32. Закон України „Про дипломатичні ранги” 2002р.

Дипломатичний ранг - це спеціальне звання, яке присвоюється

державним службовцям відповідно до цього Закону.

В Україні встановлюються такі дипломатичні ранги:

• Надзвичайний і Повноважний Посол;

• Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;

• Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;

• радник першого класу;

• радник другого класу;

• перший секретар першого класу;

• перший секретар другого класу;

• другий секретар першого класу;

• другий секретар другого класу;

• третій секретар;

• аташе.

Державним службовцям, які працюють у системі органів

дипломатичної служби, дипломатичний ранг присвоюється Міністром

закордонних справ України.

Державним службовцям, які працюють в Апараті Верховної Ради

України, Адміністрації Президента України та Секретаріаті Кабінету

Міністрів України і фахова діяльність яких відповідає принципам,

завданням та функціям дипломатичної служби в Україні згідно з

Законом України "Про дипломатичну службу" ( 2728-14 ),

дипломатичний ранг присвоюється Міністром закордонних справ

України за поданням керівника відповідного органу чи установи.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла,

Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу,

Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються

Президентом України за поданням Міністра закордонних справ

України.

Встановлюються такі строки перебування дипломатичних

працівників у дипломатичних рангах:

аташе, третього секретаря, другого секретаря другого класу,

другого секретаря першого класу, першого секретаря другого класу -

два роки;

першого секретаря першого класу, радника другого класу - три

роки.

Перебування в дипломатичних рангах радника першого класу,

Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу,

Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу є

безстроковим.

33. Політико-правові основи для встановлення дипломатичних відносин між державами. Дипломатичні відносини де-факто та де-юре

Дипломатичні відносини в сучасному світі — це наріжний камінь всієї системи міждержавних відносин. Саме вони дають можливість у повному обсязі реалізувати міжнародну правосуб'єктність держави. Звичайно, невизнання де-юре і пов'язана з цим відсутність нормальних дипломатичних відносин жодною мірою не принижують загальну вагу держави на міжнародній арені, оскільки кожна держава є суб'єктом міжнародного права насамперед в силу притаманного їй суверенітету. Водночас при дослідженні процесів реалізації міжнародної правосуб'єктності неможна повністю ігнорувати роль визнання та наявності (або відсутності) нормальних дипломатичних відносин.

Дипломатичні відносини відрізняються від диплома­тичних контактів ще й тим, що вони, по-перше, мають стабільний, довготривалий характер, а по-друге, вимагають наявності відповідних передумов, виконання яких є обо­в'язковим. Найголовніша передумова — це визнання де-юре та взаємна згода держав на встановлення дипломатичних відносин.

Міжнародне визнання — це дипломатичний акт, який супроводжується відповідними правовими наслідками.

За будь-яких обставин головною умовою встанов­лення дипломатичних відносин між двома державами є їхня спільна згода на здійснення цього акту. Ця згода здійсню­ється в будь-якій сприятливій для обох сторін міжнародно-правовій формі (це може бути й договір, але здебільшого це обмін листами або нотами ідентичного змісту).

Слід зауважити, що Віденська конвенція про диплома­тичні зносини оминає всі ці процедурні питання і містить лише одну чітко сформульовану норму: «Встановлення дипломатичних відносин між державами та заснування по­стійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою» (ст. 2).

Визнання де-юре – найпоширеніша традиційна форма офіційного визнання новоутворених держав або урядів, яка вважається повним і остаточним. Здійснюється шляхом видання атка держави, яка вже існує, в якому вона виражає волю встановити певні взаємовідносини з новою державою як суб”єктом міжнародного права. Застосовується у випадка, коли держава не має сумніву щодо законності походження чи становлення держави, що визнається.

Визнання де-факто – визнання є або тимчасовим, або обмежене лише деякими правовідносинами. Можливе налагодження консульських відносин.