10. Система державних органів зовнішніх зносин : загальні принципи її організації

класифікувація державних органів зовнішніх зносин, насамперед із точки зору їхнього розташуван­ня, як дві окремі групи: центральні органи зовнішніх зносин держави, закордонні органи зовнішніх зносин держави.

Група центральних (внутрішніх) органів зовнішніх зносин держави, у свою чергу, поділяється за характером своїх функцій та правового обгрунтування їх здійснення ще на дві групи: 1) органи загальнополітичного керівництва, чий статус визначається, як правило, конституціями держав. Вони по­кликані виконувати загальні зовнішньополітичні функції; 2) органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави з іншими країнами. Це — так звана сфера «дипломатії спеціалістів». Так, фахівці, які працюють в управліннях або відділах зовнішніх зносин міністерств та відомств (оборони, освіти, культури тощо) не є дипломатами в загальноприйнятому значенні.

До державних конституційних органів та посадових осіб зовнішніх зносин належать: вищі законодавчі органи влади, що обираються громадянами даної країни; глава держави —одноосібний або колегіальний; уряд і, насамперед, його глава (прем'єр-міністр); міністр закордонних справ.

До центральних державних органів зовнішніх зносин нале­жать також й інші міністерства та відомства (державні комітети), які за родом своєї діяльності безпосередньо причетні до міждержавних зносин. В Україні, наприклад, таким відом­ством, крім МЗС України, є Міністерство зовнішньо­економічних зв'язків та торгівлі.

Щодо закордонних державних органів зовнішніх зносин, то, як уже згадувалося вище, вони поділяються на дві головні категорії — постійні та тимчасові.

Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном, представляючи і захищаючи інтереси своєї держави. Йдеться про посольства та місії, представництва в міжнародних орга­нізаціях.

Тимчасові органи — це різноманітні делегації, окремі пред­ставники за кордоном, а також спостерігачі на міжнародних конференціях, з Іздах, у міжнародних комісіях, нарешті, окремі представники на державних ювілеях, коронаціях, траурних церемоніях та ін.

11. Конституція України про компетенцію Президента, Верховної Ради, Кабміну у сфері зовнішніх зносин та дипломатії

Так, згідно з Конституцією України (ст. 85) до повнова­жень Верховної Ради України належать: «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення під­розділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України» (п. 23); «надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України» (п. 32).

За Конституцією України Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики України. Так, відповідно до ст. 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом держав­ного суверенітету, територіальної цілісності України, додер­жання Конституції України, прав і свобод людини і грома­дянина». Статус Президента України, визначений у цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням держави і державної влади в цілому, а не однією з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем Президента України у політичному житті держави. Як її глава, Президент України є вищою посадовою особою, і саме він наділяється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Тобто, як випливає із тексту згаданої статті. Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.

Ст. 106 Конституції України містить перелік конкретних повноважень Президента України в галузі здійснення дипло­матичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п. 2); «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України» (п. 3); «приймає рішення про визнання іноземних держав» (п. 4); «призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних пред­ставників іноземних держав» (п. 5); «вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та прий­має рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України» (п. 19); «присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).

Так, згідно з п. 1. ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України «забезпечує державний суверенітет і еко­номічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і за­конів України, актів Президента України». Безпосередньо керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерство закор­донних справ, керівникові якого уряд дає прямі доручення і слідкує за їхнім виконанням.