2. Відносини власності

Відносини власності вітчизняна наукова школа розглядає як відносини привласнення відчуження, а західні наукові школи – як спосіб обмеження (нормування) доступу до ресурсів та специфікації прав власності.

Відповідно вітчизняна наука розрізняє економічний зміст і правову форму відносин власності.

А. Економічний зміст відносин власності

Значення відносин власності  визначають суспільну форму поєднання особистісного та матеріально-речових чинників, соціальну структуру суспільства та систему економічних інтересів, відповідно, позиції учасників процесу виробництва щодо здійснення управління ним та розподілу створеного продукту, мету здійснення виробничої діяльності та механізми розподілу створеного в процесі виробництва продукту, напрями використання додаткового продукту та механізми відтворення факторів (ресурсів) виробництва.

Визначають суспільну форму продуктивних сил та забезпечують передумови для ефективної організації їхнього використання, тобто визначають рівень використання наявного технічного потенціалу суспільства. Або забезпечують можливості для його ефективного використання, або стримують його ефективне використання і розвиток і тоді зазнають змін, як прояв закону відповідності економічних відносин рівню розвитку продуктивних сил.

Економічний зміст власності фіксує відносини між людьми із приводу привласнення відчуження умов і результатів виробництва. Якщо це відносини, то вони передбачають існування суб‘єктів і об‘єктів цих відносин.

Суб‘єкти – фізичні і юридичні особи, що приймають рішення щодо форм і способів свої участі у відносинах власності.

Об‘єкти – вся сукупність елементів національного багатства. Визначальну роль для відносин власності відіграють відносини власності на засоби виробництва. Оскільки саме те, хто є власником засобів виробництва, те як розподілені права власності саме на цей об‘єкт визначає позиції учасників виробництва щодо його здійснення та їх місце в процесах розподілу створеного продукту, специфічні механізми заохочення їх до участі у виробництві та механізми відтворення ресурсу, який вони постачають суспільному виробництву.

Б. Юридична форма відносин власності – право власності, спосіб їх нормативно-правової регламентації, що фіксує певне відношення людини до речі.

Право власності вітчизняна наукова школа трактує в єдності права володіння, розпорядження, використання.

Право володіння — характеристика відношення суб‘єкта власності до її об‘єкта, яка свідчить про необмежену в часі і повну належність об‘єкта суб‘єкту власності, що передбачає як право розпорядження так і використання.

Право розпорядження — право управління функціонуванням і зміною статусу власності об‘єктом власності, право визначення форм і напрямів використання всієї різноманітності його споживчих властивостей.

Право використання — обмежене власником, або уповноваженим ним органом право використовувати споживні властивості об‘єкту власності в напрямах передбачених попередньою домовленістю із власником. Приклад відносин права використання — використання найманим працівником знарядь праці під час безпосередньо трудової діяльності, передбаченої трудовою угодою.

(Приклади)

Західна наукова школа виходить з того, що визначивши власність (форму її реалізації) ми регламентуємо доступ до ресурсів, хто, за яких умов та за яких відносин з іншими людьми зможе використовувати певне майно для реалізації власних економічних інтересів. Втілюється така визначеність в регламентації (специфікації) прав власності, які розглядаються в єдності окремих «пучків прав власності». Це означає, що завдяки відносинам власності речі починають служити людям.

Елементи (пучки) права власності:

1. Право володіння (фізичний контроль)

2. Право управління (визначення способу використання)

3. Право користування (застосування за призначенням)

4. право суверена (відчуженість, споживання та зміну блага)

5. право на безпеку (обмеження доступу інших)

6. право на передачу і отримання у спадок;

7. право на безстроковість володіння

8. обмеження права використання способом, що завдає шкоду іншим

9. право на виконання зобов‘язань за допомогою блага

10. право на залишковий характер (поновлення порушених прав).

В цьому сенсі відносини власності нерозривно пов‘язані із обмеженістю і платністю ресурсів та механізмом ефективної алокації ресурсів (щоб механізм диференціації доходності забезпечував спрямування ресурсів до сфер діяльності, де їх використання приносить найбільшу користь суспільству (відповідно, найвищі доходи їх власнику) має бути визначений власник, вигоди від використання ресурсу мають бути сконцентровані в руках певного індивіда, а він має бути наділений достатніми повноваженнями, інформацією та можливостями для того щоб реально розпоряджатись своїми ресурсами. Речі (матеріальні ресурси) слугують людям як об‘єкти власності. Всі ресурси знаходяться в чий не будь власності і, відповідно, використовуються в інтересах своїх власників. А інтереси їх власників пов‘язані між собою. Так через відносини власності визначається суспільна форма поєднання речового та особистісного чинників виробництва. Отже, матеріальні ресурси використовуються, функціонують не просто в інтересах людей, а в інтересах їхніх власників. Відповідно, має виникнути (має виникнути – суспільство зацікавлено, ефективність функціонування економки вимагає виникнення) баланс інтересів власників і всіх груп людей, які беруть участь в експлуатації цього майна і забезпеченні умов такої експлуатації та регулюванні цієї експлуатації майна.

Вважається, що специфікація прав власності властива приватній формі власності створює найкращі умови для ефективної алокації ресурсів, а властива суспільним формам власності – для вирішення проблеми виробництва потрібних суспільству, але неприбуткових благ. Відповідно, коли суспільство прагне максимізувати ефективність використання ресурсного потенціалу для задоволення наявної структури платоспроможних потреб, воно має покладатись на приватну власність і ринкове (стихійне) саморегулювання. Якщо прагне поліпшувати структуру виявлених потреб та вирішувати проблеми виробництва суспільних і квазісуспільних благ, має доручати це сектору суспільної (державної власності).

Чому приватна власність асоціюється з ефективністю.

Бо передбачає раціональне наділення найбільшими правами, важелями впливу щодо використання ресурсів того, хто найбільше зацікавлений в ефективному використанні ресурсів для задоволення потреб і відкриває практично необмежені можливості підвищення власного добробуту для тих, хто зможе раціональніше за інших організовувати використання ресурсів для задоволення суспільних потреб.

Але таж приватна власність асоціюється і з обмеженістю механізмів розподілу і мотивації щодо всіх, хто опинився за межами кола власників ресурсів із високою граничною продуктивністю. Ця власність передбачає систему стимулів засновану на прагненні людини поліпшити власний добробут, на домінуванні матеріальних стимулів; Отже праця – не заради самої праці, а заради її результатів, заради винагороди за працю. Це зумовлює як могутню силу стимулів капіталістичної системи мотивації, її відповідність індустріальному способу виробництва, так і обмеженість цієї системи мотивації, суперечності, що вона породжує, проблему узгодження індивідуальних цілей людини працівника, людини власника із цілями організації, колективу, громади, суспільства загалом

Чому суспільна власність (державна) асоціюється із рівністю, проблемами ефективності та виробництвом суспільних благ

Рівність – бо замість стихійного розподілу використовується державне свідоме регулювання, яке дозволяє дотримуватись соціальних пріоритетів, і забезпечувати більшу рівність, ніж ринок.

Проблеми ефективності – бо важко симулювати ефективну діяльність людей, які працюють за зарплату, а не за прибуток, розміри якого залежать саме від кінцевих результатів і загальної ефективності роботи підприємства (гіпотеза Гаврилишина).

Виробництво суспільних благ, бо дозволяє підпорядковувати виробництво не максимізації прибутку, а максимальному задоволенню потреб споживачів.

Згідно положень теорії Р Коуза, суспільні форми власності породжують невідповідність між розподілом вигід і втрат від володіння певним ресурсом (благом) та прав щодо розпорядження ним. Тобто втрати і вигоди отримують одні, а розпоряджаються інші. Наприклад, якщо в річки немає приватного (тобто визначеного, єдиного) власника, то це зумовлює можливість надмірного використання водних ресурсів без відповідного відшкодування – суспільство зазнає втрат, що не відшкодовуються. Наприклад видобуток нафти з певного родовища додатковим виробником може зменшувати середню ефективність кожної свердловини, але відсутність єдиного власника родовища породжує неможливість регулювання доступу до родовища за допомогою ринкових цін. Якщо такий власник є, він встановить ту ціну за використання родовища, яка зумовлюватиме максимальний середній видобуток з кожної свердловини – бо це умова максимізації його прибутку. Отже, здебільшого (не завжди, але здебільшого) якщо є визначений, приватний власник ресурсу, то максимізація його доходів досягається в разі найбільш ефективного використання ресурсу, тобто від цього в кінцевому рахунку виграє і все суспільство. Якщо немає приватного власника ресурсу, то немає і механізму, який би забезпечував найбільш ефективне використання ресурсу.