63.Польське питання 1795-1814

У складі Пруссії знаходилися: Сілезія (захоплена в 1740), а також, після трьох розділів Польщі, – Велика Польща, Помор'я, велика частина Мазовії, частина Малої Польщі. Землі, приєднані при першому розділі, отримали назву Західної Пруссії і Прінотецкого округу, при другому і третьому розділах – Південній Пруссії, Нововосточной Пруссії і Нової Силезії. На цих територіях була введена прусська адміністративна система. Провінції ділилися на департаменти, департаменти – на округи (повіти). Шляхетськоє самоврядування було ліквідоване, адміністративну владу здійснювали ландрати. У 1797 на польські землі було поширено дію прусського «земського права». Землі католицького духівництва були конфісковані і розпродані.

По відношенню до всіх захоплених територій проводилася політика германізації, сюди притягувалися німецькі колоністи,яким щедро лунали землі, що опинилися в руках держави. В той же час прусський уряд сприяв розвитку промисловості і сільського господарства. У Силезії при його підтримці налагодився розвиток гірської справи, вперше в Європі тут в 1788 була застосована парова машина для відкачування води з шахт, а з 1798 почалося застосування кам'яного вугілля в металургії. В цілях встановлення судноплавного повідомлення між Одрой і Віслою вже в 1773 був проведений Бромбергський (Бидгощський) канал. У 1807 указом про особисте звільнення селян почалося проведення аграрної реформи. Указ 1811 надавав тій категорії крестьян-барщинников, яка була спадковим утримувачем землі, право власності на 2/3 своєї ділянки.

Австрія в результаті першого розділу отримала території по північному схилу Карпатського хребта, населені поляками і українцями. Майже всі вони залишалися у складі Австрії до 1918 і мали назву «Королівства Галіция і Лодомерія». По третьому розділу в її склад були включені землі між річками Піліцей, Віслою і Бугом, які отримали офіційну назву «Західною Галіциі». У 1803 всіх цих землі були об'єднані в одну провінцію, але в результаті війни з Францією в 1809 Західні Галіция і Замойський округ були загублені.

Галіция була розділена на 18 округів, керованих окружними начальниками – старостами. На чолі самої провінції стояв губернатор. У 1775 в Галіциі був установлений становий сейм, в якому засідали представники трьох станів: магнатів, шляхти і королівських міст. Проте повноваження сейму були обмежені: він міг обговорювати уявлення, зроблені урядом і звертатися до імператора з покірними проханнями.

Колишні коронні маєтки, а також маєтки ліквідованого ордена єзуїтів стали власністю австрійської держави. Ці землі використовувалися для залучення колоністів, які вербувалися з прірейнських князівств. У 80-х 18 в. на Галіцию розповсюдилися реформи, проведені в імперії Йосипом II, зокрема, була відмінена особиста залежність селян, зроблена спроба обмежити їх повинності.

Польські патріоти не змирилися з втратою країною державної незалежності. У Варшаві в 1798 виникло таємне «Суспільство польських республіканців». У багатьох європейських країнах існували польські представництва, які об'єднувала паризька еміграція. Генерал Я.Г.Домбровський запропонував французькому уряду – Директорії – проект створення польських легіонів, який був спочатку прийнятий. Передбачалося, що легіони вступлять в Галіцию і стануть ядром повстання. Наполеон Бонапарт, що проте прийшов до влади у Франції, переформував польські легіони в звичайні французькі війська.

У 1806, зайнявши Берлін і просуваючись до меж польських земель, Наполеон доручив Домбровському сформувати польську армію і спробував встановити контакт з Костюшкой. Проте вимоги останнього про відновлення Польщі в старих межах були для Наполеона неприйнятними. Після перемоги наполеонівської армії під Фрідландом, в Тільзіте в 1807 було поміщено угоду про освіту з частини польських земель Варшавського князівства. Князем став Фрідріх Серпень Саксонський. За конституцією 1807 князівство оголошувалося спадковою конституційною монархією. Монархові належала виконавча влада і законодавча ініціатива. Він міг призначати міністрів і інших вищих посадових осіб. При нім полягала Рада міністрів і Державна рада (Rada Stanu), що була дорадчим органом і що одночасно виконував функції вищого адміністративного суду. Сейм князівства, що складався з двох палат, мав обмежені компетенції. По французькому зразку держава підрозділялася на департаменти, во розділу дооторих стояли префекти, що знаходяться в прямому підпорядкуванні міністра закордонних справ. Конституція не гарантувала князівству повної державної самостійності: внутрішня його політика залежала від саксонського короля, а армія знаходилася під французьким керівництвом. Крім того, спеціальний представник Франції здійснював контроль за діяльністю уряду князівства. Проголошувалася відміна кріпосної залежності і рівність всіх перед законом.

21 грудня 1807 був введений в дію пункт конституції про відміну кріпосного має (земля і споруди при цьому переходили у власність поміщика) рацію, а в 1808 на князівство розповсюдилася дія норм буржуазного права, закріплених Кодексом Наполеона. У 1809 до складу князівства за мирним договором з Австрією увійшли Західні Галіция і Замойський округ.

У 1812 польські війська брали участь у вторгненні Наполеона до Росії. Для залучення на свою сторону жителів Литви сейм князівства оголосив себе «генеральною конфедерацією Королівства Польського» і прийняв маніфест про відновлення майбутньої Польщі. Проте особливого ентузіазму звернення сейму в Литві не викликало, а незабаром, після поразки Наполеона в Росії, в конфедерації почався розбрід. Більшість серед аристократії і шляхти висловилися за угоду з Олександром I. Російський імператор в березні 1813 призначив тимчасовий уряд князівства.

64.Польський національно-визвольний рух

Після придушення повстання тисячі поль-ських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дріб-на шляхта, ремісники і селяни. На відмі-ну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним скла-дом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політи-ків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського.

Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти "царську ласку" й повернутися до Ко-ролівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб — офіцерів і солдатів, а також полі-тичних діячів — обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і ви-значну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції.

Біженці оселялися в європейських державах, на співчут-тя яких у польському питанні вони сподівалися — в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні угруповання емігран-тів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались осе-ляти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занад-то великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емі-грантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Після поразки Листопадового повстання царська влада по-чала переслідувати його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і командувачем російськими війська-ми в Королівстві Польському генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад. Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з'явився "Органічний статут". "Статут" передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії Королівства Польського. Було ліквідо-вано сейм, Державну раду й вищі судові установи Королівст-ва, польську армію. З 1834 р. в країні запроваджено воєнний стан, що давало змогу місцевій владі заарештовувати кожного, хто викликав бодай найменшу підозру. Учасників повстання ви-силали до Сибіру, кидали до в'язниць, забирали до російської ар-мії, відправляючи служити в Сибір або на Кавказ. Маєтки засуджених за участь у повстанні підлягали конфіскації. Запро-ваджувалася сувора цензура на твори А. Міцкевича, Ю. Сло-вацького, І.Лелевеля та інших видатних польських діячів на-уки і культури. Закрито університети у Варшаві й Вільно, Кре-менецький ліцей. На територію Королівства поширилися загальноросійська грошова система та система мір і ваги. У Білорусі та Україні остаточно ліквідовано уніатську церкву. Уніатів почали насильно навертати у православ'я. Дрібну шля-хту позбавили станових привілеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії.

Повстання 1830—1831 pp. викликало хвилю репресій і на території Польщі, що перебувала у складі Пруссії. З посади польського намісника в Познанському великому князівстві звільнили А. Радзивілла, а главою провінції призначили Е. Флоттвелла, відомого своїми антипольськими поглядами. Утисків зазнали не тільки повстанці, в яких реквізували ма-єтки, а й уся людність Великої Польщі. В установах і шко-лах замість польської мови вводилася німецька. На князів-ство поширилася прусська система мір і ваги. У поляків ску-повували землі, на яких оселялись німецькі колоністи. Таку саму політику стосовно польського населення проводила й Австрія.

Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі поль-ського народу до змагань за національну незалежність. Від се-редини 30-х років пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти тут повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й уча-сники експедиції Залівського повторювали лозунги повстан-ців 1830-1831 pp.

Протягом 30—40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві — "Співдружність польського народу" (1835—1838), Келецько-Люблінська організація (1840—1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Організація 1848 р. тощо. У Великій Польщі, Сі-лезії і на Помор 7 патріоти створили "Союз плебеїв " під прово-дом книговидавця В. Стефанського. У Галичині діяла організація "Селянський союз".

Хоча в 1843-1844 pp. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільни-ми зусиллями розпочали підготовку загальнопольського по-встання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство.

Підготовка до повстання проводилася майже на всіх польсь-ких землях. Проте арешт його керівників у прусській частині, а також невдалі спроби збройного виступу в Королівстві Польсь-кому обмежили повстання територією Краківської республіки. Бої у Кракові розгорнулися в ніч з 21 на 22 лютого 1846 р. Неза-баром австрійські війська покинули місто. Повстанці сфор-мували Національний уряд, який проголосив маніфест. У ньому містився заклик до населення брати участь у повстанні, дава-лися обіцянки ліквідувати станову нерівність і передати селя-нам землю без викупу.

Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літера-турний критик і філософ, аристократ за походженням Е. Дембовський (1822—1846). Щоб привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27 лютого вирушила з Кра-кова на зустріч із людністю навколишніх сіл. Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріо-тів, у тому числі й Е. Дембовський.

Незабаром повстання пішло на спад. Під час його оста-точного придушення Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії. Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця територія передава-лася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства Кра-ківського.

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях ви-кликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848— 1849рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 p., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообі-цяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбу-лись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах. Од-нак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського насе-лення Галичини. Як наслідок — українсько-польські супере-чності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, діз-навшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт роз-кріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекрес-лила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі поль-ські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяль-ність.

Найбільшого розмаху революційні події набули в Познансько-му великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися на-дання широких повноважень Великому князівству: віднов-лення польської мови в школах і установах, а також форму-вання польського військового корпусу.

Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією — примусили прусський уряд по-годитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею за-знала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запро-понували поділити Велику Польщу на дві частини — польсь-ку і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх по-встання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848— 1849 pp. польський національно-визвольний рух пішов на спад.