74.Криза тоталітарних режимів

Смерть Сталіна у березні 1953 р. мала значний вплив на розвиток країн Східної Європи. Звільнення від постійного страху виявило глибокі протиріччя тоталітарного соціалізму і масове невдоволення ним внаслідок обмеження споживання, падіння життєвого рівня, репресій і т.д. У НДР, Польщі, Угорщині виникли політичні кризи. їх неможливо було подолати, зберігши існуючу систему і не застосувавши силу. Значну роль у придушенні виступів населення відіграли радянські війська, які брали безпосередню участь у каральних операціях (Берлін - 1953 p., Угорщина-1956 p.).

Не дивлячись на придушення виступів силою, були внесені

зміни у курс комуністичних партій, які усунули головні причининевдоволення: "

- припинялись масові репресії і проводилась часткова реабілітація їх жертв;

- було переглянуто темпи і методи індустріалізації;

- пом'якшено форми кооперування, а в Польщі вони взагалі були зупинені;

- частково знімались обмеження для малого бізнесу.

Пізніше було проведено деякі економічні реформи, відбулись

певні зміни у відносинах з СРСР: за формою вони набули форми рівноправних.

Конфронтацією СРСР і Китаю скористались Румунія і Албанія для отримання більшої самостійності від Москви.

Все це проходило на тлі послаблення жорсткого адміністративного контролю над економікою, ідеологією, культурою, що свідчило про початок нового періоду у розвитку країн Східної Європи.

Тоталітарний режим не був ліквідований, а лише модифікований. Йому намагались надати рис, які б зробили його привабливішим для народів. Проте процес реформування соціалізму мав жорсткі межі. На певному етапі постало питання про політичні права людини і економічні свободи, приватну власність, ринкові відносини. Це загрожувало монополії комуністів на владу. Дійшовши до цієї межі, комуністичні партії ставали на шлях згортання реформ, який вів до неосталінізму. З цього можна дійти висновку, що соціалізм реформуванню не підлягає в принципі.

Перехід до неосталінізму відбувався без особливих катакліз-мів. Лише у Чехословаччині він був здійснений за допомогою втручання СРСР і інших соціалістичних держав ("Доктрина Брежнєва" - про колективну відповідальність за долю соціалізму в кожній країні). Це на деякий час відтягнуло кризу соціалізму у Східній Європі.

Встановленню неосталінізму сприяла також "розрядка", яка дала доступ країнам Східної Європи до фінансових ресурсів країн Заходу Східноєвропейські лідери прагнули здійснити централізоване оновлення основних фондів, щоб випускати конкурентоспроможну продукцію. Реалізувати це вдалося лише частково. Проникнути на ринки країн Заходу виявилось не під силу, а коли настав час сплачувати борги, то не залишилось нічого іншого, як брати нові кредити. Зовнішня заборгованість катастрофічно зростала. Це примусило уряди країн Східної Європи вживати термінові заходи: нарощували експорт і обмежувати імпорт. До цього додалася світова енергетична криза. Все це призвело до падіння темпів економічного розвитку і до загальної економічної стагнації, застою. На Заході у цей час відбувався перехід до постіндуст-ріального, інформаційного суспільства, розпочалось економічне піднесення.

70.Польща в міжвоєнні роки

11. 11.1918 у Варшаву прибув звільнений з німецької в'язниці Юзеф Пілсудський, який, спираючись на ПОВ і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений тимчасовим Керівником Держави. За його дорученням уряд сформував соціаліст Є. Морачевський.

Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів. Розв'язання її залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772. На сході Польщі у результаті війни з українцями захопила територію Західноукраїнської Народної Республіки і домоглася від Антанти визнання цього загарбання (1923). Після підписання Варшавського договору 1920 з Директорією УНР Юзеф Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією (див. Польсько-радянська війна 1920), яка завершилась укладенням в березні 1921 Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські і західнобілоруські землі за П. За Версальським мирним договором 1919 до Польщі була приєднана Познанщина і частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря; порт Гданьск (Данциг) отримав статус вільного міста; у Верхній Сілезії, Вармії і Мазурах мав відбутися плебісцит. Проведений в складний час польсько-радянської війни, він віддав перевагу полякам лише на меншій частині цих земель. Лише внаслідок трьох сілезьких повстань (1919-1921) союзні держави погодились на передачу Польщі третини терену Верхньої Сілезії. У жовтні 1920 польські війська захопили у Литви Віленський край. Новостворена держава стала багатонаціональною: національні меншини складали в ній 31% всього населення. У січні 1919 відбулись перші вибори до Законодавчого сейму; вони принесли успіх правим і центриським партіям - ендекам, християнським демократам, людовцям. Уряд очолив Ігнаци Падеревський. У березні 1921 була схвалена Конституція Польської Республіки, яка встановлювала в країні парламентсько-демократичний устрій. Першим президентом був обраний професор Ґабрієль Нарутовіч, який через тиждень загинув від руки фанатика-ендека. Часто змінювані уряди змушені були шукати шляхів подолання післявоєнної економічної кризи, розв'язання соціальних і національних конфліктів. Уряду економіста Владіслава Грабського в 1923-1924 вдалось здійснити ряд фінансових і економічних реформ, які сприяли стабілізації і інтеграції економіки розрізнених земель. У країні розгорнулась боротьба за владу між угрупуванням ендеків і прихильниками Юзефа Пілсудського. У травні 1926 Пілсудський з допомогою армії й при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим "санації" (оздоровлення). Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність опозиційних партій, які в 1929 утворили блок Централів, всіляко переслідувалась. Економічна криза 1929-1933 викликала численні соціальні конфлікти. Проти українського національного руху застосовувались "Пацифікації" (1930). У 1935 пілсудчики провели через сейм нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила диктаторський режим. Після смерті Юзефа Пілсудського у 1936-1937 країну охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Едвард Ридз-Смігли зуміла утримати владу, спираючись на нову урядову партію-Табір Національного Єднання (Озон). У зовнішній політиці Польщі дотримувалась тактики "рівноваги сил", "балансування" між східним і західним сусідами. З приходом до влади в Німеччині Адольфа Гітлера (1933) виникла реальна зовнішня загроза для Польщі Однак міністр закордонних справ Юзеф Бек надалі проводив політику лавірування між Німеччиною і СРСР, унеможливлюючи створення системи колективної безпеки проти агресора, котру намагалась заснувати Франція. Недалекоглядну позицію зайняла Польща у 1938, коли Німеччина анексувала Австрію, а потім за Мюнхенською угодою розчленувала Чехо-Словаччину. Коли Німеччина в кін. 1938 поставила перед П. неприйнятні вимоги, керівники останньої категорично відмовились від будь-яких союзів з СРСР. Сталінське керівництво навесні і влітку 1939 здійснило різку зміну в зовнішній політиці, відмовившись від непевного союзу з Великобританією і Францією, заключило агресивний пакт про ненапад з Німеччиною (23.8.1939), який передбачав розподіл сфер впливу в Європі, ліквідацію Польської держави. Пакт відкрив шлях до Другої світової війни ("Пакт Молотова-Ріббентропа").

75.Близькосхідна криза

Для підриву єдності арабських держав, ослаблення їх антиімперіалістичної і антисіоністської боротьби ворожі ним сили загострювали і намагалися використовувати в своїх цілях труднощі економічного розвитку арабських країн і певні відмінності в їх соціальному ладі, а також такі проблеми, як курдське питання в Іраку, ирано-арабские суперечності в зоні Персидської затоки, расовий конфлікт на Ю. Судана і ін.

5 червня 1967 ізраїльських озброєних сил провокаційно вторглися в межі ОАР, Сірії і Йорданії і потім окуповували значну територію цих країн. Спираючись на підтримку США і інших імперіалістичних держав, Ізраїль пред'явив арабським державам ряд ультимативних вимог, ухвалення яких означало б повну капітуляцію цих держав. Проте Ізраїль і сили імперіалізму і світового сіонізму, що стоять за ним, не змогли добитися здійснення своїх головних цілей: повалити прогресивні режими в ОАР і Сірії і т.ч. підірвати визвольний рух арабських народів; припинити тісну співпрацю передових арабських держав, що склалася, з СРСР і іншими соціалістичними країнами і т.ч. гранично ослабити його вплив на вирішення проблем, пов'язаних з Би. к.; силою примусити арабські держави на умовах, вигідних Ізраїлю, вирішити проблему палестинських біженців (1500 тис. чіл. у 1970), вигнаних із земель, що належать ним, в результаті відкритої політики шовініста ізраїльських сіоністів. Ізраїль наполегливо намагався скористатися результатами своєї агресії, хоча це таїло в собі загрозу виникнення нового військового вибуху. Правителі Ізраїлю, підтримувані світовою реакцією, зокрема сіоністськими кругами, продовжували ухилятися від виконання вимог миролюбних народів про близькосхідне врегулювання на основі виведення військ зі всіх захоплених арабських земель і вирішення комплексу інших питань арабо-ізраїльського конфлікту відповідно до резолюцій ООН (резолюція Ради Безпеки від 22 листопада 1967, а також резолюція Генеральної Асамблеї від 11 грудня 1948 про палестинських біженців, резолюції Надзвичайної сесії від 4 і 14 липня 1967 і Ради Безпеки від 21 травня 1968 і 3 липня 1969 про Єрусалим, і ряд ін.).

Певною мірою новим моментом в Би. до. з'явилася розбіжність, що намітилася, у позиції імперіалістичних держав. Франція, що почала в 60-і рр. проводити в системі НАТО самостійну політику, засудила ізраїльську агресію, наклала ембарго на вивіз зброї до Ізраїлю і, на відміну від інших країн — членів НАТО, з розумінням віднеслася до точки зору арабських держав по питаннях врегулювання. Позиції СРСР і Франції по цих питаннях помітно зближувалися, що мало певне позитивне значення в період консультацій представників чотирьох держав — СРСР, Франції, США і Великобританії, що почалися 3 квітня 1969 в Нью-Йорку в цілях пошуку шляхів для мирного політичного врегулювання на Близькому Сході.

Близькосхідні проблеми по суті не сходили з порядку денного основних органів ООН. У періоди загострення суперечностей на Арабському Сході скликалися тричі (1956, 1958, 1967) надзвичайні і тричі (1947, 1948, 1961) надзвичайні спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН. При розгляді всіх проблем, пов'язаних з Би. до., у ООН Радянський Союз і інші соціалістичні держави незмінно виступали в захист інтересів арабських народів, що допомогло їм вистояти в боротьбі з імперіалізмом, колоніалізмом, з агресивними устремліннями Ізраїлю і міжнародного сіонізму.

Разом з тим агресивність імперіалістичних держав і експансіонізм правлячих кругів Ізраїлю не дозволили миролюбним силам добитися такого ослаблення Б. до., яке перетворило б цей район на зону міцного і тривалого миру. Ізраїль за допомогою США, ряду інших імперіалістичних держав і кругів міжнародного сіонізму створив на Близькому Сході на початок 70-х рр. обстановку безперервних озброєних провокацій і фактичного стану неоголошеної війни проти арабських держав. Восени 1970 були спровоковані криваві події в Йорданії з метою розгрому руху опору палестинських арабів, що діяли проти Ізраїлю, і створення приводу для можливого втручання імперіалістів і ізраїльських сіоністів в справи арабів. Це викликало різкі протести арабської і світової громадської думки і офіційне попередження СРСР про неприпустимість подібного втручання. Укріплюючи за підтримки соціалістичних країн свої озброєні сили, ОАР, Сірія і інші арабські держави чинять наростаючий опір агресорам. Значно посилилася визвольна боротьба на окупованих Ізраїлем арабських територіях. Продовжується процес зміцнення міжарабської солідарності. Помітне посилення загального антиімперіалістичного фронту арабських держав відбулося в результаті революцій 1969 в Судані і Лівії. Дії агресорів, їх небажання врегулювати мирними політичними засобами Б. до. різко засуджуються світовою громадськістю.

43. Паризька мирна конференція 1919-1920 рр.

Наміри головних держав-переможниць на конфе-ренції. Для підготовки мирних договорів з переможеними у Першій світовій війні країнами було прийнято рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглась її проведення у своїй столиці.

18 січня 1919 р. роботу Паризької мирної конференції відкрив прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо. У ній бра-

ли участь представники 27 країн, але домінуючу роль віді-гравали Франція, Великобританія і США. На конферен-цію не було запрошено представників переможених країн і Росії, в якій тривала громадянська війна.

Обговорення мирних угоду з переможеними країнами виявило значні протиріччя між основними учасниками пе-реговорів.

Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну їх становища у світі. Із боржника вона перетвори-лась у кредитора. Економічна могутність у роки війни зросла (національне багатство у 1914р. складало 192 млрд дол., а в 1920 р. —489 млрд дол.), країна створила могут-ню армію і флот. Але в середині держави точилась гостра дискусія щодо мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики.

Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США у світі дає їм шанс стати рятівниками світу і привнести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у " 14 пунктах", які було оприлюд-нено 8 січня 1918 р. Ними передбачалися:

1) відкриті мирні договори;

2) свобода судноплавства;

3) усунення економічних бар'єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити ско-рочення озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських тери-торій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політи-ку, вступ у "співтовариство вільних націй";

7) визволення і відбудова Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, відбудо-ва окупованих районів Франції;

9) уточнення кордонів Італії відповідно до національних ознак;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Руму-нії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) самостійне існування турецьких та автономія інона-ціональних частин Османської імперії;

13) створення Польської держави;

14) утворення Ліги націй.

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто прагнув створити більш справедливий і демократичний порядок, який би унеможливлював повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни було сильно підірва-но, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. Це спричинило зміни в настроях американців, і на виборах до конгресу 1918р. республіканці, дотримуючись ізоляціо-ністського напряму у зовнішній політиці, здобули перемо-гу. Конгрес не ратифікував жодного з мирних договорів, укладених президентом.

Великобританія ще до початку мирної конференції до-сягла своєї головної мети у війні. Німецький флот пере-став існувати. Англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія — над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі з прем 'єр-міністром Д. Ллойд Джорджем було закріплен-ня вже досягнутого. Поряд із цим Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. При встановленні

кордонів у післявоєнній Європі, на думку Ллойд Джор-джа, потрібно було виходити з принципу національного самовизначення. Головна умова післявоєнного устрою — забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй як інструменту миру. На відміну від Вільсона, Ллойд Джордж був досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.

Проте не все в Англії складалося так оптимістично. Британська імперія втрачала колишню могутність: доміні-они домоглися більшої самостійності. Індії та Ірландії було обіцяно надати самоуправління; зі світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була ослаб-лена, фінанси і торгівля дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй військово-морській могутності з боку Німеч-чини, Англія із занепокоєнням спостерігала за швидким зро-станням американського флоту.

Франція більше за інші великі держави постраждала у війні. На її території велися бойові дії. Із кредитора кра-їна перетворилась у боржника. У свою чергу головний боржник Франції — Росія — анулювала всі свої зобов'я-зання. Найпопулярнішим у країні стало гасло: "Німці за все заплатять!" Прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув по-слабити Німеччину будь-якими засобами. Він говорив: "В Європі 20 мільйонів зайвих німців". Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції те-риторіях. А відтак, вона сподівалася повернути собі Ель-зас та Лотарингію. Для здійснення інших намірів треба було перешкодити об'єднанню Австрії і Німеччини, ство-рити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн і т. д.

Умови Версальського миру. У квітні було завершено розробку тексту договору з Німеччиною, її делегацію викликали в Париж для його вручення, і 28 червня у Версалі було підписано мир, який став основою післяво-єнного врегулювання. До тексту договору, за наполяган-ням Вільсона, було включено статут Ліги націй.

За договором Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, а також віддавалися вугільні шахти Саару. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії. Бельгія після плебісциту отримувала округи Ейпен, Мальмеді і Морене, Данія — північну частину Шлезвігу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможців (у 1923р. при-єднано до Литви), а Данціг (Ґданськ) оголошувався "вільним містом" під захистом Ліги націй.

За Версальським договором Німеччина втратила сьому частину своєї території, на якій проживала одна дванадця-та її населення. Вона повністю позбулася своїх колоній — їх розділили між державами-переможнишши. Країні забо-ронялося мати армію чисельністю понад 100 тис. чоловік, військово-повітряні сили і підводний флот; ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалася 15-річна окупація військами Антанти лівого берегу Рейну і демілітаризація 50-кіло-метрової ділянки на його правому березі.

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила спла-чувати репарації. Загальний їх обсяг було визначено на спеціальній конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд зо-лотих марок, з яких 52% мала отримати Франція, 22 — Великобританія і 10 — Італія.