2. Класифікація доказів в ап.

Чітке й послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти, обставини та їх процесуальних джерел мають певне прикладне значення при оцінці та перевірці доказів. У науковій літературі¹ докази поділяються:

1. Залежно від відношення до обставин, що підлягає доказуванню — на прямі та непрямі.

Прямі докази — це докази, з яких можна зробити достовір­ний висновок про існування чи відсутність доказуваного фак­ту, тобто прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню.

Непрямі докази — це докази, з яких можна зробити ймовір­ний висновок про існування чи відсутність доказуваного факту.

2) в адміністративно-деліктних провадженнях залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність — на обвинувальні та виправдувальні.

Обвинувальні докази вказують на те, що правопорушення було вчинене саме даною особою з певною метою, є наявність вини та обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні докази вказують на те, що немає складу пра­вопорушення, відсутні його юридичні ознаки, відсутня сама подія правопорушення, що дана особа до вчиненого правопо­рушення непричетна або особа вчинила правопорушення з не­обережності, випадково, чи ця особа є неповнолітньою, визна­ла свою провину тощо;

3) за джерелами відомостей докази, а також самі джерела — на первісні та похідні.

Первісні докази — це докази, отримані із першоджерел. На­приклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа, пошкоджений транспортний засіб та ін.

Похідні докази — це докази, які отримані «з других рук»

3. Поняття діяльноті з доказування в апп

Доказування є різновидом практичної діяльності, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення².

Обов'язок доказування покладено на сторони адміністра­тивного процесу (ч. 1 ст. 71 КАСУ). Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАСУ). Ііільше того, у випадках, коли особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази (ч. З ст. 71КАСУ), адже тягар збирання доказів, на відміну від цивільно­го судочинства, лежить не лише на сторонах. В адміністратив­ному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юри­дична особа, а значна частина доказового матеріалу знахо­диться у відповідача—суб'єкта владних повноважень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних доказових матеріалів... Наприклад, складання протоколу про ад­міністративні правопорушення, який фіксує вчинення право­порушення і є джерелом доказів, здійснюється за відповідною формою і змістом (ст. 256 КУпАП), встановленими законо­давством уповноваженими на те посадовими чи службовими особами (ст. 255 КУпАП).

4. Структурні елементи процесуального доказування.

Процесуальному доказуванню притаманні 4 елемента: предмет доказування; суб'єкт доказування; засіб доказування та діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці, оцінці та використанню доказів.

В якості згаданих чотирьох елементів виступають: 1) пізнавальна (інформаціно евристична) діяльність; комунікативна (фіксація і забезпечення передачі фактичних даних у часі і просторі); засвідчувальна (підтвердження достовірності фактичних даних); обґрунтовуючи діяльність (використання доказів для встановлення істини.) В ході пізнавальної діяльності виявляються джерела доказової інформації. На комунікативну діяльність покладається завдання фіксації одержаної інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання на стадії вирішення. Засвідчувальна діяльність спрямована на встановлення достовірності зібраних доказів. Фіксацію джерела інформації, здійснення перенесення виявлених даних на новий матеріальний носій, перетворення їх в словесно-знакову форму, вживання заходів до індивідуалізації предметів, що вилучаються і фіксацію їх індивідуальних ознак процесуальних документах. А доказувальна обґрунтовуючи діяльність - це діяльність по переконанню учасників процесу в істинності зроблених висновків. Ця діяльність знаходить свій прояв у описово-мотивувальній частині проміжкових і завершального процесуальних актів.

Під дослідженням доказів розуміють з'ясування смислу та інформаційного їх значення. Під перевіркою доказів - визначення їх належності до справи, допустимості та достовірності.

5 . Предмет доказування - це коло обставин, які належить установити по адміністративній справі. Метою доказування є встановлення об'єктивної істини; а предмет доказування вказує на коло обставин, які утворюють юридичне значимі елементи такої істини. Предмет доказування закріплюється або шляхом перелічення обставин, що мають бути встановленими в ході адміністративного розгляду та /або перелічення питань, які провід зобов'язаний вирішити при прийнятті адміністративного рішення. Оскільки у вітчизняній юридичній науці панує погляд про абсолютність істини, то необхідно вводити таке правове поняття, як межі доказування.

У провадженнях із адміністративного судочинства доказу­ванню підлягають наступні загальні факти:

1. факти протиправних рішень, дій чи бездіяльності органу владних повноважень, що порушують права, свободи чи інте­ реси фізичних і юридичних осіб.

2. факти наявності чи відсутності адміністративно-право­ вого спору або спору про право;

3. факти наявності інтересів третіх осіб;

4. факти неможливості відмови позивача від адміністратив­ ного позову повністю або частково, а відповідача — визнати адміністративний позов повністю або частково;

5. факти необхідності забезпечення доказів;

6. факти щодо невідкладного розгляду і вирішення справи;

7. факти про відмову у відкритті провадження в адміністра­ тивній справі;

8. факти залишення позовної заяви без розгляду;

9. факти зупинення та поновлення провадження у справі;

10. факти закриття провадження у справі;

11. чи підлягає позов задоволенню;

12. чи заподіяно рішенням, дією чи бездіяльністю органу владних повноважень майнову моральну шкоду;

13) чи є підстави допустити негайне виконання постанови.

6. Межі доказування - це такий ступінь достатності і достовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому. Він характеризується повним, усебічним та об'єктивним дослідженням усіх обставин справи. Повнота в адміністративному процесі, зокрема, означає, що всі зацікавлені особи мали можливість узяти участь у провадженні: повідомлення про адміністративний розгляд виконані у належний спосіб. Усебічність - це глибоке вивчення всієї сукупності належних до справи обставин, їх сторін, реально існуючих між ними зв'язків і взаємозалежностей. Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку. Правовими презумпціями (praesumptiones) є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію), не зобов'язана доводити відповідну обставину. Наприклад, особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода має бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Однак останні, у свою чергу, можуть доводити наявність обставини, які стануть підставою для звільнення їх від відповідальності.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду

7. Доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повнова­жень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного і об'єктивного розгляду і вирішення адміністративної справи. Збирання доказів - необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній літера-турі по-різному визначається сутність збирання доказів. У судовій практиці оцінці доказів завжди передує їх дослідження, здійснюване в різних формах і різними шляхами. Дослідження доказів - це пізнання судом їх змісту, перевірка достовірності існування тих фактичних даних, які становлять зміст доказу, встановлення уз­годженості (зв'язку) даного доказу з усіма іншими доказами в справі. Це визначення містить вказівку на мету дослідження доказів: а) пізнання, розкриття змісту доказу; б) перевірку вірогідності існування фактів-доказів; в) встановлення узгодженості доказів. Дослідження доказів нерозривно пов'язане з їх збиранням, перевіркою та оцінкою. Воно має місце вже в ході віднайдення джерел доказової інформації Перевірка доказів. Відповідно до вимог закону всі зібрані у справі докази підлягають ретельній, всебічній та об'єктивній перевірці. Мета перевірки — з'ясування доброякісності, придатності зібраних доказів для встановлення фактів, що входять до предмета доказування. Перевірка доказів включає перевірку віднесеності до справи, до¬пустимості та достовірності зібраних речових джерел інформації, документів та інших доказів. Використання доказів. Всебічна оцінка доказів завершується побудовою висновків у справі та обґрунтуванням рішень, які приймаються щодо використання доказів. Сутність цієї діяльності полягає в логічному обґрунтуванні певної тези. Доказування-обґрунтування знаходить зовнішній вияв у здійсненні окремих процесуальних актів. Наприклад, складання обвинувального висновку, вироку тощо.Ним охоплюються такі дії, як пред'явлення доказів під час допитів, очних ставок, впізнання, судового слідства.

8.. Засобами доказування (носіями фактичних даних) є: 1) пояснення зацікавленої особи. Так, командир військової частини після розгляду матеріалів розслідування справи про матеріальну відповідальність військовослужбовця зобов'язаний особисто провести бесіду з військовослужбовцем. Якщо вину його повністю доведено, то командир частини не пізніше 1 місяця видає наказ про притягнення до відповідальності; 2) матеріали-письмові докази: заяви сторін і додані до них документи , акти лідируючих суб'єктів, що закріплюють фактичні дані, письмові пояснення учасників; 3) усні пояснення учасників. Так, зокрема у ході засідання дисциплінарної палати  кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури за розсудом палати можуть бути заслухані повідомлення осіб, запрошених з ініціативи адвоката; 4) відео- та звукозапис; 5)речові докази; 6) висновки експертів; 7) протоколи процесуальних дій. Вони є носіями доказової інформації різного рівня: вони містять фактичні дані, що мають значення основних доказів, а також допоміжні докази. В якості останніх виступають дані про процедуру процесуальної дії, що дозволяє судити про достовірність закріплених висновків за результатами процесуальної дії. Доказове значення мають не тільки самі процесуальні документи, але й різні додатки до них.

9. Строком визначено певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін - певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Однак розмежування строку і терміну навряд постає доцільним, зважаючи на їх синонімічне значення, коли строк є одним із значень слова “термін” [8, с.1241]. На підставі проведеного вище аналізу різних наукових підходів щодо сутності категорій “час”, “строк”, можна зазначити, що поняття процесуального строку в адміністративному судочинстві можна сформулювати, враховуючи три положення: а) категорію “час”; б) наявність таких елементів часу як момент, тривалість; в) наявність зв'язку факту настання чи спливання із юридичними наслідками. Таким чином, процесуальний строк можна визначити як установлений законом або судом проміжок часу початок чи закінчення спливання якого або настання якого тягне юридичні наслідки та в межах якого вчиняються процесуальні дії. Це визначення доцільно закріпити в нормі ч.1 ст. 101 КАС України, замінивши чинну редакцію.Процесуальним строком визнається визначе­ний законом або судом чи органом владних повноважень пе­ріод часу, з перебігом якого учасники адміністративних про­ваджень виконують відповідні дії, спрямовані на виникнення, зміну та припинення адміністративно-процесуальних відносин щодо визнання, реалізації та забезпечення прав і законних ін­тересів фізичних чи юридичних осіб.

10. Юридичні строки поділяються на такі види: давнішні та процесуальні. Процесуальний строк - це визначений нормативним актом відрізок часу, що обчисляється за встановленими правилами, протягом якого уповноважені особи вправі вчиняти процесуальні дії, виконати обов'язок, або момент часу, в який належить учинити процесуальну дію. При сплину строків давності провадження закривається, прийняті акти втрачають юридичну значимість (стають недійсними). Прикладами строків давності в адміністративному законодавстві є: строк притягнення до адміністративної відповідальності; строки давності виконання постанови; строки погашення накладеного стягненого стягнення. В правилах про процесуальні строки містяться такі елементи: 1) Розмір строку; 2) Початок плину строку, який пов'язується з дією чи подією. В ряді випадків початок перебігу строку пов'язується з технічними обставинами (вручення процесуального акта); 3) Термін закінчення строку. При цьому розрізняють припинення строку та пропуск строку. Якщо дії протягом процесуального строку не були вчинені, значить, строк пропущений. Пропуск строку не припиняє провадження по справі; 4) Правила зупинення (незаліку) та заліку строків. Зупинення означає, що той чи інший відрізок часу за наявності визначених законодавством обставин у строк не зараховується. За загальним правилом процесуальні строки проваджень про застосування санкції включаються в матеріальні строки притягнення до відповідальності. Однак є винятки. Процесуальні строки (строки розслідування) по дисциплінарних проступках працівників прокуратури не включаються до перебігу матеріальних строків накладення дисциплінарних стягнень.

11. Слід пам’ятати, що останній день строку триває до 24 години, тому допускається вчинення дій протягом всієї доби. Але коли в цей строк процесуальну дію потрібно було вчинити в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу. Разом з тим, строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншим відповідним засобам зв’язку. Якщо пропущення процесуального строку відбулось за відсутності вини учасника судового процесу, то до суду необхідно подати клопотання про поновлення процесуального строку з посиланням на докази, які спростовують вину такої сторони. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку суд вирішує з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду клопотання. Наслідком пропущення строків процесуальних строків є втрата права на вчинення процесуальної дії. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку. Строки, встановлені судом – продовжуються, а строки, встановлені законом – поновлюються. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце та час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання. Із зазначених питань судом постановляється ухвала (ст. 102 КАСУ, ст. 73 ЦПКУ). Ухвала про відмову в поновленні (продовженні) строків або про поновлення (продовження) таких строків може бути оскаржена.