Тема 5. Підприємництво Лекція 1

Сутність підприємництва та його організаційно-економічні форми.

Витрати та результати підприємницької діяльності. Продуктивність праці.

Прибуток та рентабельність.

Економічна рента та її види

Сутність підприємництва та його організаційно-економічні форми.

1. Підприємництво як ресурс. За неокласичною теорією виражає один із соціальних статусів, в яких реалізується особистий ресурс виробництва. Виокремлюється від найманої праці через виконання чотирьох специфічних функцій:

Особисте прийняття стратегічних рішень (відсутність вищої інстанції)

Тягар ризику

Рушійна сила запровадження інновацій

Майнова відповідальність

2. Підприємництво – як вид діяльності, полягає в комбінуванні й координації використання всіх інших факторів виробництва для досягнення їх максимально продуктивного використання щодо задоволення потреб суспільства в умовах ризику і невизначеності.

Підприємництво – самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Специфічна економічна діяльність яка полягає в комбінуванні і координації поєднання всіх чинників виробництва та спрямована на максимальну ефективність використання ресурсів для задоволення потреб споживачів і отримання за рахунок цього доходу в формі підприємницького прибутку.

Економічна теорія про підприємця:

Уперше поняття «підприємець» у на­уковій обіг увів англійський економіст Р. Кантільйон. Він розглядав підприємця як особливого суб'єкта, наділено­го здібностями передбачати, ризикувати, брати на себе відпові­дальність за прийняті рішення не лише у стандартних ситуаціях, але й в ризикованих обставинах, у тому числі, в інноваційній діяльності.

Класики – ділова людина, яка є власником і дбає про ефективне використання своєї власності, що за умов конкуренції вимагає ефективного поєднання ресурсів для задоволення платоспроможних потреб;

Неокласична теорія – специфічна суспільна роль, пов‘язана із діяльністю в умовах ризику і невизначеності, що вимагає господарської інтуїції та готовності ризикувати і запроваджувати новації для отримання прибутку.

За Шумпетером: новатор, який здійснює «творче руйнування»;

Риси:

– спрямованість на отримання прибутку і проблема узгодження інтересів підприємця і суспільства (бо саме він приймає рішення, що як і для кого виробляти). Механізмом такого узгодження виступає або ринкова конкуренція, або державна регламентація підприємницької діяльності;

– інноваційність (безпосередня зацікавленість підприємця в запровадженні новацій як єдиному способі збільшення норми прибутку за умов конкурентного ринку збуту продукції);

– тривалий процес еволюції, який на сучасному етапі зумовив відрив статусу підприємця від статусу власника;

Згідно із законодавством України підприємницька діяльність здійснюється на основі таких принципів:

вільний вибір видів діяльності;

залучення на добровільних засадах до підприємницької діяль­ності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

самостійне формування програми діяльності та вибір по­стачальників і споживачів вироблювальної продукції, встанов­лення цін;

вільне наймання працівників;

залучення і використання матеріально-технічних, фінансо­вих, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів;

самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності, використання належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Цільова функція підприємництва – отримання максимального прибутку

Організаційно-правові форми:

За організаційно-правовими формами:

Одноосібні

Товариства

Корпорації (АТ)

Переваги і недоліки

Ознака	О	Т	К
Легкість створення та режим оподаткування	+	+-	-
Залучення запозичень	-	+-	+
Проблема повної відповідальності	-	+-	+
Управління простота процедур Переваги поділу праці	+ –	+- +-	- +
Запровадження інновацій Гнучкість і адаптивність Можливості інвестування в НД і ПКР	+ -	+- +-	- +

Малі, середні, великі. Ознаки – обсяги господарського обороту та чисельність працівників, але в законі визначено тільки чисельність працівників

у промисловості та будівництві - з чисельністю працюючих до

200 чоловік;

в інших галузях виробничої сфери - з чисельністю працюючих

до 50 чоловік;

у науці і науковому обслуговуванні - з чисельністю працюючих

до 100 чоловік;

у галузях невиробничої сфери - з чисельністю працюючих до 25

чоловік;

у роздрібній торгівлі - з чисельністю працюючих до 15

чоловік.

Ознака	М	С	В
Зв‘язок зі споживачами	+	+-	-
Виграш на масштабі та продуктивності капіталу	-	+-	+
Фінансова стійкість	-	+-	+
Гнучкість та адаптивність	+	+-	–
Конкурентність	+	+-	-

Витрати та результати підприємницької діяльності. Продуктивність праці.

Витрати і продуктивність праці

Витрати – процес виробничого споживання ресурсів, відмова від альтернативних можливостей їх використання. Кількісні характеристики обсягів спожитих ресурсів у співставленні із економічною оцінкою результатів виробництва визначають його ефективність.

Витрати – ті виплати, здійснювані підприємством, що необхідні для того, щоб поновити виробництво в незмінних масштабах (відтворити ресурсний потенціал, спожитий, зменшений в процесі виробництва).

Концепція економічних і бухгалтерських витрат.

Бухгалтерські витрати – грошовий вираз зовнішніх платежів підприємства, фактично здійснених для ресурсного забезпечення його діяльності. Всі грошові виплати, які необхідні для того, щоб поновити діяльність підприємства, тобто оплати постачальникам ресурсів (продуктів, використовуваних у виробництві) обсяги придбаних в них ресурсів за ринковими цінами. Це фактично здійснені виплати.

Економічні витрати – це бухгалтерські витрати плюс неявні, або внутрішні витрати.

Внутрішні витати – це доходи, від отримання яких підприємство відмовилось, використавши наявні, власні (придбані раніше) ресурси в економічній діяльності. Так, використавши власне приміщення під офіс підприємець відмовився від орендної плати, яку міг отримати, здаючи його в оренду. Використавши власний час на організацію бізнесу, підприємець відмовляється від заробітної плати, яку міг отримувати за цей час працюючи менеджером. Вклавши наявні заощадження у власний бізнес підприємець втрачає доходи, які міг отримати поклавши власні гроші в банк. Отже, такі потенційно досяжні, але не отримані доходи відбивають неявні, або внутрішні витрати підприємства. Економічні витрати – це сума бухгалтерських і неявних (оцінених за втрачених доходами) витрат.

Прийоми аналізу витрат – TC(Q), MC, FC, VC, TC, ATC, AVC, AFC (див. схему з лекції).

Продуктивність праці

Один з багатьох показників ефективності. Відповідно, розраховується за загальним алгоритмом – в чисельнику кількісна міра результатів виробництва (обсяги продукції), в знаменнику – кількісна міра витрат. Специфіка показника продуктивності праці в тому, що в якості витрат використовуються витрати праці, виражені або чисельністю зайнятих виробництвом працівників (тоді прямий показник продуктивності – виробіток на працівника за період), або обсягами відпрацьованого часу (виробіток за одиницю відпрацьованого часу), або обсягами витрат на оплату праці (коефіцієнт зарплатовіддачі).

Економічне значення:

Виражає рівень розвитку продуктивних сил і міру досягнутих економічних передумов споживання – темпи зростання продуктивності вважаються основою визначення обґрунтованих темпів зростання обсягів споживання;

Диференціація продуктивності праці має виступати основою первинного (ринкового) розподілу доходів між окремими осередками виробництва, регіонами, галузями, секторами і сферами економіки;

Слугує виразником і критерієм міри дотримання вимог економічної доцільності: країни, регіони чи окремі підприємства, які краще реалізують технічний потенціал зростання продуктивності праці, характеризуються більшою мірою відповідності організації і регламентації економіки, вимогам економічних законів;

Результати підприємницької діяльності

Головним суспільним результатом підприємницької діяльності є ефективне використання ресурсного потенціалу суспільства для задоволення платоспроможних потреб. Головним безпосереднім (індивідуальним, на рівні окремої господарюючої одиниці) результатом підприємництва виступає прибуток – розмір якого розглядається як цільова функція підприємницької діяльності.

Кількісні визначення прибутку тлумачать його як надлишок виручки над витратами. Тоді бухгалтерський – надлишок над бухгалтерськими витратами, а економічний – над економічними витратами. З урахуванням ролі у відтворювальному процесі, прибуток це надлишок над вартістю, що забезпечує можливість поновлення виробництва в незмінних масштабах, відповідно саме прибуток є головним джерелом засобів для зростання масштабів і розвитку виробництва на рівні підприємства.

Альтернативні тлумачення прибутку (див. табл. 2):

плата за продуктивні послуги капіталу і результат його продуктивної спроможності створювати нову вартість, що власники матеріальних ресурсів отримають у формі прибутку на вкладений капітал відповідно до граничної продуктивності їх ресурсу;

частка продукту праці найманого працівника, привласнена власником, або перетворена форма додаткової вартості, створена працею найманих працівників і безоплатно привласнена власником засобів виробництва, завдяки тому, що він купує робочу силу за її вартістю, меншою за вартість створеного нею продукту;

плата за виконання специфічних функцій підприємця, що виконує їх в умовах ризику і невизначеності, що зумовлює необхідність надлишкового відшкодування його зусиль. Таке відшкодування відбувається у формі тимчасового отримання економічного (наднормального) прибутку в наслідок запровадження інновацій та зниження індивідуальних витрат виробництва порівняно із суспільно необхідними.

Важлива тенденція – із розвитком економіки прибуток все менше пов‘язується із власністю на матеріальні умови виробництва і все більше – із підприємницькими здібностями і виконанням функцій інноватора та рушійної сили розвитку виробництва. Відповідно, ускладнюється структура прибутку. В його складі виокремлюють плату за продуктивні послуги капіталу (привласнюються здебільшого у формі відсотку за наданий в позику капітал), плата за управління виробництвом (привласнюється у формі нормального прибутку, який є достатньою для утримання підприємницького хисту підприємця платою за його роботу з координації факторів виробництва) та плата за інновації та ризик (привласнюється у формі економічного прибутку як тимчасове явище, викликане запровадженням інновацій і зменшенням індивідуальної вартості виробництва порівняно із суспільно необхідною).

Два значення терміну економічний прибуток – через протиставлення з бухгалтерським – як різниця між виручкою і економічними витратами, і через протиставлення з нормальним – як надлишок над нормальним прибутком, що є результатом запровадження інновацій і розвитку виробництва, які зумовлюють зниження індивідуальної вартості виробництва порівняно із суспільно необхідною та є тимчасовим явищем. Усувається за рахунок дії конкуренції і поширення інновацій в діяльність інших підприємств.

Значення – головний мотив і показник ефективності (цільовий показник) підприємницької діяльності. Поширено використовується як цільова функція для моделювання врівноваження підприємства.

Рентабельність як відносний показник ефективності витрат і норма прибутку як усереднена рентабельність.

Норма прибутку як регулятор пропорцій розподілу ресурсів та тенденція до вирівнювання норми прибутку як ознака ефективності ринкових механізмів руху ресурсів відповідно до структури потреб суспільства.

Норма прибутку як показник ефективності функціонування авансованого капіталу.

Закон вирівнювання норми прибутку на рівновеликі капітали

По-перше, вирівнювання через дію конкурентних механізмів, по-друге, відіграє роль регулятора руху капіталу і ресурсів між різними галузями.

Економічна рента та її види

(див. табл. 1)

Таблиця 1

Економічне значення рентних відносин

автор	умови виникнення і природа ренти	чинники і механізм визначення розмірів ренти
А. Сміт	Виникає, коли попит на продукти землі (зумовлений чисельністю населення і традиціями споживання) достатньо великий, щоб всю продукцію сільського господарства можна було продати споживачам, які готові заплатити ціни, вищі за необхідні для нормального для певного суспільства відшкодування витрачених праці і капіталу.	Рента визначається як монопольна ціна. Завдяки монопольному становищу землевласників, вона не залежить ані від зусиль щодо покращення землі, ані від необхідного для задоволення землевласників, проте завжди охоплює весь надлишок над необхідним для нормальної винагороди праці і капіталу. Рента – як надлишок створеного на землі, завдяки її природним властивостям, продукту над необхідним для нормального відшкодування понесених для виробництва витрат праці і капіталу
Д. Рікардо	Виникає через неоднакову продуктивність різних земельних ділянок і нестачу землі вищої якості для задоволення всього попиту на продукти сільського господарства	рента визначається відмінністю в продуктивності певної земельної ділянки і продуктивністю найгіршої, яку доводиться залучити до виробництва щоб задовольнити весь обсяг попиту
А. Маршал	Виникає там, де відмінність в продуктивності певної одиниці ресурсу і граничної одиниці ресурсу не пов‘язана із зусиллями власника, тож привласнюваний ним надлишок виробника набуває форми ренти. Коли абсолютна обмеженість обсягів ресурсу, що проявляється на макрорівні і забезпечує розрив між суспільною оцінкою граничного продукту і витратами на його виготовлення не зумовлюється зусиллями власника ресурсу і не є необхідним для утримання його ресурсу в межах галузі	Отже Маршал вбачає, практично два механізми формування ренти. По-перше, через диференціацію індивідуальних витрат виробників (в тій частині якою ця диференціація зумовлена не відмінностями їх зусиль і витрат, а лише відмінностями в продуктивному потенціалі належних ним ресурсів, що не вимагає їх зусиль, витрат і відшкодування, отже збереження якого не вимагає жодної винагороди власнику) і формування розриву між індивідуальними і граничними витратами виробництва. По-друге, через розрив між оцінкою продукту споживачами і сумою доходів власників виробничих ресурсів, необхідних для їх утримання в галузі.
В. Парето	Виникає через обмеження, що перешкоджають вільному руху ресурсів до осередків їх ефективного використання та зумовлюють надлишок доходів власників ресурсів над доходами від альтернативного способу використання їх ресурсу	надлишок факторного доходу в сфері, що захищена від насичення ресурсом технічними чи інституційними бар‘єрами над доходом в альтернативній сфері використання, або надлишок фактичного доходу власника ресурсу над доходом за кращого альтернативного способу використання ресурсу

Таблиця 2

Теорії прибутку

теоретичний напрям	джерело і природа прибутку	механізм визначення розміру прибутку і прибутковості господарської діяльності
класики	створена працею частина нової вартості, що в результаті більшої економічної сили власника засобів виробництва порівняно із найманими працівниками привласнюється особою, яка постачає виробництву матеріальні ресурси (гроші для їх придбання)	За залишковим принципом, тобто залишок виручки після відшкодування матеріальних витрат (це і є власно нова вартість) і витрат на відшкодування витрат робочої сили, при цьому останні тяжіють до мінімум засобів існування, необхідних для підтримання працездатності робітника і утримання його родини
марксизм	неоплачена часка продукту праці найманих працівників	міра експлуатації найманої праці, що визначається співвідношенням необхідного і додаткового робочого часу
теорія трьох факторів виробництва	плата за продуктивні послуги капіталу, що відбиває економічну реалізацію права власності на господарське застосування матеріальних ресурсів та відшкодування зусиль пов‘язаних із «утриманням від споживання», компенсація зусиль, яких вимагає накопичення капіталу, перетворення прибутку у виробничий капітал	за розміром доходів, необхідних для компенсації утримання від споживання прибутку – прибуток майбутнього періоду має бути таким, щоб компенсувати власнику капіталу відмову від споживання його доходів теперішнього періоду, тобто кожна грошова одиниця капіталу має принести такий прибуток, який компенсує власнику відмову від споживання цієї одиниці капіталу в теперішньому періоді
теорія граничної продуктивності	плата за продуктивні послуги капіталу, що відбиває внесок цього фактору виробництва в створення нової вартості	відповідно до граничної продуктивності капіталу, тобто кожна одиниця капіталу приносить власнику такий прибуток, розміри якого визначаються приростом продукту, що зумовлюється залученням до виробництва додаткової одиниці капіталу, останньої для забезпечення суспільно доцільного обсягу його використання

Регулювання підприємницької діяльності.

Функції, інструменти (методи)

та органи державного регулювання підприємництва

Функції	підтримка пропорційності виробництва та споживання, антициклічне регулювання; підтримка та розвиток конкуренції, антимонопольні заходи; перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів.
Інструменти (методи)	податково-бюджетна (фіскальна) система; цінове регулювання; кредитно-грошове регулювання; зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти).
Органи	центральні й місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку підприємництва.

Міжнародна підприємницька діяльність.

Національне підприємництво є економічною діяльністю, спрямованою на одержан­ня прибутку в межах національної економіки. Суб'єктами такого підприємництва виступають фізичні та юридичні особи певної країни. Проте на певному етапі, зростання продуктивності праці вимагає включення до системи поділу праці ресурсів багатьох країн, що зумовлює рух ресурсів між країнами і організацію підприємництва із використанням ресурсного потенціалу багатьох країн.

Міжнародне підприємництво передбачає існування певних перед­умов:

поглиблення міжнародного поділу праці, що виражається як у створенні світо­вого ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва, так і у формуванні механізмів (інститутів) руху ресурсів за межі національного виробництва (міжнаціональний рух капіталу, робочої сили тощо);

формування міжнаціональних фінансових механізмів й інститутів, що забезпечують рух грошей і фінансових активів за межі національних кордонів;

Розвиток транснаціональних корпорацій (ТНК), що діють на теренах різних країн, сприяють організаційному об‘єднанню процесів використання ресурсного потенціалу різних країн та стандартизації прийомів організації виробництва і поширення провідного досвіду між країнами.

Однак, перелічені чинники роблять національне підприємництво міжнародним потенціально. Вони створюють фінансово-ресурс­ну базу перетворення національного підприємництва на міжнародне.

Власне міжнародне підприємництво є таким, у якому безпосеред­ньо беруть участь економічні суб'єкти інших країн. Зрозуміло, що така участь передбачає значні зміни економічних і правових механізмів підприємництва. Хоча його основна мета (одержання прибутку) зали­шається незмінною, проте тепер воно об'єднує цілі і завдання підприємців кількох країн.

Варто підкреслити, що на механізм міжнародного підприємницт­ва вирішальний вплив здійснює та країна, на території якої воно відбувається (через специфіку національного ресурсного потенціалу, державне регулювання й суспільні інститути, зокрема традиції менеджменту, правила і норми господарської діяльності тощо).

Рисами міжнародного підприємництва є:

участь у ньому економічних суб'єктів кількох країн;

спільне ведення цими суб'єктами підприємницької діяльності, спільне формування ресурсів і участь у розподілі та привласненні доходів;

відображення в економіко-правовому режимі такого підприєм­ництва інтересів усіх його учасників і одержання ними пільг у підприєм­ницькій діяльності.

Спонукальними мотивами міжнародної підприємницької діяльності є:

поглиблення поділу праці, що потребує об'єднання зусиль підприємців різних країн;

розвиток потреб і ускладнення механізму їхнього задоволення;

бажання окремих країн краще використати їхні економічні, при­родно-географічні, демографічні переваги;

наявність певних національних інтересів (прискорити розвиток окремих територій, галузей чи економіки в цілому, одержати доступ до певних ринків та ін.).

Міжнародне підприємництво існує у двох основних формах:

Спільне підприємництво

Вільні економічні зони

Спільне підприємництво являє собою діяльність, яка ґрунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями; на спільному розподілі прибутку і ризиків від її здійснення.

Видами спільного підприємництва є:

ліцензування, коли фірма (ліцензар) вступає у відносини з фірмою або державою (ліцензант) на зарубіжному ринку, пропонуючи права використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну плату. Ця форма спільного підприємництва є найбільш близькою до вивозу капіталу у формі портфельних інвестицій, тому що ліцензійна винагорода поступає до ліцензіара переважно у вигляді періодичних відрахувань від доходу ліцензанта. Відбувається практично те ж, що при звичайній купівлі пакету акцій зарубіжного підприємства;

підрядне виробництво, коли фірма заключає контракт з виробником на зарубіжному ринку, який може виготовляти товари, реалізацією яких займається вказана фірма. Цей вид спільного підприємництва передбачає більш тісну залежність між учасниками. Вступаючи у силу такі фактори як дотримання термінів поставок, необхідної якості товара тощо;

Управління за контрактом, коли фірма передає зарубіжному партнеру ноу-хау у сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал і його використання з максимальною орієнтацією на ефективну реалізацію одержаних управлінських послуг;

Спільне підприємство (СП), коли зарубіжний та місцевий партнери поєднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів та ризиків.

Усім видам спільного підприємництва притаманні елементи виробничої кооперації. Однак, особливо у цьому плані вирізняються спільні підприємства.

Спільні підприємства — це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності даної країни та іноземних суб'єктів господарської діяльності, спільному управлінні та спільному розподілі результатів і ризику.

Від інших форм міжнародно­го співробітництва (міжнародних об'єднань та організацій, кооперацій) СП відрізняється наявністю спільно­го майна. Крім того, особливостями спільних підприємств є:

спільне управління виробництвом;

розділення партнерами виробничого та комерційного ризику;

узгоджуваний розподіл прибутку підприємства.

За такої взаємодії всі учасники зацікавлені у зростанні ефективності виробництва і реалізації продукції, у розширенні масштабів виробництва та у послідовній модернізації виробничого апарату, у поєднанні зусиль та ресурсів не тільки у сфері безпосереднього виробництва, але й на стадії досліджень, проектно-конструкторської та маркетингової діяльності, а також у збутових операціях.

Ця форма співробітництва характеризується особливою складністю, котра пов’язана з тим, що при створенні СП його учасники вкладають власний капітал, а тому виникає необхідність певних гарантій, які б забезпечили охорону вкладеного капіталу та його повернення при порушенні угод або закінчення терміну його дії. Крім того СП має, як правило, єдиний виробничий апарат, єдиний колектив та власну систему управління.

Така форма міжнародного підприємництва гарантує міцні та тривалі зв'язки в міжнародному співробітництві і приносить вагомі результати. Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, за­сновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумов­лено існуванням адміністративно-командної системи. Розширення мережі СП зумовилось, насамперед, лібералізацією нормативно-правових актів, що регулюють їх діяльність. Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність ви­робництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

Важливою формою спільного підприємництва є також офшорні компанії.

Офшорний бізнес (англ. оії-зпоге — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа­дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Основними причинами його ви­никнення й інтенсивного поширення є:

значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;

можливість реєстрації нерезидентських компаній;

високий ступінь розвитку міжнародних телекомунікацій, транспортної мережі, банківських послуг;

мінімальні обмеження на певні види ділової актив­ності;

економічна (стабільність курсу національної валю­ти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснен­ня офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання при­бутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпо­рацій нижчий) і розширити способи його законного зни­ження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпо­рацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ни­ми кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподатку­вання компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств хол­дингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величи­ну дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвес­тиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транс­портних та професіональних послуг (консультаційних, во­лодіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не опо­датковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах от­римують страхові, трастові компанії.

Вільні економічні зони, як і спільні підприємства, є однією з найхарактерніших ознак сучасної світової економіки, важливою фор­мою міжнародного підприємництва.

ВЕЗ мають свою передісторію, їхнім прообразом були центри вільної торгівлі з часів Римської імперії, вільні міста середньовіччя, а також вільні порти (Генуя, Мальта, Аден і ін.), де практикувалося безмитне складування товарів. В Україні пер­ший вільний порт було створено в Одесі (1817 р.). Згодом такі порти переростали у вільні економічні зони. Особливо інтенсивно ВЕЗ почали створюватися у країнах Європи та Америки в 50-х роках нинішнього ХХ століття, а у 70-ті роки вони вже набули значного поширення.

Сьогодні термін «вільна економічна зона» (СЕЗ) широко використовується у всьому світі.

Вперше його офіційне тлумачення було надано в Кіотськой конвенції від 18 травня 1973 р., де зазначалося, що вільна економічна зона є частиною території однієї держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території по відношенню до права імпорту і відповідних податків і що не підлягають звичайному митному контролю. Товари, ввезені на територію зони, не декларуються, а існуючий порядок лише полегшується, але не скасовується.

У найзагальнішому розумінні ВЕЗ — це частина суверенної території країни, що має вільний режим вкладання іноземного капіталу, для чого тут створюються пільгові економічні умови.

ВЕЗ є формою прискореного розвитку окремих економічних регіонів та організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності.

Зона є не адміністративно-політичним, а господарським утворенням, тому її межі і конфігурація визначаються виходячи з економічної доцільності. Розміри можуть складати від декількох квадратних километрів до території всієї країни. Якщо межі зони співпадають з адміністративною територією, то керівництво її діяльністю покладається на місцеву владу. Інакше за рахунок засобів підприємств, місцевих і центральних органів управління створюється спеціальна адміністрація, що діє на комерційних принципах під керівництвом запрошеного за контрактом фахівця, яка вирішує всі основні проблеми, зокрема іноземних інвесторів.

У межах ВЕЗ використовуються різноманітні стимули: 1) пільги для підприємниць­кої діяльності як іноземного, так і національного капіталу, 2) податкові знижки, 3) низькі (або нульові) митні ставки, 4) особливий валютний режим тощо.

Створення сприятливих економічних умов має зацікавити інозем­ний капітал і національних підприємців в активній підприємницькій діяльності в межах зони, що потім позитивно вплине на економіку всієї країни.

Конкретні завдання, що вирішуються вільними економічними зонами, полягають в наступному:

забезпечення умов для активного включення країни до світо- господарських зв'язків;

розвиток депресивних територій, вирівнювання територіальних розбіжностей економічного розвитку;

стимулювання припливу іноземних інвестицій;

збільшення випуску конкурентоспроможної продукції, насичення внутрішнього ринку і стимулювання її експорту;

стимулювання технічного розвитку і впровадження новітніх розробок;

підготовка фахівців і кваліфікованих робітників;

поглиблене включення країн в процес міжнародного розподілу праці;

залучення туристів, відпочиваючих;

проведення економічних експериментів;

створення додаткових робочих місць і сприяння зростанню зайнятості населення тощо.

ВЕЗ — це важлива ланка в здійсненні принципів відкритої економіки, лібералізації і активізації зовнішньоекономічної діяльності. Вільні економічні зони сприяють піднесенню економіки окремих регіонів і країни в цілому, встановленню тісних економічних і торговельних міжнародних зв'язків. Завдяки створенню ВЕЗ у національній економіці поширюються передові технології, досвід управління, збільшуються валютні надход­ження тощо.

Для створення вільної економічної зони потрібна низка чинників, а саме:

зручне географічне положення;

транспортний і телекомунікаційний зв'язок із зовнішнім ринком;

розвинена економічну інфраструктуру (банки, біржі, страхові компанії);

певний рівень розвитку виробництва в регіоні і наявність висококваліфікованого персоналу, зокрема для здійснення зовнішньоекономичної діяльності;

наявність розвиненої соціальної сфери.

Існує дві концепції створення ВЕЗ:

Перша — територіальна, коли умови вільної економічної зони поширюються тільки на певну конк­ретну територію, де діють пільгове митне та податкове законодавство, пільговий режим для іноземних інвесторів тощо.

Друга концепція ВЕЗ — функціональна (режимна), за якої підприєм­ства та організації зони не відділяються кордоном від решти території країни (тобто не концентруються на чітко визначеній території), а діють на всій території країни. Проте вони мають свій локальний пільговий режим оподаткування, фінансування, оплати праці, матеріально-тех­нічного забезпечення.

У міжнародній практиці налічується понад 20 видів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу.

Залежно від мети, об'єктивних можливостей, місця країни у світо­вому господарстві розрізняють різноманітні типи (моделі) ВЕЗ:

Вільні торговельні зони забезпечують перевезення, обробку та зберігання вантажів. У них створюється пільговий експортно-імпортний режим (скасування або пом'якшення мита, експортно-імпортного контролю і т.п.). Сюди входять і вільні порти, безмитні склади, транзитні зони, митні зони на окремих підприємствах.

Експортні промислові зони передбачають, крім пільгового експор­тно-імпортного режиму, також пільгове фінансування та оподат­кування для іноземного і національного капіталу. Мета їх створен­ня — виробництво експортної продукції.

Імпортні промислові зони на основі пільгового економічного ре­жиму розв'язують проблеми насичення ринків країн, де вони роз­міщені, сучасними товарами.

Банківські та страхові зони створюють особливий (пільговий) ре­жим банківській і страховій справі.

Технологічні зони, технополіси, технологічні парки забезпечують реалізацію розробки і впровадження сучасних технологій, іноземно­го менеджментського, комерційного та маркетингового досвіду.

Комплексні зони мають широке коло завдань і використовують еле­менти різних видів зон.

Ефективність ВЕЗ залежить від багатьох факторів. Насамперед — від ефективності виробництва всієї країни, де розташована зона. Крім того, суттєвим є врахування і поєднання інтересів своєї країни й іно­земних інвесторів. У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — пере­дусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвину­тих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюють­ся на розташовані поблизу регіони та окремі підприєм­ства, а певні типи та різновиди таких зон починають част­ково виконувати функції більш розвинутих.

Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Технополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації), вен­чурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер­жави в процесі виробництва з метою прискореного роз­витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до­сконалішого суспільства.

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор­гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на­укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна­ченні технополіси є центрами новітньої технології.