакції. У другій половині ХІХ ст. посилилася гнобительська національно-мовна політика Російській імперії стосовно України. Функціонування української мови в підросійській (Східній) Україні регламентувалося таємними царськими указами - Валуєвським циркуляром 1863 р., Емським указом 1876 р., додатком до Емського указу 1881 р. та сотнями інших цензурних розпоряджень, які з’явилися у др. пол. ХІХ – на поч. ХХ ст.

Валуєвським циркуляр:

- узагалі заперечував самостійність української мови

- дозволяв до друку українською мовою тільки твори художньої літератури,все інше було заборонено

-гальмував розвиток української культури, літератури, освіти, української

літературної мови.( впродовж 10 років після Валуєвського циркуляра майже

нічого не виходило українською мовою)

Ще болючіше вдарив по українській культурі і мові Емський указ 1876 року:

- заборонив уживання української літературної мови в усіх стилях, усіх сферах суспільного життя, крім художньої літератури

- заборонявся ввіз у Російську імперію будь-якої друкованої продукції українською мовою з-за кордону, у т. ч. і з Галичини, Буковини.

- заборонив також газету “Киевский телеграф” за українські ідеї.

Найактивніших діячів П. Чубинського і М. Драгоманова було наказано вислати за межі України. Додаток до Емського указу 1881 року зробив деякі послаблення: дозволено тексти до нот та театральні вистави українською мовою, словники.

Укази проти української мови в царській Росії були спричинені політичною метою – не допустити сепаратизму, відокремлення України від Російської імперії.

До публікацій, які розсекречували антиукраїнську політику Російської імперії, належить брошура М. П. Драгоманова “La Littérature Oukraínienne proscripte par le gouvernement russe. Rapport présenté au Congrés litteráire de Paris”, опублікована в Женеві 1878 року французькою мовою як текст доповіді для Першого Міжнародного літературного конгресу письменників Європи. Ядром цієї доповіді була інформація про Емський указ 1876 року та його

згубні наслідки для української культури. Проте для глибшого усвідомлення ситуації в Україні М. Драгоманов подав ще й інші відомості про Україну: 1) географічно-статистичну характеристику України станом на той час; 2) характеристику української мови як самостійної, а не діалекту російської;

3) змістовну історію України від Київської Русі до

70-их років ХІХ ст.; 4) історію української культури в двох найважливіших її відгалуженнях – фольклорі та літературі

На з’їзді з українського питання не було прийнято ніякої резолюції, хоча М. Драгоманов

представив на конгрес доповідь з двоякою метою:

1) щоб донести правду до якнайширшої громадськості в Росії, Україні та за кордоном про суть гнобительської політики царизму стосовно української мови;

2) щоб залучитися підтримкою міжнародної громадськості в протесті проти дій царизму.

Ця доповідь стала одним з яскравих протестів

проти ганебного лінгвоцидного Емського указу, проти антицивілізаторської політики російського царизму. Як писав сам М. Драгоманов, такі заборони української літератури, мови були неможливі ні в якій іншій державі Європи.

Ще пізніше І.Франко окреслив спектр типових поглядів серед “своїх і чужих людей” на

українську літературу й мову:

1) одні стверджували, що української літератури взагалі не існує, а є тільки жменька письменників-фантазерів;

2) інші хоч і визнавали її існування, але вбачали у ній тільки якийсь тимчасовий патологічний

прояв, проти якого треба боротися всіма засобами;

3) треті відводили українській літературі провінційне, другорядне становище з обмеженими

рамками існування

4) четверті вважали розвиток українського письменства, української літературної мови політичною інтригою – польською чи російською

І. Франко відокремлює передусім те, що на заваді розвитку української літератури, мови та освіти стоять насамперед суспільно-політичні відносини того часу. Український народ поділений між двома державами (Російською імперією та Австро-Угорщиною), у яких існують неоднакові закони щодо національних і освітніх прав.

Так, у підросійській Україні український народ не має таких прав, як російський, його не визнають за самостійний народ, вважаючи частиною російського етносу. Відповідно українську мову розглядають як діалект російської мови, а не як самостійну мову.

34

   В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно відобразили в своїй творчості душу народу, його національну своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Петрович Котляревський, класик нової української літератури, видатний письменник-реаліст, автор славнозвісної “Енеїди” і “Наталки Полтавки”. У важкі часи самодержавства він розкривав духовну велич рідного народу, його мрії, у конкретних художніх образах утілив його віру в краще майбутнє.І.Котляревський-зачинатель нової української літератури саме завдяки його твору «Енеїда».Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір. Вергіліева “Енеїда” — поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося “божественне" походження римських імператорів. Використовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув “наизнанку” оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне наповнення. Велична Вергіліева епопея під пером українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст. У Вергілія все підвладне волі богів: доля героїв визначається втручанням “всемогутніх”. Людина - пасивна, безвольна іграшка в руках небожителів, “фортуни”. У Котляревського ж - все сонячне, земне, люди діють у конкретних реальних обставинах. У світлі багатогранного життя сонм “олімпійців” виглядав кумедно, а їхні “діла” - огидними.

В «Енеїді» письменник :

- розкриває проблему існування поміщицько-кріпосницького стану

- зображує феодально-поміщицьку верхівку тогочасного суспільства

- засуджує морально кріпосницький лад

- звеличує патріотичні подвиги народу

-Гостро-сатирично зображує сучасний поетові “Олімп” та разом із героями беруть богів на посміх ,стягають з «недосяжного » Олімпу,дошкульним сміхом розвінчують їх.

- оспівує любов до Батьківщини

Чим же само «Енеїда» завоювала такий успіх?

І.П.Котляревський написав свою поему короткими, динамічними рядками, легким, прозорим ямбом. Віршова структура “Енеїди” - новаторська, вона утверджувала силаботонічну систему віршування. Плідно використовуючи в ”Енеїді” мовно-стилістичні засоби народної творчості, Котляревський досягав значного ефекту.Письменник використовує у творі епітети,порівняння,метафори ,уособлення. “Енеїда” І.П.Котляревського сильна наявним у ній прогресивним просвітительським ідеалом. Смисл поеми І.П.Котляревського - в утвердженні духовних сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов'ю, з надзвичайною теплотою зобразив письменник їх у поемі, наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною силою життя