77.Срср 1964-1985

Подвійна мораль кремлівського керівництва виявлялася і в його діях на міжнародній арені. На різних міжнародних форумах СРСР таврував імперіалізм за «придушення свободи народів», а сам у 1968 р. увів війська до Чехословаччини, коли побачив, що вона може вийти з-під його контролю. На початку 70-х років СРСР почав демонструвати бажання досягти по-тепління у «холодній війні». Розпочався короткий період «розрядки». У цей період СРСР висунув низку миролюбних ініціатив: у 1975 р. став одним з ініціаторів Загальноєвро-пейської наради з питань міжнародного співробітництва і безпеки. Цією нарадою було покладено початок так званому «європейському процесові». Після цього стали постійними Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ).

Л. Брежнєв здійснив ряд візитів в інші країни, у результаті яких розширилися міжнародні торговельні зв'язки СРСР. Однак вони зводилися переважно до розпродажу енергоносіїв та інших природних ресурсів.

На словах уряд СРСР виступав за збереження миру. Проте він допомагав тим силам, які провокували конфлікти. Особливо відвертою була підтримка Організації визволення Палестини та її лідера Ясира Арафата, іракського диктатора Саддама Хусейна та лівійського диктатора Муаммара Каддафі. (Водночас Лівію весь світ вважав одним з ініціаторів тероризму.) Лояльним режимам СРСР постійно постачав зброю (в Ефіопію, Кубу, В'єтнам та ін.), хоча заздалегідь було відомо, що більшість із них ніколи не зможе розрахуватися за неї. До того ж радянсь-кі спецслужби самі допомагали різним терористичним групам, комуністичним партіям.

СРСР увесь час намагався розширити зони свого впливу, створити поблизу своїх кордонів лояльні до себе режими. У 1979 p. внаслідок заколоту і при допомозі радянських спец-частин такий режим було створено в Афганістані, що викликало збройний опір афганців. На допомогу режиму Кремль надіслав війська. Бойові дії в цій країні тривали десять років. За цей час загинуло 13 тис. радянських вояків, понад 100 тис. чоловік поранено, десятки тисяч стали інвалідами.

Війна з боку афганців велася партизанськими методами, а відтак була особливо жорстокою. Обидві ворогуючі сторони нерідко вдавалися до розправ над полоненими. Чимало молодих людей, які стали причетними до насильства і жорстокості, повернулися морально і психічно скаліченими. Афганську авантюру осудив увесь світ, і вона стала однією з найганеб-ніших плям в історії радянської імперії.

Радянське вторгнення в Афганістан поклало кінець міжна-родному потеплінню. «Холодна війна» стала ще суворішою. Щоб залякати Захід, СРСР розмістив у деяких європейських соціалістичних країнах ракети середнього радіуса дії, що суперечило досягнутим на той час домовленостям. Після цього західноєвропейські країни почали згортати свої контакти з СРСР, який поступово опинився в ізоляції від передових держав.

78.Суспільно-політична криза в Польщі 1980— 1981 pp.

Партійно-державне керівництво Польщі ви-явилось безсилим розв'язати соціально-політичні й економічні проблеми, що постали перед країною на початку 80-х років. У серпні 1980 р. в країні вибухнула економічна криза, найбільша за своїми масштабами в після-воєнній Польщі, яка за методами та формами організації ан-титоталітарної боротьби взагалі була новим явищем. А поча-лося все з рішення уряду ввести комерційні ціни на м'ясо, щоб у такий спосіб роздобути кошти для виплати боргів західним країнам. На антинародні дії уряду польське суспільство відповіло хвилею страйків. Спочатку вимоги страйкуючих були здебільшого економічними, але коли до страйкових комітетів увійшли діячі КОС—КОР та інших опозиційних рухів, з'явилися й політичні вимоги: свобода друку, звільнення політичних в'язнів, визнання незалежни-ми вільних профспілок тощо. У страйках, що охопили всю країну, брали участь робітники, селяни, службовці, студен-ти. На бік народу стала католицька церква.

31 серпня 1980 p., уперше в післявоєнній історії Польщі, уряд удався до компромісу з опозицією, підписавши Гданські протоколи — угоду між урядовою комісією і міжзаводськими страйковими комітетами. У протоколах була зафіксована 21 угода. Йшлося, зокрема, про визнання вільних профспілок, гарантію права на страйки, запровад-ження принципу підбору керівних кадрів не за партійною належністю, а на основі кваліфікації, свободу слова та друку. Уряд гарантував автоматичне підвищення зарплати відпо-відно до підвищення цін, обіцяв надавати повну й об'єктив-ну інформацію про соціально-економічне становище країни, ліквідувати всі привілеї для міліції, держбезпеки, партапара-ту та ін. Підписуючи цю угоду, уряд і партійна номенклату-ра розраховували, насамперед, виграти час і зманеврувати. Так, серпневий пленум ЦК ПОРП здійснив низку персо-нальних перестановок на вищому рівні, висунувши на поса-ду прем'єра Ю. Піньковського, а VI пленум ЦК ПОРП (ве-ресень 1980 р.) прийняв відставку Е. Терека. Новим першим секретарем був обраний Станіслав Каня. Пленум проголосив курс на соціалістичне оновлення.

Усупереч очікуванням, напруженість не спала. У першій половині вересня страйки охопили 650 підприємств на тери-торії всіх воєводств. Кількість страйкуючих сягнула 350 тис. 17 вересня, зібравшись у Гданську, представники міжза-водських страйкових комітетів ухвалили рішення про ство-рення незалежної самоврядної професійної спілки (НСПС) "Солідарність". Головою її керівного органу — Всепольської узгоджувальної комісії (ВУК) — був обраний Л. Валенса. На відміну від офіційних профспілок, НСПС будувалася за регіональною, а не галузевою ознакою. Після бюрократич-них зволікань 10 листопада варшавський воєводський суд зареєстрував "Солідарність". Ця профспілка по суті відразу стала потужним опозиційним громадсько-політичним ру-хом. Уже через рік вона налічувала у своїх рядах до 9,5 млн чоловік. Більшість опозиційних груп другої половини 70-х років улилися до "Солідарності". І лише КНП зберігала самостійну позицію, намагаючись створити суворо цент-ралізовану партію. Таким чином, події 1980 р. за своїми масштабами, розмахом та програмою "Солідарності" були, фактично, початком антитоталітарної демократичної рево-люції, її першим етапом.

Наростання економічної і політичної кризи значно при-скорилось у 1981 р. Разом з катастрофічним падінням авторитету комуністичної влади зростав і міцнів авторитет опо-зиційного руху робітників. Перший з'їзд "Солідарності", що відбувся у Гданську у вересні—жовтні 1981 p., виступив з програмою "самоврядної демократичної Речі Посполитої", яка мала прийти на зміну централізованій державі тоталітар-ного типу. У сфері економіки передбачалося ліквідувати ко-мандно-адміністративну систему керівництва господарським життям шляхом відокремлення органів господарської адміністрації від політичної влади. Основу економічної сис-теми мали скласти підприємства, керовані робітничими ра-дами і директорами, обраними на конкурсній основі. Демо-кратизм самоврядної республіки гарантувався світоглядним, соціальним, політичним і культурним плюралізмом.

Урядова коаліція сприйняла рішення з'їзду як порушен-ня угод, прийнятих у Гданську. Переговори конфліктуючих сторін, що почалися невдовзі після з'їзду, зайшли у глухий кут. Відновилися страйки, учасники яких вимагали від уряду вжити реальних заходів, щоб запобігти різкому падінню життєвого рівня мас. З грудня у Радомі відбулося розширене засідання керівництва "Солідарності", яке розробило курс на активізацію боротьби з метою захоплення влади. 11 — 12 грудня "радомська позиція" була підтримана ВУК "Солідарності", яка ухвалила рішення розпочати підготовку всенародного референдуму "Про форми і принципи здійс-нення влади" та "Про вибори до представницьких органів різних ступенів".

Намагаючись попередити небажаний розвиток подій, у ніч на 13 грудня 1981 р. Державна рада ПНР прийняла рішення про запровадження на всій території Польщі військового стану. Всю повноту влади взяла на себе Військо-ва рада національного порятунку під керівництвом В. Яру-зельського, який у жовтні 1981 р. став першим секретарем ЦК ПОРП. Фактично то був державний переворот, оскільки .про цей крок не були заздалегідь попереджені ані члени уря-ду, ані члени Політбюро ЦК ПОРП. Щоб запобігти загаль-ному страйкові, всі ключові галузі, порти й 129 великих підприємств були переведені на воєнний режим. Під час запровадження військового стану, що лише відтягнуло остаточний крах комуністичного режиму, загинуло вісім чоловік.