11.Діяльність найвидатніших представників раннього італійського Відродження.

У XIV-XV ст. серед інтелектуалів Італії зростало захоплення куль-турою стародавніх греків і римлян, на той час майже забутою. Вона приваблювала їх, передусім, шанобливим ставленням до людини. По-борників античної культури пізніше назвали гуманістами (від ла-тинського слова гуманус — людський). Зусиллями гуманістів ця культура воскресла з мороку забуття, стала основою нової культури, яку назвали Відродженням, чи, французькою, Ренесансом.

Згадаємо, середньовічна церква трактувала людину істотою грі-ховною, а працю — божою карою за людські гріхи. Таке ставлення до людини гуманісти (вони походили з найрізноманітніших соціальних верств і прошарків) вважали несправедливим. Людина прирече-на страждати? Ні, запевняли гуманісти, вона богоподібна й розумна і заслуговує на любов та шану.

Гуманісти обстоювали права людської особистості. Людина має право насолоджуватися природою, коханням, славою. Проте в неї є й обов'язки. Скажімо, вона повинна бути справедливою, порядною, працьовитою, жертвувати особистою вигодою задля громадських інтересів. Гуманісти вважали, що людина має прагнути до знань, а не марнувати життя в монастирській келії. Творча праця та освіченість — ось що відрізняє людину від худоби. Гуманісти згадували мудру заувагу римського письменника й філософа Сенеки: «Ніщо не варте більшої хвали, ніж людська душа, в порівнянні з її величчю ніщо не є великим».

Так побожно ставилися гуманісти до людини. А яким бачилося їм досконале суспільство? В такому суспільстві не буде війн, розбою, тиранії, в ньому процвітатимуть політичні свободи. Громадяни жи-тимуть за законами, складеними в інтересах більшості, віддаватимуть-ся громадським справам. Гуманісти схвалювали господарську заповзятливість, допускали збагачення, однак застерігали, що над-мірний потяг до багатства псує людину, а тому шкідливий для суспі-льства. Людина має бути щедрою, великодушною.

Гуманісти об'єднувалися в гуртки, що складалися в ряді міст Іта-лії. Однак центром гуманістичного руху стала Флоренція.

Сміливі, свіжі ідеї гуманістів заворожували багатьох. Ними захоп-лювалися непоодинокі вельможі, міські патриції, багаті купці, сень-йори, навіть духовні особи (включаючи пап). Гуманістів охоче запрошували викладати філософію, історію та інші гуманітарні (звер-нені до людини, суспільства) науки в школах й університетах.

Родоначальником гуманізму в літературі став флорентієць Франческо Петрарка (1304-1374). У своїй «Книзі пісень» він оспівав своє кохання до Лаури (невідомо — реальної чи вигаданої особи). Цим поет кинув виклик середньовічній церкві, яка вважала жінку попліч-ницею диявола. Петрарка ганив схоластику за її пустопорожні муд-рування, захоплювався гуманітарними науками. Він був закоханий в античну культуру, користувався не зіпсованою середньовічною лати-ною, яку порівнював із засохлим деревом без листя й плодів, а бага-тою, гнучкою класичною латинською мовою.

Однодумцем Петрарки був Джованні Боккаччо (1313-1375) — автор збірки оповідок «Декамерон». Він цінував у людині не її поход-ження, а розум, мужність, порядність. Боккаччо глузував із лицемір-ства та святенництва, тому накликав на себе гнів церкви.

Інший видатний італійський гуманіст XV ст. Лоренцо Балла ра-тував за те, щоб церква займалася виключно питаннями віри і не втручалася в мирські справи.

В італійському мистецтві XIV-XV ст. ідеї Відродження й гуманіз-му втілювали скульптор Донателло, художник Мазаччо та ін.